Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.



Сядем поруч – я посохну разом із тобою...

Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…

Б’є висока-висока ковила по обличчю…

До обрію – червоні маки…

Ввижається кров…

То кров.

………………………………………………………

- То кров, курінний, КРОВ!!!

- Не кров, Максиме, - не кров! То маки...

- Татари! Татари! – чути десь іздалеку. Просвистіла стріла над вухом...

- То КРОВ!!!

Удар по обличчю...

- Та схаменися ж, хлопче! То не кров!

Справа і зліва шумів бій. Лінію оборони прорвано.

Максим підіймає шаблю.

- А – а – а!

Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкає по обличчю, сорочці... Стікає з шабель...

- А – а – а!

Кров – бусурманська нехрещена кров, нічим не різна нашій, квартами вливається в бездонний океан під ногами. Ось він уже по пояс. По шию. Хлопець падає і захлинається, тоне в ньому – у тій безмірній людській крові...

Дим над Диким Полем, дим...

- А – а – а!

……………………………………………………………

 

... І тільки люди на шляху швидше й швидше підганяють волів, коли бачать невисокого козака, що жмуттям січе двома шаблями дикий мак серед степу...

Дим над Диким Полем, дим ...

А хрін тобі, а не душу...

А не душу...

ІІІ.

Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого – хтозна. Так ото повелось із діда-прадіда. Спитай у кого з тутешніх: «Що ото там чорніє ?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Ні відняти, ні додати. А так – усе як деінде. Хіба що дівчата з вечорниць ітимуть – «Бр-р – Нехрещена! Тьху!» –

під ноги... Або який кум від куми п’яненький плестиметься, гляне – перехреститься. Ото хіба... А так – чи знатиме подорожній, що там спочинок знайде у годину пізню, ніби то Нехрещена могила?

Максим не знав.

Він взагалі за своє хоч, здавалось, і недовге життя навчився не набивати голову різними нехристами. Та і хтозна чи сам... То зайве. Треба гасити ватру та влягатись, бо час пізній...

Погасив... Накрився жупаном... Не спиться....

Не спиться, чорт забирай. А як і засне Максим, то прокинеться від жахіть.

І подумає, що краще б не спав…

……………………………………………………………

Узимку намело багацько снігу, і в невеличкому наддніпрянському хуторі люди вибирались із хат через димарі. Двері та шибки замело повністю. Не видно було ні світа білого, ні степу, що нагадував у той час суцільне замерзле море, ні дзвіниці церкви за хурделицею. Позамітало навіть псів у будах.

Учитель Тарас – старий згорблений характерник – щось вовтузився коло печі. Покахикував і кректав – так йому було тяжко. Може, хвороби зломили стару людину, а може, таке довге трагічне життя нагнуло діда до землі, стиснуло залізним кулаком його старечі легені, пригнітило душу. Може...

Одного разу під час походу на Кримське Ханство його, ще молодого козака, здорово рубонула по голові татарська шаблюка. Лезо просто чудом пішло навскоси, тільки обдерло шкіру на скроні та ще, правда, відтяло праве вухо. У характерника після цього щось не те стало з макітрою – його постійно трясе, часом з’являється страшний біль.

Але то ще не найбільше горе...

Найбільше, за його ж словами, – те, що молоду дружину вбили під час набігу татари. Вона була на пізньому місяці вагітності і не могла вже йти у в’язці полонених. Тому її просто забили, як хвору худобину...

Пройшло вже багато-багато літ, а старий чоловік і досі згадує свою кохану й плаче...

Це страшно, коли плаче стара, загартована в боях, бувала людина.

У всякому випадку Максиму в такі хвилини було страшно...

Тарас так більше ніколи й не одружився – не завів навіть якої молодиці на стороні. Став побожний і замкнутий, у походи не ходив, не пив, постився. Лікував людей на Січі, а пізніше й геть перебрався на цей от Богом забутий хутірець – подалі від світу, від мирського...

Характерники кажуть, що Тарас не такий, як інші.

Нібито одного разу йому явився уві сні сам Андрій Первозваний і дав таємничий талант бачити все приховане від людських очей. Ще кажуть, що Тарас ні в кого нічому не вчився, а все знання отримав сам – від природи, від навколишнього світу.

Хтозна...

Відомо тільки, що Тарас наклав прокляття...

А ще відомо те, що от такими зимовими днями та вечорами під тихий тріск церковної свічечки він розказував Максиму про Бога, Біблію, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомів чи таємниць, а дід зітхав і часом не витримував, кажучи :

- Хлопче... Якщо тобі потрібні «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, і вона тобі їх покаже, ще й тебе їм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!

Учень замовкав і тупив очі у землю. Йому все одно було не зрозуміти – молодість, знаєте, кров грає. На наступному зайнятті той знову починав:

- Але ж, учителю Тарасе! Просто з цікавості – є ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильніше за всі інші на світі?..

Дід зітхнув.

- Є...

- І як воно звучить? Ну знову ж таки ...

- ВІРА.

- І все? Та я ж знаю це слово!

- Усі знають, та майже ніхто не користується...

- І це найсильніше?..

- Ні. Є ще...

- А яке?

- НАДІЯ.

- Тю... А ше сильніше?

- ЛЮБОВ.

 

Приходив хтось ніччю – в оселю не завітав, але сказав, що ще зайде. Колись... Дід запрошував.

 

ІV.

Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сільських вечорницях чи то в кінці літа, чи то на початку осені – це не так і суттєво. Що, власне, становили собою ті давні забави? А те, що й нинішні: хтось грав на бандурі, хтось співав пісень, хтось цілувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по морді – такі гулянки...

Іван завжди стояв осторонь – усі місцеві дівчата вважали його не більш як нікчемою, тюхтієм.

Та він і сам себе таким вважав...

Йому взагалі ніяка з тих дівок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селі – вже й на шию вішаються, а ти так хоч із ласкою, хоч із нахабністю – їм на тебе плювати!»

Отак.

Але тут з’явилася ВОНА.

В один із днів, – незнайома дівчина, що стояла осторонь, так як і він, Іван.

І був у неї такий прекрасний задумливий погляд...

Важко сказати, як власне відбулося те їхнє знайомство. Важко тому, що вони й самі цього б не сказали – просто все сталось якось так само собою, наче уві сні.

І тільки потім Іван дізнався ПРАВДУ...

Вона прийде сьогодні.

Вона прийде, Іване, з твоїх жахів.

І ніхто вже не поверне назад цю жахаючу реальність.

Мати вже сплять.

Іван дивиться, як летять за вікном сніжинки – одна за одною, як химерно вони вплітаються у картинку на склі і як поволі підіймається хурделиця...

На столі тремтить свічечка – ВОНА ПРИЙДЕ.

Іван пише щось на склі – він служить помічником у дяка на празники та по неділях, тому трохи письменний.

Пише поволі, але впевнено.

Вимальовуються літери, але цілком слова ще не прочитати.

«Мисліте»

(Не можу більше, кохана)

«Иже»

(Я все частіше думаю про смерть)

«Рци»

(І про нашу з тобою любов)

«Он»

(Щось чорне у мене в душі росте і росте)

“Слово”

(Мені дуже боляче, кохана)

«Люди»

(Мене наче щось поглинає)

«Аз»

(Щось невідворотно страшне)

«Веді»

(Мені страшно, люба)

«Аз» –

М-И-Р-О-С-Л-А-В-А .

Вона вже тут...

 

V.

Максима збудив крик.

Глянувши на зорі, він зробив висновок, що вже десь за полуніч. Трохи занепокоївшись, усе ж піднявся, взяв шаблі та пішов на крик. Шабель у нього було дві. Не так, як у звичайних козаків, по одній, а дві. Дивні такі шаблі... Рукояті якимось мотузком оперезані туго, а на лезах візерунки дивні – не православні, це точно.

Крик був дівочий. Він долинав із ближнього яру під дорогою, та ще пак чувся голосний регіт.

«Люди...» – подумав Максим і полегшено зітхнув.

- Відпусти! Відпусти, виродку!!! Відпусти зараз же, а то..!

- А!!! Вкусила бісова дівка!!! Ловіть її!!!

«За’ ти в мене вловиш...» – тихо промовив Максим і кинувся в хащі обабіч того гурту.

Нападників було з дюжину. У козацьких жупанах і шароварах, але таких поношених і дірявих, що Максим відразу зробив висновок – не запорожці. Може, були колись... Втікачі, розбійники або зрадники – одне із трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тоді таких було тисячі. Тікали всі – козаки, ляхи, москалі, татарва і т.д. і т.п., тікали і нищили все на своєму шляху. Крали, громили, вбивали і ґвалтували. Спалювали цілі міста з соборами і людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послідньої копійки, починали спочатку.

- Виходь, лярво! Тобі все одно од нас не сховатись!

- Ти до мене виходь...

Максим якимось несподіваним чином уже стояв трохи вбік від центру збориська, обличчям до ватажка.

- Що за маячня?! Ти звідки взявся?!! Та я тебе ..!

Ватажок схопив шаблю і кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожній по шаблі, і понісся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в інший бік аж до самої землі. Через мить троє разом із ватажком валялися, стікаючи кров’ю, на землі, а остача повтікали.

- У, шайтан... – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, іще щось незрозуміле.

- Дівчино, виходьте! Чуєте, що кажу – не бійтесь мене! – трохи помовчав, тоді: – А хочете – бійтесь! Але ж повірте, шо залишатись тута самій у таку пізню годину ше небезпечніше !

У хащах щось зашаруділо, а через мить показалася людська постать...

……………………………

- Ми з подругами он із Пилипівки йшли. Я там жила раніше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вроді ще мою бабусю – татову матір себто – знали гарно. Діти в них пороз’їжджались, отож підеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирітка – ні тата ні мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам підсобиш, старим. Я й пішла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тіки ж у неї свої діти, а я їй хто? Могла і словом образити, і вдарити могла. Отож до мене подруги в неділю прийшли й кажуть – ходімо, Галю, з нами ненадовго, навідаєш батьківщину. Я й пішла. А тоді – ходім да ходім на вечорниці, ми, кажуть, проведемо додому. От і провели... Вони потікали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От... Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви...

- А я думав, то вас поранили...

- Та ні, ні…

Максим знову розпалив вогнище і вкрив Галю своїм жупаном – ніч видалась вельми холодною.

- Спати треба – пізній час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу...

Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.

- А що то в вас чудні шаблі такі ? Та дві...

- Та... Шаблі як шаблі... Спіть.

Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю ?..» – подумав козак. Відігнав думку.

- Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали ?

- Та спіть уже…

…………………………………………………………………

...Дим над Диким Полем, дим...

Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду – скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.

Він не знає, що залишився сам...

Орда летіла, як вихор.

Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.

Як дим над Диким Полем.

Чогось пригадалися батькові коні...

Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу – кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.

Табун виріс, здичавів...

Декілька десятків диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа...

Гей, коні ж ви мої, коні,

Ой да порвіть застави,

Ой да летіть у поле,

В чистий широкий степ...

То була улюблена батькова пісня.

Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні – пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони :

 

Ой да китайка впала,

Голову мя накрила,

В серці стріла засіла,

Думи летіть, летіть...

Соколом думи знялись,

Линули в рідний хутір,

Там, де у стайнях коні

Дико кричать, іржуть...

Гей коні ж ви мої, коні,

Ой да порвіть застави,

Ой да летіть у поле,

В чистий широкий степ.

Ой да летіть у поле,

Де в полі вітер віє,

Де вітер розвіває

Дим непрожитих літ.

Ой полетіли коні

Птицею в степ широкий,

Да й забрали з собою

Юність і все життя...

Так воно і сталось...

Ось вони – батькові коні – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства...

Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.

Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна – захлинається слізьми...

- Андрій! – кричить до табуна. – Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!

Чого вона зве коней іменем батька ?

І раптом чудо – дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі – наче підіймають із землі... Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові – шкапа нагинається до мами, хилить голову – закриває очі. Здається, що плаче разом із нею...

……………………………………………………………………

Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.

Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік...

Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…

……………………………………………………………………

- Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу...

- А як це, учителю Тарасе?..

- Ех, хлопче – краще тобі не знати…

………………………………………………………………

Очі вже майже не бачать нічого...

Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі...

Скривавлені уста вже не кричать – шепочуть :

- ... не... ду... шу...

Гей коні ж ви мої, коні,

Ой да порвіть застави,

Ой да летіть у поле,

В чистий широкий степ...

Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.

Їм не вдалось утекти.

Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз – ховати всіх треба.

Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.

Шукали Максима...

 

VІ.

Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря ?

Це, поза сумнівом, – незрівнянне видовище.

Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест – той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають – тягнуть до ешафоту.

Навкруги – юрби людей.

Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повісять, але він не помре від цього.

Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.

Як буде скандувати юрба...

Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквізитор завжди правий – це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник – будь-хто.

Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – єретик». Це – десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смерті.

У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути іграшкою в руках своїх катів.

Життя, вбите в слово – Єретик.

Інквізитор завжди правий.

Топеша завтра стратять.

Він сидить, схиливши голову, на мокрій підлозі тюрми - закрив руками лице...

 

VІІ.

- Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуєш? Ти мене чуєш, Мирославо?!

Іван схопив дівчину за плечі майже сердито, але навіть при цьому не міг відвести очей від її вроди. «Як же я її кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрішній голос. «Ой леле!»

Мирослава плакала. Іван навіть не намагався уявити, якими холодними були її сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримає її за плечі. Бо долоні його опікає якийсь сирий, майже трупний холод.

- Іване, – тихо-тихо вимовляє дівчина.

- Що, серденько? – Іван і сам уже майже плаче, обіпершись об підпірку хати.

- Я вагітна.

 

VІІІ.

Іванова мати помирала довго і так само довго мучилась. Із її кутка було чути верески, прокльони, просто матірну лайку наперебій із кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всі боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось із добрих людей не порадив пробити у стелі дірку. Як тільки це зробили – усе закінчилось. Поховали, пом’янули, розійшлись…

Івану вона сниться. Часом приходить вночі у вигляді невагомої тіні або стукає вечором у шибку, наче й не вмерла. Він не спить ночами. Вірніше, не спав. До цього випадку. Увечері так само сидів коло вікна. Раптом стук у двері. Думав, вона.

- Хто?

- Це я, впусти.

- Кохана?.. Добре. Там відчинено.

- Впусти мене…

- Та там відчинено. Чого ти не йдеш?

- Я не можу… Я не зайду. Ти маєш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.

- Ну, заходь, Мирославо.

Двері самі відчинились. Дівчина зайшла – як завжди, гарна, і як завжди, в чорному.

- Ти так пізно не спиш? – глянула на свічку.

- Знаєш, у мене така справа…

- Знаю… - Мирослава підняла руку йому до чола. – Вона до тебе більш не прийде. Тепер спи спокійно.

Мати більше не приходила.

Кінець першого мотиву

……………………………………………………………

Та що ви…?! – вода як вода!

Принесли од колодязя-журавля пластикову (з-під лимонаду) пляшку води, майже повну. Тепер не така їм – плюються, мене перервали…

Ну продовжую, добре, продовжую. Тільки не бушуйте, будь ласка. Знаєте, як важко зосередитись?

Угу.

А треба ще ж про святу інквізицію повісти, про упирів та про зажерливість козацької старшини того часу.

Як це до чого інквізиція?

Ха!

Інквізиція – вона завжди до чогось, а тим більше до всякого сатанинського отродія.

Ну ото вже будете слухати – будете й знати.

Отак от.

………………………………………………….…………

МОТИВ ДРУГИЙ



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.032 с.)