Ой не плач, дівчино-дівчинонько.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ой не плач, дівчино-дівчинонько.



 

А сонце встигло сховатись за обрій.

В кінці листа замість підпису гетьмана чогось притулив:

« Хто меча візьме, той від меча і впаде».

 

МарА – одна з основних вампірських вимов. Власне, достеменно невідомо, як вона звалась насправді. Дану назву присвоїли їй уже люди. Можна вважати, що на нашій території знали тільки МарУ, бо вона була основою тутешніх упирських діалектів. По відношенню до упирів поняття «мова» не застосовується, адже способи виразу думок на кшталт МарИ не мають ознак людських мов. Правильно вживати термін «вимова». Вимова утворює діалекти, їх може бути більше тисячі на невеликій території. Жоден діалект, як і сама вимова, по відношенню знову ж таки до даної цивілізації, у свою чергу не можуть вважатися процесами звукової природи. Саме тому МарІ не притаманні слова. Їх заміняють «поняття». Самі поняття дуже важко, майже неможливо охарактеризувати через те, що психічна природа упирів кардинально різниться людській. Відомо лише, що поняття мають значно ширший спектр семантики у порівнянні зі словами. Також використання понять значно інтенсивніше, ніж слів. Упирі спілкуються між собою якимось досі нез’ясованим способом. Власне, спілкування це також удаване, усю психічну активність у царстві зазвичай контролює княжа сім’я, і тому комунікативні процеси централізовані й спрямовані до правлячого княжого роду. Інколи вампіри говорять, але тоді їхня вимова набуває ознак людської мови і стає говіркою – гібридом вимови та власне мови, компіляцією понять і слів. Слово МарА зараз вийшло з обігу і має архаїчне значення, наприклад, у випадках, коли кажуть: він марить, марево, якась мара, змарніти, тобто психічна діяльність людини виходить за рамки свідомості, і слова замінюються частково «поняттями». За такими випадками можна прослідкувати присутність рудиментів упирського світосприйняття у мисленнєвій діяльності людей, а відтак, посилаючись на лінгвістичну теорію Сепіра – Уорфа, зробити висновки про генетичну спорідненість біологічного виду «хомо сапієнс» зі стародавніми упирськими генезисами.

 

ІІ.

Республіканські легіони Святослава Топеша, про які мова велась дещо раніше, як зграї круків на падло, скрізь тяглися у хвості гетьманських військ. Пересування їх провідники, тобто командири загонів, здійснювали переважно після полуночі організовано і масово, подалі від шляхів та поселень. Робилася та таємничість більше про всяк випадок, ніж за необхідністю, бо після побоїщ по хуторах та селах на міріади тіней в нічному небі, що рухались із величезною швидкістю і, мов сарана, закривали собою небо, просто нікому було дивитись.

Переможний хід Топешевих жайворів не був ні пишним, ні урочистим. Гетьманські війська днями рухались мляво на схід, атакуючи неугодні їм населені пункти і тягли ув обозах між зброї та припасів подекуди накриті чорним ганчір’ям труни. Більшість козаків думали, що то якісь старшини, павші в бою, і їх тепер тягнуть до місця поховання. Дехто навіть висловлював припущення про сховані там скарби. Правда ж полягала у тому, що з заходом сонця десятків зо два втаємничених ходило відкривати ті труни, піднімати з них передніх провідників і поїти чимось зі срібних фляжок. Передні ведучі виходили в степ стрічати легіони. У той же час за декілька миль від козацьких таборів на захід замикаючі (щось на кшталт уповноважених за пересуванням армій) шикували частинами упирів і поспіхом віддавали провідникам. Упирі виповзали з льохів, хлівів, печер, навіть козацьких підземних монастирів (Господи сохрани!), де ті мали місце.

Квапливо шикувались, отримували суворо відміряну норму бовтанки, орієнтувались на провідників і линули за обрій. Веселенька, скажу я вам, картинка. З тими фляжками бігали дівчата й молодиці, тикали їх ведучим. Часто самі роздавали легіонерам, що обступали їх. Легіонери, біс його розбери, навіть дякували їм за таку послугу. Провідники тут же розбалакували з хутірськими пасічниками про липовий мед (бовтанка потребує того меду чимало), намагаючись при цьому не дуже блищати іклами. Якісь хлопець та дівчина тягли знемагаючого упиря з льоху, а він ледве стояв і щось бубонів до них на марі. У хатах дівчата, що вміли хоч сяк-так вишивати, робили щойно вмертвілим татуювання легіонів на плечах та вишивали обереги на сорочки. На вулицях старенькі бабусі пов’язували провідникам рушники на руки вище ліктя – то був древній символ відданості своїй смерті.

Не поспішайте винуватити в зраді масу мирного хутірського та сільського люду. Вони знали там, що то за вояки дивні, з мечами, в чорних сорочках із вишивкою? Гетьманські старшини наказали їм – робіть те-то, вони й роблять. Люди ті й боятись майже не боялись, думали – іноземці якісь. Та й нічого там боятись, легіонери перебували у стані кидка, а тут свої правила:

- вояки не роблять взагалі нічого, окрім виконання наказів провідників;

- провідники не роблять взагалі нічого, окрім шикування та відправки;

- замикаючі контролюють дії всередині кожного загону, щоб там не відбувалося взагалі нічого.

Стан кидка характерний тим, що упирі втрачають будь-який інтерес до людей. Їхня основна ціль – якнайшвидше і якнайорганізованіше рухатись.

Коротше, аби ви взяли, підійшли до якогось упиря і встромили йому в серце осиковий кіл, то вам би взагалі нічого не було, а упир би благополучно вмер.

Стан кидка найбільш небезпечний для легіонів, а в даній ситуації взагалі, бо доводилось пересуватися строго за гетьманськими полками. У гетьмана був договір із Топешем, але гетьман уявлення не мав про стан, кількість і масштаби тих легіонів. Він, звичайно, знав, куди ідуть бранці, як обов’язкова умова союзного договору, але йому не було до цього діла. Чорт забирай, аби в гетьмана була хоч крихта здорового глузду, то він би виїхав ніччю в якийсь хутір на захід від табору або просто в степ і побачив би, що там робиться.

Не бачив чи не хотів бачити.

А якби побачив, то хоча б зі страху за власну шкуру щось із тим усім би діяв, принаймні його сил було поки що вдосталь для супротиву легіонам, які були обезкровлені важким кидком із графства Трансільванія.

ІІІ.

Основний старший провідник легіону-жайвору «Західний» Грицько Захарчук снував по глечиках і горшках низенької хутірської оселі у пошуках чого їстівного. На вулиці чувся важких тупіт підкованих чобіт легіонерів, бубоніння людей і лункі оклики замикаючих:

- Четвертий загін до відправки готовий!

Захарчук визирнув у шибку:

- Молодший! Молодший! Влад, сучий ти сину, приймай!

Під вікном затупотіло. Тоді крикнуло:

- Загін здав!

- Загін прийняв!

- Слава тобі Господи, тьху на помині! Розродились врешті, змій його матері!

Захарчук поліз аж у піч по горщик, що стояв за заслінкою.

- Бий тебе вража сила! Сюди! Сюди, бісова посудино!

Горщик поїхав по купі попелу до рук провідника, та, як назло, перевернувся, і борщ, що був у ньому, потік по недогорілій дровині.

- Ну ти!..

До хати зайшла молода дівка.

- Шановна, у вас часом кров’янки нема?

- Та є трохи, за’ дам.

Полізла на драбину в комірці, дістала кільце.

- Скільки з’їсте?

- Скільки не шкода, як ваша ласка.

Порізала на столі. Захарчук узяв шматочок. Заплямкав.

- А, згодиться.

- Провідник! Провідник! – знову лунало за вікном. – Десятий на відправку!

- Сюди йди, кат тебе бери!

У хату забіг замикаючий.

- Чого ти репетуєш не всю вулицю?

- Загін готовий! – промовив захекано.

- Дак відправляй, вража дитино!

Замикаючий вибіг. Захарчук ще зо хвильки дві поплямкав, насвистуючи коломийки, а тоді його перебила дівчина:

- А ви не місцеві, видно?

- Та не дуже.

У цю хвилину пролунав стукіт у двері:

- Тум! Тум! – Тум!

Захарчук зірвався із-за столу.

- Впускай! – гримнув дівчині вже зовсім без тіні ввічливості. Та трохи налякалась.

- Увійдіть!

В оселю зайшов Топеш.

- КарА СполонЕ, О ВеликиЙ КнязЬ!

Захарчук здійняв руку.

- Кланяйся, комахо! – гримнув на дівчину. Та вже налякалась не на жарт, похилила голову і схлипнула.

- Тс-с-с! – Топеш здійняв вказівний палець і притулив до правої брови. – Сядь.

Захарчук сів.

- Подайте, хазяйко, й мені, та не бійтесь, – князь сам присів на лаву і вкусив шматок кров’янки.

- Не репетуй, провідник, справа є!

- Слухаю, мій князю. До ваших послуг.

Далі повели річ на суміші мари з українською мовою.

- ЛегіоН КО ТінІ ВестИ РаБ НЕ НА ЖиттЯ, А НА СамУ СмертЬ (Легіон завтра вести, особо, тобі).

- КарА А БувшИ НЕ На ЖиттЯ А ЛиШ НА СмертЬ, ГосударЬ МіЖ СвітУ (Так, а ти, князю, де будеш?)

- МіЖ СвітУ СЕ МіЖ СвітУ ТінЬ І СмертЬ ДенЬ І СмертЬ СвіТ І СмертЬ ХресТ У ГосударЬ (Буду де буду, все одно, яка різниця, справи у мене).

- ЛинувшИ У ВесЬ (Куди вести?)

- ЯкО ТьмА (Як і тоді, як і зараз, як і завжди).

- МО СмертЬ МинувшИ МаЛ І СвіТ МинувшИ МаЛ А КО ДенЬ ТО СмертЬ ТО ЖивоТ А ЖивоТ ОбіЙ ВірА СулитЬ І МіР КарА А ЯВ КарА (Може, порізати, знищити людей у околицях, тут згуртуватись для удару? Яка різниця, куди їм діватись? Куди? Задушимо супротив смертних скрізь, так же? Аж так?)

- АД ЧаС (Не час).

- АЖ КарА (Згоден).

- АД ВажитЬ БілЬ (Нема у мене меча)

- Біль СвіТ БілЬ МіР ( Меч тут? Меч справді тут?)

- КарА МО КарА ВірА ДержЕ БілЬ (Так, мабуть, так. Та ж може виникнути супротив наміру забрати меч).

- ВмертивиМ (Уб’ємо, приєднаємо до себе).

- КарА КарА БутЬ (Так, буде так).

Дівчина клопоталась коло печі й не дуже слухала чудні розмови гостей. У заплакані очі видно, потрапив попіл, бо дуже щеміло. Узяла люстерко, навела на обличчя. Поки витирала очі, помітила щось дивне. Тоді додумалась глянути на гостей через люстерко. За столом було пусто, тільки снували над мискою в повітрі два шматки кров’янки.

 

ІV.

Осінь покрила нагір’я. Скрізь по полонинах і вздовж вуличок гуцульських поселень скрізь, де були листяні дерева, запалав жар пізнього жовтня. Летіло листя і кружляло воно під мрякою затяжних дощів, відштовхувалось від холодних поривів вітру. Отари овець уже давно потяглися з високогір’я живим плетивом у полонини і там, на полонинах, прохрипіли басами останні трембіти. Знайшов спочинок жовтневий вечір і заліг під ясні карпатські зорі. Та чи й були зорі, бо посунуло чорні хмари й поливало з них землю мрякою. Та се вже ніччю, а надвечір так було:

- Гайда, Одарко, хутчіш, бо стрийна взлостяться вельми.

- Та най стрийна хоч і репнуть!

- Стрийна репнуть? Відай же ти, Дарко, хутчіш репнеш за стрийну! Ха-ха-ха!

Не хоче Одарка квапитись. Не до цього їй. Та й не тут дівчина думками. Ген-ген вона далеко разом із Грицьком. У тих краях заморських, про які повів він їй, ніби там палаци величні, і лицарі, і прекрасні дами, і турніри лицарські, і ще мовби там музики хвацькі на балах тараторять не таке, як ото вуйко її на цимбалах, а разів у сто краще.

Зрозумійте дівчину, хай хоч і мрійниця вона, просто часи тоді були такі. Темні й важкі часи, їй-бо. А ще тут, у цих горах.

І покріпачували горян, і зводили їх міжусобні чвари, і було воно, як глянь, з якого боку, не життя, а казна-що.

І витівали на тих цимбалах, скрипочках та сопілках страшнуваті пісеньки, їй-бо. І казки були страшні. І скрипіли похоронно трембіти понад нагір’ями. І страх той кидався звідусіль, і рождався він, певно, не в темних головах, як фольклор, а ось тут, наяву, через повну безпросвітність животіння, що є суєта суєт і всіляка суєта.

Але зараз у хвилю цю, торкнуло серденько дівоче перше кохання, і зараз геть не гуцулочка Одарка, а принцеса, що сидить у високій вежі і чекає свого лицаря Грицька, щоб прийшов і визволив її. І вельми там, у тім чудеснім краю, див усяких. Є там змії та чаклуни, і створіння по лісах із такими комашиними крильцями, і співають дорогами мандрівні музики файних пісень. Та не страшні ні дракони, ні маги, ні валькірії, – смішні, не більше. А як весело Одарці, то їй хочеться співати.

Долинов, долинов,

Як в гай по калину,

Блудила дівчина

Сім день ще й годину.

Що ж ходиш, дівча,

Що ж ти бродиш, дівча,

Відай же ти, дівчинонько,

Мого сина любиш.

 

Співає Дарка і згадує Грицька. Казав колись парубок, що там, у тих краях, під музику в коханні освідчуються, і вельми любо так, щиро.

Відстала Одарка від подруг, повільно йдучи, а вже ж і темно стало, і ось-ось дощ ушпарить. Ой леле, леле!

Зблиснула громовиця далеко десь, і побачила Одарка перед собою постать. І страшною була та людина на шляху, як воно ще оте справді людина.

Заніміла Одарка від жаху.

А стояла перед нею жінка з недбало розпатланим довгим волоссям, блідою шкірою, в одній сорочині по такій погоді та ще й боса.

І світились у неї очі зеленим.

І побачила у тому сяйві Одарка ікла.

- Не треба, не робіть, вуйно…

Одарка впала на землю, благаючи, відповзала назад.

Жінка на шляху стояла непорушно.

Здавалось, вагалась чи боялась, чи шкода їй було гуцулочки.

Тоді рушила встріч зі словами:

- Я не дотягну до Путивля…

Не йшла вона, а пливла над землею.

Одарка лежала, не рухаючись, і лише її пересохлі вуста повторювали:

- Не робіть, вуйно…

- Нічого, дитинко, зате тепер ти побачиш замки…

«Господь мені цього ніколи не простить», – думала Мирослава, коли встромляла ікла в живу плоть…

 

V.

- Бігом! Бігом, сученята! Бігом! – Захарчук шикує загони. – Що воно? – принюхався. – Їв чи що, наволоч?

Один із легіонерів полетів від стусана на землю.

- Я питаю, їв чи не їв?

- Ні, ваша шляхетність.

- Ану не бреши, отрок!

Захарчук оголив меч.

- На мене дивись. Їв?

- Ні…

Хотів рубонути. Тоді згадав слова Топеша про слабкість легіонів. Вирішив точно перевірити, чи мав місце проступок.

- Знайдіть мені, у кого він днював.

Розбиралися довгенько. Врешті свита вказала Захарчуку на хату.

- Де Влад?

- Он.

Упир залицявся до сільських дівчаток у садочку за хатою:

- Я вам скажу, панно, що у вас такі прекрасні оченята…

- Та що ви ото кажете, побійтесь Бога, – червоніла юнка.

- Нехай, нехай я грішу перед… – вимовити «Богом» Влад не спромігся, – В-в-вами, так то тільки через незмірне до вас кохання. Я у ваших ніг, мадемуазель!

- О суча дитина, – процідив крізь зуби Захарчук. Його помічник Влад був знаний ловелас, та ще й до того вмертвілий не так давно – вітру в голові багато.

- О дозвольте! Дозвольте бути вашим навіки!!!

- Влад! Сюди йди, щеня чортове!

- Хух! І так завжди! – упир піднявся з коліна і, звісивши голову, підійшов до провідника.

- Розказуй.

- Ну, там діло було так. У сім’ї смертних дівчина є, мала зовсім. Ну і нагуляла вона дитя…

- Коротше.

- Ну розродилась вона вдень…

- Коротше, Влад.

- Задушила вона дитя, і в погребі закопала, щоб не знав ніхто…

- Влад! Воно мені треба?

- Та штука в тому, ваша шляхетність, що там вояка сидів. У підвалі себто. Дівка не знала. А раз сидів, то бачив. Учув, що наче живе воно ще, ну відкопав і…

- Так живе було-таки?

- Та певне ж.

- Попа шукай.

- Нащо?

- Вішати буду.

- Кого?!

- Вояку, сучого сина. Як собаку, повішу з хрестом на шиї, най інші бачать.

- Нащо, ваша шляхетність? Ну не пропадати ж врешті…

- Ти, Влад… – Захарчук схопив помічника за шию. Боляче. – Зараза, не балакай багато, а то поруч почеплю. КарА? АЖ КарА ЖивоТ ЯВ КарА? (Ясно? Ясно чи не ясно? Ясно тобі?)

- КарА! ВельмИ КарА! ЯВ КарА ГосударЬ! ( Ясно! Цілком ясно, пане!)

…………………………………………………………………

Парубок забіг на Дарчине подвір’я пізно вночі. Почув од сусідів, що вельми до балачок охочі, про те нещастя. Почув і очумів. Біг, як навіжений, через хащі, перестрибнув на бігу гірський струмок, не чув під собою землі. Знемігся, поки біг. Ляпнув коло порогу ногою в калюжу, стрибнув на ґанок.

Його спинила чиясь сильна рука.

- Що ти хтів? – процідив сердито стоячи під дверима, Одарчин старший брат, дебелий чолов’яга. Сплюнув хлопцю під ноги. Грицьку сюди дороги не було – їхні роди вже давно ворогували.

- Що ти хтів, кажи?

- Хтів Дарку вгледіти. А тобі що, грижа з того?

- Забирайся хутко звідсіль, тебе тут не чека ніхто.

- Дай ходу.

- Не дам.

- Най тя шляґ трафить!

Вмазав щосили тому братові в лоба, аж хруснуло. Пробирався через юрбу, що намагалася спинити. Забіг до хижі. Упав на коліна перед лавою, де лежала Дарка.

- Любо! Жива ти є чи ні?

- Ой жива, легіню мій, та же болить, болить у грудях.

- Любонько моя…

Доторкнувся губами до холодного, як сама кістлява смерть, чола.

- Прости, Дарко, не вгледів, не спас…

- Не винен! Не винен ти є, легіню мій.

Підійшов панотець. Каже, треба вмертвити.

………………………………………………………………

Смертник бився в страшних судорогах на шибениці під ваготою православного хреста.

- Д-д-да, – риторично процідив Влад. – Жизнь – сія

штука скороминуща...

- Де те мале? – Захарчук.

- А там же.

- Переродилось?

- Переродилось, – Влада страта вояка навернула на якісь туманні роздуми.

- Пішли. Порішим да й буде з нього, бо он уже останні загони відбувають.

Три постаті – Захарчук, Влад і Ксеня (вона була старшим замикаючим) – попрямували хутором до крайньої його околиці. Упирям-недолюдкам було дивно, що місцеві приймають їх майже за своїх. Та воно, звичайно, в ці хвилі і дивного чого в тих упирях було мало.

Одіж у легіонерів була майже людська, то називалось «похідна». Незвичними були хіба довгі чорні сорочки з дрібною вишивкою-оберегом. Накидок цими днями з легіонерів не носив ні один, почасти тому що в бою не дуже зручні, а почасти – не було трунного сукна.

У Ксені та Захарчука з-під закочених рукавів досі звисали пов’язані рушники – ознаки шляхти, хоча переправка на сьогодні майже закінчилась.

Не доходячи до хати, легіонери почули плач:

- Дитинко моя, Івасю! Прости мене, сонечко моє! Прости, кровиночко моя! Ой простіть мене, Господь і святі угодники! ПРОСТІТЬ МЕНЕ, ГРІШНУ!!!

Останні слова пролунали як вереск.

На призьбі сиділо дівча і колисало плаксиву дитину. Дівча не знало, чого це хоче її мале, чого так лементує, зате чудово знали легіонери.

- Іди, Влад, кінчай його, швидко тільки.

Влад дістав з кишені невеличку осикову трісочку. Примружився.

- Не хочеться й меча бруднити.

Обережно рушив у двір. Безпристрасні очі Ксені та Захарчука просто дивилися, що ж буде. Влад надходив до дівчини швидко. Зробив рух розчепіреною долонею їй над чолом.

- Не… да-а-ам! – заверещала дівчина, притискаючи дитину до грудей.

Влад здивовано похилив голову набік. Раптом на поріг вискочив хлопець із козацькою шаблею в руках.

- Відійди від неї, чув чи ні! – направив вістря шаблі на чоло Владу. Здавалося трохи боявся. – Ходім, сестро, в хату. Заспокойся. А ти стій!

Дівчина поволі зайшла до будинку. Хлопець відходив за нею, тримаючи шаблю напоготові.

Він думав, що все скінчено.

І навіть не мав уявлення, що ВСЕ тільки починається.

Страшні очі у Влада. Широко розплющені й не кліпають, вони дивляться прямо ув очі хлопцю. Той квапливо зачиняє двері.

- Влад, не мішайся, – промовляє за тином Захарчук, але вже пізно.

Влад злітає в повітря, вихоплює з-за спини меч і, кружляючи навколо хати, нищить її. Він рухається з нечуваною швидкістю. Чутно, як тріщить будівля, і навіть, здається, чутно, як німіють од жаху вони, перелякані люди в ній.

- ДаШ СмертниЙ ХресТ НЕ НА ЖивоТ А НА СмертЬ! ДаШ СмертниЙ ХресТ! КарА МаЙ КарА! (Створюєш мені перешкоди, смертний, так? Ну та будь так!)

Влад рубав, як навіжений.

- АД СмертниЙ! ЧИ КарА! КарА ВіруєШ! (Ні, смертний, чи так? Згоден?)

Хата мала ось-ось завалитись, коли очунявся Захарчук.

- Ксеню, спини його!

Дівчина злетіла, на ходу вихопила меч із-за спини. Зчепилась із Владом у поєдинку.

- КсенЮ, АД МинувшИ! КсенЮ, АД! НЕ ЖивоТ А СмертЬ! НА ХресТ КарА. МариШ, КсенЮ! (Ксеню, не треба! Ксеню, ні! Я сам владнаю! Чуєш, Ксеню!)

- ВлаД ЖиттЯ! ДО ХрестА ЛинеШ! ХресТ ОД СвітУ КарА ПолонЕ! КарА СполонЕ І ЗберЕ ДО РуК СвоїХ! (Спинись! Дійде до неприємностей! Мудрість має взяти гору, тобто «мудрість безлика» – упирська приказка)

Суперники злетіли, здавалось, аж до зірок, і звідти долинали виляски мечів.

- КсенЮ ОД КарИ АД ЛинЬ ОД СвітУ МаЛ І ВірА КарУ НЕ ВозьмЕ (Ксеню, ради всього святого, забирайся звідси, я запевняю, що все пройде як треба)

- АЗ РаБ! (Стань на своє місце, особо! – оклик, яким старші втихомирюють підопічних)

Ксеня крутнулась веретеном і вибила у Влада меч. Клинок полетів кудись аж у дальній ярок.

У цю мить хата впала. Через лан поснували дві чи три постаті. Влад стрімко линув їм услід.

- Кинь його, Ксеню, бо світає! – гукнув Захарчук дівчині, коли побачив її намір переслідувати порушника. – Гори він синім полум’ям!

Ксеня згори почула, як прокукурікав перший півень. Тоді ще один. Їй стало важкувато на серці. Глянула на схід, і бачить, що там уже займається заграва. Сліпить очі.

- Ховайся, Ксеню, хутчіш!

Дівчина не знайшла нічого кращого, як з такої висоти шубовснути в Десну. Їй аж забило памороки, так сильно вона вдарилась головою. На щастя, а мо й ні, як подивитися, то був для неї найтяжчий наслідок тії неспокійної ночі. Так вийшло, що Ксеню занесло течією до підводної печери, і вона там пролежала, об’їдена раками, аж до наступного вечора.

Брат породіллі загинув під уламками. Сама вона встигла вискочити з дитиною на руках і пустилась через густий лан. Влад на величезній швидкості махом розірвав їй шию й покотився з розгону в пшеницю. Піднявся, щоб добити, і раптом на землю впало те, з чим упирі асоціюють життя – перші прямі промені сонця. Влад згорів дуже швидко і запалив собою зелену пшеницю. Дитина горіла довше, бо мати притискала її до грудей, закривала собою і гасила полум’я власними слізьми. Сама вона втратила вже багато крові, тому не могла піднятися і згоріла живцем у тій величезній пожежі.

………………………………………………………………

- Не оддам! Не оддам!

Одарчина мати була у відчаї. Схопивши панотця за комір, струснула його сильно, тоді впала на коліна і просила не вбивати дочку. Панотець був проте невблаганний. Ще й Лемко той коло припічку, брат Дарчин у третіх, підгавкує.

- Мовчи, - кричить йому жінка. – Мовчи! Сам же є вовкун!

- Себто я вовкун?

- Вовкун!

Вовкун – це, по її, перевертень. А пішла така чутка про Лемка з одного випадку на сіножатях пізнім літом. Ніби Лемко дружину свою з’їв.

Та воно, може, й брехні, але нема його дружини й досі. Шукали – нема. Кажуть, правда, хтось там на камінні в струмочку коло кладки крові багацько бачив і людські…

Ну, то неясно. А неясно, то чого говорити. От якби то певно було, а так…

А повідав селу таку байку не хто інший як Захар-п’яничка. То він ніби в кущах був (спав, свиня, п’яний), пробудився і бачив, ніби пішов спочатку Лемко із сіножаті водиці спити. Пішов та й нема, а жінка його на копиці високій спала. Ото прокидається вона через певний час – а цур тобі, пек! – нема Лемка, де він ходить, біс його бери! Давай жіночка злазити. Злазить вона, за мотузку тримається, до півкопиці десь ізлізла, та чує шум якийсь із землі. Глядь – коли там вовк. Вона назад, та куди!.. За ногу бісів звір ухопив та й стягнув додолу. Патрав він жінку, поки та кричати не припинила. А Захар, п’яниця нещасний, боявся висунутись, та врешті через великий гріх того схаменувся і як загорлає на всю пельку:

- А-ра-га-ра-га-а-а-а!

Із кущів гілля як зашелестить, звір глип – та й дьору. Захар до жінки – пізно. Злякався він дуже, коли бачить – прямує до нього Лемко, ледве йде. «Чи й цей п’яний», – дума Захар. Коли ж ні, у крові сорочка у гуцула. « О-о! – Захар собі. – Попатрав і його вовк».

Підходить вельми Лемко ближче, Захар дума сказати щось, та раптом як побачить дивину – у Лемка між зубів плоть жива і шматки жінчиної спідниці. Захар протверезів тут же, і як вмаже Лемку у вухо – трісь! Та й дьору. Оце тепер п’яничка всьому селу таку казку переповідає. Та воно, звичайно, хтозна…

- Вовкун! Вовкун!

- Замовчи!

- Вовкун же!

- Уб’ю!

Тут піднявся Грицько. Він схопив зі столу чиюсь сокирку, замахнувся нею на панотця.

- Назад!

Священик відійшов. Грицько, погрожуючи всім топірцем, підняв Дарку і поніс на плечі до виходу.

- Скоро вже, серце !

Раптом відчув під шиєю страшний біль. Упав. Із шиї бризнула кров.

- Ти принц… А я принцеса… – шепотіла Дарка заляпаними чужою кров’ю вустами. – А …я…

Розібрати було важко, бо дівчині заважали щойно вирослі ікла.

Святий отець кинувся до кілків під вікном.

Грицько помітив той рух і з останніх сил скочив на ноги.

Думав, ударять його.

Осиковий кілок стрімко уп’явся в Дарчине серце.

- Я… – прошепотіли скривавлені вуста і замовкли назавжди.

Грицько кинув сокирку. Прямо в голову панотцю.

Розбив ваготою тіла вікно і покотився ген-ген з високого схилу.

 

VІ.

Сільські дівчата ввечері купалися в Десні. Їхній веселий регіт та плюскотіння почули, певне, аж у селі парубки і вирішили налякати. Через хащі пробирались тихо-тихо, без зайвого шурхоту та гомону, намагались навіть не дихати занадто голосно.

- Тс-с-с, хлопці! Он Семене, стань там, а я з Мишком тут. Ну ж бо… давайте! – А-А-А!!! Хлюпаєтесь, русалочки?!!

Піднявся такий вереск, що, певне, тим жартівникам і ок лихій матері позакладало вуха. Дівчатка кинулись зразу в воду, тоді, збагнувши, що сорочки ж то на березі, ледь не навколішках поплентались туди.

- Семен! Семен! Бігом хапай сорочки! Бігом! Хай побачимо, як вони будуть у село йти в чім мати родила!

- Ну ти, Павло, й дурний! Їй-бо, головою вдарився дуже! Оддайте, – слізливим голосом попросила, сидячи в воді, одна з дівчаток. – Я з тобою тепер і здоровкатись не буду, от побачиш.

- Ну чого ти, Маринко, сердишся, чого? Ну пожартували, то й що тепер? Оддамо, не сердься, – тому Павлу, певне, була Маринка тая небайдужа.

- То й оддай.

Тут раптом у воді трохи далі від них пролунав сильний сплеск. Всі, як один, повернули голови.

З Десни виходила Ксеня.

Вона ішла невпевнено, впала у воду, піднялась, захиталась, знову впала. Чи то йшла вона, чи повзла до берега навколішки. Тоді закашлялась – її знудило декілька раз брудною річковою водою і мулом. Дівчина зробила ще крок, другий, посковзнулась, обхопила вуха руками, голосно закричала і стрімко злетіла в повітря. Дуже високо, аж вище прибережних тополь. Додолу на річковий пісок опустилась Ксеня квапливо, впала і, лежачи на боці, кашляла і ще, здавалось, плакала. Молодь налякалась і не зрушила з місця. Дівчата давно повискакували, незважаючи на сором, із води і похапали-таки свої сорочки. Один із парубків, найсміливіший, певно, взяв для всякого дрючок і підійшов до Ксені.

- Ти хто? – спитав.

Ксеня насторожилась. Від сильного удару об дно Десни і воду вона повністю осліпла і не могла бачити, хто то до неї говорить. Хлопець поштовхав її дрючком по плечу.

- Ти хто?

Ксеня підняла праву руку і зобразила «ТримаЧ» – подібне старовірському хресту.

Хлопець застиг непорушно.

- Де … Як же погано! – застогнала Ксеня. Тоді опанувала себе. – Де я?

- Коло Десни.

- Якої Десни?

- Річки Десни.

Дівчина розтиснула пальці на руці, перекотилась на спину. Розкинула руки і важко дихала. Парубок зітхнув, відійшов.

- Та ти… Ти – нечиста сила! – трохи завагався. – Я тебе уб’ю!

Розмахнувся дрючком у бік Ксені. Її очі запалали, вона знялась у повітря і, вихопивши меч із-за спини, рубонула хлопця по руці. Той закричав і впав на землю. Решта молоді теж не без вереску повтікала.

- Де ти? Де ти, питаю?

- А-а! – стогнав хлопець. Йому, певне, перебило мечем кістку.

- Мовчи! – Ксеня схопилась однією рукою за голову, а іншу направила долонею на хлопця. Той замовк. – Без тебе нудить…Ти – людина?

- Т-так.

- Лежи й не рипайся, а то вб’ю.

 

Ксеня підповзла до хлопця, намацала рану, з якої цебеніла кров, підставила долоні і, коли набрались повні, напилась важкими ковтками.

- О-о-о-о-ой! – сіла на землі, тримаючись рукою за чоло. Тоді поклала руку на ту рану і гукнула:

- ЖивоТ ВірА!

Кров тут же спинилась.

- Забирайся звідси, смертний!

Хлопець підвівся і побіг, стогнучи, в бік хутора.

 

VІІ.

Григорій Захарчук був знаним командиром, і Топеш покладав спочатку на нього великі надії. Знайшов же князь цього упиря під час соборного суду і викупив з-під страти. Тоді Захарчука звинувачували у спробі заколоту проти тимчасового уряду – це ті, що були осередком влади у рештках вампірського царства. Власне, дії Захарчукової частини тої осені ніяк не підпадали під трактовку «підготовка перевороту», просто в командира частини була дошкульна ідея вбити колишню княгиню Мирославу Топеш. Такі наміри, скоріше за все, були продиктовані задавленими у мертвій плоті упиря давніми, ще людськими бажаннями, а саме бажанням помсти. На соборному суді все це ретельно розібрали. Виявилося, що командир загону ще людиною був закоханий в одну дівчину. Дівчина та була «навернена» княгинею Топеш і врешті вмерла, устигнувши при цьому навернути Захарчука. Отакі сумні обставини гнітили багато років уже Захарчука-упиря. Таке інколи буває. Якісь незавершені справи або наміри не полишають людину і після смерті, хоча вона про це вже й не підозрює.

Звичайно, і Захарчук міг навести (і наводив!) купу аргументів на свій захист на кшталт:

- Мирослава Топеш становить своїм існуванням загрозу для Собору.

Або:

- Її зречення не є повним.

Або:

- Не можна полишати чистокровну княгиню, непідконтрольну собору, без нагляду.

Врешті, це все слова. Мабуть, здогадки про приховану жагу помсти Захарчука все ж правдиві. Святослава ж Топеша це мало цікавило. Головне, що Захарчук підтримає будь-кого з князів. Аби не Мирославу, а після цього ганебного для нього засідання соборного суду він зненавидів ще й увесь Собор.

Командир виявив із самого початку свою повну і найчистішу покору князю, та ще ж при цьому непогані здібності полководця. Воно й не дивно: ще при колишній владі він цінувався як вправний ватажок. Для Топеша ж Захарчук був не більше як інструмент для здійснення своїх темних намірів.

Чи довіряв Топеш Захарчуку? Певне, що ні. Він взагалі нікому не довіряв. Окрім хіба що Ксені. Та ж темна шляхтянка Ксеня – то особа іншого роду. Вона вірно служитиме Топешу навіть під страхом смерті. Це для упирів багато значить, адже їхня смерть є остаточною і безповоротною. Але ж Топешу найменше потрібна Ксенина смерть. А от Захарчукова…

 

VІІІ.

- Стійте тут!

Пізно ніччю гетьман Іван Виговський спинив свої загони супроводу посеред битого шляху і наказав чекати. Сам же без охорони рушив до невеличкого гайка попід дорогою. Там було болотисте озерце, в яке впадали дві – так, не річечки, а швидше струмочки.

Над озерцем стояв, як мана, низький туман, через який протикався списами кінноти ламаний очерет. Чулося голосне квакання жаб.

- Певне, пане гетьмане, там на дні озерця скарб.

Над ставком схилився навприсядки низенький згорблений чоловічок і набивав люльку.

- З чого б це? – гетьман присів поруч.

- Та власне то я сьогодні дізнався від однієї бабки-шептухи, в якої мав честь пересидіти з добу. Кажуть люди в їхнім селі, що отут на цім місці стояв колись староруський монастир, прямо серед поля. Чого так? Того, що в землі під монастирем були печери, а в печерах тих у свою чергу, золото.

- Золото?

- Угу. Сотні пудів. Язичницьке золото, з якого возводили ідолів до хрещення Русі Володимиром. Тоді ж тут стала схованка. І храм збудували, щоб уникнути грабунків.

- А що ж із тим золотом робили?

- Бані церков, а ви як думали? Віра йде, а ідоли лишаються. Бачили Софійські куполи?

- Самі вірите в це?

- Нітрохи. Хоча скарб, мабуть, таки є.

- Маю сумнів… Та зараз уже година пізня і ранок скоро. Поговоримо про справи.

- Справді. Ви писали в листі, що зараз саме час нашої участі у війні. Насмілюсь уточнити, у чому полягає наша участь.

Гетьман запалив люльку.

- Дозвольте скористатись вашим кресалом,– проказав його співрозмовник.

- Прошу.

Із люльки потігся густий білий дим.

- То ж?

- Хух! Москалі бунтують народ. Бояться. Знаєте про тривогу?

- Хто ж не знає, пане гетьмане. І знаємо, і чуємо, і … – помахав рукою в повітрі, принюхався, – відчуваємо.

- Громадянська війна…

- Що потребується від нас?

Гетьман видихнув дим, глянув недоростку в очі.

- Ну, ми ж так як союзники.

Недоросток нахмурився, прицмокнув.

- Є угода…

- Знаю. І не маю нічого проти, та ж півтора легіони за вами ледве плетуться – вони в такому стані здатні лише на вилазки в тил ворога – ото либонь і вся міць… Коротше, справи такі – для удару потрібно щонайменше півтисячі…

- Чого півтисячі?

- Не прикидайтеся дурнем – людей.

- Ви що, з глузду з’їхали – п’ятсот чоловік!

- «ЖайворИ» не їли тижнями, вони ледве тримаються на ногах. Триста чоловік – моє останнє слово, не менше.

Гетьман задумався.

- Я можу дати розвідникам команду на «ВихіД», – Топеш кашлянув. – Два-три хутори, одне село, – ніхто нічого не помітить.

- Це мої люди, я не дозволяю.

- Ну давайте не своїх, мені яка різниця? Ви думаєте, од їхньої крові по-іншому тхне?

Іван Остапович мовчав.

- Ви ж зрозумійте, мені також не на руку, щоб хтось щось запідозрив, але навіть п’ятсот – це по одному на двох легіонерів.

- Коли ви зможете вдарити?

- Коли потрібно буде вашій ясновельможності, звичайно, в міру наших можливостей, тобто, як розумієте, після спадання темряви. Ха! – Топеш чомусь недоладно хихикнув.

- Але ж не відкрито, з певною так би мовити, долею перестороги…

- Знущаєтесь? Мені найменше треба, щоб ваші вороги щось запідозрили, особливо стосовно нашої угоди.

Кажуть, не сідайте грати в карти з сатаною – безглуздо. Топеш не сатана, але в карти грає добре.

- У мене є пропозиція поживитись по деяких селищах невгодних вам старшин.

Гетьмана така пропозиція вельми зацікавила. А чому ні? Це ж, посудіть, навіть не плата, а вже частина справи.

- Що для цього потрібно?

- Нічого такого. Влаштуйте лише, як ваша ласка, десь моїм людям переднювати. Доби дві-три. Якесь містечко…

- Не знаю, – Виговський нахмурив чоло. – Конотоп… Конотоп хіба…

- «Как под городом под Конотопом»… – задумливо промугикав Топеш.

- Що-що?

- Нічого. По руках.

Уже скоро мав настати ранок, і зорі в небі зблідли, наче гидка хвороблива висипка. Десь у хуторі заспівав перший півень.

- Життя незбагненне у своїй дріб’язковості. От бачите, – Топеш кивнув на хутори. – Вони встають… До своїх щоденних клопотів і господарства, до церков, до кохання… Вони встають – і підуть. Увечері спати, а через пару літ – до могили. А життя йтиме. І в мене виникає питання: чому, якщо за філософами, людина велика, чому життя настільки дріб’язкове, що сприймає її тільки як твар смертну? Ви смертний, гетьмане?

Гетьман трохи здивовано вимовив:

- Я не знаю, що є смерть. То чи смертний я?

- Якщо не знаєте, то смертний.

Топеш піднявся.

- Гляньте отуди, гетьмане, на той берег.

У хащах коло води вовтузилась якась низенька істота. Вона бігала туди-сюди, нагиналась. Мала, як і люди, дві ноги та дві руки, тільки була дуже вертлива. Тінь глянула на співрозмовників, і в низькому тумані зблиснула наче купа світлячків-очей там, де мало бути обличчя.

Гетьман, здавалося, задрижав.

- Що то?

- Ховало… Так що краще пошукайте скарб, може, пощастить…

Топеш, не обертаючись, повільно линув вдалечінь понад болотним туманом.

Кінець сьомого мотиву

.........................................................................................................



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.7.202 (0.064 с.)