Й конкурс «алло, ми шукаємо таланти»

5-й конкурс «Алло, ми шукаємо таланти»

Умови конкурсу: Кожна конкурсантка показує свій талант: співає пісню, танцює, розповідає вірш, грає на музичному інструменті тощо.

 

6-й конкурс «Дефіле»

Ведуча: Через кілька хвилин ви станете свідками найцікавішого, найоригінальнішого конкурсу - «Політ фантазії». Наші учасниці повинні були підготувати костюми з використанням природних матеріалів. Отож, запрошуємо наших конкурсанток на останній конкурс-дефіле «Політ фантазії».

Під музику учасниці демонструють свої костюми.

Журі підводить підсумки, оголошує переможницю конкурсу, а також присвоює титули усім учасницям:

«Міс елегантність»

«Міс посмішка»

«Міс скромність»

«Міс глядацьких симпатій»

«Міс ніжність»

«Міс ерудиція»

«Міс грація»

«Міс загадковість»

«Міс неординарність»

Усі запрошуються на святкову дискотеку.

Таїнство любові

(Бесіда про християнський шлюб)

Шлюб – диво на землі. В світі, в якому все нарізно, шлюб – це місце, де двоє, завдяки тому, що покохали один одного, стають одним цілим, це місце, де розбіжності закінчуються, і починається відлік нового - спільного життя. І в цьому найбільше чудо людських взаємин: двоє стають єдиною особистістю, різні особистості, тому що покохались і прийняли одна одну до останку, беззаперечно, стають чимось більшим, ніж двійця, ніж просто дві людини, - стають цілістю.

 Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а водночас – легко й звично. Розумові інтереси, смаки розбігаються, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хтось живе для прибутку, хтось – для культури, хтось шукає ідеал, але я – самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого... А насправді від цього відбувається розпорошення людства. У підсумку – не залишається нічого від тієї дивної єдності, яка могла б існувати між людьми. І шлюб є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена людськими силами. Але для цього потрібно зрозуміти, що таке любов і як ми один з одним можемо єднатися любов’ю, тому що любов буває різна. Ми це слово використовуємо в різноманітних випадках. Ми говоримо, що любимо Бога, любимо батьків, любимо дружину, чоловіка, дітей; але ми також кажемо, що любимо найнезначніші речі. Ми це святе, дивовижне слово принижуємо висловами: я люблю морозиво; я люблю прогулянки; я люблю футбол; я люблю театр... І цим принижуємо власне вагомість слова і самі стаємо в’язнями цієї заплутаності.

Любов – дивовижне почуття, але воно не лише почуття, воно – стан всієї істоти. Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. Звичайно, коли кажу: „Я бачу”, то не маю на увазі „осягаю розумом” або „бачу очима”, але – „осягаю всією своєю суттю”. Якщо можна дати порівняння, то так само я осягаю красу, наприклад, музики чи природи, твору мистецтва, коли стою в невимовному зачаруванні перед тим, що бачу, чую і не взмозі вмсловити це жодним словом, окрім як вигукнути: „Боже мій! Яке ж це диво!..” Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, - тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася.

Коли я поруч з людиною, яку бачу очима любові, не очима байдужості або ненависті, а саме любові, то я прилучаюся до цієї людини, у нас з’являється дещо спільне, спільне життя. Сприйняття людини відбувається на глибині, за межами слів і емоцій. Віруючий сказав би: коли я бачу людину в цьому світлі, в світлі чистої любові, то я бачу в ній образ Божий, ікону. Знаєте, кожен з нас є своєрідною іконою, образом Божим, але ми забуваємо про це і не вміємо відповідно ставитись один до одного. Якщо б тільки ми могли згадати, що перед нами ікона, святиня!.. Це зовсім не означає, що така ікона зусібіч прекрасна. Ми всі знаємо, що часом трапляється з картиною великого майстра, або з іконою, або з іншим твором мистецтва, з будь-якою формою краси: будь-яка краса може бути понівечена – недбалість, обставини, злість можуть понищити найпрекрасніший предмет. Але коли перед нами витвір великого майстра, картина, яка була частково понівечена, спаплюжена, ми можемо в ній побачити або зіпсованість, або красу, яка збереглася. Якщо ми дивимося на цю картину, на будь-який витвір мистецтва очима зачудованої любові, то бачимо прекрасне, а за іншим можемо жалкувати й плакати. І ми можемо вирішити, інколи, все життя віддати для того, щоб все знищене в цьому образі, в цій картині, в цьому творі мистецтва – відновити. Це справа любові: подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і страждання, біль через те, що людина недосконала, і одночасно радість від того, що вона так неповторно прекрасна. Ось якщо так подивитися на людину хоча б раз, можна її полюбити, незважаючи ні на що, наперекір усьому, що впадає в очі іншим людям.

Як часто трапляється, що тому, хто любить когось, хтось скаже: „Що ти в ньому знайшов? Що ти в ній знайшов?” – і людина відповідає, здавалось би, нісенітницею: „Невже ти не бачиш, як вона прекрасна, який він гарний?..” І виявляється: так, так воно і є, ця людина прекрасна, тому що той, хто любить, бачить красу, а той, хто не любить, або ставиться байдуже, або й неневидить, бачить лише вади. Ось це дуже важливо не забувати. Надзвичайно важливо пам’ятати, що любов реалістична до кінця, що вона оволодіває людиною цілковито – так, що вона бачить, зряча, але замість того, щоб засуджувати, щоб відрікатися від коханої людини, вона плаче над недоліками і готова життя віддати для того, щоб все болісне, зіпсоване виправити і зцілити. Це – те, що називається доброчесним ставленням до людини, це – справжній початок любові, перше серйозне бачення.

Хто з нас не сидів з дорогою йому людиною – матір’ю, дружиною, чоловіком, другом – у вечірніх сутінках, коли все стихало навкруги. Спочатку лине розмова, потім вона завмирає, але залишається тиша; ми прислухаємось до звуків: потріскування дров у каміні, цокання годинника, віддалених, приглушених шумів; потім ці звуки зникають, і настає глибока тиша, мовчання душі. І ось в цьому мовчанні душі раптом відчуваєш, що став таким близьким своєму другу, тій людині, яка поруч тебе. Це, звичайно, не злиття в тому значенні, що одна людина стає іншою, але обидві з’єднуються на такій глибині взаємного співпереживання, де слова вже зайві: вони удвох, і якщо любов достатньо глибока, стають одним цілим.

І це стосується шлюбу у всіх його проявах, не тільки почуттів, однодумного мислення, але й тілесних контактів. Тільки потрібно пам’ятати і твердо знати, що тілесна єдність двох люблячих один одного людей – не початок, а повнота і межа їх взаємин, що лише тоді, коли двоє людей поєднались серцем, розумом, духом, їх єдність може зрости, розкритися в тілесному єднанні, яке стає вже не жадобою володіти один одним, не пасивною віддачею іншому, а таїнством, справжнім таїнством, тобто дійством, яке прямо виходить від Бога і приводить до Нього. Один з отців Церкви в давнину сказав, що світ не може існувати без таїнств, тобто без того, щоб якісь стани, взаємини були б неземними, небесними, чудесними; і, – продовжує він, – шлюб як єдність двох у світі, де немає єдності, є тим таїнством, дивом, яке перевершує всі природні взаємні відносини, всі природні стани. І тілесний шлюб також, за вченням одного з отців Церкви, стає таїнством, подібним до Євхаристії, причастю віруючих. Як саме? У Євхаристії силою Божою, чудом єднаючої любові і віри один в одного віруючий і Христос стають одним цілим. І в шлюбі завдяки взаємній вірі і взаємній любові, двоє людей долають будь-яку розбіжність і стають єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. Це є одночасно повнотою шлюбу душевно-духовно-тілесного і повнотою доброчесності, коли двоє один до одного ставляться як до святині і свої взаємини, зокрема й тілесні, перетворюють в таїнство, в дещо, що вивищується над землею і підносить до вічності.

Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає нічим іншим як частинкою, дуже малою частинкою загальнодержавного апарату, який накладає на неї великий тягар, і цей тягар іноді виявляється непосильним. Якщо вгледітися в причини або в те, як люди зараз вступають в шлюб, мені здається, можна розділити людей на декілька категорій.

Деякі вступають в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому що між ними існує фізичне і психологічне притягання. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не хочуть чогось досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно або психологічно, то все вже досягнуто. Для цього вони не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є узгодженість душевна, тілесна, але, разом з тим, і спільність якогось ідеалу. Вони хочуть стояти не обличчям один до одного, а плечем до плеча, вони не хочуть провести життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволенні, вони хочуть разом вступити в життя і творити життя. В залежності від того, які їх переконання, одні – невіруючі – будуть будувати суспільство без Бога, але шукати в ньому всю доступну їм глибину по відношенню до людини; інші – віруючі – будуть шукати якогось іншого виміру. Деякі вірять просто в якесь невизначене божество, в якусь вищу силу і будуть, з одного боку, шукати благословення цієї сили, доброго слова, сказаного від імені цього божества, а, з іншого боку, будуть вдумуватися: як можна створити шлюб, який би був більше від людини, був би настільки великим, щоб стати вселюдським.

Ми всі думаємо, ніби знаємо, що таке любов, і вміємо любити. Але насправді ми дуже часто вміємо лише ласувати людськими відносинами. Ми думаємо, що любимо людину, тому що у нас до неї ласкаве почуття, тому що нам з нею добре; але любов – щось набагато більше, вимогливіше і, часом, трагічне.

У любові є три сторони. По-перше, людина любляча дає, хоче давати. Але для того, щоб давати, для того, щоб давати до кінця, давати, не роблячи тому, хто одержує, боляче, потрібно вміти давати. Як часто буває, що ми даємо не по любові, справжній, самовідданій, щедрій любові, а тому, що, коли ми даємо, в нас наростає почуття значущості, своєї величі. Нам здається, що давати – це один із способів самоствердитися, показати собі самому і іншим свою значущість. Але отримувати від людини на цих умовах - дуже тяжко. Любов лише тоді може давати, коли вона забуває про себе; коли людина дає, як один з німецьких письменників сказав, як птах співає, від надміру свого: не тому, що дар у нього потребується, а тому, що давати – це пісня душі, це радість, в якій можна себе забути для радості іншої людини. Така любов, яка вміє давати, зустрічається набагато рідше, ніж ми можемо собі уявити. З іншого боку, в любові потрібно вміти отримувати; але отримувати, іноді, набагато тяжче, ніж давати. Ми всі знаємо, як болісно буває отримати що-небудь, відчути благодіяння від людини яку ми або не любимо, або не поважаємо; не принизливо, образливо. Ми це бачимо на дітях: коли хто-небудь, їм не любий, хто-небудь, в чию любов вони не вірять, дає їм подарунок, їм хочеться розтоптати подарунок, тому що він ображає саму глибину їх душі. І ось для того, щоб вміти давати і вміти отримувати, потрібно, щоб любов того, хто дає, була великою до самозабуття, а той хто отримує, любив того, хто дає і вірив безумовно в його любов. Але навіть там, де і давати, і отримувати – свято, радість, є ще один бік любові, яку ми забуваємо. Це – жертовність. Не в тому смислі, в якому ми звичайно про неї думаємо; наприклад, що людина, яка любить іншу, готова на неї працювати, обмежувати себе в чомусь, щоб та отримала потрібне; що батьки можуть позбавляти себе необхідного заради того, щоб діти були ситі і вдягнені і іноді отримували радість від подарунка. Ні, та жертовність, про яку я говорю, більш строга, вона відноситься до чогось більш внутрішнього. Вона проявляється в тому, що людина готова по любові до іншого відійти в сторону. І це дуже важливо. Адже часом буває так між чоловіком та дружиною: вони один одного люблять сильно, ласкаво, радісно. І один з них ревнує чоловіка чи дружину – не по відношенню до кого-небудь, хто ось тут, тепер може поставити під питання їх кохання, а по відношенню до минулого. Наприклад, відсторонюються друзі або подруги дитинства; відштовхуються кудись в глибину споминів переживання минулого. Тому, хто так безумно, нерозумно любить, хотілося б, щоб життя почалося тільки з моменту їх зустрічі. А все те, що було перед цим, все багатство життя, душі, відношень здається йому небезпекою; це щось, що живе в душі коханої людини окрім нього. Це одна з найбільш небезпечних речей. Тому що людина не може почати жити з якогось, навіть найсвітлішого дня зустрічі з коханою, дорогою людиною. Вона повинна жити з самого початку свого життя. І той, хто любить, повинен прийняти таємницю минулого як таємницю і її зберегти, повинне припустити, що в минулому були такі відношення коханої людини з батьками, з друзями, з подругами, такі події життя, до яких він не буде причетним інакше як з оберігаючою, ласкавою, шанобливою любов’ю. І тут починається область, яку можна назвати областю віри: віри не лише в Бога, а взаємної віри однієї людини в іншу..

Це справді так; але в цьому є ще й інша сторона. Не може бути істинних, справжніх відносин, якщо немає між чоловіком та дружиною, між нареченою і нареченим взаємної віри, тобто, з одного боку, справжньої довіри, з іншого боку, вірності. Це дуже важливо, і це розкривається дуже ясно далі в службі, коли читається молитва, де згадується блудний син. Він пішов з отчого дому, прожив розпусне, негарне життя, розкаявся під тиском обставин і повернувся додому. І що ж сталося? – Батько його зустрічає, він до нього біжить назустріч, його обнімає, цілує, і коли син говорить батькові: “Я згрішив проти неба і перед тобою, я недостойний називатися твоїм сином...” – батько йому не дає сказати останніх слів, яку були приготовані сином в дорозі. Він хотів сказати: “Прийми мене хоча б як одного з твоїх робітників...” – батько не дає йому це сказати, тому що недостойним сином він може бути, але не може бути нічим меншим, ніж сином. А далі батько не питає ні про що; йому достатньо, що син повернувся, для того, щоб вірити в нього до кінця.

Отож, я думаю кожен із вас зробить висновки від почутого, і зрозуміє,що таке таїнство любові.