Переписи населення на території України

Стосовно України в її нинішніх кордонах, то відтворити дані про населення і особливо до початку XX століття, досить важко. По-перше, в адміністративно-територіальному аспекті велика (Центральна та Східна) частина сучасної України входила до складу губерній тодішньої Російської імперії. їхній склад і кор­дони не були постійними, вони змінювалися, що ускладнює зіставний облік стосовно сьогоднішньої території країни.

По-друге, Західні регіони сучасної України раніше входи­ли до складу інших держав — Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Одержати щодо них більш-менш надійні дані про чисельність населення, особливо у XVIII—XIX століттях, ще складніше.

На українських землях можна було довідатися про населен­ня та його розподіл на суспільні групи з реєстрів осіб, що мали платити податки: у Речі Посполитій, на Гетьманщині й у Російській імперії. В Козацько-Гетьманській державі перепи­си населення мали здебільше фіскальний характер (т. зв. «Пе­реписні книги» 1666 р.). У XVIII ст. «ревізії» провадилися до­сить часто, але переважно охоплювали лише певні місцевості (полки) або ж окремі групи (стани) людності. Перший загаль­ний перепис населення був проведений у 1723 р. Другий док­ладний перепис населення (чоловічого) Гетьманщини був у 1763 р. Так званий «Рум'янцівський Опис» всього (чоловічого й жіночого) населення Гетьманщини відбувся протягом 1765— 69 рр. (але він не був закінчений і зведений). Для українських земель у Російській імперії цінними є ревізії, їх було.10 (у тому числі на Україні, крім Слобідської, де вони були й раніше, у 1782, 1795, 1811, 1815, 1833, 1850, 1.857 рр.), вони враховували населення, що мало платити податки, подавали його чи­сельність з розподілом на стани, міське і сільське населення та (у XVIII ст.) національність. У1857,1863 і 1885 рр. здійснено ще три адміністративно-поліційні переписи населення.

Перепису населення 1897 р. передували на Центральних і Східних Землях переписи населення у ряді міст України: Євпа­торії (1887), Житомирі (1873), Катеринославі (1865,1873), Києві (1874), Миколаєві (1875), Одесі (1873, 1879, 1892), Таганрозі (1863, 1864), Херсоні (1887), Ялті (1894). Підсумків цих пере­писів не оголошено, за винятком переписів у Києві 1874, що його провів і розробив Південно-Західний Відділ. Російського Географічного Товариства, та Харкові — 1892 (результати його подав О. Русов).

Єдиним загальним у Російській імперії був перепис насе­лення 1897 року, який здійснив Центральний Статистичний Комітету Петербурзі. Він базувався на тих же принципах, що і сучасні переписи, перш за все, на принципі одномоментності. Проведенням перепису керував Міністр внутрішніх справ. Переписні листи заповнювалися станом на 28 січня (9 лютого за новим стилем) у сільській місцевості обліковцями на кожне гос­подарство, а в міських поселеннях — квартировласниками на кожну квартиру. Обліковувалися три категорії населення: на­явне, постійне та прописне. Переписні листки містили 14 за­питань, у тому числі про віросповідання й рідну мову (але не про національність).

Під час перепису було організовано попереднє заповнен­ня переписних листів, що розпочиналося в селах за 30-20, а в містах за 10-5 днів до критичної дати (9 лютого). Перевірка да­них на критичну дату проводилася в містах 2 дні, в селах - 3 дні. Обліковці формувалися з письменних запасних солдат, «благо­надійних» вчителів та священників. Облікова дільниця в селі охоплювала 2000 мешканців, в місті — 750.

Перепис населення 1897 р. мав низку недоліків, неясну кла­сифікацію професії, помилкові дані про мову на деяких окраї­нах України (на україно-білоруському пограниччі й у північній Чернігівщині); підсумки перепису опубліковано лише частко­во і по великих адміністративних одиницях (губерніях і повітах). Незважаючи на всі хиби, перепис населення 1897 р. залишився єдиним поважним джерелом для ознайомлення зі складом 8 5 % населення українських земель на кінець XIX ст. Матеріали пе­репису оброблялися вручну протягом 8 років. Результати пере­пису 1897 року опубліковано для всієї імперії і для поодиноких губерній; деякі його матеріали опрацювало у 1920-их рр. Цент­ральне Статистичне Управління (ЦСУ) УРСР.

Перший перепис населення в СРСР 28.08.1920 має обме­жене значення, бо його проведено не по всій території України і в умовах громадянської війни, до того ж чимало осіб відмови­лося від реєстрації або подало невірні дані. Матеріали перепи­су 1920 р. були опубліковані у видавництві ЦСУ СРСР у Москві й ЦСУ УРСР у Харкові.

15. 3. 1923 проведено досить докладний перепис населен­ня міст СССР. Дані з УРСР публіковано у видавництві Цент­рального Статистичного Управління СРСР у Москві й Цент­рального Статистичного Управління УРСР у Харкові.

Перший загальний перепис населення в СРСР проведено 17. 12. 1926. Він був добре підготовлений і на загал об'єктивно проведений. Особиста картка для опитуваних містила 14 запитів, у тому числі про національність і мову, місце народження докладні запити про зайняття, писемність й освіту; натомість не питали про релігію. Дані перепису 1926 р. найцінніші з усіх переписів населення на Центральних і Східних Землях; вони також найдокладніше опубліковані й розроблені ЦСУ як СРСР, так і УРСР.

Новий перепис населення проведено в СРСР (його орга­нізувало ЦУНХУ — «Центральное Управление Народно-Хозяйственного Учета» в Москві) 06.01.1937. За урядовою версією, цей перепис було проведено з грубими порушеннями основ стати­стичної науки та урядових інструкцій, і тому розпорядженням Ради Народних Комісарів СРСР від 25.09.1937 його анульовано (ще перед публікацією підсумків перепису). Насправді це зроб­лено тому, що перепис виявив жахливі втрати людності.

Між 1913-м і 1926-м, на які припадали роки Першої світо­вої і громадянської воєн, населення України збільшилося на 2,3 млн. чол. За наступні шість років воно зросло ще на 2,4 мли.

Прогноз Інституту демографії, яким керував учений зі світовим ім'ям академік М.В. Птуха, припускав, що ще за чотири роки, до початку 1937-го, населення зросте на 2,1 млн. і досягне 34,0 млн. чол. Цей прогноз складено ще до голодомору 1933-го. В одному з виступів Сталін сказав, що 1937 року чисельність на­селення СРСР становитиме 170 млн.

Попередні результати пе­репису 1937 року (який був призначений на 1933-й, але тричі відкладався), повідомлені керівництву, дали в цілому по СРСР нижчу цифру — 162,0 млн. Вона відповідала чисельності насе­лення Союзу 1932 року (161,9 млн. чол.). Виходило, що за п'ять років соціалістичної індустріалізації, колективізації, культурної революції й побудови основ соціалізму населення країни так і не збільшилося.

Політична значущість отриманих цифр цілком зрозуміла, хоча в ті роки жодних нагадувань про голод в Україні, Казахстані та інших районах СРСР, звісно ж, не було. У вересні 1937 року постановою Раднаркому, підписаною Молотовим, організацію січневого перепису визнано незадовільною, а ре­зультати — «дефектними». Цією самою постановою було нака­зано провести новий перепис населення в січні 1939-го. У дусі тих часів керівників перепису оголосили ворогами народу й репресували. У Києві закрили створений ще 1919 року пер­ший у світі Демографічний інститут, а його директор академік М. Птуха майже два роки просидів у Лук'янівській в'яз­ниці. Вісімнадцять років провів у таборах ще один визначний український демограф — Ю. Корчак-Чепурківський.

Перепис 1959-го проводили в період хрущовської відлиги, і, порівняно з наступними — 1970 і 1979 рр., — отримані дані було подано найповніше. Хоча в нас наводилися й офіційні дані до 1950 року, оперувати ними можна з багатьма застереження­ми. Швидше за все, відразу після війни, у середині 1945-го, на­селення становило приблизно 33,5—34,0 млн. чол. Якби не було війни, 1945 року в Україні мешкало б 43,0—43,5 млн. чоловік. Тобто прямі й непрямі (через падіння народжуваності) втрати за п'ять воєнних років досягли, за орієнтовними оцінками, при­близно 10 млн. жителів. Перший повоєнний перепис населен­ня СРСР проведено лише 1959 року, тобто через чотирнадцять років після закінчення війни. Тоді як у всіх європейських краї­нах такі переписи відбулися через один-три роки після війни. У сусідній Польщі за цей період провели три переписи насе­лення — у лютому 1946-го (через дев'ять місяців після закін­чення війни), у грудні 1959-го та у грудні 1960-го.

Чотири повоєнні переписи в СРСР — 1959-го, 1970-го, 1979-го і 1989-го років, охоплювали всю територію сучасної Украї­ни. У повоєнний період населення України збільшувалося. 1957 року його чисельність перевищила 40 мли., 1965-го — 45 млн. і 1981-го — 50 млн. Зростання тривало до 1993 року, коли чи­сельність населення досягла 52,2 млн. Після цього почався істотний спад. На 01.01.2004 року нас уже стало 47,4 млн. чол. постійного населення.

Перепис населення 2001 року був першим національним переписом населення у незалежній Україні. За час, що минув після проголошення незалежності, в суспільно-політичному житті України відбулися значні зміни, які безпосередньо впли­нули на рівень та умови життя населення, його чисельність та структуру.

Перепис населення проводився відповідно до правових положень, передбачених Законом України «Про Всеукраїнсь­кий перепис населення». Уперше, на відміну від минулих переписів населення, була реалізована можливість поглибленого вивчення суто національних особливостей, що притаманні лише нашій країні. З іншого боку, у ході спостереження мав досліджуватися також вплив міжнародних інтеграційних процесів на розбудову само­стійної української державності.

Програма перепису враховувала нові реалії нашого життя. Збільшилась кількість запитань «Ваші джерела засобів існуван­ня», тепер їх п'ятнадцять замість одинадцяти. У переписному листі дещо інший підхід до національної приналежності. Тепер треба було ще вказати етнічну групу, скажімо, лемко, гуцул, бойко... Поряд з офіційно зареєстрованими шлюбами вказува­лися не зареєстровані в органах РАГС.

Слід пам'ятати, що перепис населення проводився не за пропискою, а за фактичним проживанням людини, тому від самих громадян не можна було вимагати ні паспорта, ні інших документів. Всі записи здійснювалися зі слів респондента. За­кон обумовлював конфіденційність отриманої під час перепи­су інформації. Нею не можуть скористатися ні міліція, ні суд, ні прокуратура.

Відповідно до Закону, Всеукраїнський перепис не є добро­вільною справою. Відповідно до статті 186, усі громадяни по­винні надавати відповіді на запитання переписного листа. У разі відмови передбачено штраф від трьох до п'яти мінімумів не­оподатковуваних доходів громадян.