ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ



Глава VI

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Цивільне право України: поняття,

Предмет правового регулювання та система.

Цивільне законодавство

 

Цивільне право — це одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних та юридичних осіб і держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов’язані з майновими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. При виникненні цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав’яз­вати свою волю один одному, у зв’язку з чим їх стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю
сторін, на підставі чого сторонам надається право визнача-
ти свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або част­ково в межах, передбачених чинним законодавством; особливим способом вирішення майнових спорів між учасника-
ми цивільних правовід­носин (через загальний, господарський чи третейський суд); наявністю майнової відповідальності
сторін.

Таким чином, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, які складаються в суспільстві між фізичними та юридичними особами й іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, яка зумовлена взаємозв’язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єкти та об’єкти цивільного права, правочини, представництво і довіреність, строки та терміни, позовну давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона включає такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; зобов’язальне право; право інтелектуальної власності. Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення i розвитку, а також розробляє шляхи його подальшого вдосконалення.

 

§ 2. Цивільне законодавство України:

Загальна характеристика

 

Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі і цивільного законодавства. На сьогодні систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, які містять цивільно-правові норми.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокрема, вперше в Основному законі нашої держави закріплено право приватної власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої та інтелектуальної діяльності (ст. 41).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, оскільки воно є непорушним.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та зазначеного Кодексу. Зокрема, на регулювання та розвиток цивільно-правових відносин спрямовані Закон «Про власність» від 07.02.91, Закон «Про підприємства в Україні» від 27.03.91, Закон «Про підприємництво» від 07.02.91, Закон «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.91 та ін.

Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України (наприклад, Указ «Про тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18.09.92), постанови та розпорядження Уряду України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» від 18.11.94 № 784), а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із загальної та особливої частин.

Загальна частина включає основні положення; статті, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав; правочинів; представництва й довіреності; строків і термінів позовної давності.

Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, право спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інтелектуальної власності; зобов’язальне право (загальні положення, окремі договори та зобов’язання); спадкове право.

Цивільний кодекс складається з 6 книг, що охоплюють 107 глав.

Книга 1. Загальна частина. Має 4 розділи та 19 глав: основні положення (цивільне законодавство України; підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, здійснення цивільних прав та виконання обов’язків; захист цивільного права); особи (два підрозділи: фізична особа — загальні положення про фізичну особу; фізична особа як підприємець; опіка та піклування; юридична особа — загальні положення про юридичну особу; підприємницькі товариства; правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством; органи та представники, через яких діють держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у цивільних відносинах; відповідальність за зобов’язан­нями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад); об’єкти цивільних прав (загальні положення про об’єкти цивільних прав; речі, майно; цінні папери; нематеріальні блага); правочини та представництво (правочини; представництво; строки і терміни, позовна давність).

Книга 2. Особисті немайнові права фізичної особи. Охоплює три глави: загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують її соціальне буття.

Книга 3. Право власності та інші речові права. Містить 2 розділи та 12 глав: право власності (загальні положення про право власності, набуття права власності; припинення права власності; право спільної власності; право власності на землю (земельну ділянку); право власності на помешкання; захист права власності); речові права на чуже майно (загальні положення; право володіння чужим майном; право обмеженого користування чужим майном; право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; право користування чужою земельною ділянкою для забудови).

Книга 4. Право інтелектуальної власності включає 10 глав, що визначають загальні положення; право інтелектуальної власності на матеріальні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (авторське право); виконання фонограми, відеограми та програми (передачі) організації мовлення (суміжні права); наукове відкриття; компонування (топографію) інтегральної мікросхеми; раціоналізаторську пропозицію; сорт рослин і породу тварин; комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).

Книга 5. Зобов’язальне право. Має 3 розділи та 56 глав: загальні положення (виконання зобов’язань; забезпечення зобов’язань; припинення зобов’язань; правові наслідки порушення зобов’язання, відповідальність за порушення зобов’язання); загальні положення про договори (поняття та умови договору; укладання, зміна та розірвання договору); окремі види зобов’язань (купівля — продаж, поставка, міна, дарування, поставка, підряд, рента, найм тощо).

Книга 6. Спадкове право. Охоплює 7 глав: загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину.

 

 
 


Цивільних правовідносин

 

Сучасне суспільство неможливо уявити без таких його учасників, як колективні утворення, об’єднання громадян у різ­номанітні спілки, товариства і т. ін. з метою досягнення того чи
іншого суспільно корисного результату. Саме вони забезпечують високу результативність людської діяльності в економічній сфері. Правовою формою такого об’єднання осіб для участі в цивільному (економічному) обороті є юридична особа. Проте будь-яке об’єднання громадян ще не є юридичною особою.

У цивільному праві юридичною особою визнається організація, створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, яка наділяється правоздатністю і може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (Цивільний кодекс України, далі — ЦКУ).

Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.

Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать:

організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні). Наприклад, науково-дослідний інститут включає дирекцію, відділ кадрів, бухгалтерію, економічний відділ, наукові відділи, відділи інформаційно-технічного забезпечення та господарський відділ. Кожен з цих елементів виконує свої, чітко визначені функції, однак усі разом вони діють для досягнення єдиних цілей, визначених у положенні про цей інститут;

наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо;

самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку.

Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи;

здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи;

здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач.

Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств.

Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї.

Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали.

Слід відмітити, що така спеціальна правоздатність юридичних осіб була притаманна багатьом правовим системам світу, а не лише Україні. Разом з тим, в останні роки спостерігається тенденція до розширення можливостей юридичних осіб, визнання за ними загальної правоздатності, відповідно до якої вони можуть укладати будь-які правомірні угоди. Таке положення і знайшло своє відображення в новому Цивільному кодексі України.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (затвердження її статуту або положення, видання компетен­тним органом постанови про її утворення, державної реєстрації) і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі.

Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників.

Орган або особа, яка за законом чи установчими документами юридичної особи виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Розрізняють вищі органи юридичної особи та органи управління. Вищим органом, який може вирішувати будь-які питання, є загальні збори засновників (власників майна). Органи управління є одноособові (директор, генеральний директор, президент, керуючий і т. ін.) та колегіальні (дирекція, рада директорів, правління). На деяких видах підприємств діють спостережні ради.

Утворення юридичної особиможе відбуватися з ініціативи як організацій, так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого утворюється ця юридична особа, або розпоряджаються ним на законних підставах.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді.

Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб:

розпорядчий — юридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства;

дозвільний — для виникнення юридичної особи необхідно попередньоотримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України);

нормативно-явочний — юридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання.

У деяких випадках процедура утворення юридичної особи поєднує ознаки кількох з названих способів.

Юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації пові­домлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.

Реорганізація або ліквідація чи інший спосібприпиненняюридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах.

Ліквідація юридичної особи означає припинення її діяльності без переходу прав і обов’язків до інших осіб (без правонаступництва). Ліквідація відбувається за рішенням власника майна або органу, що утворив її, або за рішенням суду. Підставою для ліквідації є також банкрутство юридичної особи-підприємства, прийняття рішення про заборону її діяльності внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, визнання недійсними установчих актів про її створення та інші підстави, передбачені законом.

Реорганізація юридичної особи означає припинення її діяльності з передачею майна, прав та обов’язків іншій юридичній особі (з правонаступництвом). Реорганізація юридичної особи здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Реорганізація може відбуватися шляхом: злиття (кілька юридичних осіб об’єднуються в одну і припиняють своє існування як окремих суб’єктів); приєднання (одна юридична особа вливається в іншу, яка існує вже в ширшому масштабі, а перша припиняє існування); поділу (одна юридична особа припиняється, а на її основі виникає кілька нових юридичних осіб, кожна з яких перейняла певну частку майна, справ, прав та обов’язків першої юридичної особи). Формою ре­організації є перетворення (на основі юридичної особи виникає нова, яка має іншу структуру, інші цілі, інший предмет діяльності, але переймає майнову основу діяльності старої, її права та обов’язки), коли практично має місце зміна організаційно-правової форми юридичної особи. Перетворення юридичної особи не має наслідком її припинення.

Ще однією з форм реорганізації є виокремлення: зі складу юридичної особи, яка продовжує своє існування, виділяється нова організація, що також має статус юридичної особи). У такому разі припинення діяльності юридичної особи також не відбу-
вається.

Юридична особа може відкривати свої філії та представництва. Це сприяє розширенню сфери її діяльності. Філії та представництва не є новими самостійними юридичними особами, а лише структурно відособленими частинами тієї юридичної особи, що їх утворила.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій і представництв призначаються юридичною особою і діють на під-
ставі виданої нею довіреності. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Розподіл юридичних осіб на види здійснюється за різними класифікаційними ознаками. Залежно від порядку їх створення та цілей розрізняють юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів у зазначеному вище порядку. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим способом органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування.

Залежно від форми власності, на якій вони засновані, юридичні особи поділяються на приватні та державні. Окремо виокремлюють іноземні юридичні особи, міжнародні організації та об’єднання.

Відповідно до нового ЦКУ залежно від організаційно-правової форми юридичних осіб поділяють на товариства та установи. Разом з тим, юридичні особи можуть створюватися і в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація без членів, створена однією або кількома особами (засновниками) шляхом об’єднання (виділення) майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються спеціальними законами.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути організовані тільки як господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, повне товариство та командитне товариство) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян, політичні партії, релігійні організації тощо) та установи можуть, поряд з основною діяльністю, займатися підприємницькою діяльністю, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Окремої уваги заслуговують господарські товариства, якими визнаються юридичні особи з поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Акціонерне (АТ) — це товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених статутом розмірів, учасники якого не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів.

Повне товариство (ПТ) — це товариство,учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, учасники якого несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який визначається статутом.

Командитне товариство (КТ) — це товариство, в якому поряд з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників, командитистів), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднан­ня громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах та порядку, передбачених законом і статутом кооперативу. Законом та статутом кооперативу може бути передбачена участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

 

 

§ 6. Держава як учасник

Цивільно-правових відносин

 

Як учасники суспільних відносин, що формуються у сфері цивільного обороту, можуть виступати також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Названим суб’єктам притаманні всі ознаки, необхідні для самостійної участі в цивільних правовідносинах.

Види таких відносин та форми участі в них зазначених суб’єк­тів досить різноманітні. Зокрема, вони є суб’єктами правовідносин власності, активними учасниками зобов’язальних правовідносин. Так, держава вступає у відповідні договірні правовідносини в процесі випуску акцій, облігацій, лотерей, одержанні та видачі кредитів, а в позадоговірні зобов’язальні правовідносини — у випадках заподіяння шкоди громадянинові чи юридичній особі незаконними діями її органів і посадових осіб та в інших випадках.

Українська держава, АРК, територіальні громади виступають у цивільних правовідносинах не лише самостійно, але й на рівних з фізичними та юридичними особами засадах, не користуючись ніякими привілеями, які б базувалися на владних повноваженнях. У цивільних правовідносинах держава не застосовує владного впливу на інших учасників.

Держава, АРК та територіальні громади діють у цивільних правовідносинах як юридичні особи публічного права, тобто до них застосовуються правила щодо юридичних осіб. Матеріальною основою їх участі в цивільних відносинах є відповідні скарбниці: державна, АРК, територіальних громад.

Разом з тим, названі суб’єкти — це особливі учасники цивільних правовідносин. Насамперед, участь держави в цивільному обороті здійснюється через відповідні державні органи, а територіальних громад — через органи місцевого самоврядування. Ці органи завжди діють у межах компетенції, встановленої актами, що визначають їх статус. Такими органами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, Фонд державного майна; голови місцевих рад, виконавчі комітети місцевих рад і т. ін.

У випадках і в порядку, що передбачені законами, іншими нор­мативно-правовими актами, нормативними актами територіальних громад, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи. Особливість цих учасників цивільних правовідносин полягає також у тому, що вони, виступаючи як юридичні особи, вправі утворювати інші юридичні особи як публічного, так і приватного права.

Як носій владних повноважень держава встановлює правове регулювання відносин власності, інших речових, зобов’язальних, спадкових та інших відносин, тобто формує правила цивільного обороту. Таким чином, вона в нормативному порядку визначає зміст та межі цивільної правоздатності не лише громадян та юридичних осіб, але й своєї власної цивільної правоздатності, а також АРК і територіальних громад.

Держава, АРК та територіальні громади як учасники цивільних правовідносин відповідають за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке законом заборонено звертати стягнення. Вони не відповідають за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, передбачених законом. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов’язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

Держава не відповідає за зобов’язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад, а останні не відповідають за зобов’язаннями одна одної, а також за зобов’язаннями держави.

Держава відповідає за шкоду, заподіяну іншим учасникам незаконними діями її органів та посадових осіб, а також дією актів, що визнані неконституційними. Це означає, що у випадку, якщо в результаті дій таких органів, посадових осіб чи актів іншим учасникам цивільного обороту завдаються збитки, то вони компенсуються за рахунок держави.

 
 


Позовна давність

Строк у цивільному праві — це певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.

 

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк і термін можуть бути регламентовані актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. При цьому строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Для належного і своєчасного виконання юридичного обов’яз­ку цивільне право п



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.214.224.207 (0.016 с.)