Нематеріальні блага як об’єкти цивільних прав.

 

Глава 15 ЦК присвячена такому об'єкту цивільних прав, як нематеріальні блага, зокрема це результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 199), інформація (ст. 200), особисті немайнові блага (ст. 201).

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів. Норма ст. 199, з якої починається глава 15 ЦК, повною мірою кореспондує ст. 11 ЦК. Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 11 ЦК). Результати творчої діяльності є нематеріальними об'єктами: ідеями, рішеннями, образами, виконавською діяльністю тощо. Однак ці об'єкти можуть мати свою формалізацію, що є необхідною умовою для визнання їх об'єктами цивільних прав та можливості їх правової охорони та захисту. Так, літературний твір має бути зафіксований в рукопису, на магнітній плівці; винахід може бути виражений у вигляді креслень, моделі, схеми тощо. Для деяких об'єктів права інтелектуальної власності, крім формалізації, ще вимагається їх визнання певними інстанціями. Наприклад, Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України видає патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки.

ЦК дає визначення права інтелектуальної власності - як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом (ч. 1 ст. 418).

Перелік об'єктів права інтелектуальної власності містить ст. 420 ЦК. Це літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Поняття правочину та його ознаки.

 

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб. Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї поведінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягнення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення'. За своєю природою воля є категорією психології та самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків не має, адже для цього необхідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається внаслідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб'єкта. Внаслідок цього важливим для правочину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мети, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового результату обумовлюється метою (підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з'ясування їх сутності.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату, передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розраховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може користуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може бути підставою для визнання його недійсним.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину - психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може впливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.

По-третє, правочин є дією суб'єктів цивільного права, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє розмежувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окремим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів - суб'єктів публічного права.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією ознакою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна "недійсний правочин" свідчить, що у цих випадках під "виглядом" правочину вчинені неправомірні дії.

 

Класифікація правочинів.

 

Відповідно до підстав класифікації розрізняють такі види правочинів.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для здійснення правочину:

- односторонні. Для їх вчинення достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, заповіт);

- двосторонні. Вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні, при укладенні яких виявляється воля трьох і більше сторін (наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

алежно від того, чи відповідає обов’язку однієї із сторін зустрічний обов’язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг — купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається — договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас купівля-продаж, оренда — це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться на самостійні цивільні договори — договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладення правочину розрізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони в належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили, яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціну, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник в погоджені строки не виконає своїх зобовязань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити в належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договор позики, зберігання). Залежно від значення підстав правочину для його дійсності розрізняють правочини:

- каузальні (від лат. causa — причина);

- абстрактні.