Про підготовку замаху на кошового та ще деякі факти з минулого головних героїв



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Про підготовку замаху на кошового та ще деякі факти з минулого головних героїв



« Проте цар, уклавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно»

( З листа Хмельницького до царя Олексія Михайловича, 1656 рік)

 

 

І.

У маленької упириці на ймення Ксеня є один потаємний страх. Воно, може, звичайно, і не страх – страшок, а все ж тільки-но дівчина починає засинати (зазвичай десь по обіді, в якомусь зі своїх тимчасових помешкань – погребі, хаті з забитими віконницями, могилі), це відчуття мучить її. Юнці здається, що її схоплять зараз же і витягнуть на Сонце, на світло. Ксеня боїться, Ксеня дрижить усім своїм тендітним тільцем, благає когось невидимого про пощаду, але він, той невидимий, не хоче й слухати, хапає її за плечі, вибиває двері або розриває могилу, кидає Ксеню на землю, не зважаючи на її плач та благання. Іноді Ксені видиться, що з неї зривають одіж упритул до чорної сорочки з трунного сукна для того, щоб кровопивиця швидше згоріла.

Тисячі малесеньких голочок врізаються в бліду шкіру під тканиною, спричиняючи незносимий біль, чується нестерпний запах паленого. Ксеня верещить і прокидається у своєму упирському холодному поту, який, повірте, раз у сто холодніший за наш людський буде...

Але найстрашніше видіння трапляється все ж рідше, хоч і від цього не стає менш жахливим. У цьому видінні Ксеня бачить Всевишнього. Ксеня розплющує востаннє великі яскраво-зелені оченята, і картинка широкого, синього неба (остання картинка в її житті, що обіцяло бути вічним) яскравим сплеском заповнює бездушну порожнину Ксениного тіла пронизуючим поглядом Господа – Бога. І тоді здається Ксені, що то заповнює її упирську сутність справжня жива душа. Мертві холодні вуста розкриваються, і ось-ось має зірватися страшне слово, але, як і будь-який кошмар, цей також не досягає своєї кінцівки, бо надходить пробудження.

Яке ж то слово, що так лякає маленьку упирицю?

То звичне слово, про нього писано-переписано купу Євангелій і слово те: ПРОСТИ.

Одного разу, так нажахавшись, Ксеня мала розмову зі своїм князем Топешем, і той усе зрозумів без слів. Перед ранком він ввічливо постукав у її схованку, якийсь низенький погрібець.

- Увійдіть!

- Здрастуй, Ксеню.

Дівчина проковтнула язик від здивування, хотіла щось сказати, певно, щось безглузде на кшталт: „Ми ж бачилися сьогодні”, - але не змогла. Князь підійшов ближче і присів на холодну землю коло якихось двох скринь під стіною, що слугували Ксені лежанкою.

- Як ти?

Топеш спочатку торкнувся долонею до Ксениного чола, наче хотів перевірити, чи нема в неї жару (що було б уже зовсім безглуздо), тоді взяв її за руку.

- Усе добре... – прошепотіла Ксеня наче злякано.

Топеш помовчав.

- Страшний він? – запитав тоді.

- Хто, мій князю?

Князь знову витримав паузу.

- Бог...

Ксеню пересмикнуло, очі налились слізьми й заповнили, як озерця, трупні плями під очима, покотились діамантовим струмочком по смертельно блідих щоках. Очі князя зблиснули якоюсь дивною злобою, але не щодо Ксені – точно не щодо неї. Навпаки, коли їхні з дівчиною очі зустрілись, його, князів погляд пом’якшав настільки, наскільки взагалі міг пом’якшати упирський погляд, і, можливо, навіть трішечки більше.

- Дивись сюди... маленька...

Князь промовив це тихо і навіть трохи тремтячим голосом, чомусь замість звичного „Ксеня”, використавши тут дивне, з теплотою вимовлене „маленька”. Ксеню могли інколи незнайомі кликати за зовнішньою ознакою – „мала”, але ж не оте, ніжне навіть, – „маленька”...

Князь розчепірив перед очима юнки долоню:

- Говори...

- Що, мій князю?

- Говори свій сон...

І раптом без особливих зусиль з боку Ксені її жахіття постало перед очима на диво живе і достовірне, наче саме по собі передалось у сухі, бліді, злегка потріскані вуста:

„Такий був мені сон. Наче мені чогось так тривожно якось. Я сплю. Все ще сплю, проте скоро прокинусь, і станеться щось дуже лихе, лихе і погане – я це знаю... Ось! Ось! Вони заходять – я бачу! В довгих білих рясах, наче ангели чи святі, вони високі, світяться білим. Мені страшно – вони високі, сильні, а я маленька, безпомічна. Вони підходять... ”

Ксеня заледве стримує страшний потік сліз і клубок, що став поперек горла.

„ ... Тягнуть мене до виходу, а я благаю їх: не треба, я не буду більше! Я кажу: я не буду більше! А вони не слухають. Мені страшно, бо вони білі, а я чорна. Я горнусь до стіни… ”

Топеш розгадує Ксенин сон. Це знання відоме тільки йому – істина причина того, що відбувається в Ксениній голові десь глибше, ніж картинка. Ось потроху проступають обриси видіння Святослава:

„Притулок. Сирітський притулок одного католицького монастиря в Румунії. Ксеня в підвалі того монастиря. Їй років 6 – 7. Ксеню обливають свяченою водою, б’ють монастирським хрестом, як каменюку. Солома у Ксениному кутку темниці за роки знущань стала вже зовсім червоною, і Топеш знає, що то не відмивається. І то не відмиється, бо то не кров... Ліва рука дівчини прикута кайданом і ланцюгом до стіни. «Увіруй! Увіруй!» – кричить п’яний монах. «Ха-ха!» – сміється. Стусани припиняються, монах відходить до дверей, каже наостанок: «Ну що ж, подумай поки що! Ха! Подумай, що Бог справедливий, адже не дає тобі смерті. Слава Ісусу! Подумай, а я тобі присвічу, щоб краще думалось», – кинув смолоскип на солому...

До Ксені не заходили днів два, поки не згоріло, не перетліло все в її темниці. Коли все ж завітали, побачили зовсім нагу перелякану дівчину серед суцільної золи, так само прикуту кайданом. «А я думав, вирветься», – буркнув один монах. Підійшли ближче. Вгледіли коло кисті ще не зовсім вздоровлену рану від іклів. «Чого не одгризла до кінця?» – спитав у Ксені той самий монах. У відповідь почувся тільки жалібний схлип. «Що ти маєш на увазі?» – спитав інший. «Бачиш, – показав той на шрам, – хотіла відгризти руку, щоб вирватись – злякалась, мабуть...» – « Мабуть», – задумався другий монах ”.

 

Топеш стрімко нахилився і витер Ксені лице – вона очунялась.

Тоді князь відразу ж торкнувся свого обличчя.

- Ну от і добре, – промовив. – Ну що, є жахіття?

Ксеня нахмурила чоло. Задумалась. Тоді кумедно так здійняла брови дугою і констатувала:

- Хм… Нема. Тобто не пам’ятаю. Не пам’ятаю його!

Ксеня взагалі раптом відчула таку легкість і гарний настрій, чого в неї не траплялось давно, а може й геть ніколи не траплялось.

- Усе буде добре.

- А знаєте, мій князю, я …я завжди думала, що він дивиться звідти, – кивнула вгору. – Просто вночі його не видно, а вдень видно. Страшно так. Я його боялась, а тепер ні. Я тоді в курнику думала: не можна ж, не можна так! Він же дивиться і нічого не робить. Він же має бути справедливим, а нічого не робить. І мені здалось, що його нема там угорі. Я кричу до нього: де ти? А звідти, згори, – тиша. Ні слова у відповідь. Я ж його просила, звала, але не прийшов, не відгукнувся навіть. А я, тобто ви, убили, порвали, поїли їх, а він не боронив і не допоміг. То я думаю… думала, де він є? У вселенній – де він?..

- Його нема.

Топеш важко видихнув і скривився, наче після тяжкої неприємної відрижки.

- А я … Ну…

Ксеня говорила вже без ноток того попереднього душевного болю, Навпаки, весело, проте ж її трохи приголомшив висновок князя.

- Киньте, Ксеню, – Топеш чогось перейшов на ви. – Вам набили голову різними дурницями п’яні монахи під час знущань. Подивіться на цих навіжених: Господи помилуй, Господи помилуй, – Топеш заговорив фальцетом, перекривляючи вірян. – Бога немає, як немає прощення їхнього, благодаті, любові та іншого. Бога немає, бо аби він був, то оця наволоч, – Топеш кивнув у бік дверей, – бігала б собі в Едемських садочках замість того, щоб гризти один одному горлянки, вбивати самих себе, давитись плотськими втіхами, красти, підло брехати, валятись у багні й поливати сим багном інших, самим своїм існуванням заперечуючи існування Його! Бога немає, бо аби він хоч трохи був, то не розпинав би своїх дітей на хрестах, не топив би їх у вині і не доводив до побоїщ сотні, тисячі, не оскверняв би свого ймення кров’ю. Бог би змилостивився. Аби Бог хоч трішечки був, він для початку навчився б любити сам. Бога немає.

Топеш крутнув головою.

- Їсти хочеш?

Двері рипнули, і в погріб увалився товстий чоловік, у рясі, з перекошеним обличчям – то був піп місцевої церковки.

- Спасе тебе твій Бог?..

Ксеня підвелась.

Священик звів переляканий погляд у смарагдовий світ Топешевих очей. Князь, як і раніше, сидів на підлозі. Ксеня підвелась не на долівку, а в повітря. Швидко в повітрі ж промайнула за спину попа. Той не знайшов нічого кращого, як схилитись і обхопити голову руками.

Пролунав тяжкий хруст, і в лице Топешу бризнула гаряча кров. Він обтерся.

- Дивіться, князю! – Ксеня сиділа, тримаючись усе ще в повітрі, неначе на колінах, і широко всміхалась скривавленими устами. Кров із вуст лилась на підборіддя, текла по шиї, скапувала з іклів упириці на її пишні груди. – Дивіться, нема! Аби був, спинив би! Аж спинив! Ха-ха-ха!

- Нема кому спиняти. Ха-ха!

Підземелля ще довго здригалось від диявольського реготу упирів. Реготу, який до смерті жахав декількох останніх жителів Богом забутого наддніпрянського хутірця.

 

ІІ.

Ішов дощ.

Не дощ, а мряка. Один за одним втаскували в прокурену тютюном та ладаном, а може, тютюновим ладаном, таким, що аби палив Спаситель, то обов’язково палив би щось подібне, вносили туди, в хату, шматки калік, безногих та безруких, розслаблених і спраглих, які, ковтнувши води, здихали по розставлених у кутках лежанках, кричали й корчились у передсмертних агоніях; як псів шолудивих, лупили по боках ще розумні обов’язкових божевільних.

Надійшов травень, заледве облаштувався на українській землі та й посунув тяжкі задумливі хмари над обрієм.

- Спасся, слава тобі Господи, спасся! – гукав хтось на лежанці й спускав дух, а приречені тяглися й тяглися.

Куди й зникла богобоязність та лагідність діда Тараса, куди подівся колишній Тарас – покірна божа овечка. Гай-гай, шановні, скоро ніч уже, і вівці в таку пору не пасуться.

Лікує Тарас, кидаючи тіла, обривки тіл на підлогу та гамселячи по обличчях смертників на лавах.

Кричить до них, наче до марев зі сну:

- Встати!

- Ой батечку, ноги… Нема ніг.

- Встати, виродку!

Бух!

- Вста-а-а-а-а-нь!

Бух! Бух! Бух!

Сідий характерник, де й сили взялися, лупцює хлопчину носаками по боках.

Бух! Бух!

- ВСТАВАЙ, РАБ БОЖИЙ!

Схоплюється розслаблений каліка…

- Діва Марія… Є ноги, є !

Характерник витирає рукавом піт із чола.

- Наступний!

- Заждіть, батьку, як же ж так – не було ніг і стали?

- Були ноги.

- Та ж не чув їх.

- А Бога чуєш?

Характерник звів очі. Хлопчина, спантеличений, помовчав. Тоді:

- Не чую, батечку, Бога.

- Дак чи є Бог?

Стояв дідуган коло печі у себе в хаті, де прожив уже багато-багато років. Стояв дідуган, постарілий у цю мить ще літ на сто до своїх ста, і здавалось, наче ось-ось заплаче старий двохсотлітній дідуган…

Занесли наступного. Татарин. Де він тут узявся? Хто його зна.

- Речеш по-нашому?

- Речу…

Кривава смердюча жижа лилась із начисто розірваного боку, викочувалась із кишок гнійним місивом, наче якась невидима молодиця промивала ті людські нутрощі, уподібнивши їх ненароком до свинячих.

- У Бога віруєш?

- В Аллаха…

Стався гучний сплеск у череві бусурмана – із кварту живої юшки ляпнуло на підлогу.

- Аллах милостивий?

- Аллах неосяжно милостивий, лікарю!

- Значить, Аллах – то Бог…

Характерник поліз брудними немитими руками до рани. Стягував розірвану плоть, наче в’язав весільні рушники.

Татарин навіть не простогнав.

Навіть не прицмокнув посинілими вустами.

- Аллаху своєму ти, далебі, більше потрібен, ніж тут мені. Геть!

Помираючого винесли надвір, просто скинули під хатою.

Залишившись на самоті, помираючий звівся на ноги.

Провів долонею по обличчю.

- Помиляєшся, старий. Так я потрібен Аллаху, як і тобі, як і Господу Богу. А все ж іти ше зарано. Ше є час…

 

ІІІ.

То була моровиця.

І то були останні чотири тижні життя Миколи Пилипенка. Останні тижні страждань і злиднів.

Помер він у неділю, як люди саме йшли на вранішню службу, «по вербичку да по водичку». Так сталось, і, певне, в тому не було ніякої закономірності – помер і все. Певне, також не думав Микола про той великий празник Вербної неділі, і, може, не думав про входження Ісуса Назаретянина до Єрусалиму та пальмове віття. Певне, що не думав. Що йому думати? Ото лежить він у себе в кутку на лаві, сам же приказав: буду спати тут, до мене не підходьте і не говоріть, хіба ти, Прісько, а так щоб ні-ні. Поможе воно, те «ні-ні»? Та де воно і кому в дідька поможе! А все ж вірив, надіявся. Ото лежить. Стогне. Та де, вже, диви, й не стогне, так йому тяжко.

Не згадує Микола про пальмове віття, проте дума, міркує себто так:

«А я ж казав: ідіте гуртом до церкви сьогодні, мене полиште. Полиште, кажу, що ж ви, нехрещені, ачи бусурмани, ачи ляхи нечестиві, що за моє мирське животіння будете в празник дома? А змій його матері, то ж гріх великий! Ото ж я їм приказую: ідіть то, ідіть, усі гуртом ідіть. І ти, Парасю, бери дитинку на руки, не цурайся, чуєш, не цурайся, що не твоя кровинка, хай чиясь кровинка, хай брата мого Івана, царство йому небесне, кровинка, то й що?!! Вона теперечки дочка моя! І твоя, Параско, дочка! Хай простить Господь та святі угодники мене грішного, а я їй усе оддам. У дітей своїх рідних кусень хліба останній з рук вирву і їй оддам. І ти, Парасю, не усміхайся лукавенько і не зціплюй зуби. І не свідкуй на мене неправдивого, що я тебе, дружину, єдину перед Богом, не поважаю. Поважаю я тебе! Більше за всіх і за самого себе разом узятих! Поважаю Параско, а все ж дитинки в обиду не дам! І ти, Парасю, не репетуй дуженько – не дам! Бо ти, Парасю, не знаєш того, що я від брата єдинокровного Івана знаю. Ти не знаєш того, то ж не балакай. От так ото йдіть у храм і … Хай Господь прощає нечестивця. Який-то празник сьогодні? А, Вербна! Так ото верби свяченої мені несіть! Принесете верби, і мене з ніг до голови віттям обкладете. Накриєте віттям, так я зразу ж видужаю. Та не мелю я, не мелю дурниці! Кажу, що видужаю, значить, так тому й бувати»

Отакі пальми…

А ще думав Микола про багато.

« От, – думав він, – прожив я життя. Довге, не довге, а прожив. Вірую я в Бога? Вірую. Як охрестили мене і як до води свяченої торкнувся вперше, так ото з тої хвилі і вірую. А чи грішив я? Аж грішив. І хтозна, простяться мені гріхи мої, а чи буду я в Аду горіти, як безбожник? Не відаю. Відаю одне: людина я. Не слава то й не ганьба, певно, а одначе ж людина. Твар Божа. І був я, мабуть, Господом Вездесущим созданий на щось, бо відає Бог, що робить, а не так, як людина нерозумна, не зна, що ції хвилі діє і для чого то. А Бог – він усе знає. І не глупий Бог! Каже от моя Парася, що забирає Бог мене, її одну залишає, то глупий він. Ні! Бо не знають люди путей Господніх, куди їм Господні знати, як вони своїх не врозуміють? Куди їм до Господа? Так от жив я для чогось. І був я на землі»

А більше всього Миколі думалось, що жив він для дочки Іванової, племінниці своєї себто. Та й чаклун отой, Тарас, казав: бережи її понад усе! Часто він до них заходжав, як здоровіший був. Ото візьметься нізвідки наче, погостює з день-два, трав якихось принесе, питво якесь, – то все дитині, каже.

А от Параска дитини не любила, страх. Інакше як чортеня, не звала. Лаяла часто. Воно ще й мале дуже, що там розуміє, а вона лає. Та воно й було чого, звичайно. Попервах важко приходилось. Що ж, як воно хреста боїться? І хреста, й ікони боїться те мале. І молитви православної не терпить воно. Жах!

А ще було зразу…

Параска його своїм молоком годувала. Благо, Гнатик тільки-тільки від цицьки відучився.

Ото вночі спала дитина, – вередлива взагалі була, то кричить серед ночі, то крутиться, бува, із люльки випаде. Як можна, хтозна. Прокинуться домашні – лежить на долівці. А взагалі дитя те зразу ніччю не спало. Вдень воно спало, а вночі бавилось. Старі кажуть, день із ніччю попутало. Так ото. Ну прокинулась раз Параска од того, що тиша в хаті настала. Усі вже й позвикали: мале те в хаті, значить, гамірно ніччю. Так ото вони сплять, а дитя репетує. Та ну, і нагодоване воно, і до ладу приведене – репетує, і все. А тут ні, тиша. Параска дума, чи впало та вбилось – аби, прости Господи. До люльки, та – ой матінки!!!

Будить Миколу:

- Миколо! Миколо!

- Що там?

Вона в сльозах уся, труситься.

- Я утоплю її, Миколо! Та як же ж так можна? Воно ж поїсть нас уночі, Миколо! Воно ж упир! Он глянь!

Микола до люльки – лежить мале, усміхається, а по кімнаті сяйво зелене. То очі у дитини світяться.

Приходив чаклун наступного дня. Дав якусь подушечку дитині під голову. Там усередині таке як трава сухенька. Стало дитя спокійно спати.

А ще такий випадок був.

Годує Параска немовля, а воно вередує.

- Та не кусайся ти! Не кусайся! Їж, як думаєш, антихрист! – сердиться молодиця.

Наче вспокоїлось. Їсть.

- Щось ти довго смокчеш, уже, певне й смоктати нічого. Дай. Досить, кажу. Кидай! Кидай же!

Ледь Параска від грудей відірвала те дитя. А тоді як гляне – над соском ранки дві рівненькі круглі, з них кров так і ллється. Жінка до малої – а в неї повен ротик крові. Та ще плямкає так смачно, усміхається.

- О Боже, що то?!!

Два ікла у малої невеличкі між зубів видніються…

 

ІV.

Максим наблизився до Січі в кінці червня 1658 року, хвацько оминаючи поодинокі козацькі дозори у безмірному степу.

Січ чорніла під вечірнім передзахідним сонцем за кілька верст по той бік Дніпра.

Максим лежав серед трави, високих заростей очерету, кропиви, медунки та конопель – чекав з’яви перших вечірніх зір. Парубок не зважав на шурхотіння бур’яну за два сажні від нього, хоч знав – то не що інше як лис, мабуть, навіть недужий на сказ.

Думи, тяжкі думи нависли над головою Безрідного, мов густі осінні хмари, що ллють із неба дощ, подібний до сліз Божих, ті хмари, яких і близько не було зараз на матовому та глибокому тлі літніх вечірніх небес...

..............................................................................................................

Махмед-Гірей зіставив проклятий підсвічник зі столу, розтер забиту руку, кривлячись, як боязливий шакал до мисливця – з образою і злістю.

- Качук шайтан! – проклята річ підвернулася якраз невчасно.

Безрідний глянув на посинілі пальці хана, тоді на свічник – той був невеликий, з кулак, позолочений, може, хоча швидше за все відлитий із бронзи. Підсвічник немусульманського стилю був далебі не що інше, як військовий трофей.

- Болить, – протягнув спокійно хан, наче його хтось проте питав, – болить та ниє, проте біль, коли він завданий правильно і виникає якраз у потрібному місці, часто сприяє зміцненню здоров’я...

Безрідний кивнув. Йому було нецікаво слухати, та й хану той біль, мабуть, не додавав багацько здоров’я, а скоріше за все посилювався, і Максим те відчував. Махмед-Гірей підійшов до вікна, звів змучене обличчя вгору, підставив під струмені благодатного сонячного світла долоні, умив тими струменями чоло.

- Аллах милостивий до мене та мого народу...

- Ваша світлість!

Безрідний перебив хана. Той озирнувся – козак, стягнувши туго на руці блакитну вервицю вицвілих чоток, махнув розчепіреною долонею в бік хана. Видихнув, наче докінчуючи попередню фразу:

- Милістю Аллаха.

Біль із ханового зап’ястя буквально рукою зняло.

Махмед-Гірей кивнув.

- Урус шайт ан Сірко... – хан випростався. – Гяури потребують болю, щоб істота цих земель та істота двох народів вздоровилась, зітхнула з полегшенням. Смерть кошового буде болем важкої втрати та болем незносимої скорботи для невірних. Розумієш, карачей?

Безрідний розумів.

............................................................................................................

У плавнях за декілька верстов од Січі було чути виття степового вовка.

Вовків було, може, шість – сім, мабуть, одна зграя, що перегукувалась у важких туманах над степом та плавнями.

У ту ніч Безрідний уперше в житті бачив привида.

Над головою дрімаючого козака посунуло важким смородом домовини, і він обернувся. Узрів ген-ген далеко в степу постать. Білий, сніжно-білий силует, що наближався. Безрідний встав. Тривога запала в серце, тяжка тривога і, навіть не думаючи про заклинання чи одворот, козак кинувся бігти прахом світ за очі.

А марево наближалось.

Через яри та пагорби, мостики у плавнях Безрідний біг, та чим дужче він біг, тим ближче ставало марево – розпатлана молода дівчина в чорній накидці з каптуром.

Грали грози над головою дівчини, і страшні пориви вітру розпатлували її довге волосся. Вона була не страшна – ні, навпаки, вродлива, але така сумна, що ставало нестримно тяжко на душі. Тяжкість переростала у страх.

Ближче і ближче.

Ближче і ближче.

Ні сестра, ні мати, ні котрась із Максимових незчисленних жертв не були на неї схожі.

Максим бачить зовсім близько її хворобливо бліді руки.

Руки, що підіймаються назустріч.

Налетіла гроза, і вила, і вила, і вила...

Максим збудився від хриплого завивання степових вовків.

………...................................................................................................

Оминувши дозорні пости надвечір 17 числа Безрідний влігся просто в траву недалеко коло шляху, там, де бовваніли, як іти зі сходу, торішні копиці сіна – перегнилі, зчорнілі, та ще ж і розкидані коло міста-фортеці дуже й дуже недбало. Максим знав, що ніччю дорогою обов’язково хтось пройде. Обов’язково хтось мине його схованку і, звичайно, поплатиться за це. Головне зараз – потрапити у Січ непоміченим.

За копицею Максима було, напевно, не видно, він умостився доволі недбало, розкинувшись на такий собі перині із сіна, покидавши шаблі з піхвами та інше спорядження геть до кущика полину. Лежав, жував соломинку, міркував про те, про се, а ще ж, звичайно – чи не дав Шайтан дьору з ближніх степів. Погано було б, аби се сталося, бо Шайтан – то вірний Максимів кінь, якого козак залишив верстов за п’ять звідси і мав скористатися ним при втечі.

Безрідний, як і дуже часто останніми днями, намагався розгадати особу дівчини-марева в степу. І справді – хто ж то в дідька була?

- Аллах акбар, Аллах акбар... – намистинки забігали швидше і швидше...

...............................................................................................................

Іван Сірко був кошовим отаманом славного війська запорозького ще з червня 1658, і був той день коронації його, здається, понеділок. Воно, правда, мабуть, не скільки здається, скільки так і є.

„Собаку Миська ” – попереднього кошового отамана Січі запорізької „ок сучій матері яко гниду ” викинули з його престолу на радному полі, і той од страху стукотів рідкими зубами, ховаючись під возами.

„Мисько”, окрім того що був собакою і гнидою, ще являвся виговською підстилкою і попихачем Виговського, коротше, виговчиком.

Виштовхали тоді Сірка стусанами під задницю на середину радного кола і веліли :

- Нехай заговорить сучий син!

Трохи тоді повагавшись, прорік славний молодець:

- Товариство, дякую вам і кланяюся доземно, що віру мені свою явили. Ви, низовики, ідіть на Чигирин, рубайте до ноги здрайцю Виговського, поспішайте, аби з’єднатися з руським військом, щоб разом на панів-ляхів ударити, а ми тут всією Січчю стоятимемо супроти бусурменів і не пустимо їх на Україну, не дамо ясир брати та землю нашу плюндрувати...

Про се багато хто з істориків писав...

От, наприклад, Натан Рибак у чудовій книжці „Переяславська Рада” докладно те дійство і ту промову описує (вже ж краще за мене). Проте Рибак не знав, як і історики, що…

Знав Махмед-Гірей...

.........................................................................................................

Безрідному снилися жахи, а може, він не спав, а так, думав, проте йшли полки, застеляючи обрій короговками і стягами, здіймаючи ударами кінських копит куряву, волаючи гімни і прості заклики – йшли ті полки.

Онно вже дим над Диким Полем, дим.

А де дим, там, як відомо, руїни, згарище, плач, стогін та чорні богохульні прокльони.

Де дим, як відомо, тисячі мертвих немовлят на дорогах та у замках, що їх потім скидають до братських могил сотнями, закидають груддям землі, і на тому місці тоді стає пустир, і місце те зветься проклятим.

Хто і коли його прокляв?!

Де дим, шановні, там господиня-смерть ходить з гострим келепом поза спинами і заганяє тії келепи кількостями у сто, тисячу та чотирнадцять тисяч по черзі і всім разом...

V.

Спить Микола.

А може, марить чоловік, хто його зна. І ото йому сниться чи мариться, наче йде він кудись ніччю по брукованім шляху, а ніч, зоряна, місячна, і хащі скрізь.

Страшно чогось Миколі.

Швидше й швидше йде чоловік по тій бруківці. Відлуння від підкованих чобіт по каменю все гучніше. Ось уже біжить Микола. Хекає вельми, серце ледвечки з грудей не вискочить.

Тум! Тум! Тум!

І наче за спиною щось у Миколи. Страшне щось. Таке страшне, що за декілька місяців подібних видінь не має чоловік змоги повернути голову назад через страх, що входить у всі нерви, у всі думки, паралізує тіло і з’їдає зсередини. Жах!

Перетрудився він, Микола. Замучився тікати. Зліг із моровицею і помре, либонь. Умре і накриє землею очі, щоб не бачити того завжди однакового страхіття, після якого обов’язково треба тікати. До іншого хутора, міста, села, куди очі глядять. Тікати треба, бо знайдуть. Тікати треба, бо вб’ють.

«Та хай мене, – думає Микола, – хай мене, а дитинку? За нею ж полюють!»

І от бачить Микола сон.

І не втече він більше, і не встане, бо близько вже кінець.

Хто ж захистить їх, сім’ю його?

Біжить Микола чимдуж, наче у свої юнацькі роки. І наче нема ні моровиці, ні лежанки старої, ні болю, ні зашморганої курної хати, що так сковує буденністю поодинокі злети людської душі.

І наче немає ні землі, щоб упасти, і ні неба, щоб злетіти.

І наче немає років тяжкої праці, турбот, горя, п’янства і сварок, і немає тих років, і ось він, Микола, молодий. Біжить.

І наче немає ні тіла, ні душі.

І немає ні Сатани, ні Бога, щоб судив.

І немає такого Бога, щоб судив.

Ось зараз ВІН стане перед Миколою.

Страшний, кволий чоловік, згорблений трохи і сутулий. Микола знає, що він скаже. Так було завжди. Він скаже: віра потрібна смертним, – і здійме меча. Ще трохи, і це станеться. Ось вона, тінь у низькому тумані.

Це він.

Микола закриває очі від страху.

- Зійди! – молодий дівочий голос лунає у Миколи за спиною.

Кволий каліка на шляху вирячив страшні очі.

Не на Миколу. Кудись за ним.

- Зійди! – голос задзвенів високо, лунко, владно.

Микола обертається.

У низькому тумані видніється тендітна дівоча постать у чорній накидці на плечах.

Миколі погано видно її, але туман потроху розсіюється, і можна щось розгледіти. Дівчина дуже вродлива, зовсім юна, здається, але обличчя дуже, дуже бліде, і ще погляд очей… Він не схожий на звичайний дівочий погляд. Микола знає вже цей погляд. Він такий само, як і в каліки з мечем.

Микола бачить в очах дівчини наростаючу лють. Таку, що аж самому стає страшно.

Юнка підіймає праву руку долонею на каліку, і вже не гукає – люто, несамовито кричить:

- З-і-і-і-й-й-й-д-и-и-и!!!

Каліка губить меч. Прикривається руками. Зникає в хащах.

Дорога вільна.

- Ідіть…

Микола дивиться на шлях. Там, десь у його кінці, видно яскраве сяйво. Таке тепле і лагідне. Таке добре. Таке любляче.

- А що там, доню?

- Там Господь і рай…

- А ти?

- Мені туди не можна.

- А куди ж ти?

- Туди… – дівчина кивнула на темряву за спиною.

Микола востаннє глянув на її обличчя. Матір Божа! Це ж його небога! Вона вже змінилась, подорослішала, але це вона. Чоловік хоче окликнути постать, що зникає в тумані:

- …!!!

Не встигнувши вимовити ім’я і не дочекавшись вербички, Микола Пилипенко помер.

VІ.

Не часто побачиш у цьому маленькому графстві у Східних Карпатах запорожця. Та, власне, хто його зна, чи й оті місцеві люди (в сенсі, місцеві, а не ті, що юрбами ошиваються у місцевих корчмах – кого тільки тут не стрінеш) знають, що воно таке – запорожець. Біс, прости Господи в таку пізню годину, його розбере. Я не був, не бачив. Рівно як і хазяїн того не дуже благочестивого закладу, в якому запорожець з’явився коло полуночі, мабуть, не був на Україні. Запорожець, як і будь-який, у шароварах, чоботях і смушковій шапці. Був він увесь якийсь такий калічний і поганий, чи то в боях пошматований, чи таким і народився. Корчмар не знав. Він, корчмар, тільки й спромігся у відповідь на багатозначний жест відвідувача спитати по-місцевому:

- Що вам принести?

Козак якось йому вже роз’яснив:

- Будь-чого, аби за душу брало.

Було якесь вино. Вино не вино, помиї якраз. Подав. Гість чаші не взяв, хилонув із горла. Видув. Та хоч би в одному оці. Ще – показує. Корчмар несе. Так три пляшки помиїв. Тільки сплюнув під ноги. Запалив люльку. Через якийсь час хміль, певне таки, вдарив. Кілька хвилин сидів непорушно. Тоді підняв над столом якийсь продовгуватий предмет у чорній ганчірці, той, що приніс із собою. Поклав на лаву поряд себе.

- Я у вас тут посиджу трошки, можна?

- Прошу пана, тільки недовго, я скоро закриваюсь.

- Тільки трошки.

Повний місяць поплив над нагір’ям.

По темному провулочку за вікном розлітались кажани, а ще там було видно шматок кріпосної стіни і башту древнього похмурого замку. Запорожець знав той замок, бо не так давно там уже був.

- Залишилось тільки почавити трутнів, – подумав уголос незнайомець, бо йому замок на хвильку здався чималеньким рубленим вуликом пізнього місяця серпня. – Тільки почавити…

- Ви щось хотіли? – корчмар стояв коло винних бочок.

Незнайомець байдуже захитав головою.

Зірки над замком були доволі яскраві цеї ночі.

« Мабуть, на щастя» – майнула думка у незнайомця.

Якийсь час він ще дивився на вікно сторожової вежі пильно і безпристрасно. Ось там щось зблиснуло і запалало тьмяне світло.

Незнайомець піднявся, забрав згорток.

- Ну, дякую за такий щирий прийом, але мені вже час. Всього вам найкращого.

Попрямував до виходу.

- Чекайте, а розплачуватися?

- Розплачуватись? – здивовано мовив козак. – А хіба я вам щось винен?

- Звичайно, ви випили три пляшки вина.

Козака розмова, здавалося, зацікавила. Він звеселився, підійшов до корчмаря.

- Скажіть, а ви вважаєте це вино вашим?

- Так, адже я його приготував.

- Себто створив?

- Ну так.

Незнайомець задумався. Тоді й каже:

- А давайте так. Я вам заплачу золотом утроє більше, якщо ви відповісте мені на питання.

- Згода!

- Дивно… – здавалось козак був розчарований. – Ви ще не чули питання… Ну добре. Уявіть, що оці бочки – це люди. Тоді вино це, що, по-вашому?

- Кров, певне.

- От. А кров створив хто?

- Певне, Бог. Я ж не єретик, Господь із вами!

- От. А якщо, припустімо, ну так, припущення просто, що я от так як випив вино, випив кров із людини.

- Припущення у вас…

- І все ж, якщо я випив кров, чи маю я платити Богу рахунок у такому разі? І якщо маю, то скільки?

Тут волосся корчмаря стало дибки: на останніх словах його гість піднявся, як стояв, у повітря і став отак кружляти по корчмі. Руки його були складені на грудях, у них він тримав свій згорток і час від часу постукував один об один великими пальцями та все говорив:

- Скільки за чарку, за кварту, за бочку крові? І як Бог прийме – золотом, сріблом, діамантами? А, людино?

Корчмар мовчав. Він просто ошалів.

- Скільки ти убив, корчмарю?

- Я?.. Я ні…ні… не вбивав…

- От щедра натура у вас, людей, на побрехеньки! Рік тому ти з сином, старшим, якщо не помиляюсь, зарізали отут, у корчмі, двох чоловік. Зарізав ти, хоч бив більше син. Були вони іноземці, і ви їх хотіли просто пограбувати. Французи, здається. Чоловік та жінка. Ними тут усе смердить. Коротше, не вийшло пограбувати. Той вихопив шпагу, туди-сюди – два трупи. А тепер послухай. От я, припустімо, – наблизившись до бочок, незнайомець штовхнув одну згортком. Стався гучний вибух, і бочка розбилась. Велетенська червона пляма на підлозі. – Я розбив бочку і розлив вино. Я маю сплатити?

Переляканий корчмар мовчав.

- Кажи, комахо!

- Т-т-так…

- Скільки?

- У-у-у-п-п-потрійному… р-р-розмірі…

- А ти, собако, сплатив Господу в потрійному?

Блиснула сталь, і вже не вино, а жива кров бризнула на підлогу…

Незнайомець виходив із корчми, витираючи чорним ганчір’ям важкий меч. За порогом зупинився. Дивився прямо.

- Я сплатив…

Тоді глянув на зорі.

- Решти не треба, Всевишній…

І тінню линув до вікна сторожової вежі.

 

VІІ.

Степан Стороженко після смерті, як тінь або привид на полуночному, вкритому весняним туманом цвинтарі між оград і високих бур’янів, – він скрізь снував за отаманом Безрідним.

Скрізь.

А за життя ж що?

За життя Степан, як і зараз, був худим високим парубком, трохи навіть надміру високим, завжди жартівливим, охайним, приземленим у своїх прагненнях та мріях.

Мрій у Степана було не те щоб греблю гати. Швидше всього, дуже й дуже мало тих мрій під рідкою сухуватою чуприною козака ховалось – скупі та загальнолюдські мрії.

Мріяв козак про вишневий садок коло гарненької побіленої хатинки, і щоб та хатинка обов’язково була розцяцькована густо мальованими ружами. Мріяв про низенькі тини, криницю-журавель, обов’язково за грядкою вниз до річки при болотистому ґрунті, і щоб там, на тому ґрунті, набивали перші весняні зливи кришталево-чисті калюжки. Про вулики мріяв Степан – небагато, може, навіть один чи два на перший час, а тоді… О, тоді пасіка б неквапливо розросталася, поглинаючи собою лани та левади, липовий цвіт, гречку й кавуни на баштанах, волошки з кульбабами та ті ж таки вишеньки коло хижі. Летіли б рої злизувати сік із побитих яблук під стежиною й чагарником. Цвів би подорожник та кропива, цвіло б чар-зілля в дібровах і він, Степан Стороженко, бувши вже в літах, прикладав би теє листя, прибите пилом курного шляху, до ранки, що сочиться кров’ю на коліні необережного онука. І кров би спинялась, і дякував би онук старому Степану Стороженку…

…………………………………………………………………

Груддя землі з-під кінських копит полетіло Степану в морду, і наче вибило, вирвало з тяжкого гнітючого сну, що тягнувся десятки років.

- Максиме! Держись, ми вже коло Волошки!

Вершник сіпонув за повіддя, і все тіло коня задрижало суцільним м’язом, що бився в конвульсіях, піднялось дубала.

- Максиме, держись!

Нема вже Максима. Далеко він. Та ще далі відлетить зараз твоя боягузлива чи, мо’, така відважна душа, хорунжий. Молися, хорунжий.

- Безрідний!

Упало тяжко тіло хорунжого, і нема кому молитись до красивого бога і святити його, хіба півчі в церквах відголосять ув поминальну суботу, хіба мовить панотець слова страху за масштаби свого мирського – до каяття далеко, а страх, він завжди є:

- Простіть мене, брати і сестри…

Згасав хутірець, і біленька хата, вся в ружах.

І гули хрущі так, що помилуй Господи, – нагнітався гул їхній і з’їдав останні миті ганебного животіння боягуза-хорунжого Степана Стороженка.

То здіймався в повітрі тінню туман, то зникав і відправляв Степанову грішну душу в хутірець під вишнями.

Загони татар прошмигнули через каламутну мулисту річечку Волошку…

 

VІІІ.

Над Бахчисараєм зайнявся один із перших погожих днів літа, наче сам священний птах Хун накрив благословенним крилом вузькі вулиці, просторі майдани, білосніжні мечеті, води й береги Сурул-су там, де берізки й кипариси кидають похмурі тіні у джерельну воду Саргузелю.

Легенький вітерець торкає виставлені на сонце ханові руки і доносить з вулиці нерозбірливий гомін. То живі трофеї вервицями тягнуться до похмурої фортеці Чуфут-Кале.

Хан перевів подих.

- Угодно Аллаху, щоб Ібліс направив свій взор на благословенний наш край і віру святу Магомедову. Аллах мудрий, і ми належно сприймемо святу волю його. Аллах акбар!

- Аллах акбар!

Махмед-Гірей та Безрідний майже одночасно склали почесті аллаху.

Запала коротка мовчанка, і крики з вулиці посилились. Максим знав, що ті табуни невільників женуть із самої Наддніпрянщини та Дикого Поля, і знав, чому – після Переяслава та Богданової смерті на Україні все вже не так, як хотілося б декому.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.236.13 (0.056 с.)