Вимірювання безробіття. Закон Оукена.

Найбільш відомий і простий спосіб визначення рівня природного безробіття полягає у розрахунку середньої величини фактичного безробіття за тривалий відрізок часу. Він заснований на тому, що середня величини фактичного безробіття за довготривалий період згладжує (вирівнює) циклічні коливання безробіття навколо його природного рівня.

Використовуючи цей метод, економісти США обчислили середній рівень безробіття за 1948-1985 рр. він склав 5,6% і був дуже близький до оцінки рівня природного безробіття (5,3%), зробленої багатьма економістами цієї країни.

Інший метод оцінки рівня природного безробіття полягає у визначення такого року, у якому, за припущенням, в економіці була повна зайнятість, а рівень очікуваної інфляції був близький до її фактичного рівня.

Безперечним є те, що рівень природного безробіття може змінюватися у часі в зв’язку із демографічними зрушеннями, тривалим спадом виробництва і економічною політикою, яку проводить уряд країни. Зараз вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5-6% робочої сили. Це означає, що при використанні 94-95% робочої сили забезпечується повна зайнятість працездатного населення. За цих умов фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП.

 

Як же обчислюється рівень безробіття? Він обчислюється за такою формулою:

РБ = 100,

де РБ — рівень безробіття, %;

ЧБ — чисельність безробітних, чол.;

ЧРС — чисельність робочої сили, чол.

Перехід на ринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва, що зумовило появу і зростання безробіття. За нашими оцінками на кінець 1998 р. кількість офіційно зареєстрованих безробітних досягла 1,9 млн. чоловік, що становить 7% від загальної кількості працездатного населення. Рівень прихованого безробіття в середині 1998 року складав 4,4 млн. чоловік, або біля 20% від загального числа працюючих.

Рівень безробіття є важливим показником економічного стану країни, проте його не можна вважати єдиним і розглядати ізольовано від інших макроекономічних показників, що характеризують ефективність національної економіки.

За наявності надмірного безробіття в економіці виникають певні втрати, тобто істотні економічні збитки від безробіття. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від його потенційного рівня. Для визначення втрат у світовій практиці використовують положення та висновки досліджень Артура Оукена. Американський економіст А. Оукен на основі макроекономічного аналізу дійшов висновку, згідно з яким: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП складають 2,5%. Це положення дістало назву закону Оукена.

Закон А. Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень (3—5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5%. З цього закону можна зробити висновок щодо практичної діяльності, а саме: необхідно щорічно не менш як 2,5—3,0% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць.

Щодо виміру природного рівня безробіття, то треба зазначити, що до цього часу не існує надійної методики його обчислення. А це призводить до розходжень у методах оцінки рівня природного безробіття.

 

Макроекономіка і стабілізаційна політика.

Макроекономіка приділяє важливу увагу впли­ву стабілізаційної політики на поведінку еко­номічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі краї­ни з ринковою економікою намагаються досяг­ти макроекономічної стабільності, яка означає економічне зростання - виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьо­му економічне зростання забезпечується через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу; передбачає повну зайнятість - забезпечення робо­чими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати; стабільний рівень цін, що означає уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господар­ські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населен­ня і знецінює заощадження; досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнарод­ної торгівлі та міжнародних фінансових операцій.

Отже, для подолання макроекономічної нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, яка є одним із важливих елементів подальшого розвитку не тільки галузей чи підприємства, а й економіки країни в цілому. Стабілізаційна політика повинна постійно переглядатися та оновлюватися, адже суспільний розвиток не стоїть на місці, а рухається по спіралі вверх набираючи оберти.

 

Обмеженість ринкового механізму та необхідність державного втручання в економіку.

Основним регулятором змішаної економіки є ринок. “Невидима рука” ринку регулює найважливіші параметри економічного розвитку. Насамперед ринковий механізм об’єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів. Це означає, що він спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємців застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових, найбільш ефективних технологій. І нарешті, ринок виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.

 

Проте ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання він має певні обмеження, які можна об’єднати в три напрямки.

Перший — ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти такому явищу, як економічна нестабільність, яка проявляється через тяжкий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень інфляції тощо.

Другий — ринок здатний реагувати лише на індивідуальні потреби людей, які фінансуються окремими суб’єктами згідно з їхньою індивідуальною платоспроможністю. Тому ринок не має механізмів, які здатні забезпечувати людей суспільними благами, тобто товарами та послугами колективного споживання, потреба в яких не залежить від індивідуальної платоспроможності. До них належать послуги державного управління, національної армії, міліції, охорони здоров’я, науки, культури тощо.

Третій — сучасний ринок не є досконало конкурентним, оскільки на ринкові відносини великий вплив можуть справляти монопольні утворення. Впливаючи на обсяги виробництва і ціни, вони обмежують ефективність ринкової конкуренції і створюють умови для такого розподілу ресурсів, яке враховує не суспільні, а власні інтереси. Ринковий механізм не має надійного імунітету, який здатний протистояти монополізму.

Четвертий — взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні побічні наслідки, так звані зовнішні ефекти, які не враховуються в процесі ринкових відносин. До них належать надмірна нерівність в доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя населення, відхилення від стандартів споживчих товарів тощо.

 

Антимонопольна політика.

Антимонопольна (конкурентна) політика (демонополізація економіки та розвиток конкуренції) — економічна політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, її обмеження та припинення, а також на розвиток конкуренції.

Актуальність антимонопольного політики сьогодні є безперечним, оскільки про порушення його постійно проводяться справи, деякі з яких набувають неабиякого розмаху.

Діяльність органів, покликаних наглядати за дотриманням антимонопольного законодавства показує, що дані порушення надають шкоди суспільству у величезних розмірах.

Необхідність постійного вдосконалення даного законодавства пояснюється тим, що фірми-порушники постійно знаходять шляхи того, як зробити свої антиконкурентні дії, або зловживання монопольним становищем законними.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх.