Іоанн Виговський, новоізбранний єго царського пресвітлого величества войська запорозького і всея малія по боїх сторонах дніпра сущея росії гетьман».

 

І.

Розвідники Хведько і Шевчик, як ми пам’ятаємо, колишні Максимові козаки, пробиралися через хащі верболозу коло річечки Куколки. Там далі, де мали стояти москальські війська і цілий обоз різної знаті, впритул до самого його сіятельства боярина Симеона Пожарського – вельми тихо. Ото хіба птахи – пру! пру! Цілими зграями над заростями й очеретом, а так – тихо.

- Шевчик! Шевчик!

- Та тихо ти!

- Шевчик, біс тебе бери! Он там москалі!

Якась тінь заворушилась скраю коло сплячих. Козаки завмерли.

- А я тебе говорю – не было у тебя козыря! Подсунул сукин сын Лавров тебе! Я его, гада, знаю! Вы с ним заодно!

- Да чего тебя подняло? Ночь уже!

- А-а! Не хочешь, сукин сын, правды?! А я тебе все равно скажу, как на духу: сука ты, Михайла! Шулер!

- Я шулер? Да чтоб ты скис!

- Ах, так, сволочь! А ну показывай рукав! Рукав, сказал, показывай, мразь!

- Какой тебе рукав?! Сейчас в морду дам! На!

Московіти зчепилися в бійці і впали на землю, покотились по землі прямо до кущів, за якими саме принишк Шевчик. Той уже наготовив шаблю, та правда, боявся раніше, ніж треба, викрити себе і побратимів.

- Что они там?

Ще декілька кацапів пробудились од гамору тих задирак.

- А біс тебе бери, – вилаявся подумки Шевчик.

Раптом сталася неприємність. Там, де причаївся козак, певне, були якісь гілки чи друзки тих гілок, коротше, посковзнувся він на них і впав, не втримавши рівноваги. Страшний, скажу я вам, здійнявся тріск.

- Тихо, братцы! Тихо! Кажись, хохлы! Буди всех!

- У-у-у-! – простогнав ображено Шевчик і вискочив із шаблею з кущів. – Це вже точно видав своїх, так хоч помру не з такою ганьбою.

Ш-ш-ш-у-у-у! – наче крила лелеки об повітря.

З нічного неба на москалів упало чотири вурдалаки. Зблиснула сталь довжелезних мечів, бризнула кров, і все вкрай тихо, безшумно.

Московіти як стояли, так і полягали на траву неживі.

- Т-с-с-с! – кивнула бліда дівчинка Шевчику. – Мерщій до шатра Пожарського, – прогугнявила.

- Слухаюсь, – гримнув Шевчик, тоді трохи одбігши, розвернувся. – Дякую!

Та ніхто його не почув уже – навкруги лежали тільки вбиті москалі.

 

ІІ.

Пожарський у себе в шатрі розмірковував про завтрашню атаку, що мала початися після спадання туману. Всі спроби розвідників дізнатися щось про розташування військ Івана Виговського та власне його намірів не мали успіху. Ввечері тим більш, бо в шаповалівських зимівниках не залишилось людей – усі втекли від ґвалту москалів до Соснівки.

До намету Пожарського покликали наказного гетьмана Івана Безпалого.

- Доложите обстановку, наказной, в степи и перед мостом, – буркнув, не привітавшись, Пожарський.

- Я щойно був на мосту. Міст добротний. На нашому боці перед мостом виготовлені пересувні перепони проти кінноти, їх охороняють воїни. За мостом на Соснівку підходи чисті, кругом тихо, але це оманлива тиша. Можлива нічна атака з Соснівки. Слід чекати спроб удару і зі сходу, і з заходу степу.

- Что предлагаешь, наказной?

- Відвести від мосту козаків і царські війська на ніч, щоб удар виговчиків був пустопорожнім. Моїх козаків і частину ваших військ відрядити в степ, щоб упередити маневри татар і виговчиків.

- Почему прекратилась связь с лагерем князя Трубецкого, почему нет от него гонцов, почему не прибыл конный резерв и обоз с продовольствием?

- Ваше сіятельство, зв’язком відає князь Львов, а постачанням та кінним резервом окольничий Скуратов.

 

…У цей же час підлипенські козаки наблизились до резерву Трубецького:

- Ох, до біса, отамане – як же нам коней відігнати, та щоб швидше?

Пристарілий козак нахмурився.

- Жди і дивись.

Вийшов на горбик. Зашепотів:

- ЛинЬ МіЖ МаЛ СвіТ І НА ВірУ ПошлИ РукИ ОД КарИ І КрилА ОД КарИ І Зуби ОД КарИ І ТілО ОД КарИ НАЙ СпоживА ВірА МертвУ ВодУ І ОдведЕ ПравославниЙ ХресТ.

Хвилину чи дві стояла тиша.

Тоді почувся шум, наче вітер розвіває прапори. Миттю невідомо звідки з’явилося два десятки вурдалаків у чорних плащах.

- Де коні?

- Он... Поженемо в торговицький степ, далеко, щоб москалі не відали.

- Шикуйсь! – крикнув вурдалак, і постаті утворили ланку. – Поженемо швидко, тільки ж дивіться не заженіть до бісової матері, щоб подохли – обережно. І не здумайте москалям попастись на очі, а то повбиваю. Як побачите дозорних чи розвідників – нищте. Та не їжте, дивіться, отроки, не вповільнюйте ходу. Хіба може, трохи, а так щоб ні-ні. Дивіться мені! Марічко!

- Так, ваша світлість! – прогугнявив дівочий голосок.

- Будеш за старшого. Слухатимете у всьому отамана!

- КарА, ваша ясновельможність – усе зробимо.

- Командуй, отамане!

- Погнали, братці! – гукнув пристарілий отаман.

Коні чують труповиння.

Тільки-но упирі стали наближатись, вони стрепенулись та дали галопу. Але шеренга розвертається, описує коло в повітрі, щоб набрати швидкість. Підлипенські козаки мчаться на табун.

- Хвіть!

Упирі розігнались і на чималій швидкості погнали табун. Бідні коні ледве дихали, рвали копитами ґрунт і степові трави, як навіжені. Бідні тварини так налякалися близькості смерті, що навіть не звертали зі шляху і не іржали – вклали всі свої сили в біг.

Підлипенські козаки ледве поспівали за тим резервом.

………………………………………………………………..…

Тим часом Хведько вже відходив з боєм від табору князя.

Пожарський усіма силами кинувся за ними до Соснівки. Світив ясен місяченько, і було видно, як удень. В тому світлі один із бояр стрімко летів на конячці до Соснівки, аж раптом спинився, бо побачив щось дивне.

Дивними там були дві короговки на високих жердинах обабіч битого шляху до села. Боярин зумисне збив шаблею одну з них і та на диво легко повалилась. Короговка нагадувала собою якийсь дивний герб чорним по червоному.

……………………………

Шевчик залетів у Соснівку вже за царськими військами. Бачив, як злетіли у повітря три сигнальні стріли і пролунали гарматні постріли. Поляки й козаки мали напасти на табір Пожарського з тилу.

…………………………….

Вартовий подав Пожарському листа.

- Где гонец?

- Умер от ран. Вот что при нем нашли. Это было крепко связано на шее…В общем, на месте содранной кожи.

- Содранной кожи? – Пожарський, здавалось, був розгублений. – На шее?

- Да, ваше сиятельство.

- Его пытали?

- Не могу знать.

Пожарський читав лист, сильно занепокоєний.

- Сукины дети. Это татары. Точно татары, их проделки. Но как с резервом? Украсть десяток-другой лошадей – еще куда ни шло, но умыкнуть весь конный резерв! Ну, князюшка Александрушка, мать твою!.. Ладно, давай, что там еще?

- Вот.

Вартовий подав Пожарському скривавлений папірець. То був лист, згорнутий у сувій.

- Ты посмотри, как почтового пса, сволочи… – пихтів Пожарський, – вот леший, точно – татары.

У листі був напис кров’ю на ламаній російській і відбиток людської долоні.

Напис звучав приблизно так: «Ласкаво просим ко дверям Ада!» і внизу печатка.

 

 

ІІІ.

- Що накажеш робити? – Максим Галі.

Стоять вони на тому ж майдані коло церкви. Перед ними повно людських трупів. Галя бачить це все, і щось страшне у неї в душі перевертається. І наче хоче душа втекти з чужого їй тіла. Бо вже ось так тривожно зблискують очі. Щось свербить у піднебінні.

- У мене крутиться голова.

- То нічого …

Максим дивиться на дружину, і в нього наче ось-ось потечуть сльози.

«Колись це, мабуть, мало статися. Вона не могла бути все життя просто людиною. Ну шо ж, тепер дороги назад нема»

- Степане! Іди сюди! Скажи, хай шукають чорні рядна, понакривайте он усіх. Та не барись, бо сонце он майже зайшло.

Максим помовчав. Тоді одвів дружину трохи вниз до річечки між верби.

- Галю, кохана моя. Я не знаю, шо буде далі. Не знаю, чи зміниться все, чи буде, як раніше. Я не маю уявлення. Але шо б там не було, знай: я тебе завжди кохав. Я хочу тобі дещо сказати. Я ніколи тобі цього не розказував, але зараз мушу. Хочу, шоб ти знала. Я страшна людина, Галю. Я зрадник, убивця й чаклун. Мені вже більше років, ніж здається. На мені прокляття, і я не можу померти. Отак, серце. Прокляв мене мій учитель, старий характерник, давно-давно. Степан та інші хлопці теж прокляті. Вони покинули мене на поталу туркам, а самі втекли, зрадили мене. Вони тепер завжди зі мною. Це їм кара за злочин. Отак. Біда в тому, шо я не знаю умови прокляття і не можу його зняти. А може…Хтозна. Можливо, я вже перехотів його знімати. Не знаю. Може, й так. Я, серце, убив багато людей, ше більше зрадив, і гріхам моїм нема прощення. З турецької неволі я був утік, і бути б усьому інакше, але якось так усе пішло, закрутилось, життя не повернеш назад. Ставало тільки гірше. Здавалося, скрізь одне й те саме, і виходу ніякого нема. Лише смерть, права на яку я все одно був позбавлений. А жити здавалось ше важче. Я був одинак, сам, один проти всіх чи просто один, сам за себе, мені здавалось, усі так чинять, а може, воно так і було. Навкруг лише горе, розруха, убивства, грабежі, смерть, нещастя, і дим, Галю. Мені снився дим. І більше нічого. Сам лиш дим. Стільки я безчинств тоді учинив, стільки злочинів, нема прощення гріхам моїм. А чи й просив прощення хто? Мені здавалось, шо ніде і просити того прошення, бо нема і церков, а вкруг один лиш дим. Дим від попелищ на місці тих церков, монастирів, колишнього життя. Нема прощення гріхам. Отак. То ж я хочу тебе попросити, вас попросити: ви з Наталкою – єдина мені рідня і близькі люди. Відречись від мене, Галю, я не хочу, щоб мій гріх упав і на тебе. Відречись від мене, бо ти перша людина, якій я хочу добра, ви сім’я моя, і весь мій світ, усе моє життя. Зречіться мене.

Галя плакала. Гірко, гірко плакала. Сльози струмками текли по щоках, падали на сорочку і аж додолу. Вона здійняла очі на Максима.

- Ніколи. Чуєш, Максиме, ніколи я не зречусь тебе, коханий. Нехай чим би це мені не загрожувало. Під страхом смерті і мук я не зречусь тебе ніколи. Ти теж моє життя. Я тебе кохаю.

Вони міцно обняли один одного, як у тому садочку в день весілля. Обнялись і плакали.

- Тоді пора, Галю, пора, серденько.

Максим дістав із-за пояса татарського ножа, закотив рукав.

Удар по венах. Линула кров.

- Пий, – подав Галі зап’ястя.

Вона доторкнулась до рани міцним поцілунком. Кілька хвилин. Усього кілька хвилин.

Сонце ось-ось сховається.

Жінка відпустила руку.

Губи, обличчя, сорочка – усе в свіжій крові. Відійшла, присіла навпочіпки, обхопила голову руками.

- Чого так болить під очима?

- То ріжуться ікла…

 

ІV.

Грозовий фронт накрив Конотоп. Дощ, блискавиці й шквальний вітер. Холодно, як у могилі. Зв’язкові козаки то прибувають, то відбувають від сотенної канцелярії. Скрізь шум, ґвалт, іржання коней і ляскіт зброї.

Якийсь приземкуватий козак пробирався щосили через юрбу сторожі, все гукав, просився до полковника цієї ж хвилини. Сторожа його не пускала, але він увірвався всередину, кричав іще на вході: «Пустіть! Пустіть! Ви ж не бачили, що там! Святі угодники, ой, що там!»

- Що тобі, хлопче? – гукнув полковник Гуляницький, скочивши з-за столу. – Я зайнятий, не бачиш?

- Пане полковнику, та ой леле, що робиться!

- Де?

- На майдані, там тих чужих набрело, там їх, ох-хо-хо, там їх сотні.

- Та ти чи чумний, які сотні в дідька?

- Ось вам хрест святий! Клянуся, пане сотник! Там військо! У них зброя, там…

- Що, кажи вже!

- О-о!..

Але козак уже нічого не зміг сказати. Очі широко розплющені, рот роззявлений, аж наче волосся стало дибом

- Коня мені давайте! На майдан швидко! – гримнув Гуляницький.

…………………………………………………………………

Ви ще не бачили страху. Оце він, справжній страх, тут, у містечку Конотопі, на майдані.

Сотні постатей у чорних вишитих сорочках, дехто в накидках із каптурами, у всіх довгі масивні мечі за спинами, страшенно бліді обличчя. Усі вони навіть не поворухнуться. Усі вони стоять і навіть не відводять очей від щойно збудованого помосту під двома чорними стягами.

Хвилина очікування – і ось на помості з’являється низенький чоловік. Повертається обличчям до чіткої шеренги постатей. До своїх полків. І сотні вуст викрикують: «КарА, ГосударЬ!!!»

І сотні рук здіймаються в бік обрію.

Чоловік мовчить і дивиться на шеренги. Хвильку чи дві. Тоді починає свою небагатослівну промову:

- Брати і сестри! Віками нещасна комашня, що називає себе людьми, ганьбила і нищила наш рід, плювала і глузувала з нас. Знищувала наш світ.

- Убити, наш ГосударЬ!

- Але надходить кінець, брати і сестри, близький тому кінець, і ми тепер уже нові. Давайте тепер ми заллємо кров’ю їхні ріки. Давайте тепер, брати і сестри, заповнимо трупами їхніми землю. Підімте, брати і сестри, їсти дітей їхніх!

- Смерть, мій Государю! ТО Є СмертЬ!

- Скоро впадуть вони од страху свого перед нашим могутнім родом.

- Страх, мій Государю! ТО Є СтраХ! ТО Є КарА, мій Государю!

- Падуть, брати і сестри, міста їхні, держави їхні, народи і віри.

- ТьмА, Государю! ТО Є ТьмА наша!

- І будемо ми, брати і сестри, як тіні у нічному небі.

- ТінЬ!

- Ідіть, захлинайтесь їхньою кров’ю!

- КарА! НаШ ГосударЬ!

Ви ще не бачили страху. Сотні мерців у небі над Конотопом. Сотні тіней у чорному, як смерть, небі. Легіон Захарчука линув на південь.

 

V.

Стримуючи радощі з того, що вирвався з-під опіки нерозважливого Пожарського, добірний загін Івана Безпалого мчав до села Підлипне в урочище Таборище у ставку Трубецького. Саме ця сотня козаків випадково стала свідками розвороту двох частин легіону Ксені в небі над Соснівкою, що саме прямували в район розташування російських військ.

Сам Безпалий протер очі, бо не йняв їм віри – коло двох сотень постатей на великій висоті стрімко рвонули на Соснівку.

- Ну точно на нещастя ознаменування, – кинув один із козаків.

- А мо й на щастя, – байдуже промовив наказний. – Поїхали. Нікому про се видіння не доповідати.

 

VІ.

Максим зібрав людей – жителів села, тих, хто ще залишився. Обабіч юрби селян стояло все його воїнство, щойно прикликане Степаном з того світу. Старі й молоді козаки в поношених жупанах та шароварах, зі слідами давніх битв на обличчях і руках – опіки, кіптява, порізи, синці, шрами, рубці від куль і шабель. У деяких були добре видні смертельні рани – наскрізні дірки у тілі чи перерізані горла.

- Слухайте, шановні! – Максим повів річ. – Вчорашня різня – ше не кінець. Це тільки початок. Сюди дещо наближається. Воно має на меті знищити село. Та у нас все ж є деякі сили. Ми будемо оборонятися. Але мушу вас усіх попередити: я не знаю, чи нам вдасться відбити напад.

- То треба тікати, - загомонів натовп. – Треба кидати село. Тікаймо до москалів чи будь-куди! Нащо ж чекати смерті?

- Думайте, про шо мовите, шановні. Ви навіть не уявляєте розмірів того лиха.

- То тим більше треба тікати! – дід Мокій із юрби, колишній Галин господар. – Хто вистоїть проти подібної навали?

- Вам нікуди тікати! Пішки чи на конях ви проїдете декілька верстов, хай так. Легіонери покриють цю відстань летом менше ніж за хвилину. Вони передавлять вас, як комашню! Отже так, шановні: я нікого не тримаю, але тікати – це смерть.

Максим підійшов до козаків.

- Ну шо, товариство-добродійство, до бою готові?

- Так, отамане! Готові як ніколи!

- Ти зі мною, Степане?

- Та я завжди з тобою, отамане.

Побратими обнялись і поплескали один одного по плечах.

- Ну добре, тоді збираймося.

До гурту підійшла якась бабуся згорблена, старенька-старенька. Кинулась через юрбу до молодого хлопця з раною наче від шаблі на шиї. Козаки зупинили…

- Остапе! Остапе! Це ж ти, коханий мій наречений, Остапе! – бабуся обливалася слізьми – стільки років пройшло, любий! А наче вчора вінчались ми у церкві Пилипівській! А ти ж і поїхав! Поїхав на свою Січ роз трикляту, відразу ж після цього поїхав і не повернувся! Не повернувся, Остапе! А я ж тебе чекала усе життя! Усе життя, любий! Скільки я сліз гірких пролила, Остапе! Чого ж ти одвертаєшся від мене, любий! Підійди ж до мене, Остапе! То ж ти, доле моя!

Степан одводить бабусю.

- Не він то, мамо, не він. Здалося вам.

- То ж ти, Остапе-е-е! – голосно ридає, впавши на коліна, згорблена старенька бабуся.

Ось уже нема на майдані нікого, порозходились геть усі.

І тільки чути скрізь по околиці голосне ридання старої жінки…

………………………………………………………………

Галина Топеш стояла, обіпершись об стіну храму, і дивилась на красиву місячну ніч.

Гарно як!

«От, Галю, виростеш велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою. Ох Галю, Галю – сонечко моє. Спи, доню, спи…

 

Люлі, люлі, люлі,

Налетіли гулі

Та й сіли на люлі…»

То тато так казав колись…

«Дивись, таточку, на мене зараз. Чи бачиш ти мене з неба?..»

Тоді була така сама тиха місячна ніч. І здавалося Галі, що нема в світі нічого, крім лагідних татових рук, далекого шурхотіння верб понад ставом і легких поривів вітру, що похитують стару зашморгану фіранку такої ж зашморганої курної хати.

Тихо-тихо.

Плюскіт хіба почуєш коли-не-коли. То сом у каламутній річечці грає. Галя з дитинства боялась сомів. Кажуть, вони малечу їдять – бр-р-р!

Тихо-тихо.

До жінки неквапом підбрів Максим.

- Ну як ти, серце?

- Нічого, тримаюсь. Усе так дивно. Відчуваю, що змінююсь.

- І як воно?

- Я наче зникаю. Перестаю існувати.

Десь далеко відлунювали громовиці. Повітря було ще теплим, хоча вже відсиріло та посвіжіло, а вітерець потихеньку сильнішав. Доки подружжя стояло мовчки якийсь час, із заходу над обрієм уже виразно замиготіло – підіймалась горобина ніч.

- Твої мерці вже пооживали. Вони повністю тобі підвладні. Будуть хоч якимось захистом. Зараз їх приведе Степан. Ти не бійся тільки…

- Я? Ха-ха! Боятися? Ха-ха-ха! – розсміялась Галина, а тоді раптом злісно оскалилась і зблиснула очима. – Подивись на мене, Максиме. Хіба схоже, щоб я боялась?

Максим опустив погляд.

- Вибач.

- Нічого, любий, нічого. Просто це важко. Дуже важко – отак, поволі, вмирати, не перестаючи при цьому думати, рухатись, відчувати. Повір, просто вмерти набагато легше.

- Я вірю, вірю, серце.

Із-за хащ мелькнула Степанова постать, а тоді відразу декілька десятків тіней у наскоро зшитих сільськими майстринями чорних накидках. Стали наближатися.

- Я піду, серце, – важко промовив Максим. – Тут коло церкви з ними ти поки шо у безпеці. Я ше прийду пізніш. Треба хоч сяк-так розставити оборону. У селі ше ж багацько людей залишилось. Не можна допустити, шоб усі вони пішли на поживу легіону. Та і взагалі, не можна... Ота бійня важлива для Топеша. Я думаю, він далі піде на схід. А зараз отам під Конотопом підсилить легіони до того, шо затим зможе знищити війська Виговського, тим самим ше підсилить. Це може бути тоді вже чотири-п’ять легіонів. Він піде на схід, може, спочатку з Виговським, потім розіб’є його, далі царя, може, зайде в Москву, а там… Незліченна кількість живих людей по незміримих просторах Московії, невичерпні резерви. Мабуть, звідти він вдарить по Європі. Тим більше вся Азія, перські, татарські, турецькі землі, аж до хиновських – вони ж рясно засіяні древніми похованнями легіонерів, витязів, шляхти, підручних. Усе може вирішитися сьогодні. Якшо Топеша не спинити, він підсилиться настільки, шо вже буде запізно. Отак, серце.

- Я все розумію, Максиме.

- А якшо він ше й отримає меч, це буде край.

- Отамане! – то Степан.

- Шо?

- Худоба по селу казиться. Певне, вже летять.

- Так. Усе. Ходімо, Степане. Стрічать.

 

VІІ.

Виговський прибув до ставки Ксені зразу після сутінок. Перед його ясні очі постала не вельми струнка картинка: легіонери поспіхом шикувались і на цей час відправленими були, може, коло двох сотень вурдалаків. Одні знімати москальські дозори перед табором Пожарського, другі – на допомогу підлипенським козакам красти кінний резерв.

- Як у вас справи, Ксеню? – сухо промовив гетьман. Його не вельми вражала обстановка.

- Бойовий дух слабкий, пане гетьмане.

Ксеня сиділа під старою осикою, так, як і в ставці Виговського, задумливо вирячивши оченята.

- Ой, люблю я це відчуття – бр-р! – дівчина струснулась, наче в лад дрижанню осикового листя. – Мурашки по шкірі! Знаєте, чого вони дрижать?

- Не вельми.

- Іуда почепився, отам, – дівчина кивнула на високу-високу гілку, довгу таку. – Дуженько він трусонув бідне деревце, і язика висолопив, смішно так, – трохи помовчала.

- Коли то було, – гетьман і собі про щось міркував.

- Та не скажіть, не так і давно, листочки он і досі од того удару тремтять. Бачите, особливо на тій гілці.

- Ну не на Україні ж він повісився, не на цьому ж дереві, – Виговський іронічно усміхнувся.

- Як не на цьому? – Ксеня дуже здивувалась. – Та он же він висить!

Гетьман звів очі. Чого? Чого він це зробив? Краще б не робив, бо ледь не згинув од побаченого. На гілці теліпався вже трохи перегнилий труп якогось невисокого чоловіка. Над ним зараз, серед ночі, роїлася купа мух, і ще на гілках дві ворони всілися.

- Карр! Карр! – кричали ті ворони. – Карр! КаррА!

- О Господи! – гетьман відступив назад.

Ксеня розсміялась. Та ні, не розсміялась – розійшлась голосним скаженим дівочо-сатанинським реготом на всю околицю. Впала набік, ухопилась за тоненьку талію, згорнулась клубочком, била долонею по землі та реготала – наче збожеволіла.

- Цур тобі, пек! – гетьман хрестився і плював через ліве плече. – Злигала мене лиха доля з цими упирями – ой, прости мене, Господи!

- Та Господь тут ні до чого, – Ксеня відходила потроху. – Хі-хі! Ой матінко! Господь тут ні до чого, гетьмане.

Вона встала, обтрусила з себе сміття й кивнула свиті: йдемте до легіонів.

- Та пора вже, – гетьман полегшено зітхнув. Марево давно зникло, та Виговського не полишало відчуття, наче тіло досі там, на гілці, та і взагалі Івана Остаповича дуже лякали оці філософські просторікування недолюдків-вурдалаків.

- Що ви говорили про бойовий дух?

- Те, що рушники на руки ми їм пов’язали, короговки й стяги наші з вами спільні подавали, а толку мало.

- Поясніть їм, що москалі…

Ксеня спинила гетьмана, глянула йому прямо в очі.

- Їм ваші москалі до дідька. Хоча ми й самі, так би мовити…Ха-ха! – дівчина знову розсміялась. Вгамувала себе. – Крові вони хочуть! Розкажіть їм, що на сході повно живої дармової кровиці, котра безглуздо бовтається в прогнилих і прокурених, проспиртованих тілах. Розкажіть, що, чим далі на схід, тим її більше. Розкажіть, як та кровиця пропада, здиха, проливається в землю цебрами через безмозкість тіл, що її вміщують у собі, і ВОНИ – Ксеня кивнула на загони – обуряться! ВОНИ – зненавидять ті тіла! ВОНИ їх порвуть іклами, пережують, стравлять у своїх шлунках і зап’ють НЕЮ – благословенною людською кров’ю! АЖ КарА?!!

Ксеня здійняла руку на легіон.

- КарА!!! – пролунало громовим голосом звідусіль.

- Ну, я вже надивився, – Виговський вирішив іти, та тільки йому дуже кортіло поставити Ксені одне питання. – Ксеню!

- Що, пане?

- Звідки ви знаєте про Іуду Іскаріота?

- Як звідки? – дівчина здивувалась, наче гетьман спитав про щось очевидне. – Я з нього пила, – Ксеня витягла до Виговського свої скривавлені долоні. – Понюхайте, яка у нього кров.

Несподівано подалась уперед і вимазала гетьманове обличчя у ту кров. Той відсахнувся і схопився рукою за натільний хрестик. Марево зникло.

- Піду я вже, – боязко промовив і відвернувся.

Ще довго йому дорогою вчувався скажений сміх упириці.

 

VІІІ.

Пожарський увірвався в Соснівку. Під страшні богозневажні мати він із командним складом мчав щосили на чолі двох невеличких загонів углиб села, закликаючи давити «ляхов, татар и хохлов». Наступ його був стрімкий, але малоорганізований.

Козаки стали в оборону.

Крізь ляскіт шабель, крики болотних птахів, мати, верески та тупіт кінських копит ніхто не почув дивного шуму з неба.

І ніхто не звів очі туди, угору, щоб уздріти, як легіон Ксені закрив собою місяць.

……………………………………………………………………

Ксеня вийшла за межі свого табору в степ, відкинула з очей неслухняне пасмо довгого густого волосся, важко зітхнула вдивлялася якийсь час у далекий обрій. Раптом голосно розсміялась:

- Ха-ха! Насмішив ти мене, пане гетьман! Таки насмішив! Ой…

Закотила рукава. Здійняла обидві руки в нічне небо.

- БувшИ ГосудареМ ЛегіонУ (Я наказую легіону)

ХилітЬ ЧолО ГосударЮ СвомУ (Коріться мені)

АЗ РаБ (Раби мої)

АЗ КарА ПолонЕ (Щось на кшталт – готовність).

- Хух! – видихнула. – Мечі до бою!

У цю хвилю високо в небі віддалік Соснівки полки стали у чіткий бойовий стрій, і була команда оголити мечі.

Ксеня розвернула долоні на схід до летючого легіону.

У строю відбулась перестановка.

…………………………………………………………………

- А, москальська морда! – Шевчик рубонув якогось московита і скочив на його коня. – Ньо!

Скрізь шумів бій, москалі намагалися здійснити наступ. Кіннотники Пожарського, славні молодці, неслись туди ж, куди їх направляв Виговський.

Ось-ось мали прибути ляхи.

- Ньо! Ньо! Ану, гнида! – Шевчик махонув шаблюкою, і голова якогось певне навіть боярина полетіла з пліч.

- Шевчик! Шевчик! Ти, вражий сину, чи не ти?

- То ти, Хведько?!!

- Та я ж хто іще! Чого забарився?

- Аби тебе бісову душу не потаскало поперед батька в пекло, так може б і разом дійшли. Ти ж бачив, мене ледь москалі не впіймали!

- А як вирвався?

- Вурдалаки поспіли…

Цієї хвилі, мабуть, аж два загони москалів налетіли на те товариство. Хведько погнав вулицею, а Шевчик, не дивлячись перед себе, дав галоп і перечепився з конем через тин, згубив навіть шаблю і покотився в траву.

- Хведько! Хведько! Вража душа, виручай! От гад, знову лишив. Ну що за день сьогодні! Чи ніч?

Шевчик схопився і побіг ок лихій годині ховатись за хату.

- Ой горе ж мені! Мабуть, начисто всі тельбухи повідбивав.

Були високі кущі полину за хатою, то козак туди і шубовснув. Хоч і сховався ганебно, а все ж не втримався від спостереження за боєм.

- Ану хлопці, лупи бісових москалів! Дави їх, сучих дітей! Ну! Та бий же ти зліва, зліва! Куди ти поліз? Ух! Хай тобі земля пухом! – Шевчик перехрестився.. – А ти що робиш? Он москаль, он! Молодець, побачив. Бий же ж його шаблюкою! Ну! Хай січе, з пістоля стріляй! З пістоля вали гниду!

Бух!!!

- Ну хоч хтось мене слухає.

…Те, що зчинилось сеї миті в Соснівці, потягло б на окремий роман чи хоча б повість. Але я, певне, оддам таку честь колегам, які вже на подібні теми й так багацько понаписували.

…..……………………………………………………………………

Легіон Ксені кинувся на москалів з великою швидкістю і усією своєю ваготою. Упирі сікли мечами, вбивали на смерть ударами власного тіла, рвали іклами живу плоть. Вони на ходу впивались до нудоти кровицею, спльовували, душили за горла, і трощили ударами нелюдської сили кістки вояк.

Скрізь зблискували довгі леза легіонерських мечів. Чувся ляскіт – то ламалися при зіткненні з полотнами тих мечів москальські шаблі.

Московіти не розуміли, що воно таке робиться, кидались із одного боку в інший, але скрізь натикались на легіонерів.

Так відбувалось побоїще зразку Тисячолітньої війни.

Упирі насправді – страшенна сила. Їхні ланки змітали все живе й неживе на своєму шляху. Їм не треба було ні відпочинку, ні їжі – відновити сили можна прямо тут, на полі бою. Ось вона, благословенна кровиця, бери і жери вдосталь. І жерли вурдалаки, нехристі, ковтали зі шматками плоті, кісток, пилу та одежі. Тихі і безпристрасні, наче сама смерть.

Безсмертні воїни княжого престолу.

Їхні мечі сягали, здавалось, самих окраїн бойовища, і від них неможливо було сховатись.

Меч легіонера завжди гострий.

Він ніколи не тупиться, навпаки, чим більше січеш, тим він гостріший.

Меч легіонера відлитий із заліза, що міститься в людській крові.

На його виготовлення треба було сотні смертей і ще більше бочок крові.

Він не має здатності ламатися чи гнутись, вищерблюватись. Людська холодна зброя має на меті одне – пустити кров. Інше ж – оці ось клинки, створені з самої крові. Вони стають ще більш витонченими при дотикові до неї.

Коли-не-коли якомусь москалю, звичайно, і вдавалося проткнути легіонера чи розпороти йому черево, але то…

………………………………………………………………………

- Давайте, браття упирі! Що ж це я кажу? А, не один хрін! Лупіть їх, ріжте! – Шевчик, як і раніше, командує боєм із-з кущів полину. – Оно москаль! Оно він!

Раптом козак помічає ту саму дівчину, що врятувала його коло стану Пожарського. Ззаду до неї підбирається московіт.

- Оно! Глянь, мала! Оно москаль ззаду!

Дівчина його не чує. Шевчик хапає колоду, що саме валялась за хатою.

- А змій його матері! Побіг і я!

Кидається у бій. Бачить, що, мабуть, не встигне, бо вояка підкрався вже близько до юнки.

- Оно, дівчино, москаль ззаду! Ех!

Москаль сіконув. Трохи ззаду – шабля пройшлась по горлу і зіскочила плечем. Дівка упала на землю, притиснувши до грудей рукоять меча.

- На сволото, їж! Падло ти!

Шевчик торохнув з усієї сили москаля по довбешці колодкою. Той покотився додолу без свідомості.

- Дівчино! Дівчино! Жива чи ні?

Шевчик нахилився над упиркою. Тормошить її. Ні. Рана дуже глибока – смертельна.

- Я його заколю!

Козак хапає меч з дівочих рук, біжить за москалем. Той уже отямився. Став поволі підводитись.

- На тобі за дівчину! Ого!

Меч виявився таким важким, що Шевчик його не спромігся навіть підняти для удару. Тоді зметикував дещо.

- Ну нічого – каже, і поклав лезо на плече. Трохи посунув, тоді намагався крутнутись на одні нозі, щоб з такого положення нанести удар. Де там! Не втримався і впав. Мало що вдарився, так ще й рукоять меча дуженько гехнула по голові.

Москаль тим часом дав дьору.

- У-у! – стогнав Шевчик на землі. – Ну певне що не з тої ноги встав. Не щастить мені сьогодні!

- Ви дуже благородні, – пролунав веселий гунявий голосок над Шевчиком.

Той глянув угору. Бачить – то та сама дівчинка з перерізаним горлом, тільки рани тії вже нема зовсім, не залишилось і шраму.

- Ти жива? – здивовано вимовив козак.

- А ти хтів, щоб я вмерла? Ха-ха!

- Та ні, ти що! Я навпаки…

- Мене Марічкою кличуть.

- А мене Шевчиком.

- Смішне ім’я.

- Та то прізвисько. А! Яка різниця!

- Ну вставай уже, – дівчинці було вельми весело. Вона подала козакові руку, той схопився за холодні, як лід, пальці, встав, та ще поганенько стояв на ногах.

- Чого тебе водить?

- Та мечем твоїм дуженько вдарило… Важкі вони у вас.

- Справді? Не помічала.

На цих словах юнка одним легеньким порухом жбурнула меч собі за спину. Іншою рукою вона тримала ледве стоячого Шевчика.

- Скажи… – козак підозріло глянув на дівчину. – А ти справді упир?

Та всміхнулась:

- Не віриш? – і постукала пальчиком собі по горлу.

……………………………………………………………………

Дід Мокій і баба Горпина перебираються через болото. Одна підвода втопилась. Ще одна ледве тягнеться через драговиння.

- А я тобі казав, стара, менше скринь тягни! Казав чи не казав? А вона все: знадобиться їй, знадобиться… От що за народ оці баби!

- Та що ж…

- Мовчи мені ото! А ще той вишпендик повчає мене: не втечете мовби, не втечете… Та ти ще козацької каші не куштував, вояка теж мені!

Старий зупинився і закричав у бік села, що поволі віддалялося:

- Щоб я залишив усе нажите оцими руками?!! Оцими мозолями?! Оцим потом?! Кому? Мародерам? Не вчи мене, недоросток! Доживеш до моїх літ та заробиш хоч частинку мого статку – тоді будеш розбалакувати, шмаркач!

Дідовій лютості не було меж. Це загалом і зрозуміло, якщо зважити на те, що старий залишив у селі величеньку частину майна – клуні, млин, сіножаті і ще багато чого. А вину в цьому покладав на Максима. Кого ж йому ще звинувачувати, як більш нікого? Власне, дід Мокій належав до тих осіб, які вважали своє господарство ніби частинкою себе. Вагомою частинкою. Уявіть же тепер стан чоловіка, який лишив за спиною у селі під вербами частинку своєї істоти, частинку власного «я». Сумно? Так, вельми сумно.

- Праця всього життя… – старий глянув на захід у бік млинів, сіножатей і маленької мутної річечки, обліпленої хатами. Місячна літня ніч, суцільна тиша. Видно хутірці над Роменкою, садочки, могили в степу, млини – чисто тобі українська ніч по Гоголю.

Молочний Шлях розлився по небу і відбивався в брудних калюжах торф’янистого ґрунту під ногами. Стояв низенький туман. Дід востаннє звів погляд на старий-старий млин на пагорбі. Уявіть собі цей простір! Аби я був художником, то обов’язково це б намалював. Ось він, млин край села – широкий-широкий степ, закутаний сірим туманом, лани, побілені хатки, садочки під місячним сяйвом. Дід пустив сльозу.

- Бувай, домівко, не згадуй лихом…

Раптом – ледве чутний шум, наче крила велетенського птаха скребуть об вітер. Дід знову повернувся у бік млина.

- Матір Божа!

Над степом, хуторами і могилами – сотні людських постатей у небі. Чорні на фоні місяця. Постаті рухаються з величезною швидкістю, як сарана, застеляючи собою все небо.

- Жінко! Жінко! – дід поволі відступає до підводи. – Жінко!

Тиша.

Дід обертається – навпроти нього на шляху дівчина. Молода, вродлива, з довгим розпущеним волоссям, великими очима й темними бровами, тільки без рум’янцю на щоках. Обличчя – хворобливо бліде. Станом струнка, худорлява. У накидці з чорного сукна, на плечах теліпається такий же чорний каптур.

«Боже! – подумав дід. – Яка жахаюча краса!!!»

Поволі став відступати назад.

- Здрастуйте, дідуню, – весело мовила дівчина, але непевним здався діду той голос і та веселість.

Звичайний м’який дівочий голосок, та тільки наче не звідси.

«Наче з домовини», – мелькнула думка.

Швидше й швидше позадкував до підводи. Дівчина дивиться на нього пильно, не відводячи погляду прекрасних очей і не кліпаючи. Її довгі вії непорушні. Дід перечіпляється через якийсь дрюк, падає.

Незнайомка сміється.

Весело-весело, закинувши голову назад.

І з-під вуст зблискують довгі білосніжні ікла…

 

ІХ.

Ідуть полки з Максимових снів.

Ось вони, так близько, наближаються під сяйвом місячної ночі. Вже горять крайні хати і вулиці села.

Вже чути крики.

Але Максим не тікає, не прокидається в холодному поту серед ночі, його не будять треті півні. Він вийшов лицем до своїх кошмарів.

Полки застеляли обрій.

Прапори і короговки здіймались у небо, і козак не знав, денне чи нічне небо, на цьому чи на тому світі, і чи було оте провалля неба над головою (наяву чи вві сні), бо ішли полки і застеляли весь яв і весь світ.

Каліки, мерці, побиті та скривавлені – маршем! Маршем! Маршем!

Заціпенілий Максим зріє у поле, де вони йдуть. Хвильку чи дві.

Зріє, як вони вилазять із землі, рухаються, обростають плоттю, беруть до рук прапори. Як встають зі степів і просто виходять із пітьми. Як не закінчуються їхні ряди, бо люди продовжують умирати, тоді, зараз, завжди.

І не буде тим рядам кінця.

Ніколи не буде.

- Ну все…все, – шепочуть вуста. – Це край…Чуєте?! – кричать до полків. – Я йду до вас!

Шайтан ніс Максима, як оскаженілий буревій, туди, в шеренги мерців через передній край, увірвався в ланку і топтав, чавив надійно підкованими копитами плоть мерців. А Максим лупив з усіх пістолів і мушкетів, тоді вихопив шаблі і давай! Давай! Давай! Давай!

- Давай! Давай! Давай! – кричав Шайтану.

Не перемогти Максимові це море небіжчиків одним своїм маленьким життям, іскоркою свого життя.

- Отямся, Максиме, твою матір, не лізь!

Чиїсь руки хапають Максима за сорочку і стягують з коня, трясуть за плечі.

- Отямся ж!

Раптом марево зникає.