Акти цивільного законодавства, їх система.

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція) і акти власне цивільного законодавства як такого.

Конституція не є актом цивільного законодавства у безпосередньому значенні, оскільки є основою усього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, але й адміністративного, кримінального, процесуального тощо законодавства. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема, Конституція містить норми цивільно-правового характеру, які визначають принципові положення регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст. 21, 23, 24, 27, 28) тощо. Відповідно до ст. 8 Конституції усі інші закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади мають прийматися на основі Конституції і відповідати її положенням.

Акти власне цивільного законодавства (цивільного законодавства як такого), у свою чергу, поділяються на:

1) головний акт — ЦК;

2) інші закони України, які видаються відповідно до Конституції та ЦК;

3) акти Президента України, які він видає на основі та на виконання Конституції і законів України;

4) постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють цивільні відносини.

Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити ЦК, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.

Але якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону, у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Закони, що є актами цивільного законодавства, залежно від їх значення поділяються на основні закони (Конституція та ЦК) і звичайні закони.

Основні закони встановлюють найважливіші положення, що стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі основного і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.

Найважливішим основним законом у сфері цивільно-правового регулювання є ЦК. ЦК, прийнятий 16 січня 2003 р., містить 1308 статей, має 89 глав, об'єднаних у 6 книг.

З тієї обставини, що ЦК є основним актом цивільного законодавства України, випливає правило, згідно з яким у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК. Крім того, оскільки ЦК 2003 р. за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не лише до традиційних "суто цивільних" відносин, але й до відносин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних, трудових відносин, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва. Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є ГК України 2003 р. У зв'язку з цим в публікаціях останнього часу деякими фахівцями у галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК, як спеціальний законодавчий акт, має перевагу над ЦК у галузі регулювання господарських відносин. Така теза ґрунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.

Але тут варто звернути увагу на те, що згідно з наведеним вище правилом ст. 9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодавством, котре застосовується у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК. Тобто, йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення головного (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.

Дія актів цивільного законодавства у часі, у просторі, за колом осіб визначається за загальними правилами. При цьому слід взяти до уваги, що відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила тягне недійсність відповідного акту. Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами органів виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб або мають міжвідомчий характер.

Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Згідно з п. 1 зазначеного Указу вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах. Акти цивільного законодавства діють на майбутнє і не застосовуються до тих відносин, які виникли до набрання ними чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. З ст. 5 ЦК, для цього необхідне додержання 3 умов: відносини повинні належати до сфери цивільно-правового регулювання; акт, що регулював їх, втратив чинність; права і обов'язки в процесі цих відносин виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.

Деякі особливості має визначення дії актів цивільного законодавства за колом осіб, що пов'язано з тим, що фізичні особи і організації однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах з такими ж особами іншої держави.

Загальне правило виглядає так: цивільне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і організації.

Однак в деяких випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства тієї або іншої країни, пов'язана з появою в цивільних правовідносинах так званого "іноземного елемента".

Іноземний елемент може мати місце:

— у суб'єктному складі правовідношення (один з учасників — іноземець);

— у об'єкті правовідношення (наприклад, спірна будова знаходиться за кордоном);

— у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідношення (наприклад, укладення договору за кордоном).

Для регулювання відносин за участю іноземного елемента застосовуються колізійні норми, а також спеціальні матеріально-правові норми. Колізійні норми самі по собі не вирішують питання по суті, а відсилають до тих або інших норм внутрішнього законодавства. У складі колізійних норм розрізнюють два елементи: 1) обсяг норми (характеристика відносин, до яких вона може бути застосована) і 2) прив'язка (вказівка на закон, який підлягає застосуванню до цих відносин). Критерієм прив'язки є місце проживання фізичних осіб, місце знаходження юридичної особи, місце здійснення правочину тощо.

Колізійні норми можуть бути імперативного або диспозитивного характеру.

У першому випадку розпорядження про закон, що підлягає застосуванню, є безумовно-обов'язковим. Наприклад, при створенні спільних підприємств застосовується право країни, де таке підприємство реєструється.

У другому (при диспозитивності колізійної норми), сторони можуть своєю угодою обрати або уточнити варіант поведінки. Наприклад, диспозитивний характер мають усі норми Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", що стосуються зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу, зберігання, комісії, доручення тощо. Спеціальні матеріально-правові норми безпосередньо регулюють цивільні відносини з іноземним елементом. Це можуть бути норми міжнародних угод або норми внутрішнього законодавства, спеціально призначені для регулювання відносин з участю іноземного елемента. Слід зазначити, що у проекті ЦК від 25 серпня 1996 р. регулюванню відносин за участю іноземного елемента була присвячена спеціальна книга VIII, яка називалася "Міжнародне приватне право", де досить детально були врегульовані колізійні питання застосування цивільного законодавства. Проте у остаточну редакцію ЦК ця книга не увійшла.