Попередники логіки Аристотеля у Стародавній Греції.

Значний вплив на формування логіки Арістотеля справили софісти. Софістами у Стародавній Греції називали вчителів мудрості і красномовства. Софістів поділяютьна старших (Протагор, Горгій, Гіпій, Продик, Антифон) і молодших (Крітій, Гіпподам) .

Старші софісти досить фундаментально досліджували питання політики, етики, держави, права, мовознавства. Всі вони виходили з того, що істина може бути тільки відносною. Саме Протагору належить знаменитий афоризм «Людина є виміром усіх речей».

Молодші софісти, абсолютизуючи релятивізм старших софістів, приходять до того, що софістика (тобто мудрість) вироджується в них у жонглювання словами, у фальшиві прийоми «доведення» істини і хиби одночасно.

Створюючи основи науки логіки, Арістотель спирався на праці своїх попередників. Щоправда, в них проблеми з логіки викладалися не систематично, і були вплетені в контекст філософії, риторики, граматики. І все ж вони були солідним підгрунтям, на якому могла з’явитися така теорія, як логіка Арістотеля.

Наукові дослідження в галузі логіки започаткував Демокріт (460–370 рр. до н.е.). Він вперше описав індукцію як спосіб міркування, охарактеризував гіпотезу, аналогію, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави («ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу»).

У Парменіда (540–480 рр. до н.е.) знаходимо перші спроби визначити закон тотожності.

Зенон Єлейський (490–430 рр. до н.е.) прославився своїми апоріями (від грецького «безвихідність», «скрутнестановище»): «Ахілес і черепаха», «Дихотомія», «Стріла», «Стадій», які показали своєрідність чуттєвого і раціонального ступенів пізнання.

Ще одна цікава постать античної логіки – Сократ (469–399 рр. до н. е.), який не залишив після себе жодного твору. Про відкриття Сократа відомо із свідчень йогоучнів і послідовників.

Учні Сократа заснували школи, що розробляли його ідеї. Евклід заснував мегарськушколу, Федон – елідо-еретрійську, Атисфен – кінічну,Арістіп – кіренську. Найвидатніший учень Сократа Платон заснував (приблизно 387 р. до н. е.) в Афінах школу і назвав Академією (іменем міфічного героя Академа).

 

 

Основні твори Аристотеля з Логіки.

У 70 р. до н.е. послідовник і коментатор вчення Арістотеля Андронік Родоський об’єднав його твори у трактат під назвою «Органон» (від грецького organon – «знаряддя», «інструмент», «засіб пізнання, дослідження»). До «Органону» входить п’ять творів.

У праці «Категорії» Арістотель розкриває природу найзагальніших понять або категорій. У праці «Про тлумачення» дається визначення судження як форми мислення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності. Основною працею з логіки є «Аналітики», що складаються з двох книжок. У «ПершійАналітиці» розглядається силогістика (вчення про умовивід), у «Другій Аналітиці» – теорія доведення. «Топіка» присвячена теорії ймовірних доведень. У книзі «Про софістичні спростування» досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усунення помилок.

Створюючи основи науки логіки, Арістотель спирався на праці своїх попередників. Щоправда, в них проблеми з логіки викладалися не систематично, і були вплетені в контекст філософії, риторики, граматики. І все ж вони були солідним підгрунтям, на якому могла з’явитися така теорія, як логіка Арістотеля.

 

Логічне вчення Аристотеля.

Критично аналізуючи відкриття з логіки своїх попередників, Арістотель ставить за мету створити таку науку про мислення, яка б грунтувалася на стійких об’єктивних принципах і не допускала свавілля у процесі міркування.

Арістотель відкрив загальні правила силогізму, за якими не будь-яка комбінація двох категоричних суджень даєправильний умовивід, а лише та, яка відповідає цим правилам. Враховуючи, що в силогізмі повинно бути три терміна, він дав визначення фігури категоричного силогізму івстановив спеціальні правила фігур. У центрі його увагибули три фігури. Четверту він вважав менш досконалою, ніж три перші, тому спеціально її не аналізував. Вивченням цієї фігури, її модусів займався його учень Теофраст.

Значне місце в його логіці займає аналіз логічних помилок. Результати цього аналізу викладені в «Аналітиках» і праці «Про софістичні спростування». Арістотель виділяє серед логічних помилок паралогізми і софізми.

Арістотель, створюючи своє логічне вчення, спирався на відкриття Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона та інших мислителів античності, але його великою заслугою є те, що він, здійснивши ряд геніальних відкриттів у галузі логіки, вперше систематичновиклав науку логіки у вигляді самостійної дисципліни.

 

Характерні риси логіки Стоїків.

Суттєвий внесок у розвиток логіки зробили представники мегаро-стоїчної школи, логічне вчення яких відоме під назвою «логіка стоїків». Представниками цієї школи є Зенон, Хрізіпп, Діодор, Стільпон, Евбулід, Філон.

Логіка стоїків заклала підвалини одного з розділів сучасної логіки – логіки висловлювань. Стоїки вивчають логічні відношення між висловлюваннями, не вникаючи у внутрішню будову висловлювань і не враховуючи її. У них змінні відносяться не до термінів, а до висловлювань. Стоїки вперше дали фундаментальні визначення матеріальної імплікації, диз’юнкції, кон’юнкції, заперечення, еквіваленції.

Стоїки звернули увагу на так звані несилогістичні умовиводи, а саме на умовиводи, які будуються із суджень з відношеннями. Детальніше ніж Арістотель і його безпосередні послідовники – перипатетики, стоїки вивчають проблеми модальної логіки.

Усі названі проблеми, які були у центрі уваги представників «логіки Стої», значною мірою стимулювали розвиток багатьох розділів сучасної логіки.

 

Схоластична логіка.

На VІ–ХV ст. припадає період розвитку логіки, який називають «схоластичною логікою». До видатнихпредставників схоластичної логіки належать Іоанн Росцелін, П’єр Абеляр, Михайло Псьол, Петро Іспанський, РаймундЛуллій, Дунс Скот, УільямОккам та ін.

Схоластична логіка, особливо починаючи з ІХ ст., прагне творчо розробляти арістотелівське вчення і логіку стоїків. У цей час багато робиться для того, щоб сформувати логіку як навчальну дисципліну.

У схоластичній логіці розробляється низка проблем, які знайшли своє продовження в сучасній логіці. Це стосується, зокрема, дослідження властивостей формальної імплікації (РаймундЛуллій), природи логічного слідування (УільямОккам, Дунс Скот), аналізу семантичних антиномій.

Оригінальним відкриттям схоластичної логіки було вчення про суппозиції (з латинської «підміна», «підкладання»). Середньовічні логіки словом «суппозиція» позначали різноманітні випадки вживання термінів.

Річ у тому, що у природній мові один і той самий термін може відноситися до предметів різних типів. Аналіз суппозиції термінів сприяє запобіганню та усуненню логічних помилок.

 

 

Індуктивна логіка Бекона

Звільнення від «привидів» – це лише частина роботи, яку повинен здійснити дослідник на шляху до пізнання істини. Йому потрібно ще озброїтися справжнім методом пізнання, яким, на думку Бекона, має бути індукція. Суть беконівської індукції полягає не в тому, щоб знайти якнайбільше фактів, що приведуть до формулювання загального положення, а в тому, щоб при ретельному аналізі фактів відкинути не суттєве і залишити найсуттєвіше для явища, яке вивчається. Іншими словами, індукція, за Беконом, допомагає знайти причини речей.

У літературі з логіки можна зустріти твердження, що Бекон не збагнув суті арістотелівської силогістики, переоцінив індукцію, віддавши їй перевагу перед дедукцією.

На нашу ж думку, до оцінки беконівської логіки слід підходити конкретно-історично, а крім того, треба розрізняти Бекона-логіка і Бекона-методолога.

Учений мав рацію вважаючи, що схоластизована логіка Арістотеля не може бути «органоном пізнання» і її потрібно звільнити від пут, в яких вона перебувала за панування такої ідеології, як релігія.

Стосовно перебільшення Беконом ролі індукції, то необхідно мати на увазі, що Бекон виступив тут як методолог. Він прагнув показати, що все наше знання має дослідну, емпіричну основу, а головним суддею (всіх) наших теоретичних конструкцій є експеримент.