Договір банківського рахунка



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Договір банківського рахунка



За договором банківського рахунка банк зобов’я­зується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (власнику рахунка), кошти, що надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Договір банківського рахунка укладається шляхом відкриття клієнтові або зазначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Сторонами цього договору є банк (або інша кредитна установа) та клієнт банку — особа (суб’єкт господарювання), для якої відкрито рахунок.

Банк може використовувати наявні на рахунку клієнта кошти, за що сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок. При цьому банк повинен гарантувати право клієнта безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, непередбачені договором або законом обмеження його права розпоряджатися коштами на свій розсуд.

Банк вчиняє для клієнта за його розпорядженнями операції, передбачені для рахунків даного виду законом, за встановленими згідно з ним банківськими правилами та застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту. Видавати або перераховувати з рахунка кошти клієнта банк повинен не пізніше дня, що йде за днем надходження до нього відповідного платіжного документа, якщо інші строки не обумовлені договором. Без розпорядження клієнта списувати кошти з його рахунка банк не має права, окрім випадків, чітко визначених у законі.

Кошти, що надходять на рахунок клієнта, банк повинен зараховувати не пізніше дня, який іде за днем надходження до банку відповідного платіжного документа, якщо договором не передбачено коротший строк.

Банк зобов’язаний гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі державним органам (їх посадовим особам), такі відомості надаються виключно у випадках і в порядку, що передбачені законом.

У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право зажадати від банку повного відшкодування заподіяних збитків, а в деяких випадках і компенсації моральної шкоди.

Банк може кредитувати рахунок, тобто здійснювати платежі з рахунка, незважаючи на відсутність коштів. У таких випадках банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення такого платежу.

 

§ 18. Кредитні правовідносини.

Кредитний договір

Взагалі під кредитними правовідносинами розуміють такі, що виникають з приводу надання (передачі, використання) грошових коштів на умовах повернення. Предметом кредиту можуть бути й інші речі, які визначаються родовими ознаками, однак такі договори менш поширені в практиці, аніж договори з надання грошових коштів. Кредитні правовідносини у широкому розумінні виникають і на підставі надання однією стороною іншій за договором авансу, попередньої оплати, відстрочення та розстрочення оплати товарів, робіт або послуг, тобто — комерційний кредит[1].

У вузькому розумінні кредитні правовідносини — це правовідносини, що охоплюються поняттям кредитного договору (банківської позички).

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець, кредитор) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути грошову суму та сплатити проценти по ній. Кредитний договір є різновидом договору позички, тому до правовідносин, що виникають на його основі, застосовуються ті ж правила, що діють для договорів позички.

Сторонами договору є кредитодавець — банк або інша кредитна організація, яка надає кошти, а також позичальник — особа, якій надаються кошти.

Предметом договору кредитування є сума грошових коштів (речей, визначених родовими ознаками), яка передається позичальникові на умовах повернення та сплати процентів.

Кредитний договір укладається в письмовій формі, недодержання якої призводить до недійсності договору. Він є оплатним, консенсуальним, двостороннім.

Кредитодавець вправі відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернута своєчасно. У разі порушення позичальником передбаченого договором зобов’язання щодо цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.

Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не передбачено договором, законом, іншими нормативно-правовими актами.

Кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів на суму кредиту у розмірах і в порядку, що встановлені договором. Якщо договір не містить умови про розмір процентів, він визначається обліковою ставкою банківського процента (ставкою рефінансування), встановленою Національним банком України. У разі відсутності іншої угоди проценти виплачуються щомісяця до дня повернення суми кредиту.

Позичальник зобов’язаний повернути кредитодавцеві відповідну суму коштів у строк та в порядку, встановленому договором. Якщо позичальник не виконав цього зобов’язання, він повинен сплатити пеню (у вигляді процентів) від дня, коли настав строк виконання, до дня повернення коштів кредитодавцеві, незалежно від сплати процентів за умовами договору.

Договір кредитування може забезпечуватися заставою, порукою чи гарантією. У разі невиконання позичальником зобов’я­зань, передбачених договором, щодо забезпечення повернення суми кредиту, а також у разі втрати забезпечення або погіршення його умов за обставин, за які кредитодавець не несе відповідальності, він вправі вимагати від позичальника, якщо інше не встановлено договором, дострокового повернення суми кредиту та сплати належних процентів.

 

§ 19. Виконання зобов’язань і способи

Забезпечення їх виконання

 

Виконання зобов’язань можливе у таких формах: в повному обсязі; частинами; покладення виконання зобов’язання на третю особу. При цьому зобов’язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вимог чинного законодавства, договору, а при відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно висуваються. Одностороння відмова від виконання зобов’язання, так само, як і одностороння зміна умов договору, не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.

Кредитор вправі не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, договором або не випливає з суті зобов’язання.

Виконання зобов’язання, що виникло з договору, може бути покладене в цілому або в частині на третю особу у разі, коли це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа пов’язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У такому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець. Однак, якщо із закону, договору або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

Зобов’язання мають виконуватися якісно і в установлений строк. У разі, коли строк його виконання не встановлено або визначено моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник — провести виконання в будь-який час. При цьому боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний термін з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або змісту зобов’язання. Взаємні зобов’язання за договором мають виконуватися одночасно у разі, коли інше не передбачено законодавством, договором або змістом зобов’язання.

Місцем виконання зобов’язання повинно бути місце, зазначене в законі, договорі, на підставі якого виникло зобов’язання, або передбачено в суті зобов’язання. Якщо місце виконання зобов’язання не визначено, то виконання повинно бути проведено відповідно до чинного законодавства.

У разі альтернативного зобов’язання боржник має право вибору виконання однієї з двох або кількох дій, якщо інше не передбачено законом, договором або змістом зобов’язання.

Коли у зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, то кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконати зобов’язання в рівній частці з іншими, якщо інше не випливає із закону або договору.

У цивільних правовідносинах між сторонами можуть виникати солідарні зобов’язання, а саме: солідарне зобов’язання боржників або солідарні вимоги кредиторів.

При солідарному зобов’язанні боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’яза­ними доти, доки зобов’язання не погашено повністю. Виконання солідарного зобов’язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання вимог кредитора. Боржник, який виконав солідарне зобов’язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Несплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов’язання, припадає в рівній частці на нього і на решту співборжників.

При солідарності вимоги кожний із солідарних кредиторів має право пред’явити до боржника вимогу в повному обсязі. Виконання зобов’язання повністю одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов’язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними.

У разі відсутності кредитора, а також ухилення його від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку, а так само у разі відсутності представника недієздатного кредиту боржник по грошовому зобов’язанню або по зобов’язанню передати цінні папери має право внести належні з нього гроші або цінні папери в депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора. Внесення грошей або цінних паперів у депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов’язання.

Виконання зобов’язань може забезпечуватися такими способами: згідно із законом або договором — неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством; за зобов’язаннями між громадянами або з їх участю — завдатком; за зобов’язаннями між державними організаціями — гарантією.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога. Застава може мати місце також щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в частині. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки.

Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також коли кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов’язання не пред’явить позову до поручителя. Якщо строк виконання зобов’язання не зазначений або визначений моментом вимоги, то у разі відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.

Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні в підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

У разі, коли зобов’язання виникають щодо погашення заборгованості між організаціями, то способом забезпечення виконання зобов’язання може виступати гарантія, яка видається іншими організаціями стосовно забезпечення його виконання. При цьому на гарантію поширюються правила щодо встановлення та припинення поруки, якщо інше не встановлено законодавством.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання боржником останній зобов’язаний відшкодувати кредиторові заподіяні цим збитки, тобто витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він отримав би, якби зобов’язання було виконано
боржником.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею). При цьому цивільним законодавством або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків; збитки можуть бути стягнуті повною сумою понад неустойку (штраф, пеню); за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка (штраф, пеня), або збитки. У той же час, коли належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно зі збитками кредитора, суд вправі зменшити неустойку (штраф, пеню).

Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного виконання зобов’язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі, крім випадків, коли завдання, на якому ґрунтується зобов’язання між організаціями, втратило силу.

Зобов’язання повинно бути реалізовано в натурі. В разі невиконання зобов’язання передати індивідуально визначену річ у власність або в користування кредиторові останній вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і її передачі йому, кредиторові. У зобов’язаннях між організаціями кредитор вправі вимагати від боржника передачі речей і в тому разі, коли речі визначені родовими ознаками. В разі невиконання боржником зобов’язання виконати певну роботу кредитор вправі виконати її за рахунок боржника, якщо інше не випливає із закону або договору, або вимагати відшкодування збитків.

Коли невиконання або неналежне виконання зобов’язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання виникло з вини обох сторін, суд, арбітраж або третейський суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Суд, арбітраж або третейський суд вправі також зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор навмисно або через необе­режність сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, або не вжив заходів до їх зменшення. Правила цієї статті відповідно застосовуються і у випадках, коли боржник в силу закону або договору несе майнову відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання незалежно від своєї вини.

Боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. У відносинах між організаціями відмова від прийняття простроченого виконання допускається тільки у випадках і на умовах, встановлених законом або договором. Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання. При цьому прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого, або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.

 

 

§ 20. Зобов’язання, що виникають

Внаслідок заподіяння шкоди

Підставою для виникнення зобов’язань, як відомо, можуть бути не тільки правочини (в тому числі договори), а й інші юридичні факти, зокрема заподіяння шкоди іншій особі. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, належать до позадоговірних зобов’язань. Їх ще називають охоронними (а якщо виникли з правопорушення — деліктними зобов’язаннями). Вони регламентуються окремою главою 81 нового Цивільного кодексу України «Завдання шкоди» і складають окремий цивільно-правовий інститут, який виконує передусім компенсаційну (відновлювальну) функцію і набуває особливого значення у сучасному суспільстві. В процесі реалізації дедалі різноманітніших, складніших відносин майновим та особистим немайновим благам їх учасників може бути заподіяна шкода. Якщо вона виникла поза межами договірних відносин, то виникає проблема: хто повинен відшкодовувати цю шкоду.

Підставою для виникнення таких зобов’язань є цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. Суб’єктами зобов’язання є: потерпілий — особа, якій завдано шкоду, виступає як кредитор; особа, що несе відповідальність за шкоду (найчастіше, яка заподіяла шкоду), виступає як боржник. Суб’єкти такого зобов’язання не перебувають у договір­них правовідносинах, бо дане зобов’язання виникає незалежно від останніх. Змістом такого зобов’язання є право потерпілого вимагати залагодження (відшкодування) шкоди та (або) компенсації моральної шкоди, а також обов’язок заподіювача шкоди вчинити зазначені дії.

Загальні умови, наявність яких, як правило, є обов’язковою для покладення на особу відповідальності за заподіяння шкоди, визначені у відповідних статтях ЦКУ. Це такі умови: наявність шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, та/або особистим немайновим благам фізичної чи юридичної особи; неправомірні (протиправні) дії (бездіяльність) заподіювача шкоди; причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, яка настала; вина заподіювача шкоди. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Згадані підстави визначені законом як загальні. Наявність їх у сукупності є обов’язковою для покладення відповідальності на особу, яка заподіяла шкоду. Разом з тим законом можуть бути передбачені винятки з цього правила. Наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду та деяких інших, відповідальність настає незалежно від вини.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями, до яких можна віднести дії вчинені при самозахисті від протиправних посягань та у стані крайньої необхідності. Питання про відповідальність за такі дії вирішується у законодавстві по-різному. Так, шкода, завдана при самозахисті — у стані необхідної оборони, якщо не були перевищені її межі, не підлягає відшкодуванню. Необхідною обороною вважаються дії з метою захистити законні права та інтереси від протиправного посягання. Наприклад, громадянин, на якого напали злочинці, відражаючи напад, завдав легких тілесних ушкоджень одному з них та пошкодив його одяг. Його дії розглядаються як дії, вчинені у стані необхідної обо-
рони.

Шкода ж, завдана у стані крайньої необхідності, має бути відшкодована особою, яка її заподіяла, з правом зворотної вимоги до особи, в інтересах якої вона діяла. Обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, в чиїх інтересах діяв заподіювач шкоди, або віднесений на її рахунок. Крайньою необхідністю є дії щодо усунення небезпеки, яка загрожувала інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Наприклад, громадянин, побачивши, що з вікон сусідського будинку йде дим і почувши крики, розбиває вікна для того, щоб проникнути в приміщення і врятувати людей і майно. Розбивши вікна, він завдав шкоди, однак вона буде віднесена на рахунок сусіда, майно (а можливо, і членів сім’ї) якого він спасав, оскільки він діяв у стані крайньої необхідності. Своїми діями він відвернув більшу шкоду, яка могла виникнути через пожежу.

В інших випадках, встановлених законом, шкода, заподіяна правомірними діями, також може підлягати відшкодуванню.

Окремо встановлюються правила відповідальності за заподіяння моральної шкоди. Вона відшкодовується, якщо завдана фізичній або юридичній особі неправомірними діями за наявності вини особи, яка її заподіяла. У випадках, коли шкоду завдано життю і здоров’ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки, або внаслідок її незаконного затримання, незаконного застосування до неї як запобіжного заходу арешту або підписки про невиїзд, незаконного засудження, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також в інших випадках, встановлених законом, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини.

Закон передбачає два способи залагодження майнової шкоди: 1) відшкодування в натурі (передати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ тощо); 2) повне відшкодування завданих збитків, розмір яких визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для виправлення пошкодженої речі.

Вирішення питання про реалізацію зобов’язання, що виникло із заподіяння шкоди, залежить і від поведінки потерпілого. Наявність його вини може зумовити повне або часткове звільнення заподіювача шкоди від відповідальності. Так, шкода, яка виникла внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не підлягає. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування може бути зменшений, якщо інше не встановлено законом. Суд також може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою, з урахуванням її майнового стану, якщо він був до заподіяння шкоди або стане внаслідок її відшкодування у повному обсязі вкрай скрутним. Однак у випадках, коли шкоду завдано злочином, зменшення розміру відповідальності за згаданою підставою неможливе.

Окрім загальних положень, у Цивільному кодексі України міститься ряд статей, які регулюють відповідальність за заподіяння шкоди у конкретних життєвих випадках, коли наявними є ще додаткові (спеціальні) умови відповідальності. Такі зобов’язання називають спеціальними деліктами. В них передбачається, зокрема, відшкодування юридичною особою шкоди, заподіяної її працівником; відшкодування шкоди, заподіяної: органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, у тому числі в галузі нормотворчої діяльності, або незаконними діями посадових осіб цих органів; незаконними діями посадової особи органу дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду; діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; джерелом підвищеної небезпеки; заподіяної спільно кількома особами; заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг; заподіяної життю і здоров’ю працівника; ядерної шкоди тощо.

Окремо врегульовується порядок відшкодування шкоди, завданої особами з неповною дієздатністю або недієздатними. Так, шкоду, заподіяну малолітньою особою, відшкодовують його батьки (усиновлювачі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює його виховання, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення ними або ухилення від здійснення нагляду за малолітнім.

Неповнолітній у віці від 14 до 18 років відповідає за заподіяну ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо його майна не вистачає для відшкодування шкоди у повному обсязі, то шкода має бути відшкодована повністю або в частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами) або піклувальником, — якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Аналогічний обов’язок може бути покладений також на виховний, лікувальний чи інший заклад, який за законом виконує щодо неповнолітнього функції піклувальника.

Якщо батьки були позбавлені батьківських прав, вони зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну дитиною, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо не доведуть, що шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків.

Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або установою, яка зобов’язана здійснювати за нею нагляд, якщо вони не доведуть, що шкода була заподіяна не з їхньої вини.

У деяких випадках шкода може бути заподіяна дієздатною фізичною особою, яка в момент її скоєння перебувала у стані, коли не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними. Така шкода не підлягає відшкодуванню. Однак, якщо ця особа сама довела себе до такого стану в результаті вживання спиртних напоїв, наркотичних чи інших засобів, шкода, заподіяна нею, підлягає відшкодуванню на загальних підставах.

Якщо ж вона перебувала у такому стані у зв’язку з психічною хворобою або недоумством, суд може покласти обов’язок відшкодування цієї шкоди на її чоловіка, дружину, батьків, повнолітніх дітей, якщо вони спільно з нею проживали, знали про її психічну хворобу або недоумство, але не вжили заходів до запобі­гання шкоди. Суд також може зобов’язати до відшкодування цієї шкоди особу, яка її заподіяла, з урахуванням майнового стану її та потерпілого.

Якщо шкоду завдано спільними діями кількох осіб, то всі вони виступають співборжниками у деліктному зобов’язанні і несуть солідарну відповідальність перед потерпілим за таку шкоду. Це означає, що потерпілий вправі звернути свою вимогу про повне відшкодування до будь-якого із співборжників (або до їх частини, або до всіх одночасно). Боржник, до якого пред’явлена така вимога, зобов’язаний відшкодувати шкоду. Виконавши цей обов’язок, він набуває права зворотної вимоги до інших співборжників про компенсацію йому тієї частини боргу, яку він виконав за інших. Спільно завданою визнається неподільна шкода. Найчастіше у даному разі йдеться про шкоду, завдану злочинними діями кількох осіб.

Окремо врегульований у законодавстві порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові чи юридичній особі діями державних органів та їх посадових осіб. Шкода, заподіяна особі незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, або незаконними діями у галузі адміністративного управління їх посадових осіб, а також у результаті прийняття цими органами нормативно-правового акта, що не відповідає закону і був скасований або визнаний недійсним, — відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою. Це положення базується на відповідних положеннях Конституції України, згідно з якими держава відшкодовує за свій рахунок майнову і моральну шкоду, завдану діями її органів та посадових осіб, або ж дією актів, що визнані неконституційними.

Відповідальність за таку шкоду настає у випадках, якщо дії (бездіяльність) відповідних органів чи посадових осіб були протиправними і безпосередньо пов’язані з реалізацією ними своїх функцій. При цьому не має значення наявність вини посадових осіб: у будь-якому разі шкода підлягає відшкодуванню.

Підлягає відшкодуванню й шкода, заподіяна незаконними діями посадової особи органу дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Окрім норм ЦКУ, ці правовідносини регулює також спеціальний Закон України від 01.12.94 «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», який детально визначає порядок відшкодування такої шкоди.

Якщо в результаті дій цих органів громадянин був незаконно засуджений, незаконно притягнений до кримінальної відповідальності, до нього були незаконно застосовані як запобіжний захід арешт або підписка про невиїзд, незаконне затримання, незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, то шкода, що виникла внаслідок таких дій, відшкодовується державою у повному обсязі. Поряд із залагодженням майнової шкоди закон передбачає обов’язок держави компен­сувати потерпілому від таких дій громадянинові моральну шкоду у розмірі не менше однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відповідальність держави настає незалежно від вини посадових осіб цих органів.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо фізична особа в процесі досудового розслідування та судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і тим сприяла незаконному порушенню кримінальної справи, незаконному застосуванню як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному засудженню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Досить поширеними в практиці є випадки заподіяння недоговірної шкоди дією джерела підвищеної небезпеки, наприклад у результаті дорожньо-транспортної пригоди. Джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов’язана з використанням транспорт­них засобів, механізмів, обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, бойових, службових собак тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та для оточення. Тобто, це діяльність, яка створює високий ступінь імовірності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди і яка не піддається безперервному і всеосяж­ному контролю людини[2]. Разом з тим деякі об’єкти, хоча і мають схожі з ними ознаки, проте не розглядаються як джерело підвищеної небезпеки: гужовий транспорт, свійські тварини, велосипеди, вогнепальна зброя[3].

Шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, який використовується, зберігається чи утримується, на законних підставах. Тобто це особа, яка є власником, наймачем (орендарем) за договором і т. ін. Якщо той, хто заподіяв таку шкоду, неправомірно заволодів цим транспортним засобом чи іншим об’єктом, то він і несе відповідальність за шкоду. Відповідальність за таку шкоду настає незалежно від вини особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки. Звільнення від відповідальності можливе, якщо шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. При цьому слід відрізняти цивільно-правову відповідальність від інших видів відповідальності — адміністративної та кримінальної, які також можуть мати місце. Так, водій автомобіля, який не порушив правил дорожнього руху, але збив пішохода на шосе, не нестиме кримінальної відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень, але відшкодовуватиме шкоду — виконуватиме зобов’я­зання із заподіяння шкоди. Звичайно, у наведеному прикладі, якщо є вина потерпілого, то вона буде врахована при визначенні розміру відповідальності.

У результаті дорожньо-транспортних пригод, різноманітних нещасних випадків на виробництві чи в побуті, або ж внаслідок злочинних посягань на особу може бути завдана шкода не тільки майну, а й фізичній особі безпосередньо — її здоров’ю та особистості. У разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я особа, відповідальна за шкоду, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), неодержаний ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також додаткові витрати, зумовлені необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Законом, трудовим кон­трактом або іншим договором може бути збільшено обсяг і розмір відшкодування, що належить потерпілому внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Потерпілий також вправі вимагати компенсації моральної шкоди.

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, дитина потерпілого, яка народилася після його смерті. Шкода відшкодовується: 1) дітям — до досягнення 18 років (учням професійно-технічних училищ, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів — до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення ними 23 років); 2) дружині, чоловікові, батькам, які досягли пенсійного віку, встановленого законом — довічно; 3) інвалідам — на строк інвалідності; 4) одному з батьків або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї, незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, онуками померлого, — до досягнення останніми 14 років; 5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті.

Відшкодування шкоди, пов’язаної із зниженням працездатності або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. За наявності поважних причин суд з урахуванням можливостей заподіювача шкоди може на вимогу особи, яка має право на відшкодування, присудити їй належні платежі одноразово, але не більш як за три роки наперед. Стягнення додаткових витрат може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на підставі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.92.96.236 (0.022 с.)