Дія цивільного законодавства

Дія цивільного законодавства у часі. Норми права, що містяться у цивільному законодавстві, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет цивільного права. Цивільне законодавство періодично оновлюється. В ньому з'являються нові норми цивільного права, а застарілі норми припиняють свою дію. В Україні постійно виникають суспільні відносини, які піддаються регулюванню нормами цивільного права. В цих умовах дуже важливо встановити, з якого моменту набирає чинності відповідна цивільно-правова норма і на які відносини вона поширюється. Порядок набрання чинності законами визначається ст. 94 Конституції України, в якій передбачається, що закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 p. закони публікуються державною та російською мовами Президією Верховної Ради у "Відомостях Верховної Ради України" протягом 30 днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5 днів і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 3 дня після їх опублікування у газеті "Урядовий кур'єр", якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні (п. 2 Указу Президента України "Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набрання чинності цими актами" від 13 жовтня 1993 p. № 454/93). Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні.

В постановах Кабінету Міністрів України нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах Уряду не вказано строк введення в дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. З 1 січня 1993 p. нормативні акти, що їх видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює Міністерство юстиції України. Державну реєстрацію нормативних актів відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управління та контролю здійснюють управління юстиції обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Нормативні акти зазначених органів набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Дія цивільного законодавства у просторі і за колом осіб. Закони Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії даного акта.

Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. До цих осіб належать громадяни України, українські юридичні особи, держава Україна, територіальні громади. Дія цивільного законодавства поширюється також на іноземних громадян, осіб без громадянства, на іноземні юридичні особи, якщо інше не передбачено законами України. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в самому нормативному акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб'єктів. До таких законів можна віднести, наприклад. Закон України "Про захист прав споживачів".

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Звичай.

Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З ура­хуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевияв­лення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.

Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передба­чених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами. Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного за­конодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законо­давства При цьому не має значення, згадується взагалі такий дого­вір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст.3 ЦК.

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законо­давства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпора­тивним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпо­рацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламенто­ваний ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавс­тві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами ци­вільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів ци­вільного законодавства І врегулювати свої відносини на свій роз­суд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існую­чі норми законодавства для регламентації своїх відносин або вста­новити для себе правила поведінки на свій розсуд. Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним прави­лом є право суб'єктів договору відступити від положень актів ци­вільного законодавства, але з нього існують винятки. До них нале­жать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх зміс­ту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законо­давства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

Звичаї

Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права.

Водночас якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види зви­чаїв: "правила соціалістичного співжиття", "моральні принципи сус­пільства, що будує комунізм" (ст.5), то новий ЦК дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства (хоча може бути зафіксоване у відповідно­му документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні, звичаї, що грунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; зви­чаї ділового обігу (обороту) тощо.

Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприк­лад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мо­реплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо), а Інші в документах не фіксують­ся, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до ува­ги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило "Один сві­док — не свідок"). Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, "Кум — найближчий родич"). Але вони можуть бути окреслені та­кож у найзагальнішому вигляді. Наприклад, правило, встановлене ч.4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Очевидно, що останні є категорією звичаєвого права, якій нормою закону (ЦК) надана обов'язкова сила. Водночас ця категорія вимагає додатково­го тлумачення, а, отже, потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (догмати релі­гії, яка домінує в цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийня­ті у ньому, тощо).

Частина 2 ст.7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм ци­вільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності сус­пільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законо­давства, й іншим видам норм цивільного права. Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї пра­вові системи належать до центральноєвропейської, східноєвропей­ської (до неї належить Україна) та романської родин приватного пра­ва. Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю істотно обмежене. Він як джерело права виконує другорядну роль, оскільки історично багато звичаїв уже закріплені в актах зако­нодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Слід додати, що звичаї, які суперечать актам законодавства, не зас­тосовуються не тільки в цивільних, а й у будь-яких інших відносинах.

Міжнародні договори

Специфічною формою цивільного законодавства є міжнародні договори.

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різ­ному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо. Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім. За відповідних умов міжнародний договір, який регулює ци­вільні відносини, стає частиною національного цивільного законо­давства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Кон­ституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною націо­нального українського законодавства.

Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону Укра­їни від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З її змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифікова­ні Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ра­ди України або Президента України; договори, що набрали чин­ності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені до­говори підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також У "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного за­конодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у га­лузі цивільного права. На практиці Іноді виникає питання про час дії міжнародного Договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний до­говір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втра­чає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК.

Щодо міжнародних договорів, які стосуються цивільних відно­син і в яких держави відповідно виступають як суб'єкти цивільно­го права, постає питання: як мають оцінюватися такі договори - як угода суб'єктів цивільного права чи як акти цивільного законо­давства?

Специфічність міжнародного договору як форми цивільного за­конодавства полягає в тому, що це є угода суб'єктів цивільного права (ст.6 ЦК), яка після надання міжнародному договору чин­ності в Україні в порядку, викладеному вище, стає частиною наці­онального законодавства, а відтак переходить у категорію "акти ци­вільного законодавства". Водночас немає правових перешкод для того, щоб суб'єкти ци­вільних відносин, які виникають у державі, укладаючи угоду, обра­ли як зразок положення міжнародного договору, який не набрав чинності в Україні. У цьому випадку такий міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.

З урахуванням цих міркувань можна дійти висновку, що слуш­ною є оцінка міжнародного договору і як акта цивільного законо­давства, і як договору суб'єктів цивільного права.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першо­му випадку положення міжнародного договору як акта цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивіль­них відносин у повному обсязі, а у другому — стають обов'язкови­ми для сторін і третіх осіб у тому обсязі, в якому вони включені у договір між ними.