Про кохання, святу інквізицію та про те, як, власне, «виходив Христос»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Про кохання, святу інквізицію та про те, як, власне, «виходив Христос»



В 1659 році для арешту І.Виговського на Україну було послано приблизно 200 000 воїнів на чолі з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратіним, П.Скуратовим та іншими.

Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воїнів.

Денна облога фортеці почалася 21 квітня.

І.А.Лисий, краєзнавець

І.

У Путивлі є один жіночий монастир, а посередині двору там церква. Висока така церква, колись років шість-сім тому я був там на екскурсії. Тоді ми, дітвора, втекли від вихователів і полізли аж на саму дзвіницю.

Звідти було видно увесь Путивль і околиці. Здавалося, що видно весь світ. Путивль – красиве місто. Може, мені так здалося, бо я там був усього лише раз у житті. У підвалі того монастиря жила Мирослава Топеш. Було їй тоді більше ніж три сотні літ, і вона, здавалося, не хотіла більше жити ні дня. Так їй здавалося до зустрічі з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всі – монашки, настоятельниці – всі! Але їй було плювати. Вона покохала цього хлопця усією душею, всім серцем, які, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тілі. Їй хотілося літати, і вона летіла. Вона пролітала кожну ніч, оминаючи дзвіниці путивльських церков над степами й хуторами, ярами і річечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернігівщину, де жив її коханий. Рідше він сам приїздив до неї в Путивль. Рідше, бо то велика відстань для людини.

Велика для людини і незрівнянно мала для упиря.

ІІ.

- Прокидайтеся!.. Підемо вже.

Максим легенько поворухнув Галину за плече і, поки вона, сонна, протирала очі, подав їй шматок хліба, шматок сала і огірок.

- Нате ось, у чумаків виміняв.

- На що?

- Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…

Як поїли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також виміняв, хоча Галя не дуже йняла тому віри).

Стали збиратися.

Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе і вдарив по стременах. Кінь збіг по схилу пагорба рисцем, а тоді вже далі на шляху дав галоп.

- Там болітце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…

……………………………………………………………

Подорожні йшли рядком, оминаючи очерет і невеликі болотяні калюжки. Максим – трохи збоку, підтримуючи Галю за руку, а кінь плентався позаду.

- Скажіть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якісь будови придбати для першого часу?

- Можна, звичайно, тільки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.

- Ну, за цим не постоїть.

- А ви, мабуть, теж козак?

- Та ні. Служив у одного полковника на побігеньках іще давніш, так він і сам на Січі не був ні разу. Не те що там я.

Галя була дуже красива. Максим помітив це ще там, біля вогнища, а вранці, коли вона тільки прокинулась, він, поглянувши на неї, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дівчина, яку довелося зустрічати на своєму віку. Він навіть відчув у грудях якийсь гострий незносимий біль, наче то болить серце.

Галі було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.

Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу і ненароком помітила Максимову ліву руку.

- Який страшний шрам! Звідки він у вас?

Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потім ще й одвів за спину.

- Та то ще в дитинстві десь обранив, навіть не пам’ятаю де.

- А рана здається такою свіжою, наче ось-ось кров піде.

Ота кров ішла.

Галя цього не знала і не повинна була знати.

Вона майже все життя прожила в рідному селі. Вона чула хоч щось подібне Максимовій історії хіба від якої язикатої баби на печі. Та й навряд чи сама та баба вірила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона ніколи б не зрозуміла, чому та рана вже декілька літ не тільки не заживає, а ще й продовжує кровоточити так сильно, що двічі на рік (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти від обширної кровотечі. А в інший час постійно змазувати руку настоєм із різного зілля, спосіб приготування якого знав хіба тільки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла і не пропала.

Галя б ніколи не збагнула. Вона б ніколи йому не пробачила.

Максим навіть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радіти життю. Просто жити – те, чого він, Максим, уже давно не міг.

Але все ж Максим був цеї хвилі щасливий. Щасливий, що зустрів Галю, що врятував її, що оце зараз міг так просто йти з нею поруч і розмовляти. Коли Галина нога зовсім розболілась, Максим узяв дівчину на руки й поніс. Він крадькома милувався своєю супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячні промені в її злегка хвилястому волоссі! Як блищать її карі оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дівчина, що змусила боліти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього ніколи не було.

 

ІІІ.

Ішов дощ.

Не було ні грози, ні вітру – просто звичайний осінній дощ.

Мряка.

- Давай я щось тобі накину на плечі – ти ж застудишся!

Іван і Мирослава сидять на призьбі його будинку. Вона – у звичайній сорочині і якійсь накидці на зразок величезної чорної хустки.

- Ти ж знаєш – я не застуджуся.

- Все одно якось…

Іван гладить її розпатлане хвилясте волосся.

- Ти забереш дитину, Іване?

- Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала під дощ. Здавалося – гнівалась.

- Ти ж знаєш, Іване, я ніколи не дам їй того, що даси ти. Я не навчу її жити серед людей. Не влаштую їй щасливої долі. Ти ж знаєш!!!

- Може, все ще можна змінити?

- Нічого не можна змінити! – дівчина відкинула неслухняне пасмо, що впало на очі. – Наш час давно пройшов, Іване…

 

ІV.

Вірний слуга святої інквізиції, ім’я якого, на жаль, згубилось у віках, а звали його всі просто Пастир, був у статевому відношенні вельми розпусною людиною.

Про це зазвичай не прийнято було говорити навіть у вузьких колах священиків, але факт залишається фактом: Пастир – збоченець та розпусник. Йому не було ніякого діла до обітниці целібату чи власне великої гріховності своїх проступків. Він, як і більшість йому подібних служителів культу в ті часи, вмів жити сьогоднішнім днем.

Віра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скоріше як певна необхідність – імперія тріщала по швах, її роздирали міжусобиці та підступні заколоти, зовнішні вороги, у першу чергу варварські племена. А ще ж самі християни – це чистої води засіб підірвати владу. Кому власне потрібен кесар, кволий, як і всі, посередній. А головне – смертний, коли ось є безсмертний і всемогутній бог? Приходь і кланяйся, приходь і віруй.

Імперія тріщала по швах, коли раптом геніальному Костянтину Великому (не маю уявлення про підґрунтя і масштаби його величі) не прийшла в голову геніальна ж думка об’єднати Великий Рим під стягами універсальної релігії. Такої собі вселенських масштабів тоталітарної секти.

Чого?

Причина, як і все мирське, до болю прозаїчна – влада.

Подумайте: якщо бог є любов, доброта, прощення, а за апостолом Павлом, бог є скрізь, то значить, добро скрізь. Отже, чиниш будь-яку (ну може за рідкісними винятками) дію, і можна сказати: я чиню добро, з любові чиню це себто, або ж по-божому дію.

Ото.

Так же і Костянтин, і його вірнопіддані, творячи таке добро споконвіків аж до нашого часу, вже встигли збудувати цілу інфраструктуру віри, з чіткою вертикаллю влади, важелями впливу, методами маніпуляцій і ще багато-багато чим.

Отже, останній острівець римської величі – святий престол мало загадував на майбутнє царство господнє. Йому й земних справ вистачало, як от вистачає їх священику на прізвисько Пастир.

Щодня, вірніше, щовечора привозять йому втаємничені дівчат-повій, якими «святий» користується до ранку або почергово, або ж усіма зразу, та й часто їх потім або ж знаходять мертвими, або ж узагалі не знаходять. Коротше, я в ці темряви заглиблюватись не буду – привозять шльондр, і все.

Привезли й на цей раз.

А він стоїть собі під вікном і думає, що взавтра доведеться вести на страту одного упирка на ймення Святослав.

 

V.

- Ну що… Непогано…

Пастир оглядає легкодоступних панночок, як лошат на ярмарку, мацає волосся, шкіру, заглядає в зуби.

- А оцю потвору викиньте геть із моєї оселі! Ану пішла, вівця!

Ха! Вівця! Та його, власне за оттакі репліки Пастирем і прозвали. Він Пастир і є, як послухай його:

«Пасу вівці мої»

Або

«Покайтесь, овечки!»

Або

«Кожній вівці своя кошара і кожній вівці свій пастух»

Або

«Виведу вас на луки божі, вівці мої»

Або

«Блаженна та вівця, що голос мій чує»

Або

«Як вівчар без овець не пастир, так і я без грішників не священик. Як кошара без овець не кошара, так і церква без прихожан не церква. Як нема хазяїна без крадія, так нема і бога без сатани»

Та ще й, звичайно,

«Не пасе хазяїн сам отару, але ж пастух. А як є один пастух над отарою, то іншим туди зусь. Так от і ви, вівці мої, тільки за мною ідіте і сумнівів не майте, і до інших пастирів не звертайте. Амінь»

Хух!

Пастир надійшов до юнки в чорній накидці на плечах та в каптурі.

- Скинь каптур, – каже.

Та не скидає, тільки звела голову і глянула в очі Пастирю, здавалось, зблиснув у неї погляд дивно. Пастир відразу перемінився.

- Я оцю беру.

- А решта?

- На біса вони мені треба? Собі беріть, як хочете. Я оцю бажаю.

- Ну дивіться.

Пастир повів юнку нагору, тоді, правда, спинився. Глухі удари чобіт об кам’яні сходи затихли. Постояв.

- Ну добре, давайте ще оту, – кивнув байдуже пальцем на вельми чистеньку і симпатичну чорняву дівчину

- Іди, – один із ченців штовхнув ту в спину.

- Христофоре!

- Так.

- Що з тобою за люди? Я їх раніше не бачив, – питає Пастир.

- Часи міняються, люди міняються, панотче…

- Ну дивись… Гарно розважитись бажаю.

- Та й вам не нудьгувати…

 

VІ.

Кімната «нагорі» нагадувала невеличку копію інквізиторської палати тортур.

Взагалі тут ні диб, ні коліс не було, а був один лиш стіл дерев’яний посеред кімнатки тії кам’яної, із гратами на маленькій шибці та ще пак на столі лежав кинджал не кинджал – більше схоже на кухонний ніж.

Ще про кімнату тортур нагадувала невелика свічечка на сосновій дошці під стелею і, як та свічка горіла, чути було дух розплавленої смоли – воно чимось нагадувало ладан.

Ніж на столі був не тільки забруднений у густій чорній крові (що навіть не засохла ще з учорашньої «бурхливої» ночі), а ще й у здавалось, людській плоті – чи то шкіра чи навіть нутрощі.

Чорнява дівчина злякалась.

Ота маленька в каптурі нітрохи.

- Цілуйтесь, – Пастир задоволено посміхнувся і відійшов до брудної вицвілої стіни. – Цілуйтесь, вівці, чули чи ні? Гладьте, приголублюйте одна одну, я це люблю…

Чорнява була не на жарт перелякана. Вона потрапила сюди, зовсім не розуміючи, що на неї чекає. Інше ж, маленька дівчина в накидці – вона не була в цьому місці жодного разу, зовсім не могла знати Пастиря та його звичок, але все ж була абсолютно спокійна в цю мить. Вона скидає з голови каптур, демонструє хворобливу блідість обличчя та шиї. Виявляється, вона симпатичніша за першу, але та перша наче реальніша, живіша.

У незнайомки густе, темно-каштанове волосся, м’який овал обличчя, рівний кумедний носик, злегка припухлі губи, що виражають щось середнє між посмішкою і озлобленням. З-під накидки видно ніжну аристократичну шию та трохи такі ж тендітні та бліді плічка.

Маленька дівчина дивним безпристрасним чи то трохи здивованим поглядом вирячених оченят втупилась ув очі чорнявій шльондрі. Нахиляє повільно голову в один бік, тоді в інший, наче намагається щось розгледіти.

Щось дуже важливе.

- Як? – ніби так і не побачивши нічого в тих очах достойного уваги, питає Пастиря.

- Що як?! – той знервований.

- Як цілувати?

- Тобі що, сучко, пояснювати треба? Як усі – в губи!

Дівчина, розуміючи, кивнула і подалась уперед. Її погляд був таким же, але, здавалось, тепер абсолютно байдужий до шльондри навпроти.

Цілувалась незнайомка пристрасно та звабливо, ніби навіть важко дихаючи. Пастир був задоволений. Він уже навіть не просив, щоб вона обіймала чорняву і гладила їй шию.

- Тепер вниз, – командував він, – цілуй її в шию.

Дівчина зупинилась.

- Як?

- Що як, сучко?! – священик розсердився, бо його перервали на найбільш цікавому місці спостережень. – Цілуй як знаєш, а то прикінчу, хвойдо!

Пастир різко тикнув пальцем на брудний кухонний ніж.

- Як знаєш то як знаєш.

Дівчина стрімко відхиляє голову назад, відкриває рота і б’є зубами трохи нижче шиї іншій. Страшної сили струмені крові бризкають по цегляній стіні аж до стелі. Зробивши один скрик, шльондра падає нежива.

Пастир відступає до дверей – вони замкнені.

Дівчина витирає патьоки крові з губ, щік, шиї рукавом та зворотною стороною долоні.

- Це є головна ваша біда, люди, – ви не вмієте говорити недвозначно. Ви й думати недвозначно не вмієте. ПадЬ! – дівчина стомлено та роздратовано махнула рукою в бік священика, і той упав. – Євангеліє писали декілька людей, та й то написали так, що кожне з наступних поколінь розуміло його по-своєму. Де тут недвозначність?

Незнайомка була роздратована власне тим, що не могла відтерти кров.

- А хочеш?.. Зажди.

Пастир злякався до смерті, та навіть не рухався.

Далі він ошалів іще дужче – дівчина полишила марні спроби одтерти лице од крові, взяла зі столу ніж і просто здирала з обличчя ним шматки шкіри.

На їх місці швидко виростали нові, чисті, а відрізані миттю згнивали.

- Хочеш знати, як було насправді?

Дівчина присіла коло Пастиря, ніби хотіла пояснити щось дуже важливе. Раптом за спиною у панотця пролунав басовитий смішок. Незнайомка глянула туди і теж приязно усміхнулась.

Пастир обернувся.

За зачиненими гратами стояли в ряд ті самі незнайомі йому ченці з Христофором.

У Христофора, Пастир помітив, стирчали із рота ікла.

- Насправді:

« І вийшов Христос пасти отару свою, і вийшов, і пас.

І вивів їх на луки, і поїв з луків, і годував з луків, і рождав з луків, і число було їм чотирнадцять тисяч.

Аж росло число те і вдвоє, і виходив Христос сміятися до Іллі та аж до Отця, і був Господь.

КарА СполонЕ, КарА ВіднайдЕ, КарА Уб’Є.

Аж згубилась овця, і стало не чотирнадцять тисяч, що росли, а так же само, але на одну менше.

І пішов Христос у яри, і гори, і провалля, і цвинтарі, і могили, і шукав ту, і віднайшов.

Аж стало віднову чотирнадцять тисяч, що росло, і виходив Христос сміятися до Іллі, і був Господь.

КарА Є РаЙ.

А була овця від чотирнадцяти тисяч, що росли, хвора і знемогла.

І повів Господь овець ради неї у кошару, і був Господь.

Аж тоді ніччю спав Господь.

І не було Іллі, але ж був Господь.

Тоді вже почувся крик.

І забіг Христос у кошару до овець своїх чотирнадцяти тисяч, що росло число їх.

І побачив Господь, що хвора та з іклами овця.

І бачив, що іклами і зубами порвала інших.

І бачив, що стали інші з іклами і зубами.

І бачив, що накинулись на Господа свого.

І не було Господа Бога »*

Брудний ніж одним махом розірвав горлянку Пастирю.

 

(* Ксеня цитувала уривок із «Книги одкровень» - упирського святого письма. Мудрість цієї книги, за уявленнями кровопивців, була принесена з Міжсвіту - місця, звідки упирі й прийшли на землю.)

 

VІІ.

- Галю! Донечко! Ми думали, тебе вже й на світі білому нема! Ой Господи, дід усе село на ноги підняв – на шлях поїхали! Твої подруги з Пилипівки сказали, що тебе розбійники на шляху схопили!

Гарно вдягнена бабуся обняла Галю так міцно, наче ось-ось задушить, і плакала. Галя теж плакала. Максим зрозумів, що то, певне, Галина господиня.

Вони і ще декілька людей стояли коло чепурненько прибраного подвір’я, а поруч шумів хрущами й бджолами в охайних вуликах сад.

- З тобою все гаразд, Галю? Вони тобі нічого не заподіяли? Чи не поранена ти?

- Та ні, ні, тітко Горпино – усе гаразд. Ось цей добродій мене врятував.

- Ой дякую тобі, козаче! Хай благословить тебе Господь!

Бабуся кинулась до Максима з розпростертими обіймами, але той скорчив щось на зразок млявої посмішки й відмахнувся. Не подумайте, – це не був вияв благородства чи ще якихось високих почуттів. Просто Максим прекрасно розумів, що ще років із п’ять тому Галі було б краще потрапити до рук тих розбійників, ніж до його, Максимових. Усе це посміховисько, ліплення з нього героя посилювалося ще й присутністю тут (як це завше буває по селах) цілої юрби зівак та пліткарів, яких хлібом не годуй, дай тільки привід перемити комусь кісточки.

Максим ненавидів їх.

Ненавидів почесті.

Ненавидів тих, хто ті почесті справляє.

Він ненавидів усе це з тої самої миті, коли під одним польським провінційним містечком козацькі загони понесли його на руках, підкидаючи й викрикуючи «Слава!». Йому тоді хотілося згоріти під цим сонцем, що так сліпить його нечестиві очі. Йому хотілося кричати тоді, зараз, усе життя хотітиметься кричати тільки одне: «Кого ви славите, роде невірний?! Того, хто все життя вас зраджував, зраджує і буде зраджувати?! Того, хто табунами гнав ваших жінок і дітей у ясир?! Того, хто незабаром кине на криві татарські ятагани вашого гетьмана?! Та будьте ви прокляті! Навіки! Навіки! Навіки!»

Але він мовчав.

Він не міг себе видати в такий неслушний момент. Зараз ти переможець, то ж будь ним! Гопцюй, співай, п’янствуй, як переможець! Грабуй, як переможець! Ґвалтуй, як переможець! Убивай, як переможець!

Упийся православною кров’ю, нехристе!

А коли надійде час, ти завдаси свого підступного удару гяурам! Прямо в спину – знову зрадиш, тобі не звикати!

Максим аж почорнів од злості і щоб скорше вирватись із цього пекла, кинув Галі щось на зразок «побачимось!» та й погнав коня навпрошки через леваду до садиби сотника.

 

ВЕРТИКАЛЬ УПИРСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

(спрощена)

І.КНЯЗІ

Вища ланка влади Царства. Це обов’язково чистокровні упирі (народжені від зв’язку двох кровопивців). У їхніх династій завше більш ніж тисячолітні історії. Влада княжої сім’ї необмежена. Вона ґрунтується на повній покорі всієї піраміди очільнику – прямому нащадкові, який, крім того, проходить обряд коронації або хрещення на царство. Сила княжого духу (специфічного астрального тіла) дорівнює силі царства в цілому. Князі – найбільш досконалий різновид вурдалаків. Символом княжої влади є особливий фамільний меч, що має надзвичайні магічні властивості.

ІІ. ВИТЯЗІ

Витязі, вони ж хрестоносці - це відгалуження княжого роду. Їхніми руками князі здійснюють правління. Витязі мають велику силу, але в процесі розвитку Держави Тіні правляча ланка виродилась у власне князів, а нижчі її верстви утвердились як витязі, вищі слуги престолу. Витязі є вищими за всі інші класи суспільства і підпорядковуються тільки князям. Носять особливі керуючі клинки, які здатні владарювати над зброєю нижчих рівнів.

ІІІ. ШЛЯХТА

Вища ланка влади у спеціальних військових підрозділах держави, що носять назву армій і складаються з певної кількості легіонів. Армія – силова структура царства і є такою собі державою в державі. Армія підпорядковується особисто князю-очільнку, хоч і залежить певною мірою від дій витязів (у мирний час). Армія має власні закони та порядки, власну структуру і власних очільників, тобто шляхту. Шляхта – це, так би мовити, клас військових командирів, які мають дуже сильну владу, але тільки над легіонами. Шляхтичі також чистокровні, з довгою історією своїх династій. Символи їхньої влади – бойові мечі, здатні прискорювати і призупиняти динаміку бою, наводити страх, сум’яття, розгубленість і т.п. Шляхта, як і князі, носить чорні плащі з капюшонами, але також і кольчужку – характерна одіж легіонера, сорочка з чорного сукна, здертого з труни, у якій був похований небіжчик і пролежав не менше трьох днів у землі. Кольчужка може бути не суцільна з гробового сукна, а з його шматків та просто з чорної тканини. Це спорядження частково захищає живих мерців від особливо тяжких поранень.

ІV.ЛЕГІОНЕРИ

Легіонери – солдати. Підпорядковуються шляхті. Можуть бути нечистокровні. Проте обов’язково зі строком вмертвіння не менше ста років. До ста – це резервісти. Зброя легіонерів призначена безпосередньо для бою. Характерна риса легіонерів – відсутність страху перед загибеллю. Легіонери дисципліновані, навчені та надзвичайно жорстокі. У них, крім усього іншого, відсутні страх хреста, осики, святої води, близькості церков, дня (можуть воювати ранком та ввечері), часнику; відсутня жага крові (вона є, але легіонер уміє її контролювати, і зазвичай це відчуття асимілюється в паралельне – жагу вбивства). Легіонер легко може вбивати упирів, навіть вищої ланки, якщо він не складав їм присяги. Шляхтичів теж називають часто легіонерами, хоча вони мають більше спільних рис із князями.

V.ПІДРУЧНІ

Особлива ланка в упирському суспільстві, яка контролює виконання цивільних норм та законів.

VІ.ЧЕРНЬ

Непривілейований стан суспільства. Це просто звичайні упирі без особливих здібностей і чарівної зброї. Чернь виконує обов’язки на кшталт перевезень, виготовлення чогось, забезпечення армії, придворних та ін. Це зазвичай просто люди, що через укус стали вампірами.

*УПРИСЬКИЙ МЕЧ «ХРЕЩИК»

VІІ.ХРАНИТЕЛІ

Живі люди, що служать князям. Назву свою отримали під час Тисячолітньої війни, бо переховували багатство князів від Собору – зібрання тимчасового вампірського уряду (упирям важко відчути щось у людському помешканні). Хранителі також мають свої роди, і через близьке спілкування з упирями перейняли з часом деякі їхні риси: часткову боязнь світла, страх релігії, гострий нюх на кров.

 

VІІІ.

Ксеня була шляхтянкою, тобто родом із упирських правителів середньої ланки, дуже відданих Топешам. Зараз Ксеня єдина була відданою. А ще Ксеня була маленька, струнка, дуже приваблива, дуже розумна і дужче всього фанатична. Сей фанатизм, що, здавалось, лився з неї через край, являв собою наслідок примноженої в багато разів сліпої відданості князям Топешам Ксениних дідів і прадідів, усього її роду.

А не було у Ксені вже зараз, варто сказати, ніякого роду – всіх попалили інквізитори, повбивали найманці, самі ж упирі в боротьбі за владу знищили, і через те, може, була Ксеня вельми сумною завжди і навіть наче у розпачі.

Завжди – це до зустрічі зі Святославом Топешем.

Тупі середньовічного зразка селяни мало не вбили маленьку упирку однієї ночі, а Топеш тоді її врятував.

Було це ось як. Скалічена монастирським хрестом упириця Ксеня проходила вночі (летіти не мала сили) повз загублене між лісів поселення в одній із румунських провінцій. Була дівчина настільки знесилена та пригнічена, що гірко плакала. Не дивуйтесь із цих недолюдків – їм теж буває погано.

Отже, ішла Ксеня, хитаючись, поміж хащі пробиралась, світу через сльози не бачачи, – жалюгідне, скажу я вам, видовище.

Ксеня шляхетної крові, тому не через слабкість чи страх вона плакала, але через образу. Її вже встигли потоптати за довге життя, як багно під ногами, а вона ж не в цьому вбачала свою місію від народження. Ой не в цьому! Вона, Ксеня, як і інші шляхтичі, мала стояти по праву руку князів і вести легіон – ось що значить бути шляхтичем.

Та де! Нічого цього немає, і ось зараз Ксеня така голодна, що мусить зайти в село. Хочеться їсти.

Ніхто не впустить дівчину в хату в такому стані, та й який, врешті, сенс? Вона й дитину малу не поборе, така слаба. Вирішила найпростіше – зайти в курник, поскубти курей.

Тримаючись за стінки, Ксеня заходить у дощану будку курника, хапає першу-ліпшу несучку з гнізда і впивається в неї іклами.

Пір'я набивається дівчинці в ніс і в горлянку, заважає дихати. До болю гірка рідина тече в шлунок, хочеться блювати. Ксеня захлинається тією гидотою вперемішку зі сльозами сорому та болю.

- Ну де ти, Бог?!! – гукає вона, завалившись спиною на підлогу з суцільного багна й посліду і впустивши свою здобич.

- А-а! – верещить несамовито. – Б-о-о-о-о-г! – голосно ридає.

Кури підняли ґвалт, але юнка того не чує.

- А-а! Бог! – лунають важкі схлипування.

У цю мить до курника влетіли сонні люди з ломаками й рогачами, накинулися стрімко на Ксеню.

Ось він мав уже надійти, той кінець – дівчину зараз розшматують.

Єдина думка поволі згасає у мозку разом із лінією життя: «Де ти, Бог?»

Раптом люди почали падати.

Юрба розпалась, полетіла кров, шматки плоті й цілі тіла кидались об стіну навпроти.

Худий згорблений каліка бере Ксеню на руки й виносить із приміщення, злітає в небо.

- Хто ви? – питає та злякано.

- Мовчи, сестро. Відпочинь. Уже все добре.

- Князь?!!

Топеш почув близькість упиря-шляхтича із ведмежого барлога, де саме спав, і вирішив прослідкувати, що ж то воно. Через декілька годин побачив маленьку дівчину, що йшла у бік села. Пошкандибав за нею.

Власне, цей випадок був початком його, Святославової, мрії.

…………………………………………………………………

Грати відчинились, і Топеш поволі вийшов на свободу. Від перших днів недоїдань та безсоння у нього крутиться голова і перед очима стоїть мряка.

- Ксеню… – князь хитається на ногах.

- Так, мій князю, я вас тримаю.

Топеш не зміг стримати пориву своєї хоч і упирської слабкості – не стільки, мабуть, приязні, скільки поваги. Він міцно і як тільки міг ніжно обняв Ксеню, притиснув її голівку до своїх грудей, нахилився щокою до густого каштанового волосся.

Ксеня, здавалося, сама розчулилась іще більше.

- Все вже добре, мій князю. Тепер у нас усе вийде.

- Так, дорога Ксеню, – все вийде.

Топеш трохи опанував себе, глянув Ксені ув очі і пригладив рукою неслухняне пасмо на її чолі.

- Ходімо на волю.

Місячне світло, що впало на очі князю, видало розширені зіниці звичного до дурман-зілля курця.

Кінець другого мотиву

……………………………………………………………………

- Так-так, побалакай мені, що тоді мовби дурман-траву не полюбляли – ще й як полюбляли, ліпше нинішнього! Та й чого ти, шановний, мене збиваєш знову? Сказав, курили, значить, курили. Я тобі не Гоголь, щоб карти плутати. Краєзнавець найшовся. Ото й файно, що домовились! Хух! А тепер, любі друзі, наберімося терпіннячка да й слухатимемо нові неймовірні історії про походеньки Безрідного та кумпанії, а слухати, повірте, є що. Тут тобі і про напад на монастир, і про знайомство з сотником, і про Чортів млин. От уже так зразу і страшно, що Чортів млин! Да най буде хоч і дідьків, ви зразу послухайте, тоді будете балакать. Ото ж – увага…

……………………………………………………………………

МОТИВ ТРЕТІЙ



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.7.202 (0.055 с.)