Про ознаку на небі та бунт у москалів

«Конотопці рішуче виступили у 1659 році проти зрадника І. Виговського»

(Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область)

І.

У квітні 1659 року Господнього із північного сходу в напрямку Конотопа потяглися шеренги сторожових псів царського престолу.

Престолу царя Олексія Михайловича.

Частини московського війська для тієї кампанії комплектувалися царатом з розбійників та з бідняків на швидку руку. На дорогах стояв дим, курява, толочня, п’яний мат. На дорогах іржали коні, перекрикуючи бояр, а бояри драли горлянки ліпше за будь-яких коней, а отже, бідним тварина не було шансів їх перекричати.

Солонина, вбога юшка і сира колодязна вода ставали поперек горла.

- Дави хохлов!

Надходив вечір.

Неозорий степ Дикого Поля зчервонився, як достиглі ягоди калини, а на ніч, певне, буде туман.

Мав бути туман.

 

Царь наш батюшка родной

И боярин Симеон Пожарський

Нас ведут в поход степной

Уничтожить стан татарский! –

кричали знесилені колони.

 

Уничтожить стан татарский!

 

Видихали спрагле вечірнє повітря.

А повітря було кров’ю.

Так здавалось, бо червоний світ навкруги – то або вечірня заграва, або кров, а перед боєм вечірнє видиво не могло бути нічим іншим, як тільки кров’ю. Так казали старі, що бачили на своїм віку багато, казали також боязливі та забобонні – казали, що те сонце передвіщає майбутні ріки крові, що неодмінно протечуть. Казали, «хохляцької» крові... Казали, бо не знали, що не хохлам цього вечора світить тая кривава зоря.

- Назад! Назад, суки! Сейчас же! На…

Бах! Бах! – зразу з трьох чи чотирьох мушкетів…

То, певне, найбільш убогі духом «робяты» кинулись навтьоки з колони – кулі звалили їх у траву, і проступила на спинах кров, що наче матеріалізувалась зі скривавленого сонцем повітря.

Трупи вже не бились у конвульсіях, одного ще живого добили, а боярин далі горлав і горлав. Доки не побачив, що сонець стало три – одне велике й двоє маленьких обабіч нього. Уже торкалися обрію.

- Б-батюшки! Что это? – затремтіли колони.

Настала тиша.

Колони спинились.

- Что?

- Отец… – бубонів один. – Отец покойный, царствие ему небесное, говорил – к горю, к горю это большому…к войне…к смерти…

- Чьей смерти? – питали. – Нашей? Их?

- Не знаю.

- Война войной, – якийсь прищавий молодик витягнув кресало, – на войну ведь идем… и смерть туда же… и горе туда же…А вот что видится, так такое, стало быть, не к добру, – заговорив тихше. – Не к добру для нас, стало быть, я так думаю, – взагалі зашепотів. – Я давно об этом думаю. Бежать надо, уходить! Кто со мной?

- Ты чего?! – один штовхнув заколотника в плече. – Вздумал царя-батюшку предать?! Русь святую опозорить? Вот сдам тебя самому князю…

- Тихо! – перервав той. – Тихо! – озирнувсь по боках. – А ты подумай лучше, на черта тебе все это надо? Голову сложишь, а если и не сложишь, лучше, что ли? Будешь опять на барина корячиться у себя в деревне, будешь на конюшне сечен. Будешь нищ, голоден, гол. Твою бабу барин лапать, зажимать по углам будет. Детей твоих к черту продадут, обменяют, подохнут на барских работенках отроки твои! Ты на барина зло держишь, и я, брат, держу. Так на хрена ж за него умирать? О какой славе ты говоришь? Идем, братцы!

- Идем!

- Идем! – пролунало з усіх боків.

- Тихо только! Как сумерки падут, так и пойдем!

ІІ.

Максим уже загасив люльку і хотів було йти в хату, коли почув шурхіт у садку. Через хвильку до нього наблизились чотири постаті. Зупинились.

- Тут живе Максим Безрідний? – промовив один дивним приглушеним голосом.

- Ти з ним говориш, – Максим був спокійний.

Постаті рушили до нього, але він рвучко трусонув на них жар із люльки. Та то був уже не жар. Десяток волохатих звірів кинулись на нападників і розірвали трьох. Один зумів утекти. Максим мовчки піднявся і зайшов у господу.

- Галю, прокидайся, – гукнув у будинку, – бери Наталку і ходімте зо мною.

- Що сталося, любий?

- Потім, серденько, потім.

Вони вийшли у двір і попрямували до хати діда Панаса. Максим на ходу крикнув двом козакам, щоб виводили коней зі стайні. Було вже далеко за північ.

- Одчиняй, бісів п’яниця! Це я, Безрідний! – Максим із силою калатав у двері. – Та одчиняй уже, харциз!

- Чого вам? – дід визирнув у шибку.

- Жайвори по селу снують. Постережеш моїх.

- Не свисти?! – дід вилупив очі.

Він, видно, був приголомшений, хоч, наче й розумів, про що йдеться.

- Заходь, дочко! – старий запросив Галю з дитиною і міцно зачинив двері.

- По конях! Хутчіш! – крикнув Максим хлопцям і вже віддаляючись чув, як дід наставляє домашніх не виходити надвір і нікого в дім не запрошувати.

…………………………………………………………………

По дорозі до кладовища вершників зупинив чоловік. То був Степан.

- Максиме, біда! – він був явно переляканий.

- Шо там?

- Попіднімали всіх. Два десятки сотникових козаків лежать неживі. Я прискочив, як саме витягували жайворів. Страх! Такого ще не бачив на своєму віку! Декілька цеберок крові на могили розлили, під плити, і вони повставали!!! Мати моя рідна!

- Де наші?

- П’ятьох поклали там же, між могил. Он два зі мною. Ще два – по людях послав. Он бач? – Степан показав скривавлену руку.

Максим мовчав. На нього найшло якесь остовпіння. Він не думав про те, що зараз відбувається на селі – знав, що в сільських хатах іде криваве побоїще. Якась інша невідворотна думка лякала отамана своєю неминучістю. Треба було лише зробити крок, щоб вона стала реальністю.

- Хто, Степане? Хто піднімав?!

Степан усе зрозумів. Він сам боявся Максимового припущення.

- Хто?!!

- Князь…

…………………………………………………………………

Князь Святослав Топеш із п’ятіркою щойно піднятих із могил легіонерів прямував до будинку Безрідного. Виявивши, що там ні душі, постаті наблизились до сусіднього подвір’я.

- Стукай! – Топеш сів коло вікна і затягнув люльку.

«Легко ж обдурити сих козачків, які вони довірливі, – думав він. – Хотів сотник свою шкуру спасти, а поплатився усім ще раніше. Хи-хи!»

- Хто там? – дід Панас визирнув у шибку.

Князь відвернув голову потилицею до нього.

- Це я, старий. Одчиняй.

- Хто це я?

- Хто, хто. Безрідний, хто, – без особливого піднесення відповів князь. Він не вперше дурить цих нещасних людців, уже навіть і нудно.

- А звідки мені знати? – гримнув дід Панас.

- О, це шось нове! – кинув Топеш своїй свиті. – Чи тобі не доводилося зраджувати свою батьківщину, – мовив до діда татарською.

- Заходь! – двері відчинились.

Топеш навіть засмутився: «Так легко?»

Проте чого ще йому чекати? Він знав Безрідного надто добре, щоб схибити.

Те, що було далі, можна описати двома словами – була бійня. Дід хапався за шаблю, але даремно. Князь просто вдарив по її лезу голою долонею, і та вискочила у старого з рук. Топеш витер скривавлену руку. Можна було бачити, як утворена лезом шаблі рана затяглася на очах. Дід полетів від стусана до стіни. Дідів син Остап, що саме підскочив, був зрубаний мечем одного з легіонерів.

- Спокійно, шановні, спокійно! – гукнув Топеш переляканим жінкам. – Я вже смачно повечеряв у господі вашого сотника, – князь усміхнувся, – так що мені зайвих жертв не треба. Мені потрібно лише знати, де зараз знаходиться…

Раптом він замовк. Його погляд спинився на переляканій Галі з дитиною на руках.

- Молодша?! Не може бути! – Топеш навіть захитався. Здалось, йому стало зле.

Запала мовчанка. Князь стояв і дивився на Галину хвильки зо дві непорушно. Тоді якось наче боязко, не відводячи погляду, забрав у легіонера, що стояв по ліву руку, меч.

- Не мир принести прийшов, а меча… прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю і невістку зі свекрухою, – помовчав. – Та, певне, ще брата з сестрою.

Топеш зробив рвучкий рух, незвичний для його кволої статури, і вмить заніс меча за ліве плече. З такого положення сіконув.

Галя не встигла навіть скрикнути, лише закрила собою дитину, аж раптом сталося чудо – її намисто, подароване Максимом, осліпило сяйвом усіх у будинку. Топеш затулив очі ліктем і впустив меч додолу. Намисто з тріском розлетілося по кімнаті – десятків зо два намистин-світлячків, що поволі затухали. Князь потягнувся до меча, але тут сталося незбагненне – Галя встала назустріч своєму кривднику.

Дід Панас, лежачи на підлозі, проморгався і помітив сей рух. А ще помітив дід Панас, чи то йому привиділося, наче запалали Галині очі зеленим, загорілися, і не йшла вона до Топеша, а линула в повітрі, бо – о Боже! – її босі ноженята не торкалися землі.

- Славлю ймення твоє! Мир, Молодша, мир! – Топеш підняв долоні вгору і ледь не вибіг із будинку. Вслід за ним попрямували легіонери.

Дід Панас же од того жаху знову знепритомнів.

……………………………………………………………………

Через хвильку примчав Максим. Побачивши розчинені двері, він мало не збожеволів, але виявилося, що в хаті майже всі живі-здорові, окрім діда Панаса, що лежав під стіною без свідомості, та стікаючого кров’ю його сина. Максим розворушив оглушеного діда.

- Шо тут сталось?

- Не зміг… Це був той, цар їхній.

- Князь… Та знаю вже.

- Він щось сказав твоїй дружині і пішов. Щось таке… – дід ухопився за голову, – болить же як!

Максим полишив діда.

«Може, Топеш хоче напасти іншим разом або шось мудрує. Мені все одно, головне, шо з дружиною й дочкою все гаразд»

- Казав, молодша, – промовила, тримаючись за голову, Галя сама до себе.

- Як?!! – Максим стрепенувся. Підскочив до дружини.

«Ні, чекай, чекай, не може бути. Не може!»

У нього в голові, як вихор, самі по собі полетіли спогади від найпершої зустрічі з Галею. Полетіли і наткнулись на руку старшого розбійника, яку вкусила дівчина. Вірніше, не на руку – на той слід від її зубів.

«Постій, постій, можна було шось запідозрити. Не звернув уваги, дурень. Але ж…»

Спогади помчали далі, знову спіткнулись об дивні слова Галі на цвинтарі.

«Спить хтось» – чорт, та не кожен же таке і скаже! Знаю я тепер, про кого ти казала «спить», і під якими хрестами він спить!»

Красива невисока дівчина, красива невисока дівчина – вихром крутились ці слова у Максимовій голові. Слова, сказані Топешевими посланцями давно-давно, ще, мабуть, до визвольної війни.

Шукав. Усю Україну князь обійшов – нема красивої невисокої дівчини. От він характерникам гроші гарні й пропонував, лише б відшукали. Живу чи мертву.

У Максима аж помутніло в очах. Жах! Жах!

«Хворіла ж ти, серце, а я тебе вздоровити не міг ніяк. І не зміг би. Трусило тебе, ластівонько, кров’ю ти кашляла, а я й не знав, що то. А то мертва вода грала. То ж так, мила»

Максим же сам чув від Топеша: «Загубив я Молодшу, в руках була, а загубив же».

Він завжди так її називав. Хто ж вона ще для нього?

«Ой леле! Жах! Жах!»

- Як твоє прізвище?! Як твоє прізвище, Галю?! Чуєш?!! – Максим щосили терзає дружину за плечі.

- Чи ти не знаєш!

- Прізвище!!!

- Пилипенкова…

 

ІІІ.

- Крупина за крупиною гоняется с дубиною!

- Ничего, ребятушки, скоро в Сосновке отожремся!

 

Вже стала ніч. Москалі після доволі пісної вечері попадали ниць (лаючись на скупий харч) і швидко позасинали. Лише купка повстанців не спала. Вони вже зібрали своє спорядження і готувались у дорогу. Куди – й самі не знали. Їх було десь, може, чоловік двадцять. Усім керував той-таки прищавий молодик.

- Так, ребята, сговоримся вот как: вы пойдете …

Раптом між сплячих замелькали постаті. Повстанці притихли.

- Окольничий, – прошепотів старший бунтар. – Бей гниду, ребяты!

Повстанці кинулись на постаті. Зав’язався короткий бій. Поклали майже всіх – один лиш утік у бік шатра князя-боярина. Старший особисто всадив шаблю в черево окольничому.

- Ну, мать твою! Допрыгался, мразь! – прогорлав. – Бегом, ребятки, уходим на север! Тот может донести! Бежим!

Скоро купка втікачів добрались нишком до того ж місця, де ввечері домовлялись про сей бунт. Спинились, бо побачили, що в бік табору прямує ще одна запізніла колона. Вояки в ній ледве волочились і були, здавалось, іще більш змучені за тих, що спали там коло позицій.

- Сейчас переждем, пока пройдут, – шепотів заколотник – и двинем где-то…– поводив пальцем у бік обрію, – там, стало быть, Конотоп… С той стороны дорога на Путивль, стало быть… Вот пойдем туда – на Путивль сейчас нельзя, обойдем лагерь Трубецкого и двинем …

- Слышь, – один гримнув, пригнувшись.

- Чего тебе?

- Туда взгляните, братцы. На луну…

Повстанці всі як один розвернули голови. На тлі ясного місяця виднілись невеликі цяточки, що швидко наближались до колони. Так швидко, що втікачі ледь встигли розгледіти постаті людей у повітрі, коли ті кинулись на колону. Повстанцям перехопило подих. Чоловік (чи що то воно було) тридцять врізались з лету в юрбу людей, сікли якимись довгими блискучими клинками. Чулися крики москалів і удари, удари, удари. Ще щось на кшталт гарчання і кашлю, якісь спльовування. Здавалось, над залишками колони в сатанинському танку підстрибували голови, кінцівки, нутрощі. Бризки крові…

Дуже запахло кров’ю.

Ставало млосно. Такого запаху ніколи ще не чув навіть старший прищавий заколотник, що вже встиг за свій вік побачити не одну різню чи криваву битву.

Запах крові у якійсь немислимій її кількості забивав памороки – здавалось, зараз зблюєш або втратиш свідомість.

- Всем лежать! – процідив старший, затиснувши ніс рукою. – Как смердит-то, мамка родная!

Колони не було. Валялись убиті і їх шмаття навкруги – більше нічого. Декому тільки, може, вдалося втекти. Між тіл снували постаті. Заколотнику тепер вдалося їх добре розгледіти.

То були таке як люди, але чомусь розум уперто відмовлявся визнати в них людей.

Частково – через те звірство, що вони вчинили.

Постаті не просто роздивлялись навкруги. Вони … Боже! – вони їли…

Заколотник бачив, як вони падали коло трупів на коліна, як розкривали пащі з іклами, як рвали ще, певне, теплу, хоч і мертву плоть. Сьорбали кровицю – прищавий знав, її святую. Виривали шматки м’яса – людського, матінко, м’ясця – пережовували, спльовували. Пили розлиту в калюжах кров.

- Мать моя родная! – подумав заколотник.

То були молоді хлопці та дівчата в простій одежині. На хлопцях – чорні сорочки навипуск, черкаські шаровари, на ногах чоботи, а хто й босоніж. У руках довгі блискучі, наче як давні лицарські, мечі.

На дівчатках були своєрідні довгі облягаючі стан сорочки, теж чорні, і звичайні сап’янні чобітки. У руках вони так само тримали мечі.

Заколотник навіть помітив (чи то йому здалося) квітчасті орнаменти вишивки на рукавах дівочих сорочок. Усі постаті були з ніг до голови заляпані кровищем. Морди, руки, одежа, довге розпущене дівоче волосся – усе в крові. Мертві й бліді їхні обличчя лякали заколотника. Він бачив темно-сині трупні плями круг їхніх очей. Бачив бліді уста, ікла, зелені вогники очей.

- Поможіть! – гукнула якась дівчина і захиталась. До неї підбігли двоє – хлопець із дівчиною, вхопили під руки. Хлопець постукав тій долонею по спині. Вона кашляла і закочувала очі. Відкинула голову назад, важко дихала.

- Красивая, – подумав заколотник, дивлячись злякано на її обличчя. – Черт! Тьфу ты! – спинив сам себе.

Трійця стояла дуже близько.

Раптом дівчина зблювала прямо коло лежачого заколотника. Кров’ю навпереміш із шлунковим соком.

- Мать моя родная! – вже тихо прошепотів прищавий.

- Чую плоть людську, – замогильним голосом прогугнявила дівчина.

Постаті застигли й обернули голови до неї. Вона принюхалась. Постаті теж.

Прищавий стиснув у кулаці грудку землі й заплющив очі. Здавалося, хотів утиснутись у землю всім тілом.

Дівчина розвернулась і пішла геть.

- Не учуяла, Господи, не учуяла, – полегшено зітхнув заколотник. – Боже ты мой…

Зненацька вона махнула рукою на нього та інших у траві, вже відходячи.

- Пригощайтесь, – тихо прогугнявила своїм, – мене нудить. Об’їлась…

 

ІV.

Максим сидів посеред двору на траві, стинувши голову в долонях.

- Дурень я, дурень! Ох дурень!

Він був у розпачі.

«Як можна втрапити в таку халепу? Як?! – думав. – А ше чаклун, характерник!»

- Максиме! – Галя вийшла з будинку. – Поясни мені хоч щось, я нічого не розумію. – По-я-с-ни! – вся в сльозах. – Чим я перед тобою завинила? Що я зробила не так?

- Усе так, сонечко моє, все так. Нічим ти не винна, хіба тим, шо народилась на світ Божий. Хіба тим, княгине…

- Що?!!

- От бач як воно вийшло. І я тепер став ніби князь. Та тільки одне погано – не людський! Не над людьми князь! Ох, дурень, дурень!

- Поясни! Поясни хоч щось! – закричала Галина в нестямі і схопила чоловіка за комір. – Поясни!

- Добре. Добре, серце, – важко видихнув Максим. – Слухай. Чоловік, шо оце був тут хвилю тому, справді князь. Але, як я вже сказав, не людський. Він князь над жайворами – так давні характерники інколи кличуть вампірів, упирів, вурдалаків. Багато в них імен. Давно-давно, аж у незапам’ятні часи, прийшла на землю хвороба. Страшна хвороба. Ми її кривавою пропасницею звемо. Хтозна-звідки прийшла і покосила людей. Кров’ю передавалась вона. Але не тому кривавою звалась. Знемогла на пропасницю людина змінювалась. Страшні були зміни ті. У мерця живого перетворювалась людина. Виростали ікла в неї величезні, аби кров пити, і хотіла вона крові, людина та, більше за все на світі жадала. Не просто крові – людської живої теплої крові із жил брата свого, такої ж людини. І нападала та людина на брата свого. Випивала всю кров із нього. І вмирав брат. Знаходили ранком люди купи тіл безкровних, мертвих, зі слідами від укусів на шиї. Ховали їх, закопували в землю. Смутним той час звався, бо голосили жінки й діти по селіннях за своїми чоловіками. Ридали й чоловіки за жінками й сестрами своїми, які покладені оце до могил. Але наставав вечір, заходило сонце, і вставали мерці із могил своїх. Вставали вже на пропасницю недужі. І йшли пити кров зі своїх же дружин, чоловіків, батьків та дітей. І настав день, коли люди упирям тим не змогли противитись. Настали часи тіней, коли запанували на землі кровопивці. Страшний то час. Страшний. Тримали тоді вампіри людей, як ми худобу, для роботи і для поживи. Сотні, тисячі людей кожного дня йшли на забій. Такий то був час. Життя починалось тільки після заходу сонця. Для упирів життя, а для людей смерть. Були у час той свої й правителі. Князі, які владарювали над упирями і людьми. Велика сила в них була. Велика. І жили вони у величних містах-фортецях по берегах Дніпра, Вісли, Дунаю, Дністра, Чорного і Середземного морів. По всій землі. Але знайшлися серед людей ватажки, себто не зовсім серед людей. Були вони наполовину людьми. Розумієш, почало траплятися, що упирі з людьми мали зв'язок або навіть одружувались, незаконно, звичайно. Від тих зносин коли-не-коли, дуже рідко, правда, народжувались дивні діти, помісь упиря та людини. Часто не виживали вони, часто були хворобливі надміру, слабкі, розум втрачали часто, та було всього. Але от ні-ні, а там, дивись, і з’явиться на світ божий більш-менш здорове поріддя. А вони, Галю, і поводили себе, і думали та й жили загалом і як упирі, і як люди. Було в них і людське шось, і упирське. Та ж вони мали душу. Отже, підняли вони нікчемний боязкий люд на війну. А без них би й не було війни, та і не було б нічого того, шо зараз є, та й таких людей, як ми з тобою, не було б узагалі, бо вони предки наші, людей теперішніх предки.

Силу вони мали упирську, велику силу, розум мали упирський, розумні були дуже. Та ж було в них шось не таке. Може, то й є душа. І почалась війна велика на землі і в небі, яка назву мала Тисячолітня. І виграли люди війну. Довго противились вампіри, довго найманці шукали їх по безлюдних гірських стежинах і хащах, аби зрізати осиковим кілком чи хрестом святим. Зовсім недавно те протистояння ше йшло, але стихло вже. Останнє царство в Карпатських горах упало. Знищений був останній княжий рід Топешів. Усе. Але це був не кінець. Залишилось декілька представників роду того. Княгиня Мирослава Топеш і син її Святослав. Княгиня престолу відреклась і пішла самовільно в один монастир гріхи свої спокутувати. У підвалі монастиря жила довго. Святослав у цей час у в’язниці був. П’яниця він був, убивця й волоцюга. До страти прилюдної його готували, але утік він із тюрми. Попіднімав він по хутірських кладовищах з отаких ото могил під однаковими хрестами витязів своїх вірних і легіони свої. Лежали в тих могилах вони з часу занепаду упирського царства – вже їхньої смути. Без крові людської спаскудились вони, в трупи перетворились, але коли пролити крові вдосталь, оживуть вони. Отак. Нащо це Топешу? Матір він свою шукав. Хотів убити її, шоб стати одноосібним правителем. Знайшов. Убив. Але дізнався неприємну звістку: в нього ше сестра є десь на Україні. Від людини народжена і вампіра. Як ті повстанці. І кинувся він по всій Україні її шукати. Один раз навіть була вона у нього в руках, він навіть заніс над нею, малою дитиною, меч свій княжий, та батько її закрив собою. Тільки ніжку трохи зачепило. Забрали дитинку добрі люди, врятували. Сховали десь-інде, загубив її Топеш. Але мрію свою не загубив. Була у нього мрія, в тюремних застінках народжена: повернути часи тіней. Отак. Утвердити нове упирське царство. Та ж ніхто з людей його не сприймав усерйоз, божевільним вважали. Забули вже люди ті часи, за дитячі казочки тримали, не більше. Я й досі пам’ятаю, як сидів із Топешем в одній богом забутій корчмі на шляху до Полтави. Напився він тоді дуженько і все кричав про своє нове велике царство. Я тільки сміявся з нього. Одержимий цей упир, думаю. Шо з нього. А воно бач, як вийшло. Скоро мрія та може справдитись. Дуже скоро. Отак. Топеш Святослав – рідний брат твій по матері, а ти, виходить, велика княгиня Галина Топеш. Отакі справи, серденько.

Галя була в якомусь запамороченні. Всім своїм єством вона противилась тому, що казав Максим. Не хотіла вірити, але зсередини знала: це правда. О світе мій, невже правда?

- Тому, Галю, я не міг влікувати твою рану, хоч і сильний чаклун. Не міг, бо завдана вона мечем упирського князя. Знаком його влади...

- Стривай, Максиме, ти кажеш, що він шукав мене, хотів убити, то чому ж не вбив зараз? Міг же!

- Не міг.

- Чому?!!

- Ти б не дозволила.

Галя не знала, що сказати. Вона була у жахливому стані, сльози клубком стояли в горлі й дихалось так важко.

- Ти вже виросла після вашої останньої зустрічі. Ти навіть не уявляєш, яка в тобі сила. Ти княгиня, а це не пусте слово. Твої предки за часів тіней керували усім білим світом. Вірніше, темним. У тебе в жилах тече кров Топешів. Якшо правильно – не зовсім кров. Розумієш, у вампірів нема крові. Замість неї рідина, яка містить пропасницю. Мертва вода. Тисячі маленьких істот, і вони харчуються людською кров’ю. Кажуть, у крові зберігається душа. У вампірів немає душі. Вони живі мерці. Життя у них вічне, тобто живуть вони вічно, коли не загинуть. Загинути ж вони можуть від небагатьох речей: прямих сонячних променів, осикового кілка, тільки в серце, аби речовина, яку виділяє осика, погубила мертву воду в тілі і … – Максим задумався. – Є ше деяка зброя. Наприклад, меч Топеша, – кивнув на Галину хвору ногу. – Бач. Отож у тебе, Галю, в жилах є і кров, і мертва вода. Це той рідкісний випадок, коли вони урівноважились.

Галя помовчала, тоді каже:

- А що тут треба Топешу?

- Я.

- Навіщо?

Максим скривився.

- Колись багато років тому я пограбував один польський маєток. Набрав там коштовностей, ше багато чого. Штука ж у тому, шо люди в тому маєтку були хранителями, тобто зберігали скарби упирської знаті. Топеш шукає меч. Той самий, яким поранив тебе. Без нього він не зможе керувати всіма вампірськими народами.

- А де він?

- Тобі скажи. Знайшла дурня. Топешу не дав, а тобі дам!

- Максиме! – Галя була у розпачі.

- Вибач, серце, але я вже і сам мало чого розумію. Зрештою, меча я тобі не дам. У вас, упирів, пам'ять не отут, – показав на голову, – а у мертвій воді. І передається із покоління в покоління. Ти, Галю, пам’ятаєш усе, про шо я розказую, тільки не знаєш цього.

- І що тепер? Що тепер, Максиме? – вона раптом різко повернулася до нього. – Може, ти мене уб’єш?!!

- Ха! Тебе так і вбив! Ні, ні, не плач, це у мене жарти такі. Я ж люблю тебе, серденько. Більше за все і всіх. Я люблю тебе, Галю, і ніколи не скривджу. Ми шось придумаємо.

Максим поклав руку дружині на плече.

- Не переймайся, чуєш? Люба…

Вони так і сиділи на траві, обнявшись, коли примчав Степан із хлопцями.

- Шо там? – гукнув до нього Максим.

- Отамане, горе. Топеш відбуває кудись на північ. Побрали хворих і линули.

- Багато хворих?

- Багато. Ще більше поранених і вже мертвих.

- На північ, кажеш?

- Ага.

- Ну шо ж, думаю, конотопцям сьогодні не спиться, та й завтра теж не спатиметься. Хух! Усіх наших буди.

- Яких?

- Тих, шо у землі.

 

V.

Із заходу насувалася страшна гроза. Чорні хмари застеляли обрій, і не видно було краю тим хмарам і тій чорноті. Вечір скоро. Сонце вже заходить.

Князь Топеш у підвалі сам. Вірніше, сам він у невеличкій тісній комірці. А за стіною повно людей. Людей і нелюдів. Із-за зачинених дверей чути стогони, крики та кашель. Але Топеш не тут. Він далеко звідси. Він зараз у своїй родовій фортеці в Румунії, серед Карпатських гір. Він на самій вершині укріпленої стіни, дивиться в далечінь. Місячна ніч, видно, як удень. Зійшло ти, моє упирське сонечко. Далеко-далеко видно. А погляд князя сягає ще далі. Ось пролітає погляд очей його над східними Карпатами, над ярами й полонинами, над дахами гуцульських будиночків, чередами корів на високогір’ях, смерековими лісами. Далі й далі. Топеш бачить замки над Дніпром, величезні, незвіданих розмірів фортеці з мурами, вежами і цитаделлю. Такі, яких ніколи не будували люди. Що вони взагалі можуть? Вони – худоба! Вони всього навчились у нас! Та вся їхня цивілізація – лише млява копія нашої, дешева і нікчемна! Усе, від колеса до тих дрібних фортечок – усе запозичене в нас! А ось вони, справжні міста-фортеці. Які небачені розміри! Яка велич! Який страх вони вселяють! Бійтесь, комашня! Тремтіть! Ховайтесь по норах! Ви ще не бачили страху! Ось де він, наближається. Наближається кінець вашої епохи. Збувайся, моя мрія! Київ, Москва, Варшава, Відень, Рим, Прага, країни і народи – нема!!! Усього цього нема!!! Є страшні фортечнії мури, неосяжні простори брукованих шляхів і житла-бараки у хащах. І з одного замку видно інший. І немає ні одної церкви по всій землі, ні одної ікони і ні одного хреста!!! І ночами шугають у небі мерці. Чорні тіні чорної, як смерть, ночі!!! Збувайся, моя мріє…

 

VІ.

На майдані коло церкви розіклали обезкровлені тіла людей.

Їх було більше сотні.

Живі й мертві.

Максим зі священиком снували між тіл, шепочучи заклинання і напували сумішшю для причастя тих, хто ще дихав.

Суцільне побоїще.

Жінки й чоловіки, старі й малі – намагалися врятувати хоч когось.

Даремно.

Через деякий час Максим плюнув і наказав Степану нагострити кілків.

Принесли.

Підійшли до молодиці, в якої з-під губ уже виднілись ікла.

Максим заніс кілок на рівні серця.

Не зміг.

Кинув деревинку об землю.

- Клич Галину.

 

VІІ.

У Конотопі суцільна толока. Конотоп перетворився на величезних розмірів лазарет. Підвали, затворницькі келії храмів, льохи шинків, стайні з причиненими віконницями – усе забито скривавленими трупами людей. Жах! Жах! Жінки з цеберками свинячої крові та невідомі у чорних накидках снують між рядами мерців. Жах! Мерці встають. Вони по черзі піднімаються з холодної земляної підлоги. Їх умивають свинячою кров’ю. Зі стін познімані ікони, стерті намальовані над дверима і під стелями хат чисточетвергові хрести. В коритах по кутках приміщень кров мішають із квартами самогону. Напувають тим місивом посталі трупи. Вони ще не врівноважені, кволі… Їх тримають за руки козаки. Черпаками вливають до горлянок ще і ще, ще і ще. Доки тих не знудить. Мертвяки падають додолу і довго блюють шлунковим соком, перемішаним із кров’ю. Розходяться кашлем і дико кричать. Підлога вкрита суцільними калюжами блювотини і крові. Не тільки свинячої. Стоїть страшний сморід. Смердить горілкою, оцтом, кров’ю, нутрощами, трупними газами і ще чимось гидким. Вампірів «хрестять».

 

Кінець дев’ятого мотиву

….…………………………………………………………………

- Тихо як стало, правда ж? І диви, ні кажан ніякий не прошмигне, ні сова не заспіває. Глухо. Наче чекає чогось світ. А мені, шановні, завжди здається перед ранком, наче чекає чогось, міняється світ…

……………………………………………………………………

 

МОТИВ ДЕСЯТИЙ

Про Конотопську битву

«Мосці пане атамане кошовий войська низового запорозького зо всім старшим і меншим товариством нам велца зичливіє мосці панове і браття.

На сих часах постигнула нас великая скорб і печаль, когда неублаганная смерть, отнявши от нас і от вас, всего войська запорозького, милого і доброго вождя і гетьмана нашого Богдана Хмельницького, земним застановила нас отдати єго нідрам, що прошлого місяця августа по успенії пресвятой діви богородиці виполнивши, із Чигирина в Суботов перенесши, подлуг єго ж небожчиковського пред кончиною желанія, похоронили-сьмо там в церкві каменной, єго небожчиковським коштом созданной. Аже замедлили-сьмо о той небожчиковськой кончині увідомити вас, браттю нашу, тоє сталося тоє для того, іж по погребенії небожчиковськом зараз так панове старшина єнеральная і полковники, яко і вся чернь войська запорозького, тут при погребенії небожчиковськом бувшая, старалися о постановленії себі нового гетьмана. Якая елекція для їх же самих незгоди і несогласія мусила чрез кільканедільноє время провлектися. Тепер зась божіїм благословенієм і своїм согласним і єдинодушним словом они, панове старшина, і чернь войська запорозького ізбрали і постановили себі за вождя і гетьмана мене, Виговського, вручивши уже мні і клейноти войськовіє, урядові гетьманському належащіє; которіє я над хотініє моє хоча й і принял-єм до рук моїх, однак без волі і консенсу вас, братті нашой всего войська низового запорозького, цале утверждатися на том гетьманськом уряді не хощу; бо яко ви, войсько низовоє запорозькоє, єсте-сьте корень і утвержденіє честі і віковпомной слави прочіїм войськам городовим україно-малоросійським, істой братії своєй, так і вдасть ваша во ізбранії і постановленії себі гетьмана нехай первенствуєт і силу імієт. Вольно вам, братті нашой, мене от того уряду отмінити, а іного по своєму хотенію на тоє достоїнство усмотріти і утвердити; гди ж яко антицесор мой славной пам’яті Богдан Хмельницький, що кольвек чинил в случаях за єго уряду бувших, то все чинил за відомом і порадою вас, братті своєй всего войська низового запорозького, так і я, єсли непремінно на своєм нинішнем уряді зостану, тим же єго, антицесора моєго, путем, не упосліждаючи честі і сили вашой войська запорозького, ходити і волі вашой согласовати буду. І єсли ваша братті нашой єдиногласная воля непремінно мні позволить на сем гетьманськом зоставати уряді, то при залеценню вам низького уклону моєго прошу велце вашмостей мосці панства, аби-сьте і ку мні такую свою братерськую заховали приязнь, любов і усердіє, яковую іміли-сьте ку антицесору моєму, пану Богдану Хмельницькому, і в чом позовет случай воєнний, аби-сьте на защит і оборону отчизни своєя Малоросійськія мужественними і великодушними вспомогали мя силами своїми; який труд ваш єсли не от мене, то, певне, от бога і от матки вашой Малой Росії наградитися вам может. Подлуг легації небожчиковськой пана Хмельницького на поминаніє душі єго в церкві тамошной січовой в серцях ваших братерських посилаєм вашмостем мосці панству чрез сих нарочних наших дві тисячі талярей битих, а третюю з власной шкатули нашой; що вашмость мосці панство вдячне ізвольте приняти і себі розділити, уконтентовавши слушне і служителей тамошніх церковних і приказавши їм цілорочніє сорокоустніє за душу небожчиковськую і за наше спасеніє отправовати моленія. Що все предложивши і о скорий на тоє ко нам отвіт упросивши, зичим упреймим серцем вашмостем мосці панству милой братті нашой доброго от пана бога здоров’я і щасливого на многіє літа во всем узнавати повоження.