На цю зраду народ відповів повстанням. Виговський разом з татарами придушив повстання, спалював міста і села, спустошував своїми походами»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

На цю зраду народ відповів повстанням. Виговський разом з татарами придушив повстання, спалював міста і села, спустошував своїми походами»



( П.Ю.Ключина. «Над Сухим Роменом»)

І.

Сліпий бандурист із хлопчиком-поводирем заблудили в чернігівських лісах.

А діло було так.

Рано-вранці подорожні, подякувавши за гостину старенькій бабці, котра їх пригріла на ніч, отримали від неї буханець хліба і думали вже йти, коли старенька набилась пояснювати гостям, як можна скоротити шлях. Нібито, якщо не йти полем, а через ліс по стежині, то можна вже до обіду вибрести на дорогу, що веде прямісінько в Київ, та й переночувати при потребі там знайдеться де.

Старий послухав-послухав бабцю та й згодився.

До обіду вони з хлопцем ішли ніби й так як треба, думали, вже ось-ось і шлях покажеться, проте ж шляху все не було, а натомість виявилося, що стежина серед лісу губиться в хащах, а сам ліс при цьому все густішає. Кинулись подорожні назад – дзуськи там! Забрели в ще гіршу глушину. Ото й ходили-ходили так, поки застали ночі.

Коли спали сутінки, десь удалині хлопчик-поводир помітив вогник.

Десь аж у гущі лісу.

Вирішивши, що то село, потягнув туди діда.

Аж коли вже підійшли близенько, втямили, що насправді то багаття.

І вкруг багаття сиділи люди.

- Підімте, діду, підімте, – скиглив хлопчина. – Тут самим страшно ж як, а раптом вовки?

- Вовки, вовки… То, може, розбійники – порішать нас і край.

- Так ті хоч порішать, а вовки поїдять.

Вирішили таки підійти – що вже втрачати?

Незнайомці про щось голосно, глухо так якось розмовляли.

Сліпець мав гострий слух і ще здаля учув обривки їхньої розмови:

- Тут, гнида, в цих краях, от тільки не знаю точно…

- Та краї ж величенькі, государю, а часу обмаль, самі знаєте.

- То треба прискорюватись, панове, бо добра з того не буде. ЗахарчуК СеЙ РаБ АД ДержЕ ЛегіоН ЯкО Хрест ЯкО Сам ГосподЬ БоГ АД ДержЕ Легіон АЖ І ВірУ СеЙ ЛегіоН ЖадаЄ ТА ПрагнЕ У ЗнаменО ОД СмертІ ЛюдИ АЗ АД ЛегіоН ЛегіоН ВмирА А Я СЕ МавшИ БілЬ УдержаВ БИ РезервИ ІЗ ЛегіоН УвіВ БИ ЯкО СЕ НА КарУ АЗ КарА РабИ УтямтЕ ЩО БолІ НЕ ОдвестИ ІЗ ГосподоМ БогоМ.

- СЕ КарА. АпостолИ СЯ ЗріютЬ.

(- Захарчук, нікчема цей, не керує легіоном. Самі напасті від його керування і його легіону, що до того ж насититись хоче більше життя. Та і не легіон загалом, а так, сміття.[Мається на увазі велика кількість резервістів, що характеризує неповноцінність легіону, а також неспроможність Захарчука ним керувати, бо він не шляхтич]. При зростанні легіону я тільки з допомогою меча зможу ним керувати і тримати в покорі, як це належить. Коротше, так. Без меча не обійтись. Треба шукати меч.

- Це так. [Далі йде приказка, яка означає істинність вищевказаних слів])

Після почутого дід уже задумався, чи варто було їм із поводирем наближатись. Та, переборовши все ж свій страх і міркуючи, що це, швидше всього, якісь іноземці, поляки, може, дід рухався далі.

Аж тут від багаття почулось:

- Чую, наче смертним тхне.

- Справді. Агов, смертний, підходь до нас!

Дід не дуже втямив, що б те значило, і подумав, що то, мабуть, не до них.

- У-у! Двоє… – пролунало ще від багаття наперебій із плямканням .

Бандурист із хлопцем вийшли на галявину.

Раптом хлопчик стиснув міцно руку старого і зашепотів щось нерозбірливе. Старий того не зрозумів і каже собі:

- Доброї ночі вам, товариство чесне. Вибачайте, що потурбували, та тільки ж попросили б вас, якщо не відмовите старій немічній людині, притулку коло вашого багаття.

- Ха-ха! – коло багаття хтось голосно розсміявся і чогось раптом вдавив свій сміх.

- Тихо, – почулося владне. – Чого ж ми, шановний, вам відмовимо? Сідайте, будь ласка, грійтесь, їжте, пийте. От зараз особисто для вас трошки страви і підсмажимо. Ми, знаєте, смаженого якось не полюбляємо. Нам би сире, але для вас… для вас усе що завгодно. Присідайте, присідайте, чого ви соромитесь? Заграєте осьдечки нам, як відігрієтесь та поїсте, ну а от випити вам поки що не пропоную. Поки що. Ви зразу поїжте. Як вам буде, до смаку чи ні? А як до смаку, то й поп’єте. Ми от тут загалом тільки п’ємо. Та ви присідайте, присідайте!

Бандурист зрадів такому прийому і потягнув хлопця до багаття. Але хлопець не зрушував з місця.

- Івасику! Чого стоїш? – кректів старий. – Їсти ж, певне, хочеш? Та й змерз – он як трусишся.

Хлопчина справді трусився. Але хтозна, чи од холоду, бо не так воно було й холодно.

- Та пустіть ви його! – пролунало від багаття знову. Він, певне, соромиться. Пустіть, хай іде.

- Та як же це, панове – іде? – промовив бандурист . – Він же поводир мій, та й куди він піде, в ліс хіба?

- Та ні, що ви? Він тут буде. Далеко нікуди він не зайде. Повірте мені…

Бандурист хоч і здивувався, але все ж випустив руку хлопчини. Пролунав тріск, почулись швидкі кроки і ще щось, чого дід не втямив.

- Зараз ми вам допоможемо дійти, – знову почулось від багаття, і хтось узяв бандуриста за плече. Плече обпекло страшенним холодом.

- Ой! – зойкнув бандурист.

- Мерзнемо, – промимрило. – Мерзнемо, од того й гріємось.

Бандуриста всадили коло багаття.

Потягло смаленим. «Певне, – подумав музика, – вівцю або поросятко їдять».

- Ось нате. Вже готове, – проказало. – Смачного!

Бандуристу щось ткнули до рук. Він вирішив, що стегенце чи ніжку. Укусив. Смак був якийсь дуже незвичний. Бандурист хотів розпробувати ще, але щось його таки насторожувало.

- Ти, старче, сліпий? – почулось од багаття.

- Так, вельмишановний пане.

- Не пан я.

- А як, вибачте, вас величати?

- Я князь.

- Князь?

- Так. Значить, сліпий. Угу. І себто не відаєш, що в себе в торбі носиш?

Бандурист насторожився. Поліз рукою до торби за спиною, але її там не було. «Ну хай уже хоч обкрадають, – подумав бандурист, – аби мене не зачепили»

- Чого не їси?

- А що воно таке, як ваша ласка?

Коло багаття мовчали.

- Бачиш, як воно буває, старий. От незрячий ти, то і що їси, не знаєш, і що в торбі, не знаєш, і куди ти забрів, не знаєш.

- Ну так то воно, пане, сліпому, така йому доленька Богом …

- Тихо! А чи хочеш ти зцілитись?

- Як це, пане?

- Просто. Хочеш ти дізнатись, що їси, що в торбі й куди прийшов?

- Хочу, звичайно.

- Впевнений?

- Так. Усі ж хочуть.

- Ну усі так усі. Дивись тоді на свій яв. ЗріЙ ЯВ, СмертниЙ!

Цієї хвилі бандурист прозрів.

І краще б, справді, не прозрівав.

Хлопця-поводиря поряд не було. Навкруг багаття сиділо тринадцять чоловік – дванадцять із них у чорних накидках на плечах, один низенький посередині – у звичайній свитці й квітчастій сорочці, з димлячою люлькою в зубах. Коло багаття на деревині стояла чимала почорніла чаша з якогось металу, по вінця наповнена …

«Мамо! То кров!» – так подумав бандурист.

Він звів погляд на співрозмовників і побачив їхні бліді обличчя, очі, що світилися зеленим, ікла, що стирчали з-під посинілих губ.

- У нас сьогодні… В нашого народу свято. Ото ж я й тобі, людино, пропоную приєднатись, – низенький у свитці підніс чашу до губ і відпив. – Ну хоча б доїж.

Бандурист кинув погляд на те, що хвильку тому жував.

Виявилось, то було не що інше, як злегка підсмажена кисть людської руки.

Стариган скрикнув і кинув її у вогонь. Хотів скочити, але низенький у свитці підняв правицю долонею вниз і закричав: «Сядь!»

Бандуриста ніби щось притиснуло до землі.

- Так, таки я князь, – почав після короткої мовчанки низенький. – А оце – мої витязі. Глянь на свою торбу.

Один із витязів підняв угору дідову торбу. Зсередини неї через тканину лилося яскраво-червоне сяйво.

- Ти взяв те, що тобі не належить. Де ти це взяв?

- Я не розумію…не розумію.

- Покажи, Єжи.

Витязь дістав із торби те, що світилось. Воно було схоже на жаринку. Дід придивився і виявив, що то перстень із величезним рубіном.

Рубін горів вогнем.

- Взагалі-то це перстень моєї матері, – промовив князь у свитці. – Покійної матері. Недобре красти у покійних. Та я знаю, що вкрав не ти. Вкрав той, від кого ти його отримав. Мені він зараз дуже потрібен, я його шукаю. Через те, що він украв дещо важливіше за перстень. Хоча й за перстень, звичайно, вельми вдячний, мені він зараз дуже до речі. То де він, людино, той, хто дав тобі перстень?

- Я не знаю, не знаю, людоньки!

- Не люди ми.

Один із витязів устав і притулив старому до горла лезо довгого блискучого меча.

- Згадуй давай, старче, де взяв перстень!

- Та старий же я, пане, і не пам’ятаю, і мо’, й не бачив. Хлопець кинув, мо’, мовчки.

Витязь ухопив старого за сідий оселедець і притиснув меча до горла сильніше. Потекла тоненька цівочка крові.

- Згадуй, бо буде горе, – низенький махнув рукою вбік, і старий побачив там на ряднині нагий труп молодиці з відрізаною рукою.

Діда ледь не знудило.

- Ну?

- Згадав. Ішли з хлопцем із Полтави на Конотоп, там купка прикордонних сіл є. Отам ми перстень і здибали. Це, малий казав, перстень якийсь чоловік, так як козак із вигляду, у торбу кинув.

- Де те місце?

- Я не дуже пам’ятаю, бо ми там не зупинялись. Того ж дня в Пилипівку подались, це верст за п’ять од Підлипного. У Підлипному заночували. Малий казав, там село невелике на берегах двох річок. Менша Торговкою, а більша Роменкою, здається, звалась.

- Хм…Отак, вельмишановне панство, – промовив низенький, – хвильку тому турбувались, як знайти, а воно, бачте, й само нам до рук іде. Добавки хто буде?

Витязі закивали головами, бо чаша в руках одного була вже майже пуста.

- Єжи, вчини нам добавки, – байдуже кинув низенький, і витязь, що нависав над бандуристом, замахнувся мечем.

 

 

ІІ.

У похиленій набік, скособоченій, як чума, хутірській оселі було сеї ночі гамірно. Купа голосних дітей вовтузилась і верещала на дощаному полу печі, в соломі – там то зчинялася бійка, то чулося рюмсання, то лунали скрики на кшталт :

- Мамко! Мамко! Дивіться сюди! Бурячинку в соломі найшов! Мамко! Можна, з’їм?!

«Мамка» кидалась до полу, лишивши охваток у печі. Хапала вередливе мале за комір сорочки, тягла до себе.

- Викинь! Викинь, іроде окаянний! – лупцювала дрібне чудо по потилиці. – Немита! Грязна! Сира! Вдавишся, сучий сину, тоді як?! Та хай би вдавилось, щеня, менше клопоту, а то ж іще мучиться буде! Викинь!

Низький сутулий чоловічок сидів на старому ослінчику коло столу, гортав пошарпану книжечку і нащось тримав при цьому занятті загашену люльку в лівій руці. Крім нього в господі ще було двоє немісцевих – один коло дверей обіперся об одвірок, ще один – за спиною в чоловічка. Той, що зліва за спиною, дивився на стінку печі довго й пильно, начебто мружачись од чогось. Там, на стіні, висіли в’язками ягоди калини, куряча сліпота, сушена в торбинці, та голівки часнику.

- Лукан! – гукнув глухим басом чоловічок із книжкою. – ЛинЬ ВзрітИ ДЕ СЯ З’явА МіЖ СвітУ АЖ ЗріЙ ЛеТ ОК КарА ТаМ (Лукан! Сходи глянь, де вони! Та хутчіш дивись там!)

- КарА, ГосударЬ! – відсалютував хлопчина коло дверей і вийшов.

Раптом позаду чоловічка щось легенько стукнуло і зашаруділо, почулися м’які кроки. Чоловічок не обертався. За ним той, що довго дивився на в’язки різного зілля, саме вихопив меч і, рушивши до печі, нахромив на вістря в’язку часнику, підбіг і кидонув з усієї сили в піч.

- У тебе, отроче, язика немає?! – гримнув чоловічок. – Пані! – то вже хазяйці. – Зберіть цю кумедію з підлоги та викиньте з хати геть, а на моїх пришелепкуватих слуг можете не зважати.

Молодиця розгублено глянула на чоловічка й знову, лишивши охваток у печі, кинулась прибирати з долівки розсипані зубки часнику. Запала хвилинна тиша.

Увели під руки Захарчука.

Топеш встав.

Пройшовся до вікна, за яким згасали останні промені вечірньої заграви.

- Влад… – прохрипів Топеш. Його голос раптово наче знизився більше першого. І дуже охрип.

- Загинув, Ваша високосте, – Захарчук нахилив голову. – Згорів…

Топеш відійшов од вікна.

- Хто оддав Ксені наказ спинити Влада?..

- Я… Ваша високосте.

Топеш міцно стиснув книжечку в правій руці.

- Хто… – захрипів ще дужче. – Хто… має переді мною відповідати за безпеку пані Ксені? Кому я це доручив?

- Мені, Ваша високосте…

- Хто клявся мені на Писанні захищати понад усе пані Ксеню навіть ціною власного життя? ЗАХИЩАТИ ПАНІ КСЕНЮ!

- Я, Ваша високосте…

- Де пані Ксеня?!

На цих словах Топеш ударив ребром долоні Захарчука по шиї.

Схруснув хребет.

Захарчук упав.

Його підняли.

- На дні Десни…Вона жива…Вона…

- Мовчати…

Топеш витер руку вирваними з книжечки аркушами.

Кинув їх у морду Захарчуку.

Той сахнувся, бо листи – із Псалтиря.

- Оцю книжечку колись читав один пан. Ним вона і смердить, як падлом. Пан сей, можна сказати, був мені родич. Можна навіть сказати, вітчим. Та певніш, батько моєї любої сестрички. Знати б, де її сеї хвилі чорти носять. Я того пана зарубав…Меч мені!

Захарчук поволі приходив до тями. Витягнув із піхов свій меч. Дав князю.

- До страти чоло, отрок!

Захарчук, хитаючись, підійшов до столу.

Став на коліна і поклав голову боком на той стіл.

Топеш примірився сіконути.

- Живи, отрок! Відтепер ти служиш пані Ксені, – процідив князь і черконув вістрям меча по виску Захарчука:

- Се не заживає… Витягніть його звідси!

Топеш кинув меч додолу і глянув у бік печі. Ошаліла молодиця сиділа на долівці із виряченими очима і витягнутими вперед руками.

- Лукан!

- Так, Ваша Світлість!

- Я йду. Зжереш молодицю сам, це тобі винагорода. А з малої комашні наточиш для питва. Малувато зараз їжі…

Топеш вилетів із хати, вже висячи в повітрі, і навіть не обернувся, почувши жіночі й дитячі верески.

 

ІІІ.

- Ксеню.

- Так, Ваша величність.

- Лежи, не вставай.

Дівчині дуже тяжко, і вона досі сліпа. Вона не бачила, як князь підійшов і сів коло неї.

- Ви можете мене стратити. Я прийму смерть із гордістю і покорою.

Князь важко зітхнув.

- Кого треба, вже покарано. Ти тут ні при чому.

Ксеня відчула запах дурман-трави – князь закурив.

- Приймеш легіон. Один Захарчук, інший – ти. Вдариш по царських загонах. Ти знаєш, ми вже це обговорювали.

- Це велика честь, – Ксеня намагалась встати, щоб поклонитися.

- Лежи, я сказав, – князь поклав руку їй на плече. Задумався.

- Як воно, Ксеню, не бачити світу?

- Важко.

- Важко, – повторив князь і ствердно кивнув головою. Тоді витяг із-під поли чорну ганчірку, витер нею Ксенині губи та шию од крові. Запала мовчанка.

- Щось сталося?

- Ні, Ксеню. Усе гаразд. Я просто дивлюсь на твої очі.

- Вони зранені?

- Вони прекрасні.

Князь думав про зорі, глупу ніч, про те, що і він, і Ксеня – мерці. І яка вона прекрасна – мертва. Який прекрасний світ, коли він мертвий. Яка прекрасна душа, коли її нема. Мертві зорі з мертвого всесвіту сиплють мертве світло на глуху мертву ніч землі. Хлюпочуть мертві води Десни. І мертва дівчина лежить на мертвому піску, важко дихаючи і дивлячись у той мертвий всесвіт.

Це ми його зробили мертвим.

І я, князь, можу тепер милуватися мертвим світлом мертвих зірок у мертвих очах Ксені.

- Відпочивай, Ксеню. До світу ще довго.

- Як довго, мій князю?

- Ціле життя.

Князь поклав руку Ксені на чоло.

- ЗріЙ ЯВ.

Вона прозріла.

- Ти плакала?

Князь помітив засохлі патьоки сліз.

- Я дуже вдарилася, мій князю.

Князь спохмурнів.

- Більше цього не повториться.

Трохи помовчали. Князь втупив очі у землю і не рухався. Затим звів погляд – Ксеня дивилася на нього.

- Я страшний, правда, Ксеню? – несподівано запитав князь. – Я страшний…

 

 

 

- Ні! Ні! Ви що? – Ксеня піднялась і раптом міцно обняла Святослава. – Що ви кажете? Це не так! Не так!

Топеш теж обняв дівчину.

- Я страшний, бо виродок… Я таким народився, і се через кровозмішення. Близьких родичів, розумієш? Після війни чистих князів було мало, роди виснажувались, потрібне було потомство, нащадки, їх зачинали всередині родів. Діти народжувались або мертвими, або такими, як я… Роди вироджувались. Мені пощастило – моя мати … покійна… була до певної міри нормальна. От батько – ні. Батько – так ж потвора, як і я, та ще й, мабуть, материн рідний брат чи навіть син.

- Славо… – Ксеня схлипнула.

- Знаєш, Ксеню, я хотів би тебе попросити, якщо твоя ласка…

- Так, мій князю, будь-що.

- Не зви мене князем.

Ксеня здивувалась і зазирнула Топешу в очі.

- Але ж ви дійсно мій князь.

- Ні, Ксеню…Як би тобі сказати… Треба було б так багато слів, але…я завдячую тобі… Не знаю, як сказати… Не можу сказати… Ксеню, я тебе… Не можу! – заплющив очі. – Дай руку, будь ласка.

Ксеня подала. Топеш ніжно взяв її долоньку в свою та поцілував. Потім дістав щось із-під поли свитки. Це «щось» спалахнуло яскравим густо-червоним огнем. І Ксеня знала, що то. То княжий перстень-обручка.

- Сама прийшла в руки, – усміхнувся ніяково Топеш. – Якраз учора. Якась неймовірна удача. Правда, довелося прирізати одного волоцюгу. Ха-ха! Уявляєш?

Ксеня засміялась, але більше вдавано, ніж щиро. Її свідомість відмовлялася розуміти, до чого це все йде.

- Скажу так, Ксеню… Виходь за мене.

- Що?

Ксеня широко розплющила очі.

Після недовгої мовчанки по щоках покотилися сльози.

Топеш сполошився.

- Не плач, не плач, Ксеню, чого ти?

- Це я від щастя… – відповіла дівчина. – Мені не віриться.

- То ти згодна?

- Так! Так! Так!

Новоявлені наречені знову сплелися в обіймах.

- Тоді не можна гаяти часу, Ксеню. Я вже все приготував для весілля.

- Так швидко?

- Я завбачливий, ти ж знаєш.

- Знаю, – Ксеня усміхнулась.

- Хутчіш, – промовив Топеш і вдягнув перстень Ксені на палець. У цю хвилю платинова впайка на камені у вигляді літер:

ﺴﯧ

(«М» і «Т» - Велика Княгиня Мирослава Топеш) викривилася, змінилась на:

ﯧ ﭳ

(«К» і «Т» - Велика Княгиня Ксеня Топеш)

КарА ( між характерників – хрестовка) – символ царювання упирів над людьми. Менш поширена назва «чорний хрест». На вампірському діалекті у Східній Європі, переважно в Трансільванії, Румунії, та Західній Україні читається як «вірую в себе, мертвого» або більш стилізоване «вірю в свою смерть».

Після перемоги людей у Тисячолітній війні КарА вийшла з ужитку як символ і зникла разом із залишками вампірських говірок. Знову відродив її Святослав Топеш під час антилюдського перевороту в ХVІІ столітті.

КарА символізує міць тьми, царства тіней, а також образно – тінь у нічному небі.

Дехто з відовського роду запевняє, що вона може протистояти православному хресту.

 

ІV.

Церкву в селі спалили пізно сеї ночі вурдалаки, а була вона вся така міцна (з каменю, певне), що обгорілий її кістяк досі наче стовп диму і попелу здіймається в темно-синє засипане зорями полуночне небо.

Похолодало дуженько.

Вітерець літній ганяв куряву по шляху, що спускався зразу вниз, а тоді знову вгору, і так до того вже нині колишнього храму доходив. Дяка, що прибіг, узрівши полум’я, зарізали. Стояла тиша, як у домовині, але оманливою була нерухомість і безголосість коло руїни церковки – там швендяло багацько постатей у чорних накидках.

Не людей, варто сказати…

Деякі з них вишикувались у два ряди перед церковною брамою, утворюючи такий собі прохід, коридор. Інші снували туди-сюди, залітали у храм.

- Скоро прибудуть молоді? – питали одні.

- Скоро… Повинні вже явитись – отвічали інші.

Холодно.

Чого воно, хтозна, так похолодало.

А гості тим часом усе прибувають і прибувають. Церква забита вщент. Залітають у вікна, в отвори дзвіниці.

- Так чи скоро молоді будуть? – знову питають одні.

- Скоро… – отвічають їм інші.

Не видно ні поруху стороннього, ні тріску якого деревця не чути, ні тінь ніяка не прошмигне. Ніде. За версту. За милю. Куди погляд досягає – німота і пустота. Холодом просякнута, наче зимнім холодом, а чи трунним.

Самі постаті у чорних хламидах навкруги. Жах! Жах!

- Де молоді? – питають.

- Онно! – отвічають їм.

З темно-синіх зоряних небес спускається до землі чорна пляма. Пляма близиться, росте у розмірах, вже плям стає дві, плями стають постатями – парубок і дівчина.

Тримаються за руки.

Юрба салютує їм. Дві шеренги хилять голови.

Постаті повільно пролітають по утвореному шеренгами коридору, низько-низько, коло самої землі.

- Молоді…

Вмерти можна од того холоду!

- Не бійся, Ксеню, то так треба…Чого ти дрижиш? – Топеш речить до коханої.

- Та я не боюсь, Святославе, просто…просто якось так… Я досі не звикла… Це не сон? Я не сплю? Славо…

- Не спиш, Ксеню. Все як треба.

- І ти говорив щиро?

 

Святослав глянув Ксені ув очі, ясні, як ніколи, трохи заплакані. Витер ті сльози рукою.

- Я… ще ніколи в житті… так щиро не говорив…ніколи в житті…

Ксеня схлипнула.

- Я тебе люблю.

- Я… я…тебе… т…т… ні! – Топеш обхопив чоло долонею. – Ну… ти мене розумієш?

- Так, – Ксеня усміхнулась. – Звичайно, розумію.

Ось уже і церковна брама.

- Важкувато, – дівчина здригнулась.

- Не бійся, – князь обняв її за плечі. – Не бійся… То так спочатку – тоді минеться…

У церкві суцільне море вурдалаків. Тихо і холодно. Постаті наближаються до місця, де був колись олтар.

- Уже скоро.

Там стоять троє. Один вищий і по боках двоє нижчих на зріст. Вищий починає свою відправу.

- Я, старійший, владою, даною мені…

Тут ще холодніше. Старійший повільно проводить у повітрі кола руками. Дивні у нього жести.

- …молодих до чорного перевернутого хреста, щоб стали плоттю одною і одним…

Торкається чола молодих.

- Духом!!! – кричить юрба в один голос. – Хрестом!!!

Дрижить уже не тільки дівчина, а й хлопець.

- … і спожинати їм хліб божий до скону світу, бо се є людська…

Холодно. Аби вони всі дихали, то стояла б суцільна пара в повітрі.

- … і захлинутись тілом Христа!

- ТІЛОМ! – юрба казиться. – ДУХОМ!

Холодно.

- ХРЕСТОМ!!!

Молоді б’ються в конвульсіях.

- Причастися, Раб Божий!!!

Жах! Жах і смерть!

Молоді оголяють зуби-ікла, впиваються один одному в шиї і п’ють один одного. Упиваються один одним доп’яна. Доки не вип’ють останньої краплини своєї крові.

Останньої своєї кровинки.

Мертвої своєї кровиночки.

- А! а! я…я… люблю…тебе… Славо!

- Я… Ксеню… т…т…

 

Так от, обнявшись, вони і падають додолу, втративши свідомість.

Кров розтікається по холодній золі…

V.

Ішов дебелий літній ливень. Через шибку сільської оселі видно було далекі блискавиці та хитання яблунь під вікнами. За столом у хаті вже назбиралося багацько люду, щось обговорювали, сперечались.

Ніхто навіть не звертав уваги на юну особу жіночої статі у мокрій чорній накидці на плечах і з довгим розпущеним волоссям, що примостилась на самому краю столу. Дівчина, здавалось, не слухала суперечок чи задумалась, а чи просто була байдужа до козацької знаті, що її оточувала. Вона не рухалась, втупила очі в одну точку – сиділа як статуя .

- То не розмова! Не розмова, панове! Треба міркувати зважено! Чи ми тут зібрались погуляти – горілочки посьорбати? Багацько їх суне сюди. Цар… Цар – він розум має. Він вам, Іване Остаповичу, віри не йме. І ви б, Іване Остаповичу, остерігались. А ви, шановне товариство-добродійство, взагалі б поприкривали роти! І таки справді… послухали б, послухали б старого діда! Та я вже пожив, побачив більше тебе, пане полковнику ти шмаркатий! Удавився б ти своєю галушкою!

- Та багацько, багацько, ще б пак… – якийсь пристаркуватий полковник покахикував і вертівся на всі боки.

- Ану примовкли! Кому ти, старий покидьок, поради даєш?! Пан гетьман без тебе не знає? Ви, Іване Остаповичу, не слухайте. Я вам істинно…

- Так, сів, полковник, зараз же! Ох ти, щеня сопливе! Ох ти, ірод олександрійський! Ох ти… ти мені ще за покидька одвітиш! Радник чортів! Сів, кажу!

- Що-що?

- Посадити?

- Ну досить…

Гетьман був цього дня спохмурнілий і замкнутий. Сидів мовчки та розбовтував вино у келиху.

- Що ви скажете, Ксеню?

Старшини замовкли. Вони тільки зараз усі як один повернулися в бік мовчкуватої дівчини, яка щойно підвела голову. У дівчини, як виявилось, було навіть надміру бліде обличчя, такі ж бліді, трохи потріскані губи і великі яскраво-зелені очі.

З-під каптура спадало густе пасмо волосся і прикривало очі, так що колір, власне, важко було б розгледіти, якби не дивне їхнє поблискування.

- Моя справа невелика, пане гетьман. Легіон загалом до зіткнення готовий. Можете, звичайно, перевірити це самі. З постачанням гірше. Я маю з цього приводу деякі зауваження, проте дріб’язкові для такого високого зібрання. Висловлю їх іншим разом.

- Що з постачанням, Ксеню?

Ксеня злегка пхикнула.

- Дохнуть легіонери. Отак ото їх годуємо, пане гетьман. Обіцяли ж скільки? По кварті на голову, і се в місяць, а вже два місяці псами шолудивими давляться. По хуторах собак ловимо і легіон годуємо. Отак ото.

Гетьман нахмурився.

- Ну що я вдію, Ксеню? Зараз не час, щоб…

- Людей ловити?

- Припиніть. У чому полягає суть справи?

- Бовтанки не вистачає. Та й мед для бовтанки паскудний. Казали ж, липовий треба, а приволокли якийсь гречаний. Тьху! Ха-ха!

- Ну, не до меду зараз. Про зіткнення докладніше, будь ласка. Які ваші думки, наміри? – гетьман пригубив із келиха.

- Та… які наміри? Розговіємося.

Гетьман ледь не вдавився. Він якийсь час кашляв, тоді до нього підбіг отой полковник-підлабузник, вистукував долонею по широкій гетьманській спині. Наче помогло.

- Х-х-ух! Ксеню, ви жарти свої кинете коли-небудь? Перейдімо ж до справи врешті-решт.

- Та які ж тут жарти…

Гетьман стояв уже на той час, а в руці тримав так само той злощасний келих із вином. На останніх словах підвелась і Ксеня. Вона також узяла зі столу келих, що весь час стояв перед нею.

- Не до жартів тут, пане гетьман, хоча товариство, мушу сказати, у нас веселе зібралось, можна і пожартувати. Так ото, знаєте, з гумором воно і жити легше. Хм! Як кому, звичайно… Живіть, пане гетьман! Я п’ю за вас.

Ксеня рвучко піднесла келих до рота і одним махом випила. Із кутика її губ потекла тоненька червона цівочка. Густіша, ніж вино…

Виговський підніс свій келих до рота і побачив, що там кров. Келих випав із рук. Вміст його розлився по столу.

Гетьман протер очі. Важко видихнув.

- Житиму, Ксеню. Дійте.

Ксеня вийшла з-за столу. Випростала руку в бік гетьмана:

- АЖ КарА Й СпасЕ!

Гетьман кивнув.

 

VІ.

Топеш недаремно розташував легіон Захарчука в Конотопі. Ця рокіровка давала йому можливість прикривати Ксеню, і полювання за кров’ю тут ні до чого.

Легіон прийшов в обезлюднене облогою містечко коло півночі з середи на четвер 26 червня 1659 року. Прийняти його козакам Конотопської сотні вдалося доволі швидко. Вклалися вони у якісь півгодини. Це велике досягнення для розхлябаних Захарчукових частин, що десь на чверть складалися з резервістів – тих, кого «пропасниця» побила не більше року тому.

Легіон Захарчука потягнувся в нічному конотопському небі, як гайвороння над скотомогильником – ледве тримаючись ланок, на різних висотах, жахаючись, як мухи, бань високих православних храмів.

Жах! Жах!

Сарана над Конотопом – вставайте!

Чорні тіні теї сарани жахали бувалих козаків на валах, люди, що прокидалися пізно вночі ковтнути води, після побаченого жахіття гляділи у віконця і мліли – жах наче продовжувався ось наяву.

Темними нічними вулицями Конотопа шугали мерці.

- Боязко, боязко, неню! Бозя буде карати!

- Який Бозя, дитинко? Спи!

- Ой, боязко, Бозя он прийшов карати!

Дитинка тремтить коло вікна. Затуркана в такому ніжному віці мамчиними й татковими розповідями про Господа Бога, що прийде й покарає, дочка конотопського попа Сорокасвятської церкви не може зв’язати докупи двох слів, не може згадати, чим провинилася сьогодні, де згрішила і чого, чого Бог прийшов.

- Спи, Марійко.

- Бог кара!

Мати зривається з постелі перелякана. Невже звихнулась? Чого то вона? Де Бог кара? Який Бог кара?

- Бозя кара! Бозя прийшов! Мамо, спаси! А-а-а-а!

Уся в сльозах, дитинка хапається за маму, лізе в куток аж під піч, кричить, б’ється, тягне маму в свою схованку.

- Мамо, спаси! Бозя кара! А-а! Бозя прийшов! А-а! Бозя уб’є!

«Звихнулась! Звихнулась! – калатає серце попаді. – Ой Божечки ж мій!»

- Бозя добрий, доню, Бозя не вб’є, Бозя тебе любить.

- Бозя он! Бозя страшний, має мечі, має зелені очі, має мерців. Бозя бачить ГРІХ. Бозя кара!

Дитинка тиче пальчиком на вікно. Мати не зважає, пестить її, сама плаче. Два місяці в облозі, не ївши майже – звихнулась, звихнулась, Всевишній, рідна донечка моя!

- Бозя хоче кров…

Мати стискає голову дитинки руками.

- А-а!

Та виривається.

«Божечки, Божечки!»

І тут голос.

В хату з вулиці долинають глухі скрики. Глухі й басовиті, наче хата – то світ білий, а вулиця – то труна.

І з труни гукає мрець.

- ЛинЬ ПіД ХрестИ ЛегіоН І МогилИ У ГріБ АЖ У ГробІ К СтінІ!

- КарА! ГосподЬ БоГ!

- ГосподЬ БоГ!

Мати скрикує і стукається спиною об лаву. Обоє сидять заціпенілі.

У вікні видно, як вулицею проносяться мерці. Невисоко над землею, майже на рівні вікна, навстоячки, у чорних балахонах, з мечами за спинами і подекуди зеленими вогниками замість очей.

Мерці літають кругом їхньої хати.

У двері лунає стук.

Молодиця заціпеніла.

- Тум! Тум! – Тум!

- А-а! – дитина верещить і залазить під піч.

Молодиця відчуває, як стискається її серце.

- Тум! Тум! – Тум!

Як воно нестерпно ниє.

«Ой, погано, погано мені…»

- Сестро, цур тобі, пек! Відчиняй!

- Брате, ти, чи що?

- Та я вже, лиху тобі годину!

Молодиця встає. Збирається з силами. Відкидає защіпку на дверях.

«Як же болить серце…»

- Мишко, що там?

- Нічого, відчиняй уже!

- Заходьте!

Зайшов брат – козак Конотопської сотні та ще якийсь наче теж козак, тільки в чорній сорочині.

- Сховаєш цього у чулані. Я піду, може, ще чоловік із двоє приведу.

- А чого ж у чулані, хай…

- Мовчи й слухай, що я тобі велю!

Брат пішов. Незнайомець зняв із-за спини меч, змотав пасок, дістав якусь срібну фляжку, ковтнув разів два, хотів закрутити. Жінка закривала двері та від пережитого потрясіння запаморочилось у голові. Вона вхопилася за незнайомця і ненароком вибила з його рук фляжку. Її вміст розлився на підлогу.

- Ой, вибачте, я зараз приберу.

Незнайомець непорушний. Жінка нагинається за пляшкою. Якась бордова пляма на долівці.

Жінка чує різкий характерний запах.

Мацає пальцем розлите – липко.

Підносить до носа – кров…

Повільно, повільно підводить голову.

Незнайомець витирає сорочкою вуса. Прицмокнув. Тоді глянув на жінку. Сіпнув бровами і посміхнувся – оголив скривавлені пожовтілі ікла.

Серце жінки зупиняється.

VІІ.

- Ой, Хведю, милий, що ж ми робимо? Нас же побачать!

- Плювати! Плювати, що побачать! Я тебе кохаю! Кохаю, Катрусю! Ну ж бо, йди до мене!..

Гул хрущів над господою сотника стояв незносимий. Здавалось, наче то таке темно-блакитне сим вечором небо провалилось до дідька і випустило на волю тисячі маленьких бісенят і ось наче вони крутяться над коханцями, викрикуючи:

- Он вони! Он! Хапайте їх! Он де вони сховались!

- Хі-хі-хі! – цілий хор нахабних голосків…

 

Кохання, кохання,

Звечора й до рання

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде…

 

Чиїсь сильні руки зненацька хапають Хведька… Кидають убік… Сиплються важкі удари руками й ногами по чому попало.

- Тату! Таточку! Спиніться! Христом Богом заклинаю! Спиніть їх! Вони ж його вб’ють, таточку!

- Геть, шльондро!

Лясь!

- Не дочка ти мені більше!

- Та-а-а-ту!!!

Упавши від стусана на землю, Катерина ледве підводиться навколішки, підповзає до батька, обхоплює його ногу руками, тулиться до неї, вмовляє:

- Татусю! Любий, дорогий, спиніть їх, зненавидьте мене, зненавидьте мене, але спиніть їх! Не беріть на душу гріха!

- Геть!

Вишневський, охоплений люттю, сильним ударом відштовхнув дочку геть від себе.

- А-а-а-а!!! – верещить Катерина в розпачі.

- Підніміть його!

Хведька піднімають. Побили добряче, але хлопець іще при свідомості. Спльовує кривавий згусток комусь під ноги. Його держать.

- Та пусти ж! – виривається.

- Мовчати! Чий будеш, паскудо?!

- Ти диви, – злісно шкіриться Хведько. – Воно ще й балакати вміє!

- Ах ти ж гнида!..

Один із молодиків зацідив нахабі по ногах. Той гепнувся набік.

- Встать! Чий будеш, я тебе питаю?! Отвічай!

- У Безрідного служу… «принеси-подай…» – цідить крізь стиснуті губи Хведько.

Вишневський нахмурив чоло.

- У Безрідного, кажеш?.. Ну да ладно, буде з тебе… По конях!

- А з цим же що, брати теж? – питається один, зиркнувши на Хведька.

- Ну а як же!

- Та-а-а-а-ту! – чується десь перед ними Катеринин стогін.

…………………………………………………………………

Максим саме стояв зі Степаном та ще деякими хлопцями під тином свого двору, щось розбалакував, коли вгледів чудну процесію.

Декілька вершників неслись рисцем по шляху і один із них тіг на мотузці за собою чи то звіра, чи то людину, що затиналась і заледве не повзла рачки.

- Хведько! Хведько! Ух ви ж капосні!

Один із козаків схопив шаблюку та кинувся на вершників. То був Шевчик. Інші теж спохватилися.

- Тихо, Шевчику! Ану досить!

Шевчик спинився.

Безрідний вийшов уперед.

- Хто то є?

- Заможним буду, Максиме! Бач як, не пізнав!

- Куди тобі, Архипе Савичу, ще заможнішим!

- Хе-хе!

- Хе! Як то розуміти, любий друже?

- Може, поздоровкаєшся спочатку?

- Ас-салам-алейкум! – Максим приклав руку до грудей і вклонився.

- Тьху! Лучче б не здоровкався!.. – процідив Вишневський сам до себе. – Тут от бачиш, яка, скажімо, делікатна справа, треба відійти.

- Ну відійдімо.

- Ходім…

Безрідний зиркнув спідлоба на Шевчика – той стояв серед дороги з шаблею в руці, проте не рухаючись.

- Твій молодець, – Архип Савич дістав люльку з кишені свитки, – мою дочку, гадина, збезчестив. Я особисто на гарячому спіймав. Отож ти сам дивись, – зблиснув кресалом. – А йому теперечки у мене в селі робити нічого. І то ще скажи спасибі через нашу з тобою, Максиме, гарну дружбу, а інакше я б його давно порішив.

Максим нахмурився.

- Бувати тому.

- Ну от і добре. Я в тобі не сумнівався. – Вишневський витрусив із люльки жарини і втоптав у землю. – Бувай здоровий!

Подався собі і аж коло коней спинився.

- Як там Галина? Хворіє, чув.

- Хворіє…

- Ну то нехай видужує швидше. Всього вам найкращого!

- Та й вам не бідувати.

Бранця відв’язали, і гурт поскакав геть. Максим підійшов до Хведька. Довго стояв мовчки.

- Ет… Вмазати б тобі! Та вже, бачу, без мене постарались.

- Ага. Десяток на одного… От аби сам на сам, я б їм!..

- Мовчи мені ото! Він би їм! Скажи спасибі, шо не вгробили! Лицар, твою матінку!

- Отамане!..

- Мовчи, сказав! Подумай краще, шо діятимеш і куди подасися. Доведеться мені з тобою розпрощатися.

- Ну й піду… – Хведько надув губи. – На війну піду. Нині Виговський з москалем війну учинив. Конотоп онде в облозі…

- Ти звідки відаєш?

- Усі балакають…

- І я! І я з ним, отамане! – Шевчик підслухав ту розмову, та як стояв із оголеною шаблею, так і прискочив. – І я !

- Чого хоч ти?!

- Куди він, туди й я! А куди мені?

- Ми з дитинства друзі, – пояснив Хведько. – Як брати.

Максим крутнув незадоволено головою.

- Вояки теж мені… Я от шо вам, хлопці, скажу, завважте на мою пораду: йдіть ото краще кудись на хутори, надбайте хазяйство, візьміть роботящих дівок у дружини, наплодіть купу дітей та й живіть собі, біди не знаючи. Нічого доброго ні під Конотопом, ні деінде ви не знайдете, це я вам говорю, а я, повірте, вже шукав на своєму віку.

Хлопці перезирнулись, похилили голови.

- Та…

- Ну як хочете, ваше діло. Зараз, підождіть. Напишу вам бумагу, дасте кому зі старшин при прибутті, шоб прийняли як належить. Та й котіться під три чорти!

Хлопці пересмикнули плечима.

 

 

VІІІ.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.124.210 (0.089 с.)