Сценарій «в бой идут одни «старики»

Епізод 1. Пісня

(Тихо, немовби здалеку, чутна мелодія пісні. Вона набирає силу і тепер звучить на повний голос. Це всім знайома пісня із кінофільму Леоніда Викова «В бой идут одни «старики» — «Смуглянка».

Із-за куліс виходять дві дівчини, ведучі заходу. Вони тихо стоять, прислуховуючнсь до знайомої мелодії.)

Ведуча 1. Коли звучить ця мелодія, відразу згадується кіно­фільм Леоніда Бикова «В бой идут одни «старики».

Ведуча 2. Старі. А цим «старим» на той час було стільки, скільки і багатьом з тих хто знаходиться зараз у залі.

Ведуча 1. Коли почалася війна, більшість із цих «старих» до­бровольцями пішли на фронт, а деякі, закінчивши прискорені курси молодших командирів, теж були кинуті в пекло війни.

Ведуча 2. А проводжали їх на фронт рідні та близькі. Про­воджали їх — матері.

Ведуча 1. Відпускали своїх дітей на смерть. І деякі з них си­віли на очах...

Ведуча 2. Бо серце матері знало, куди і навіщо вони йдуть.

Епізод 2. Минуле не вернуть

(Продовжує тихо звучати мелодія пісні. На сцену виходить хлопець, який один із перших, добровольцем пішов на фронт.) Хлопець. Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре. Здрастуй, свіжосте нив. Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. («Тиша і грім», В. Симоненко.)

Скільки б не судилося страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для біди.

(«Скільки б не судилося страждати...», В. Симоненко.)

Ведуча 1. Минуле не вернуть,

Не виправить минуле.

Вчорашнє — ніби сон,

Що випурхнув з очей.

Як луки навесні

Ховаються під мулом,

Так вкриється воно

Пластами днів, ночей.

Але воно живе —

Забуте й не забуте,

А час не зупиняється, біжить.

А молодість біжить,

І миті жодної

Не можна повернути,

Щоб заново,

По-іншому прожить.

(«Минуле не вернуть», В. Симоненко.)

Епізод 3. Добровольці

(Мелодію пісні перекривають вибухи. Затемнення. І знову світло. На сцені біля військомата стоїть група хлопців та ді­вчат. Це добровольці. Вони на когось чекають. На передньому плані сцени — невеличка група матерів. Виходить командир. Усі замовкають.)

Командир. Струнко. За наказом наркома оборони від 22 лип­ня 1941 року призвати до лав Червоної армії...

(Звучить мелодія пісні «Вставай, страна огромная». Глядач бачить, що командир викликає добровольців. Вони по одному підходять до командира, отримують пілотки як символ вій­ськової форми й стають у стрій.)

Командир. Шикуйсь. Струнко. Кроком руш.

(Колона бійців починає рух. їхні кроки озвучені, їхні кроки чує весь зал.)

Ведуча 1. Так вони йшли, повзли, бігли в атаку, падали і зно­ву піднімались 1418 днів і ночей.

 

Епізод 4. Спогади

(Поступове затемнення, затихають солдатські кроки, чутно декілька вибухів — і тиша. Сцена поступово освіт­люється. Привал. Бійці відпочивають. Звучить мелодія піс­ні «Темная ночь». На відпочинку солдати думають про свою домівку, про дружин, дітей, матерів. І коли почала звучати мелодія пісні, в уяві багатьох солдат з'явилася мати. Вона підходить то до одного бійця, то до іншого. Хто спить — по­правляє шинель, біля інших постоїть. І під час цієї ходи вона говорить.)

Мати. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги, Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибирать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. («Лебеді материнства», В. Симоненко.)

Епізод 5. Лист від матері

(Чути вибухи, солдатські видіння зникають.) Дівчина-боєць. Кому кип'яточку? Старшина. Будь ласка. Мені гаряченького. (Дівчина наливає окріп старшині і ще декільком бійцям.) Дівчина (інша, когось побачила). Йде, йде..! Медсестра. Хлопці, дівчата, налітайте! (Показує листи.) Я щойно зустріла поштаря, і він передав для вас листи. (Медсестра роздає листи бійцям.)

Медсестра, (підходить до одного з хлопців і віддає йому лис­та) Мабуть, від матері? Так? Боєць. Так, від матері! (Дівчина відходить.)

 

Епізод 6. Вісті з дому

(Боєць починає читати листа. На сцені затемнення, висвічу­ється хлопець, який отримав листа від матері. Він читає вго­лос перше речення. Виходить мати і продовжує читати лист.)

Боєць. Добрий день, синку!

Мати (читає далі). Добрий день, синку. Привіт тобі від на­ших сусідів. Від Микити Кривого і від Ліди. Чому ти їй не пи­шеш? Дівчина хвилюється, так не можна, так не по совісті, але це все потім... Як ти там? У нас все добре, прибрали все з горо­ду, а поле, на якому учні засіяли хліб, так і стоїть не зібране... Зерно починає осипатися. Пропаде, напевно. Шкода. Як прига­даєш, скільки вашої праці залишилося на тім полі...

(Мати тихо йде зі сцени. Хлопець сидить задуманий. До ньо­го підходить дівчина.)

Дівчина. Що мати пише?

Боєць. Жалкує, що хліб з нашого шкільного поля не встигли зібрати.

Ех, хлопці, а який смачний свіжий хліб, та ще з молоком. Вранці мати всіх нас збудить, посідаємо всією родиною за стіл, мати наллє кожному парного молока... ми сміємося і п'ємо. І за­вжди поруч вона, наша матуся.

Боєць 2. От, якби нам зараз та по скляночці (ляскає по горлу, натякаючи на горілку) такого молочка...

Дівчина 2. Кому що, а курці просо.

(Усі сміються.)

Дівчина 3 (до всіх). Та тихіше! (До хлопця.) Що там далі?

Ведуча 2. Били ворога на своїй землі, били в Європі й дійшли до Берліна.

Ведуча 1. Але це було потім, а в перші роки було страшно і дуже важко.

Командир. Як не крути,

На одне виходить,

Слід би катюгам давно зазубрить:

Можна прострелити мозок,

Що думку народить,

Думки ж не вбить.

(«Як не крути», В. Симоненко.)

Ведуча 2. Вони йшли. Ховали друзів і товаришів. Уривками спали, недоїдали.

Ведуча 1. А підтримували, надавали їм сили листи від рід­них, і особливо листи від матерів.

Командир. Так. 19. Ну, а тепер виконуйте! І повертайтеся! Ми на вас чекаємо!

(Бійці йдуть виконувати завдання, усі проводжають їх.) Дівчина 1. Повертайтесь! Дівчина 2. Ми на вас чекаємо.

 

Епізод 7. Успіх залежить від вас Командир. Старшина, до мене!

(Старшина підбігає до командира, який розгорнув карту.)

Командир. Потрібно розвідати цей і ось цей квадрат (показує на карті) і негайно назад. Зрозумів? Від цього залежить успіх нашого наступу. З вами піде капітан Мороз, вона добре знає ні­мецьку, і радист, а також два бійця — це ваше прикриття. Зро­зумів!?

Старшина. Усе ясно. Усе зрозумів. Дозвольте виконувати? Командир. Дозволяю. Виконуйте!

(Старшина бере з собою декількох бійців, і вони швидко йдуть.)

 

Епізод 8. Сподівання, сподівання...

Медсестра. Ех, дівчата! А я відразу після закінчення школи хотіла вступати до медичного, але не встигла. Почалася війна. Ми з подругами побігли до військомату, і нас відразу направили на прискорені курси медсестер.

Дівчина 5. А я встигла і вступила.

Дівчина 4. І я вступила.

Медсестра. Ну нічого. Як тільки закінчиться війна, відразу й вступлю.

(Виходить старшина з бійцями. Вони шикуються перед ко­мандиром.

Командир проходить перед бійцями, дивиться, як вони під­готувалися до походу.)

Командир. Так, нічого не заважає? Нічого не бряцає, не дзве­нить?! А ну, пострибайте. (Бійці стрибають на місці.) Добре. А зараз здайте особисті речі.

(Бійці підходять по одному до командира і віддають йому особисті речі.)

Командир. Ну все! Ідіть.

Телефоністка. Командире, позивні ті ж самі?

(Світло забирається з артиста, далі читає Командир.)

Командир. Жди меня, и я вернусь,

Не жалей добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души...

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

(Далі читає артист.)

Артист. Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: повезло.

Не понять не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой, —

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

Артист. Дякуємо вам за увагу і бажаємо перемогти клятого ворога і живими повернутися до своїх рідних і близьких.

 

Епізод 9. Приїхали артисти

(Бійці пішли виконувати наказ. Входить боєць і звертається до командира.)

Боєць. Товаришу командире, дозвольте звернутися? Командир. Так, будь ласка.

Боєць. До нас приїхала бригада фронтових артистів. Коман­дир батальйону попросив їх виступити перед нашими бійцями. Командир. Так це ж чудово! Запрошуй їх скоріше. Боєць. Слухаюсь! (Виходить артист.)

Артист. Доброго дня, дорогі наші захисники. Почнемо наш невеличкий концерт. Першим номером нашої програми...

(У цьому концерті може бути три номери. Перші два — ви­конання на баяні чи акордеоні знайомого музичного твору, тре­тій номер — спів чи невеличкий танок на дві-три особи. Після виконання цих номерів виходить ведучий концерту.)

Артист. Поет Костянтин Сімонов написав чудовий вірш «Жди меня». Нам відомо, що багато бійців переписують цей вірш для себе.

Справді, цей твір того вартий. Послухайте, я зараз вам його прочитаю.

(Артист зачитує вірш, на нього спрямоване світло.)

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара.

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Боєць (продовжує). А якби ви знали, як співає моя матуся, а сестри їй допомагають.

(Боєць закриває очі і в думках поринає далеко-далеко. Його губи шепочуть перші слова пісні. Виходить мати і тихо починає співати. Усі спочиваючі теж поринули в спогади, і теж немов­би чують цю музику. Це лірична народна українська пісня.)

 

Епізод 10. Мрії

Медсестра. Ех, дівчата, скоріше б закінчилася війна. Я так хочу бути лікарем.

Боєць. А я хочу бути хліборобом. Коли я був у десятому кла­сі, колгосп виділив нашій школі невеличке поле. На ньому ми самі працювали: сіяли, орали, ось тільки зібрати врожай нам не довелося. Ні, хлопці, після війни я обов'язково стану хлібо­робом, як мої батьки. Вони цього дуже хотіли, а особливо моя матуся. Ось уявіть собі: вранці, щойно зійде сонце, виходили наші дівчата і, як колись наші батьки, з піснею засівали поле до­брим зерном. А потім хліб визрівав — і виходили в поле косарі.

(На розповіді хлопця виходять спочатку дівчата і в пластич­ному етюді засівають поле зерном, а потім виходять косарі. Уся робота проходить на фоні веселої народної пісні.)

Боєць. Гарна робота. Так і хочеться взяти в руки косу і...

Епізод 11. Мертвим і живим стати в стрій!

Телефоністка. Тихо! Я чую позивні розвідників! (Бійці по­вертаються до телефоністки й слухають.) «Всім, всім, всім, хто мене чує! Передайте для 19, передайте для 19. У квадраті 7 і 8 нашим військам готується пастка. Передайте для 19, у квадра­ті 7 і 8 готується пастка. (Чути стрілянину, там іде бій. І знову чути голос.) Передайте для 19...» (Тиша.)

(Починає звучати пісня «Степом, степом», (слова М. Т. Не­годи, музика А. М. Дашкевича).

Поки звучить перший куплет, бійці після страшної звістки застигли на місцях, немов закам 'яніли. На другому куплеті пісні деякі бійці, щоб стримати сльози, відвертаються, а деякі ді­вчата плачуть. На останньому куплеті пісні виходить мати. У руках у неї глечик з молоком. Вона обходить бійців і наливає їм молоко. (Кухлі й молоко уявні.) Раптом вона зупинилася, з її рук випадає глечик і розбивається... Бійці тихо знімають пілотки.

Чути кроки. Бійці одягають пілотки і стають у колону.)

Командир. Живим і мертвим стати в стрій! (Йде колона. Йдуть бійці! Кроки (в запису) звучать грізно.)

Ведуча 1. Так вони йшли, повзли, бігли в атаку, падали і зно­ву піднімались.

Ведуча 2. Били ворога на своїй землі, били і в Європі, і ді­йшли до Берліна.

(Кроки стають тихішими, звучить метроном.)

Ведуча 1. Робота присвячується матерям, діти яких не по­вернулися з війни!

(У залі спалахує світло. Звучить пісня «День Победы».)

 

СЦЕНАРІЙ «ЧОРНОБИЛЬСЬКА ЗІРКА»

Пролог

(Тихо. Здалеку наближається передзвін дзвонів. Через зал іде Пророк, одягнений як монах. Він піднімається на сцену і повер­тається до глядача.)

Пророк. Слухайте! Ви чуєте дзвін? Це дзвін скорботи, дзвін жалоби, це дзвін — заклик до людини подумати про заподіяне нею лихо. Чорнобильське лихо! Настав час визнати свою про­вину. Провину перед людьми і землею. Чуєте дзвін? А вас усіх застерігали, а всіх попереджали! Лихо могло б і не статися тієї страшної ночі! Ночі 1986 року... А ви всі не чули... чи не хотіли чути. Людині здалося, що вона всемогутня. І сталося те, про що попереджали нас усіх ще задовго до того... І засяяла на увесь світ Чорнобильська зірка.

(Якщо буде можливість — на задник сцени можна проекту­вати документальний фільм про Чорнобиль.)

Пророк (У руках у нього книга, він читає, а дзвін лунає, лу­нає). І третій янгол затрубив, і впала з неба велика зірка, що горіла як світильник! І впала на третю частину рік, і на джере­ла вод. Ім'я цієї зірки —- Полин. І третя частина вод зробилася полиновою. І багато людей померло від тих вод, тому що вони стали гіркими. І п'ятий янгол затрубив, і я побачив зірку, що впала з неба на землю, і дано було їй ключ від криниці-прір-ви. Вона відкрила криницю-прірву, і вийшов дим із криниці, як дим з великої печі — і потьмяніло сонце, і здригнулася земля, і не могла отямитись, і не могла збагнути, що сталося.

(Дзвін не вщухає. Тихо виходить ведуча, це Природа. На голо­ві в неї великий вінок із трав та квітів.)

Епізод 1. Як же так сталося?

Природа. В зеленім лісі я була царівна,

В зеленім лісі я була жива.

Рудим став ліс, рудими стали тіні,

Рудою стала крона і трава.

Іржавий ліс. Пустеля. Мертва зона.

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

Табличка: «Дихати й ходити заборонено».

І незбагненне «Не торкатися трави».

А я просила вас, благала — схаменутись,

Що до добра не приведе ваше зухвальство, люде!

Пророк. Чи вам замало чого було? Пригадайте, як було до­бре! Тоді, з початку віків. Новостворений світ сіяв чудовою кра­сою.

Природа. Скрізь була гармонія, ясне, повне життя.

Пророк. Цвіла божа мрія, розкішна й лагідна. Людське життя плило тихими хвилями і зливалося з тією мрією в одне осяйне, спокійне море.

Природа. Великий спокій був на землі...

Пророк....та й люди жили в спокою. Так було довго. Але ж вам захотілося чогось кращого. Захотілося полегшити й так лег­ке життя! І сотворили ви реактор! Раділи! Безтурботно раділи! Потьмарився ваш розум. Лиш пригадайте, як ви всі раділи тій вбивчій машині!!!

(Хореографічний номер. Сюжет: люди будують реактор, за­пускають його в роботу, реактор працює, люди радіють. На­вкруги вирує життя. Раптом стався вибух. Все навкруги охо­пило полум 'я.)

Природа. Як же так сталося!? Та хіба ви не розуміли, що ви живете в мені, і, гублячи мене, ви губите і себе? Невже не розу­мієте!?

Пророк. Були й такі, що розуміли! Були й такі, що душу і тіло поклали за спасіння майбутнього. Були...

Епізод 2. За ким дзвін? Природа. Дзвін! За ким він дзвонить? Пророк. За багатьма річками та озерами України. Природа. Це мої діти. А за ким він зараз дзвонить? Пророк. За тими, хто народився, і за тими, хто ще на­родиться.

Природа. Це теж мої діти. А зараз за ким дзвін? Пророк. А це за першими пожежниками, які вступили в бій із вогнем!! Я їх пам'ятаю поіменно: Володимир Правик Віктор Кібенок Микола Титенок Микола Ващук Василь Ігнатенко Володимир Тищура.

(Виходять чотири жінки, які по ходу дії стають матерями, дружинами, коханими. Чути вибух, ще один, а потім завивання сирен.)

Пророк. І зойкнула земля чаїним криком...

Жінка 1. Чуєте?! Вибух!

Жінка 2. Дивіться — дим!!!

Жінка 3. А тепер сирена!

Жінка 2. А ось і наші...

Жінка 4. Дивіться, дивіться.., машини, машини.., скільки їх!

Жінка 1. Синку, нехай тобі щастить. Збережи і захисти!

Пророк. Вийшла мати із іконним ликом.

Жінка 2. Йди, синочку, хто ж, коли не ти?

Пророк. Спалахнуло небо, впало крижнем...

Жінка 3. Любий, вбережи і захисти.

Пророк. Вийшла жінка з немовлятком ніжним...

Жінка 4. Йди, коханий, хто ж, коли не ти!?

(Хореографічна композиція: боротьба пожежників з вогнем. Остання мізансцена в цій боротьбі — пожежники в різних по­зах застигають над незрозумілою квіткою: 3—4 танцівниці, утворивши маленьке коло, сидять навколішках.)

Пророк. Вогонь вони подолали, вистояли у двобої, запобіг­ши ще більшому лиху — вибуху ще одного блоку, але з'явилося дещо страшніше. Невидимий ворог — Радіація!

Епізод 3. Атомне дитя

(Жінки речитативом читають.) Усі жінки. 26 квітня в ніч із забуття Йде страшне створіння — атомне дитя. Суть його безкровна і зіниць нема, Присипляє мозок посвистом глухим, Стронцієву дозу сипле, наче дим.

(Поки вони читають, «квітка», яку вдавали хореографи, на тривожній мелодії починає рухатись, розкручуватись, і рап­том — вибух. «Радіація» (дівчата-хореографи) розлітається по всій сцені, і по ходу руху танцівниці розвішують всім радіаційні значки. Усе завмирає. Тиша. Мертва тиша.)

Пророк. Спить земля, почорніла від болю,

Змерзлась в грудку душа і болить.

Жінка 1. Синку, вернись, будь же зі мною!

Пророк. Мати в тривозі ночами не спить.

Летять журавлі над чорнобильським небом,

Жінки у сльозах проводжають їх знов.

Жінка 1. Я вже не радію,

Жінка 2. Я вже не сміюся!

Усі жінки. Любий, вернись!!! Ти тільки заснув.

(На хвилину світло на сцені згасає. У тиші чути дзвони.

Світло. Сцена в лікарні. Жінки одягнули білі халати. До них виходить один із пожежників, на ньому халат для хворих. Усі жінки стоять обличчям до залу, цю мізансцену вони не зміню­ють до кінця сцени.)

Жінка 1. За що? За що ти загинув?

Жінка 2. За що ви всі загинули?

Жінка 3. Не варті люди вашого подвигу!

Жінка 1. Ми ж кохали один одного! У нас було щасливе життя! Ми з тобою були щасливими молодятами! Жили в гуртожитку. Я завжди знала, де ти і що з тобою! Я любила тебе. Дуже любила!

(Звучить сирена.)

Жінка 1. їх викликали, як на звичайну пожежу.

Жінка 2. їх не попередили...

Жінка 3. І не дали брезентових костюмів!

Жінка 1. У місті переполох! Міліція!

Жінка 2. О сьомій знайшла його в лікарні — і не впізнала... Любила, але ж... Не знала ще, як любила!

Жінка 4. Помер Кібенок...

Жінка 3. Він помер першим. У перший день.

Жінка 1. Але ми не знали, що всі вони перші!!!

Жінка 2. Він сказав мені:

Хлопець. їдь звідси! Тікай! Ти вагітна! Рятуй дитину!!!

Жінка 1. Молоко... У лікарні сказали пити побільше молока.

Жінка 2. Лікарі казали, що вони отруїлись газом!

Усі. Про радіацію ніхто не сказав!!!

Хлопець. Я так хочу побачити нашу дитину...

Жінка 1. Яке ім'я ми їй дамо?

Хлопець. Ну, це вже ти сама вигадуй!

Жінка 1. Чому сама? Нас двоє!

Хлопець. Тоді, якщо народиться хлопчик, то назви його Ва­сею, а якщо дівчинка — то Наталя.

Жінка 1. Як це Вася? У мене вже є один Вася, це ти! Мені іншого не треба! (Пауза.)

Наступного ранку ховали Вітю Кібенка та Володю Правика. Ми товаришували родинами. Щасливі були! Тривожно... Теле­фоную в лікарню, а там мені кажуть, що він 15 хвилин тому як... (Хлопець йде зі сцени.) Скоро мала з'явитись дитина. Боялася, дуже боялася, що Чорнобиль і її забере! У нас народилася ді­вчинка — Настуся. Це я... я її вбила, я не послухала його, не по­їхала з міста! А вона врятувала мені Життя! Усю радіацію взяла на себе. Я жива, а вона...

Жінка 2. Багато людей, що жили там і працювали — помер­ли. Помирали раптово! Помирали часто. Помирали уві сні і на ходу!

Жінка 3. Вони помирали, але ніхто їх не розпитав, що пере­жили, що бачили!

Жінка 2. А ті, заради кого вони віддали життя — мовчать, немовби нічого і не було! За що вони помирали?!

Жінка 1. Скільки ще життів треба віддати, скільки ще родин треба в жертву покласти, щоб ви почули?

Епізод 4. І знову дзвони!

Пророк. А дзвони дзвонять! А дзвони дзвонять! За ким на цей раз!?

Природа. Це дзвонять за мною. Від ваших рук, люди, по­страждала я, від ваших рук постраждали й ви самі. А скільки лиха завдали тим, кого не ви створили? Зараз ви вдаєте, що до цього не причетні!

Пророк. А ви їм нагадайте!

(Лунають дзвони. Виходять дві дівчини — Флора і Фауна і хлопець Аеро (повітря).)

Природа. Скажи-но, Аеро-повітря! Хто скривдив тебе так?

Аеро. Людина!

Природа. Людина!?

Аеро. Так-так! Мій брат, що наймолодший,

Жінка 3. Електрички і потяги не ходять,

Жінка 1. Вулиці миють якимось білим порошком!!!

Усі. Про радіацію ніхто не казав!!!

Жінка 2. їх вивезли літаком до Москви!

Жінка 3. Поїхала за ним! Мусила його побачити!

Хлопець. Не підходь близько! Не можна.

Жінка 1. Вигадки все це! Ти бачив, де стався вибух?

Хлопець. Що там?

Жінка 2. Ви ж перші потрапили!

Хлопець. Перші! Перші 28! І тепер усі тут.

Жінка 3. Але ж тепер все позаду!

Усі. Усе буде гаразд!!?

(Хлопець опускає голову.)

Жінка 2. Я варила бульйон на шістьох! Шістьох хлопців з од­нієї зміни! Вони всі чергували тої ночі.

Хлопець. Ігнатенко, Ващук, Кібенок, Титенок, Правик, Ти-щура!

Не треба більше годувати, люба! Шлунки вже не приймають їжу!

Жінка 1. Він з кожним днем змінювався. Жінка 2. Опіки виходили назовні.

Жінка 3. Колір тіла та шкіри — червоний, синій, сіро-бурий.

Жінка 1. Але воно все моє, таке любе!

Жінка 2. Це не можна пережити!

Жінка 1. Дев'ятого Травня він завжди мені казав:

Хлопець. Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти це побачила.

Жінка 1. Сиджу в палаті біля нього.

Хлопець. Зараз день чи вечір?

Жінка 1. Дев'ята вечора.

Хлопець. Відчиняй вікно! Починається салют!

Жінка 1. Дивовижно. І я плачу.

Хлопець. Я обіцяв тобі, що покажу Москву. Я обіцяв тобі, що все життя на свята буду дарувати квіти?

Жінка 1. Мій єдиний і моя любов.

Хлопець. Це теж тобі (простягає їй помаранчу). Ти ж любиш помаранчі!

Жінка 1. А ці помаранчі не те, що їсти, а й поруч з ними зна­ходитися не можна. Я люблю його! І я ладна з'їсти все, аби він не думав про смерть!

Собі він заробляє гроші, У небезпеку їх вкладає,

Отруйний дим в небо пускає.

Людська зухвалість лихо породила,

Рвонув Чорнобильський реактор,

А радіація весь час мене труїла.

І плинув стронцій до озону.

Його невпинно я латаю,

Але, пробачте, не встигаю,

Як буде й далі так тривати,

Я перестану існувати.

Природа. Який це жах. Так, я це чула,

І навіть на собі відчула.

Але на краще сподівалась

І відновитись намагалась.

Ще, бачу, виглядає хворо

Твоя сестра молодша — Флора...

А що це, Флоро, із тобою?

Чому хитаєш головою?

Флора. Так, мамо, правда в тім твоя —

Я хвора, знівечена я.

Колись на луках росли віти,

Гриби збирали малі діти,

Дерева опускали рясні квіти

Й плоди давали соковиті.

Аж тут з'явилася людина:

Звела реактор у раю твоя дитина.

І сталась світова біда.

Людині байдуже було,

І зараз це шкода.

Продовжую рясні плоди давати,

Але не можна їх вживати.

Я під радіаційним пилом

Аж задихаюсь. Я хворію!

Як буде й далі так тривати,

Я перестану існувати.

Природа. Ні, це не жах, це катастрофа!

Невже не дума анітрохи

Моя улюблена дитина!

Що ж ти накоїла, людина?

Можливо, Фауна, з тобою

Вона ведеться, не як з сестрою?

Фауна. Хотіла б втішить тебе, мамо,

Та в мене теж проблем чимало.

Я над дітьми своїми плачу,

Багато з них вже не побачу.

Від радіації мутують мої діти,

Не можу я мовчать, я мушу говорити.

Радіаційний слід залишила людина

Й для риб, пташок, тварин.

Можливо, це остання днина,

Невже не розуміє

Твоя улюблена дитина,

Що від радіаційної багнюки

На неї теж чекають муки!

Як буде й далі так тривати,

Я перестану існувати.

Природа. Навколо неозорий Всесвіт,

Він батько кожної планети,

Він бачить все і він розсудить,

Наскільки завинили люди...

А я не знаю, чи пробачу.

(Флора і Фауна йдуть зі сцени.)

Якщо я навіть вам пробачу,

А чи пробачать ваші діти!?

Бо в кожнім з них була своя мрія...

Епізод 5. Наша доля залежить від вас!

(На сцену виходить дівчинка в білому, готується танцюва­ти, виходять ще дві.)

Природа. Хто ви такі, і що збираєтесь робити?

Дівчинка 1. Я збираюсь танцювати.

Природа. Танцювати!?

Дівчинка І. Так. Моя матуся і мій татко, який колись був пожежником, хотіли, щоб я була балериною! (Звертається до залу.) Шановні пані та панове! Перед вами виступає майбутня всесвітньовідома танцівниця — Настуся!

Дівчинка 2. І я, Оленка.

Дівчинка 3. І я, Даринка. Ми маємо мрію, але наша подальша доля залежить від вашого рішення.

(Танцюють танок маленьких лебедів. Раптом влітає «Радіа­ція» і вішає їм радіаційний знак.)

Настуся. Наша мрія тільки народилась... (Усе застигає.)

Природа. Люди, схаменіться, одумайтесь! Згадайте, як їхні батьки кинулися першими в чорнобильську прірву рятувати не тільки своїх близьких. Від вас залежить, що буде з вашими дітьми та їхньою мрією!

Пророк. Слухайте! А тепер ви чуєте дзвін?! Чуєте? Будемо сподіватися, що цей дзвін дзвонить не за вашими думами!

 

СЦЕНАРІЙ «ГОЛОДОМОР»

 

Документально-художня композиція, присвячена трагедії українського народу 1932—33 років

 

Пролог

(Дія відбувається в наш час. На сцені майже нічого нема. У глибині сцени розташований казковий монстр з величезною роз­зявленою пащею. Світло на нього майже не падає, тому глядач і не звертає на нього увагу. На першому плані сцени невеличка кімна­та. Мати порається по дому. До кімнати входить дівчина.)

Дівчина. Привіт, мамо!

Мати. Привіт, доню! Як справи в школі?

Дівчина. Добре! Тільки вчителька сьогодні в нас запитала, що відбувалося в 1932—1933 роках в Україні!? Чи то ми чогось не зрозуміли, чи то вона чогось не доказала!? Може, ти щось знаєш про ті часи?

Мати. 32—33-й роки! Ех, доню, мало хто пам'ятає про всі ті страхи минулого століття.

Дівчина. Що за страхи і чому мало хто пам'ятає?

Мати. Страхи? Тому що, доню, люди не завжди говорили про те, що вони бачили і чули, що розуміли. А чому мало хто пам'ятає? А тому, що з тих подій пройшло багато часу...

Дівчина. Але вчителька запитала в нас саме про голодомор!

Мати. Знаєш, доню, я не хочу говорити загальними фразами. Нехай краще за мене розповість про все це твоя бабуся!

Дівчина. Бабуся?

Мати. Так, твоя бабуся! (Підходить до книжкових полиць і знімає невеличку скриньку.) Ось, візьми! Тримай, доню, це тобі від нашої бабусі! (Віддає скриньку дівчині.) Ти вже досить до­росла, щоб знати історію нашої родини. Сідай!

Епізод 1. Лист із минулого

Дівчина. Лист? Від бабусі!?

Мати. Так, читай.

Дівчина. Був 1932 рік.

Мати. Тоді не було бідувань війни, Поля сарана не жерла, Та й люди, здається, не мали вини...

Дівчина. За віщо ж вони померли!?

Мати. Бабуся казала, що У ті роки великої руїни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, Якого доти ще не бачив край. І знову доля в грі мінливо-змінній Все кинула на пожру і поталу Та реготом безгучним реготала, Зерно у купах пріло під дощем.

(Починає звучати тривожна музика, задник сцени освітлю­ється — /' глядач бачить пащу монстра, освітлену червоним світлом. Цей монстр символізує ненажерливу страшну владу. На сцені відбувається дія: солдати НКВС виносять із хат селян конфісковані мішки з хлібом і жбурляють їх до пащі казково­го монстра. Чути роботу ненажерливої машини. З казкового монстра світло поступово прибирається, і глядач знову бачить кімнату.)

Дівчина (читає лист далі). Забуто про моральність,

Про людські всі почуття...

Ходили по хатах енкеведисти

По людське життя.

Збирали все з будинку,

Не лишали ані крихти.

Ну то й що, що там дитинка,

Що нема чого їй їсти!

Мати. Лиха доля не обминула і бабусину родину! Ти читай!

Дівчина (читає далі лист). У нас із братом пухли ноги від голоду! Просили хліба в людей, та його не було. (Дівчина не­мовби чує: «Мамо, хліба! їсти хочу!»)

Мати. Ось так, доню!

Дівчина. Мамо, я не розумію, як це могло статися!?

Мати. Ти читай!

(Дівчина далі читає лист і в думках переносіться в той час.)

 

Епізод 2. Родина

Дочка. Мамо, їсти хочеться, вже несила навіть руки підняти!

Марія. Де ж ми візьмемо, терпіть, зараз тато прийдуть, може, хліба принесуть!

Корній (входить). Маріє, жінко, нас дурять, нас обкрадають!

Марія. Господь з тобою. Що ти таке кажеш?

Корній. Ні, Маріє, послухай! (Озирається і щось дістає.) Приїздили великі цабе із міста і загубили бомагу. Та ось про що в ній йдеться: «Відібрати в селян усе, що мають: хліб, зерно, бу­ряк, навіть картопляне лушпиння. Нікого не жаліти. Зібрати все зерно і позамикати в амбарах. Нікого не підпускати. Стріляти на смерть, якщо хтось наважиться чинити опір. Людям же скажіть, що недовиконано план хлібозаготівель». Маріє, ти чуєш!?

Марія. А що нам робити?

Діти. Тату, хліба!

Корній. А, так? Я добув трохи зерна! Ось, діти, їжте!

Дівчина (продовжує читати лист). І тут постукали у двері, перелякалися на смерть!

Марія. Хто там?

Максим. Відчиніть! Свої!

Марія. Корнію, відчини! Це ж Максим, синок! (Входить Максим. Марія до Максима.) Максиме, що там у світі діється, що робиться?

Максим. Мовчи, жінко!

Корній. Ти як з матір'ю розмовляєш?

Максим. Давайте сюди хліб!

Марія. Так забрано. Нічого не лишилось!

Максим. Забрано!? Замість того, щоб віддати лишки, як сві­домі громадяни, ви кажете, забрано!? Я зараз покажу вам, що значить забрано! А це що?

Корній. Віддай! Лиши хоч дітям трохи!

Максим. Підкуркульники! Я ще повернусь!

 

Епізод 3. Як це могло так статися?

 

Дівчина (кинула читати лист, звертається до матері). Мамо, ти чула? І це сказав рідний син! (Далі читає лист.)

Корній. Іроде, ти ж у своїх крадеш!

Дівчина. Мамо, як це могло статися? Невже так було?

Мати. Влада замовчувала існування в нашій країні голоду і не приймала від інших країн допомоги!

(На дієвій мелодії на сцену виходять представники різних країн світу, в руках вони тримають по паляниці, а на маленьких прапорцях написано, скільки тонн хліба вони дарують нашим людям. Раптом перед ними з'являється стіна солдат-енкаведистів. Вони забороняють голодним людям брати хліб.)

Мати. Щохвилини вмирало 17 чоловік. Голодна смерть не обминала жодної хати!

Дівчина (далі читає лист). Тато пішли до міста, може, йому вдасться проміняти якісь речі на жменьку зерна. А мама остан­нім часом щось зовсім змовкла, нахилилася до меншого брати­ка. Так вони і лежали, зовсім не рухаючись. І це мовчання було страшним, гнітючим. Я зібрала останні сили і наважилася по­рушити це мовчання. Я кинулась до мами. (Дія переносить нас у той час.)

Дочка. Мамо... мамо... (Хтось із родичів вносить свічку.) Та що ж ви, мамо, десь пішли самі, Чи, може, ми вам чимось не вгодили?

(Входять енкаведисти, забирають усіх померлих і кидають у пащу звіру. Підходять до дочки.)

Дочка. Ні, ні! Я ще жива!

(Енкаведисти пішли шукати, хто ще залишився живий у хаті.)

Дочка. Нема, нема... Пішли й не повернулись. (Солдати йдуть із хати.)

Чи, може, там є хліба й молока

За пазухою в Бозі? Там високо

Вам добре. Я теж хочу заснути...

(Заходить батько.) Тату, хліба!

Карній. Нема нічого, мовчи, дитино, не край серця!

Маріє, у селі ніде ні звуку, лише нестерпний запах трупів. У кожній хаті лежать мертві. Маріє, світ з глузду з'їхав! Виїли собак, котів і голубів. Нема нам порятунку... Маріє, жінко...

Дочка. Мама та братик пішли до Бозі...

Корній. Ні! Маріє... Синку...

(Входять енкеведисти, виводять із хати батька і кидають його в пащу звіра.)

Фінал. Я буду пам'ятати!

Дівчина. Мамо, а як же бабуся врятувалась?

Мати. Знаєш, доню, люди хоча і вимирали масово, втрача­ючи життя один за одним, та скарб своєї душі — свою доброту та людяність — їм вдалося врятувати! І нашу бабусю врятував сусід! Тримай, доню, цю скриньку і передаси її своїм дітям! Ми мусимо пам'ятати уроки історії нашого народу, щоб запобігти їх повторенню!

Дівчина. Я буду завжди пам'ятати!

(Стиха лунають удари метронома, світло поступово гасне.)