Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.

В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.

с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських. Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації.

Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати»

Екзистенціальна філософія на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця у світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямом гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: у Німеччині - Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції - Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альберт Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Сімона де Бовуар (1915-1986); в Іспанії - Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955); в Італії − Ніколо Аббаньяно (1901-1977); у Сенегалі − Леопольд Сенгор (1906 р. н.), засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці та на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), Японії (Нісіда, Васудоі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф-аль-Ханж) та ін.

Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване у «ніщо» і яке усвідомлює свою скінченність. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як «часовість», реальною точкою - відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.

Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування у тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення у світі. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернених у майбутнє. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній «націленості» на майбутнє.

Крім того, слід усвідомити, що ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К. Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте поняття «трансцендентне» розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначне. На думку Сартра і Камю, трансценденція є «ніщо», яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентною, пов'язуючи з цим життя і долю людини.

Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділити два основних напрями в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, «трансцендентного» виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального «Я», тому що у цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П. Сартра, є значно послідовнішим. Він учить, що навіть коли Бога немає, все ж є принаймні одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Таким буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П. Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі й лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. У цьому суть основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарно-антропологічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-перше, прагненням знайти альтернативу «соціалістичному гуманізму»; по-друге, спробами відшукати прийнятні для західного суспільства орієнтири особистісного та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням антисцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії. Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із сутності самої людини і через неї пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навколишнього світу.

Слід зазначити, що філософська антропологія у широкому значенні − це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як течія філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла у 20-х роках як прояв загального «антропологічного перевороту», що відбувався у першій чверті XX сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є: М. Шелер (1874-1928), Г. Плеснер (1892-1985), А. Гелен (1904-1976), Е. Ротхакен (1888-1965), Н. Е. Хенгстенберг (1904 р. н.), О. Д. Больнов (1903 р. н.).

Для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало. А його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну недостатність людина компенсувала створивши культуру.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого - атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим сенсом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П. П. Боун (1847-1910), Р. Т. Флюеллінг (1871-1960), 3. Ш. Брайтмен (1884-1954), М. У. Калкінс (1863-1930) - у США; Н. У. Керр (1857-1931) - в Англії; В. Штерн (1871-1938) - у Німеччині; Е. Муньє (1905-1950), Ж. Лакруа (1900-1986) - у Франції та ін.

Предметом філософського дослідження у персоналізмі є творча суб'єктивність людини. Для представників персоналізму особистість, як вияв божественної сутності в людині, є абсолютно вільним, творчим суб’єктом. Для всіх персоналістів особистість превалює не лише над колективом, родом, суспільством та світом, але й над власною природою. Найвищою формою реалізації особистості є самотворення, в якому вона здатна встановлювати спілкування з абсолютною божественною Особистістю, іншими особистостями та навіть набувати риси Боголюдини.