Словники у професійному мовленні. Типи словників



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Словники у професійному мовленні. Типи словників



Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1 966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; "Українська мова". Енциклопедія (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-й томах: "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010); "Русско-украинский словарь" Д. І. Га-нича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);" Польсько-український словник" за ред. Л. Л. Гумецької(1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985; Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.

В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: "Довідник з українського правопису" А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької(1964, 3-є вид.-1984), "Словник-довідник з правопису" (1979), "Сповник-довідник з правопису та слововживання" (1989) С. Головащука.

Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: "Орфографічний словник для 4-10 класів" (1981, 8-е вид.-1990), "Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи" М.Ф. Стефанцева.

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. 1 доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіний словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.

 

13. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; "Українська мова". Енциклопедія (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-й томах: "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010); "Русско-украинский словарь" Д. І. Га-нича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);" Польсько-український словник" за ред. Л. Л. Гумецької(1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985; Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.

В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: "Довідник з українського правопису" А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької(1964, 3-є вид.-1984), "Словник-довідник з правопису" (1979), "Сповник-довідник з правопису та слововживання" (1989) С. Головащука.

Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: "Орфографічний словник для 4-10 класів" (1981, 8-е вид.-1990), "Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи" М.Ф. Стефанцева.

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. 1 доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіний словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.

14. Культура професійної мови управлінця-менеджера, юриста

Культура людини найбільш яскраво і безпосередньо проявляється в його мові. У певному сенсі культура мовлення людини, манера висловлювати свої думки і почуття є його візитною карткою. Перше уявлення про людину та її первісна характеристика, як правило, формуються на підставі враження, яке виникає від мовної манери співрозмовника. Тому для менеджера, одним з обов'язків якого є виховний вплив на людей, культура мови набуває особливого значення.

Зазвичай виділяють 3 компоненти професійного мовлення:

1) нормативний - мовна правильність;

2) комунікативний - можливість розуміння мови співрозмовником;

3) етичний - доречність, правомірність висловлювання в даній ситуації.

Культура мови - це і культура думки, і характеристика культурного рівня, і свідоцтво моральної цілісності людини. Щоб добре писати або говорити, треба, перш за все, правильно думати і діяти. Заплутаність виразів говорить про заплутаності думок, про нечіткість поглядів і переконань. Бідність мислення, його суперечливість, помилковість, іншими словами, відсутність культури мовлення свідчать про недостатність загальної культури, знань, начитаності і негативно позначаються як на авторитеті співробітника органів, так і на ефективності його виховної діяльності.

Висока культура мови - це вміння правильно, точно і виразно передавати свої думки засобами мови. Воно полягає в умінні знайти найбільш дохідливе і найбільш доречне, відповідне для даного випадку засіб для вираження своєї думки. Культура мови зобов'язує людину дотримуватися деяких обов'язкових норм і правил, серед яких найважливішими є:

1. Змістовність. Мова керівника повинна бути ретельно продуманою, гранично стислій і при цьому гранично інформативною. Небагатослівна, але змістовна мова свідчить про високу культуру і мислення, і мови, оскільки істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що потрібно, але не більше того.

2. Логічність. У логічною мови всі її положення обгрунтовані, несуперечливі і послідовно витікають одне з іншого. Всі її провідні положення взаємопов'язані і підпорядковані єдиній думки. Логіка створює фундамент переконання і докази.

3. Доказовість. Доводи повинні бути достовірними та обгрунтованими, тобто повинні доводити співрозмовникові, що все, про що йдеться, існує в реальній дійсності і носить об'єктивний характер.

4. Переконливість. Мета і сенс будь-якої розмови полягають не тільки в тому, щоб переконати співрозмовника в правильності повідомляються йому відомостей, але і домогтися того, щоб це переконання міцно вкоренилося в його свідомості. Тому при розмові необхідно враховувати і психологічну характеристику співрозмовника, і систему його поглядів і цінностей, звертатися не тільки до його розуму, але і до серця, і до совісті, ілюструвати свої доводи яскравими і зрозумілими для співрозмовника прикладами. Слід пам'ятати, що всяке переконання є перепереконання, переформування світоглядних або моральних принципів, і тому воно не може обмежуватися простими логічними аргументами. Для цього потрібні і взаємна довіра, і емоційний, небайдужий погляд, і людяне, добре слово, і т.п.

5. Ясність. Потрібно говорити чітко, спокійно, стримано, в помірному тоні. Занадто швидка мова важко сприймається, надто повільна - викликає роздратування. Кожне промовлене слово, стиль, звук повинні бути, безумовно, сприйняті співрозмовником. Невиразна і невиразна мова здатна погубити найглибші думки і самі змістовні ідеї.

6. Зрозумілість. Слід вживати лише слова і терміни, зрозумілі співрозмовнику. Крім того, необхідно переконуватися, що в вживані вами поняття співрозмовник вкладає той же зміст. Якщо цього не робити, то цілком може статися, що левова частка інформації, яка повідомляється вами, залишиться незасвоєний співрозмовником.

7. Чистота мови. Чистота мови виражається відсутністю в ній чужих літературній мові елементів, а також тих, що відкидаються нормами моральності. Що руйнує чистоту мови?

діалектизми - слова, властиві не загальному мови народу (літературному), а місцевим,територіальним говорам і діалектів;

варваризми - включаються до мова без усякої потреби іншомовні слова та словосполучення;

жаргонізми - слова і звороти, притаманні, перш за все окремим професійним або соціальним групам (чувак, балдіти, мочити);

вульгаризми - лайливі слова, що принижують гідність і честь людини;

слова-паразити - затуляють сенс виступу (так би мовити, ось, значить, як би, ну, як то кажуть, розумієте (розумієш), типу тощо);

вигуки (ага, угу, ого), а також недоречні звуки: е-е-е, м-м-м, а-а-а та ін;

канцеляризми - слова і звороти, типові для ділового стилю і недоречні в розмовно-побутовому стилі;

штампи - побиті вираження, стершиеся від частого вживання (має місце, не можна не відзначити, необхідно підкреслити і пр.);

маловідомі слова і словосполучення, а якщо без них не можна обійтися, вони тут же повинні бути пояснені.

 

15. Усна і писемна ділова мова. Її специфіка

Уснамова більш спонтанна, експресивна, безпосеред­ня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоцій­но забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється мен­шою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; за­стосовуються додаткові, невербальні засоби комуніка­ції — міміка, жести.

Однією з особливостей усного мовлення є - відсутність можливості повернутися в якийсь певний момент промови ще раз, в силу чого мовець змушений мислити і говорити одночасно, тобто він думає як би «на ходу», тому усному мовленню можуть бути властиві: неплавність, фрагментарність, поділ єдиної пропозиції на кілька комунікативно самостійних одиниць.

Усна мова - може бути підготовленою (доповідь, лекція тощо) і непідготовленою (розмова, бесіда). Непідготовлена усне мовлення характеризується спонтанністю. Непідготовлене усне висловлення формується поступово, порціями, у міру усвідомлення того, що сказано, що слід сказати далі, що треба повторити, уточнити. Хто говорить постійно стежить за тим, щоб його мова була логічна і зв’язна, вибирає відповідні слова для адекватного вираження своєї думки.

Писемнаформа літературної мови характеризуєть­ся обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, на­укова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

Писемне мовлення відзначається більш суворою регламентацією, ніж усне. Особливо високі вимоги ставляться до мови ділових паперів. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації у писемних текстах ділового стилю підсилюються строгими правилами побудови ділових

документів, зокрема правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць тощо.

У писемному діловому мовленні особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти існують лише у письмовій формі, а інші можуть читатися вголос. Напр., резолюція, наказ, акт можуть бути зачитані, а накладна, квитанція, розписка чинні лише у писемній формі.

16. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності. Вимоги до укладання тексту.

Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність і водночас була вичерпною, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту, важливу у контексті їхнього дослідження.

Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.

Надфразна єдність - це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Абзац (від нім. аЬзаіі - відступ) - це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починаються виклад нової думки.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації, наприклад: І) Красно говорить, а слухать нічого (Нар. творчість); 2) Вихід. Навчальна частина.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися яку писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так і усній (судові промови, бесіди тощо).

Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.

Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (жирний шрифт-дане, курсив - нове).

Основними ознаками тексту є:

o зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

o цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями33;

o членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

o інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;

o завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Приступаючи до складання документа, насамперед слід визначити його доцільність, впевнитись у відповідності змісту, що має у ньому бути, компетенції даного суб’єкта, правильно вибрати вид документа для фіксації управлінської дії.

Вид документа в багатьох випадках передбачає його стиль, характер викладу тексту. Однак у практиці документування існують загальні вимоги, які ставляться до всіх документів.
Головними з них є вимоги достовірності та об’єктивності, максимальної стислості при повноті інформації, точності, що виключає можливість двоякого розуміння тексту. Службовий документ повинен спрямовувати до певної дії, переконувати (що досягається аргументованістю та логічністю фактів та доказів). Його формулювання повинні бути бездоганними в юридичному відношенні.
Стислість та виразність викладу передбачають точність, правильність розуміння інформації, викладеної в документі, що досягається, перш за все, добором достатньої інформації, уникненням повторень та зайвих подробиць. Кожне слово в тексті документа повинне нести смислове навантаження. Досягти виразності у тексті допомагає смислова точність та прямий порядок слів у реченні, коли присудок іде за підметом, означення стоїть перед означуваним словом.

 

 

17. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.Спілкування - це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми34, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.Отже, спілкування - це "цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобівКомунікація - це цілеспрямований інформаційний обмін в різноманітних процесах спілкування.

 

Функції спілкування:

Функції спілкування (від лат. function - виконання, здійснення) - це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні класифікації функцій спілкування: одні науковці, виокремлюючи їх, розглядають спілкування в контексті його органічної єдності з життям суспільства в цілому та безпосередніми контактами людей, інші - як обмін інформацією, взаємодію та сприйняття людьми один одного, ще інші - з погляду мети спілкування. Узагальнюючи різні підходи до проблеми функцій спілкування, можна говорити про багатоаспектний характер цього феномену.

Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування39:

^ контактну (створення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до завершення акту спілкування;

^ інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

^ спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

/ координаційну (узгодження дій комун і канті в):

пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень);

У емотивну (обмін емоціями);

^ налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статус них, ділових, міжособистісних стосунків); регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші функції:

o інструментальну (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);

o інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

o функцію самовираження (демонстрування особистісного інтелекту і потенціалу);

o трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

o функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);

o функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

o експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного.)

 

18.. ВИДИ І жанри професійного СПІЛКУВАННЯ .

Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками:

1.За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне(словесне) і невербальне(міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

2.За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3.За темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософ­ське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4.За метою: діловеі розважальне.

5. За кількістю учасників: внутрішнє(комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне(спілкуються двоє), групове (3-5учасників), публічне(20 і більше), масове(спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

6. За характером: опосередкованеі безпосереднє, діалогічне, монологічнеі полілогічне.

7. За мірою офіційності: офіційне(рольове) передбачає стосун­ки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне(приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

8.За тривалістю: постійне(у колективі, у сім'ї), періодичне(кіль­каразові зустрічі), короткотривале(у транспорті, у черзі), дов­готривале(із друзями).

9. За свободою вибору партнера: ініціативнеспілкування (спів­розмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушенеспілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

10.За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване(вста­новлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване(встановлення статусних, рольових сто­сунків - лікар - пацієнт).
11.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефек­том: необхідне(міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане(міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне(міжособистісні контак­ти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане(міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).
12. За додержанням норм - нормативне(відповідно до літератур­них норм); ненормативне(порушуючи нормативні норми); етикетнеі неетикетне.

19.. Гендерна аспекти спілкування

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів ( жінка-чоловік ) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування , а й на його тональність , стиль, характер.

ГЕНДЕРНІ ПОШУКИ У У ЛІНГВІСТИЦІ ЗВОДТЬСЯ ДО ТАКИХ ПІДХОДІВ:

Маніфестація гендеру в стилі спілкування;

Виявлення особливості мовлення чол.. та жін.. – мовні гендерні стереотипи;

Вираження гендеру на різних мовних рівнях: морфологічному. Лексичному, та текстуальному.;



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.016 с.)