Особливості правового статусу іммігрантів,біженців та осіб яким надано політичний притулок,згідно з мпп.

Залежно від мети та терміну перебування2 на території України можна виділити кілька категорій іноземних громадян та осіб без громадянства1.

Іммігранти — іноземці чи особи без громадянства, які отримали дозвіл на імміграцію і прибули в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримали дозвіл на імміграцію і залишилися в Україні на постійне проживання. Право на імміграцію іноземців в Україну встановлено Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», більш детально умови та порядок імміграції в Україну визначено Законом України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.2Вказаними нормативними актами встановлено, що іммігрувати в Україну можна на підставі відповідного дозволу, що видається за заявою особи, яка бажає іммігрувати в Україні в межах квоти імміграції3. Не надається дозвіл на імміграцію таким категоріям осіб:1) засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку;2) які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;3) хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я1;4) які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;5) яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України;6) в інших випадках, передбачених законами України.Особа, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, в’їжджає на територію України на підставі імміграційної візи (яка є чинною протягом року з дня її оформлення). Така віза оформляється дипломатичним представництвом чи консульською установою України за зверненням такої особи.

Біженці. Правовий статус біженців на території України врегульовано Законом України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.1, Законом України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10 січня 2002 р.2 та Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 р.Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців»біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни чи не бажає користуватися цим захистом через такі побоювання, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни

свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї через зазначені побоювання.Особа, якій надано статус біженця відповідно до законодавства України, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, віросповідання (релігію), національність,громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.Якщо особи, які мають намір набути статусу біженця,перетнули державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, то вони повинні протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця;ті ж особи, які намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні подати таку заяву протягом трьох робочих днів. Після розгляду звернення зазначених осіб і прийняття рішення про надання їм статусу біженця, органами міграційної служби видаються посвідчення біженця встановленого зразка. Позбавляється ж особа статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом місяця з дня отримання подання.

Особи, яким надано політичний притулок. Відповідно до ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземцям і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. На жаль, на сьогодні такого спеціального закону в України не прийнято, її внутрішнім

законодавством це питання не врегульоване.Слід зазначити, що право фізичної особи на отримання притулку закріплено також у ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р.2, відповідно до якої кожна людина має право шукати притулок від переслідувань інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі переслідування, заснованого на вчиненні неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй.Зазвичай рішення про надання політичного притулку приймається в індивідуальному порядку головою відповідної держави або уповноваженим ним органом.Дістати політичний притулок особа може, якщо вона переслідується за свою громадянсько-політичну діяльність й такі переслідування мають індивідуальний характер.

35.Приватноправові аспекти встановлення національного режиму для іноземців в У. Національний режим передбачає надання іноземним громадянам і юридичним особам такого ж режиму, що і вітчиз­няним громадянам і юридичним особам. Таким чином, держава прирівнює іноземців у тій чи іншій сфері до власних громадян. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи отримують такі самі права й переваги, що мають місцеві суб'єкти права. Як правило, такий режим закріплюється у внутрішніх нормативних актах окремої країни. Він поширюється на гос­подарську діяльність іноземних юридичних осіб, передбачає вільний доступ юридичних і фізичних осіб у суд для за­хисту своїх прав тощо. Визначення загального правового статусу іноземців в Україні випливає із загальних принципів міжнародного права про права людини. Згідно з Конституцією України, іноземці та особи без громадянства користуються в Україні тими ж правами і несуть ті обов'язки, що і громадяни України, за деякими винятками. Це свідчить про те, що іноземцям надається національний режим.

36.Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним. Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішуються за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними. Угодами України про правову допомогу1 дане питання вирішується так. У справах про визнання особи недієздатною або про обмеження в дієздатності компетентним вважається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.При цьому суд застосовує своє національне законодавство,тобто діє закон суду — закон держави громадянства.Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання,встановить, що існують підстави для обмеження в дієздатності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд держави громадянства. Якщо суд держави громадянства протягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздатною передбачені також законодавством держави громадянства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному суду держави, громадянином якої є іноземець. Опіка та піклування. 1. Встановлення і скасування опіки та піклування над неповнолітніми, недієздатними або такими, дієздатність яких є обмеженою, повнолітніми особами регулюються особистим законом підопічного.2. Обов'язок опікуна (піклувальника) прийняти опікунство (піклування) визначається за особистим законом особи, яка призначається опікуном (піклувальником). 3. Правовідносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка перебуває під опікою (піклуванням), визначаються правом країни, орган якої призначив опікуна (піклувальника). Проте якщо особа, яка перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні, застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для цієї особи.4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних заперечень відповідного консульства України.

 

37.Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу надання іноземцям національного режиму, тільки іноземці,які постійно проживають на території України (іммігранти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи оголошені померлими.Угодами України про правову допомогу, насамперед двосторонніми, більш детально регламентується порядок і наслідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошення їх померлими. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які проживають на території цієї держави та права яких основані на її законодавстві. Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та деяких інших державах. Разом з тим праву окремих держав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове введення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи презумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи років.

39. Іноземні юридичні особи в Україні. Правове становище іноземних юридичних осіб в Україні визначається як нормами українського законодавства, так і положеннями міжнародних договорів України з іншими державами. Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торговельного, банківського або судового реєстру і т.п.Іноземні юридичні особи можуть створювати в Україні підприємства, які повністю належать їм, філії й інші відособлені підрозділи, а також придбати у власність діючі чинні підприємства цілком. Участь іноземного капіталу в спільних підприємствах, засновуваних і в Україні, приводить до створення юридичних осіб права України. Представництво. Представництво — це структурно відокремлена частина юридичної особи. Представництво діє за межами розміщення юридичної особи (засновника), що його створила, і від її імені.Угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють.Повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо).Не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Фі́лія (від лат. filialis — сино́вний) — відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій,зокрема функції представництва. Філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном, що надано їхньою юридичною особою, і діють на підставі затверджених ним положень. Керівники філій призначаються юридичною особою і діють на підставі його доручення. Відомості про філії мають бути вказані в засновницьких документах тої юридичної особи, що створила їх.

 

40. Транснаціональні компанії(корпорації). ТНК — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави. ТНК притаманні такі ознаки: економічно єдина система; група самостійних підприємств; діяльність проводиться на території кількох держав;структурні підрозділи є суб'єк­тами національного права; керівництво та контроль здійс­нюється з єдиного центру; корпорація знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, групи держав або міжнародних організацій.За характером взаємовідносин з материнським підприєм­ством залежні підприємства поділяються на: філії - не є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. дочірні підприємства - утво­рюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства. спільні підприємства (змі­шані товариства) - мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові.Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капітало­вкладення є важливим чинником у розвитку економіки держав. ТНК поділяються на декілька груп. По-перше, це корпора­ції, національні за своїм капіталом, але міжнародні за сферою діяльності (наприклад, "Дженерал моторз", "Сіменс", "Філіпс" тощо). По-друге, це ТНК, які є міжнародними за своїм капіталом та за сферою діяльності, вони належать капіталові декількох держав. Це концерни: нафтовий "Роял датч — Шелл", "Інтернешнл нікл компані оф Кенада"; "Арбед"; "Агфа-Ге-верт"; "Данлоп-Шреллія”.Спільним для цих двох груп є те, що ці монополії створені як юридичні особи однієї держави, хоча можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правово­го погляду вказані монополії не в міжнародними юридичними особами, хоча термін "міжнародний" застосовується і в офі­ційних назвах деяких із них. По-третє, це численні картелі й синдикати, об'єднання ви­робничого та виробничо-технічного характеру, що не є юри­дичними особами.Єдиного нормативного акта, який регулював би діяльність ТНК, немає. Нечисленні міжнародно-правові документи є або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов'язкового) характеру. Кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати й контролювати діяльність ТНК.У зв'язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Нині такими вважаються особи, створені: 1) безпосе­редньо міжнародним договором або 2) на підставі національ­ного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.

41.Проблеми,повязані з правовим регулюванням госп.д. компаній,розташованих в офшорних зонах. Суб'єкти господарювання в усі часи прагнули до підвищення прибутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниць. Сьогодні багато країн світу прагнуть залучити іноземні інвестиції та підняти власний економічний рівень створенням так званих офшорних зон. Офшорна зона -різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави, або суб'єкту федерації (конфедерації), особливістю якої є створення для суб'єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної тає­мниці, лояльність державного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податкового планування, тобто для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах. Проте досить часто вони стають інструментом для різноманітних зловживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так званого «відмивання» незаконних доходів. Офшорні зони залежно від виду й обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб'єктам-нерезидентам, поділяють на три групи. 1. Країни «податкової гавані» — це такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. 2.Країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги та висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності, до них належать Кіпр, Уругвай, Естонія та ін. 3. Країни, де податкові пільги та привілейований режим таємності мають суб'єкти господарювання-нерезиденти, що здійснюють лише визначені в законодавстві країни види господарської діяльності. До цієї групи входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція та ін. З багатьма країнами другої та третьої груп Україна має угоди про уникнення подвійного оподаткування.

Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниць. Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєст­рується в установленому порядку, має передбачену законом організаційно-правову форму, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський рахунок та інші ознаки.

42.Міжнародні юридичні особи. Переважну кількість юридичних осіб приватного права становлять суб'єкти господарювання, які можна поділити на одноосібні та колективні. Форму одноосібних підприємств за кордоном здебільшого мають дрібні та середні підприємства, хоча трапляються і гіганти сімейного типу, наприклад фінансова група Юнсонів у Швеції. Але найбільш поширені колективні суб'єкти, об'єднання підприємців, що в Україні (ч. 1 ст. 81 ЦК України) та інших європейських державах поділяють на «об'єднання осіб» та «об'єднання капіталів». Основою об'єднань осіб є особистий довірчий характер взаємовідносин їх учасників, а об'єднання капіталів базуються лише на майнових зв'яз­ках, і не передбачають обов'язкової особистої діяльності. «Об'єднання осіб» і «об'єднання капіталів» розрізняються за типом відповідальності їх учасників за зобов'язаннями підприємства. Якщо всі учасники (або кілька з них) відпо­відають за зобов'язаннями підприємства всім належним майном, йдеться про товариства або партнерства (РагІпегзПір); коли відповідальність учасників обмежена лише їх майновими вкладами, — це корпорація (Согрогаііоп). Правова модель товариства в континентальній Європі принципово відрізняється від британської. По-перше, євро­пейські правові системи засновані на розрізненні цивільного та торгового права, тому виокремлюються відповідно цивільні (наприклад, товариство мешканців будинку, фермерів) і торгові (метою яких є отримання прибутку) товари­ства. По-друге, за законодавством більшості європейських країн, товариство є юридичною особою. Відповідальність учасників товариства є необмеженою і солідарною.Відомі також змішані форми господарських товариств, наприклад командитне товариство з обмеженою відпові­дальністю, коли повним учасником у командиті як юридична особа стає компанія з обмеженою відповідальністю. Проте у багатьох країнах найпоширенішими видами суб'єктів господарювання є корпорації — акціонерні компанії та компанії з обмеженою відповідальністю. Отже, методи правового впливу на формування та діяльність юридичних осіб схожі у багатьох країнах, типовими є і види їх організаційно-правових форм, однак, кожна країна має специфічні особливості, зумовлені історичними, політичними та іншими обставинами.

43.Особливості правового положення держави в МПП. Держава вступає у різні майнові відносини, в результаті чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства вцілому. Ці відносини з іншими державами, міжнародними організаціями, юридичними чи фізичними особами поділяються на два види. По-перше, такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнародного приватного права та виникають за участю держави, з одного боку, й іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб, з іншого. У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.Україна здійснює права та обов'язки як суб'єкт міжнародного приватного права через інших суб'єктів права. Від імені держави певні повноваження можуть надаватися Кабінету Міністрів України, Прем'єр-міністру, Національному банку, міністерствам, відомствам.

44.Поняття імунітету держави в МПП. Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.У МПП під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус ха­рактеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави іму­нітет заснований на імперативному принципі сучасного між­народного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її право-суб'єктносгі може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави.У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. Не застосовується імуні­тет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:1) дру­гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

 

45. Види імунітету держави в МПП. У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету: 1) судовий - непідсудність держави без її Згоди судам іншої. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.2) від попереднього забезпечення позову - не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. 3) від примусового виконання рішення - без згоди держави не можна здійснити примусове виконан­ня судового рішення, винесеного проти неї судом іншої дер­жави.

4) майновий (власнос­ті) - питання може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

 

47. Колізійні питання права власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном.

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже у всіх державах є поділ майна на рухоме й нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма й умови переходу права власності на це майно.

Щодо нерухомого майна законодавства, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі. Таким вважається закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки.Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна є дещо складніше. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Крім цієї колізійної прив'язки можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або в окремих країнах (Аргентина, Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов’язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно і для себе здійснює володіня цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває право власності на це майно.

48.Правове регулювання іноземних інвестицій у МПП.Гарантії майнових прав іноз.інвесторів в угодах СОТ. Розвиток процесів іноземного інвестування сприяло виникненню другій половині ХІХ ст. такого явища як міграція капіталів між країнами. Іноземні інвестиції у розвиток економіки України є джерелом вкладення капіталу в виробництво, розробку і впровадження передових методів управління і маркетингу. Власне законодавство про інвестиційну діяльність та про іноземне інвестування в Україні з'явилося після прийняття. Акта проголошення незалежності України.Закон України «Про інвестиційну діяльність». першим нормативним актом, в якому викладено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. В цьому Законі також передбачено, що поряд з іншим інвестиційна діяльність в Україні здійснюється на основі іноземного інвестування.Спеціальним нормативно-правовим щодо регулювання іноземних інвестицій є прийнятий ВРУ Закон «Про режим іноземного інвестування (надалі – Закон), який скасував дію однойменного Декрету Кабінету Міністрів України, законів України «Про іноземні інвестиції», «Про державне заохочення іноземних інвестицій».В Законі подано визначення понять «іноземний інвестор», «іноземні інвестиції», «підприємство з іноземними інвестиціями», види та форми іноземного інвестування в У. Також у ньому визначаються загальний порядок державної реєстрації та контролю за здійсненням іноземних інвестицій, загальні засади функціонування підприємств з іноземними інвестиціями, здійснення іноземних інвестицій на основі концесійних договорів, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Інвестиції, здійснені нерезидентом у вигляді цінних паперів, майна, майнових прав, питома вага яких складає у статутному фонді підприємства резидента до 10 відсотки, вважаються портфельними. Збір зазначеної звітності передбачає відстеження змін прав власності між резидентами та нерезидентами.

49.Правове положення власності України за кордоном. Колізії у сфері права власності вирішуються на національному рівні, у міжнародних договорах їм також приділено увагу. Серед чинних міжнародних актів слід згадати Конвенцію про правову допомогу в межах СНД та двосторонні договори про правову допомогу в цивільних справах, Гаазьку конвенцію про право, що застосовується до переходу права власності при міжнародній купівліпродажу товарів (1986 р.) тощо. Визначальним питанням у сфері права власності є питання про те, чи є дана особа власником конкретної речі. У сфері міжнародного приватного права загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за власником. Майно, яке може перебувати у власності, за своєю правовою природою не є однорідним. Тут насамперед слід згадати про поділ майна на рухоме та нерухоме. У цивільному законодавстві більшості іноземних країн проведене чітке розмежування між рухомим і нерухомим майном. Так, право України (ст. 181 Цивільного кодексу України) до нерухомих речей відносить земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Режим нерухомості речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

50. Територіальний характер інтелектуальної власності та особливості її регулювання в МПП. Ще одним різновидом власності, який на нормативному рівні чітко відособлений від інших, є інтелектуальна

власність. Майнові та особисті права авторів і винахідників охороняються на підставі норм відповідно авторського і винахідницького права. Найбільш суттєвою особливістю цих прав є їхній територіальний характер. Останнє означає, що право на літературний твір (особисті немайнові та майнові права), який вперше створено (опубліковано, оприлюднено) на території відповідної країни, виникає за законодавством даної країни і його юридичний захист поширюється лише на території цієї країни, тобто не тягне за собою його автоматичне визнання на території іншої. Право на промислову власність виникає в особи з моменту видачі йому відповідним органом патенту. Патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок має юридичну силу лише на територі країни, яка видала патент. Подолання територіального характеру інтелектуальних прав досягається створенням міжнародних організацій з охорони прав інтелектуальної власності та укладення міжнародних договорів про їх взаємне визнання і охорону.

 

51.Стокгольмська конвенція Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. У липні 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1 (змінено 2 жовтня 1979 р.), учасницею якої є також Україна. Головна мета цієї організації полягає у захисті інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва країнучасниць Конвенції. Конвенцію присвячено, головним чином, організаційним питанням функціонування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, структурі та висвітленню повноважень. До моменту прийняття даної Конвенції об’єкти авторського та патентного права в міжнародному приватному праві завжди розглядалися окремо одне від одного, з прийняттям відбулося об’єднання їх під спільною назвою «інтелектуальна власність». За ст. 2 (viii) Конвенції «інтелектуальна власність» включає права, що належать до: -літературних, художніх і наукових творів; - виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо та телевізійних передач; -винаходів у всіх сферах людської діяльності, наукових відкриттів; - промислових зразків; - товарних знаків, знаків обслуговування; фірмових найменувань і комерційних позначень; - захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усіх інших прав, які стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах. Виокремлення з авторського права суміжних прав привело до необхідності окремої охорони останніх, у тому числі на міжнародному рівні. Першою конвенцією, яку було при

свячено зазначеній проблематиці, стала Римська конвенція про охорону інтересів артистіввиконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року. Конвенцію також засновано на принципі надання національного режиму охорони суміжних прав. Мінімальний строк охорони становить 20 років. Положення Конвенції передбачають необ хідну наявність на примірниках фонограм, призначених для продажу, або їх упаковках відповідної символіки.

 

52. Міжнародно-правова охорона авторських прав. 1886 року було укладено Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів1, яка теж неодноразово переглядалася. Країни учасниці Конвенції створили Союз для охорони прав авторів на їх літературні та художні твори. За положеннями творами, що підлягають охороні, є: 1) літературні та художні твори; 2) можлива вимога фіксації; 3) похідні твори; 4) офіційні тексти; 5) збірники; 6) зобов’язання про охорону особи, яка користується нею; 7) твори прикладного мистецтва та промислові зразки; 8) новини. Ця Конвенція (ст. 3) закріплює два критерії, встановлення яких є необхідним для надання охорони. Це громадянство автора або місце його проживання та місце випуску твору у світ. Права авторів Конвенція розподіляє на дві групи: а) особисті майнові та немайнові права (такі права визначаються за законом країни—місця пред’явлення вимоги про охорону прав); б) спеціальні права (встановлені у положеннях даної Конвенції). У цілому Конвенція містить досить велику кількість

імперативних положень і формальностей. 1952 року в Женеві було підписано Всесвітню конвенцію

про авторське право. Конвенцією встановлено національний режим захисту прав авторів як випущених, так і не випущених у світ творів. Так, випущені у світ твори громадян будь-якої країниучасниці Конвенції, рівно як і твори, вперше випущені у світ на території такої країни, користуються в кожній іншій країніучасниці Конвенції охороною, яку така країна надає творам своїх громадян, які вперше випущені у світ на власній території. Не випущені у світ твори громадян кожної країни учасниці Конвенції користуються в кожній іншій країні учасниці Конвенції охороною, яку ця країна надає творам своїх громадян, що не випущені у світ. Термін охорони твору, за положеннями Конвенції, визначається законом країниучасниці Конвенції, в якій ставиться вимога про охорону, відповідно до положень Конвенції. Термін охорони творів, на які поширюється дія цієї Конвенції, не може бути коротшим за період, що охоплює час життя автора і двадцять п’ять років після його смерті.

53. Промислова власність та її міжнародна охорона 20 березня 1883 р. було прийнято Паризьку конвенцію про охорону промислової власності. Країни, до яких застосовується ця Конвенція, створили Союз з охорони промислової власності. Об’єктами охорони промислової власності відповідно до положень Конвенції є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки про походження чи найменування місця походження, а також добросовісна конкуренція. Промислова власність розумієтьс