Про сотника Вишневського, Чортів млин та декілька жорстоких убивств



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Про сотника Вишневського, Чортів млин та декілька жорстоких убивств



« І многіє, государь, люди были в то время в церкви мужского полу и женского… великою радостью радовалися и плакали на радости»

(Лист Бутурліна московському царю про теплу зустріч його з послами на українській землі. «Восоединение Украины с Россией», т.1, с. 447)

 

І.

П’яний конюх Путивльського монастиря Павло Чечет ледве-ледве вийшов зі стайні.

Ноги не несли.

Він зо дві години тому привіз до монастиря сувої матерії, якийсь харч та щось іще, проспався у стайні й зараз мав непереборне бажання якнайшвидше дійти додому. Власне, бажання те підсилювалося страхом перед суворою дружиною. Це була не новина для околиці – ось Павло приволочеться додому після полуночі, а на порозі його благовірна. І починається… Чолов’яга аж скривився, коли уявив собі це:

- Приліз! Приліз, свиня! О, падлюко, скільки ти моєї крові випив! Скільки ти здоров’я мого угробив! Та ти мою молодість угробив, виродку! Діти! Діти! Он подивіться на свого таточка – чи приніс він додому що?! Чи по гостинцю, може, вам?! Аж ні! Ні! Пропив! Пропив усе, супостат! Ой, людоньки, подивіться ж, що робиться! Ой леле, леле!

- Бр-р-р! – чоловік струснув головою. – Не діждеться! Я їй сьогодні сам усиплю! От прийду – і з порога: «А чи наварила ти мені борщу, дружинонько?!» А вона мені: «Який тобі борщ?!» А я їй: «А так, лярво! То зараз ти матимеш!» Щоб я та перед бабою пасував?! Не діждеться! Ось тобі!

П’яничка скрутив дулю так натхненно, що здавалось, ніби дружина стояла прямо перед ним.

- Ось тільки через кущики перелізти. Хвилинку. Ану, розступись, бусурмани! О бісові кущі! Та я вас зараз голими руками!

Заходився воювати з гіллям.

Продовжувалось те бойовище недовго. Зрештою він упав у канаву коло стежки.

Вдарився об щось м’яке на землі…

- Що воно?

Обмацав рукою.

- Дивно…

Розвернув голову – і його хміль умить розвіявся.

То була одна з монашок.

Мертва.

Між плечем і шиєю – широка рубана рана. Кров б’є ключем.

- Господи Вседержителю, спаси і сохрани! – п’яничка хреститься і чимдуж скоріш відповзає з того місця на четверіньках.

Тільки тоді його погляд падає на майданчик перед обителлю – там із дюжину людських тіл на снігу.

До дверей наближаються постаті в чорних киреях, із довгими блискучими мечами. Один із незнайомців зовсім близько від Павла.

Той навіть бачить на лезі меча патьоки крові…

 

ІІ.

Сотник Архип Савич Вишневський був надміру огрядним, приземкуватим чоловіком із округлим, здавалось, завжди осяяним тупою посмішкою невігласа обличчям. Вишневському тоді було літ під шістдесят, і він, як будь-яка людина його віку, був трохи слабий, як і будь-який колишній вояка, – трохи скалічений і, як будь-який високопоставлений невіглас, – невігласом з великої літери, тупим і самовпевненим.

Була у сотника сім’я – ще товща за нього, неповоротка, як копиця, жінка Мотрона, котру сотник лупив безбожно з будь-якого приводу і без привода, необачливий син Кость, який здався під час визвольної війни полякам через переляк і, певне, вже згинув десь; та дочка Катерина Архипівна, як її сотник любив величати – красива, мов ружа, і гордовита, мов, певне, більшість юних сотниківен того оспіваного романтиками часу.

Сотник мав дебелі статки, а хотів заполучити ще набагато більші й здобував ті статки стрімко, усіма мислимими і немислимими засобами. Крім здобуття статків, він ще вважав справою честі боронити неньку Україну від усіляких там ворогів, а яких саме – то вже справа окрема, сказати б, політична. Але не лякайтесь, не лякайтесь, шановні, обсягам тії політики, бо вміщалась вона в голові сотника цілком, при цьому ту голову не вельми обтяжуючи: рядків зо два, не більше, отакого приблизно змісту:

« Ляхів і татарву – на м'ясо!»

От.

А мо’ й менших – це залежить від того, скільки сотник у цю хвилину випив і яким розумним хоче здаватися в очах товариства-добродійства.

Хто його зна-є!

У поглядах, скажімо так, міжнародних відносин Вишневський являв собою ні рибу ні м'ясо, а скоріше всього – нічого не являв, бо свинячий мозок у його свинячій же статурі сих поглядів просто не вміщав.

Як і в будь-якої свиноподібної істоти, між громіздких розмірів сотника зусь віднайдеш щось справді людське.

Двадцять другого числа холодного місяця грудня вранці верст за десять від села, закутавшись у просяклий потом та брагою кожух, на завірюсі, сотник Архип Савич Вишневський стрічав Бутурліна з послами, стрічав би хлібом і сіллю, та на такому морозі дзуськи, то ж обійшлись.

Сотник був вельми радий.

Сотник довго кричав, підкидаючи шапку, до постатей на горизонті: «Слава російському народу!», доки не охрип.

Архип охрип – ну не сміх хіба?!

Сміх був, правда, пізніше, незадовго по прибуттю віровідступника та зрадника Максима «Махмеда» Безрідного до підконтрольного сотнику села, а саме влітку 1658 року, коли Виговський розгромив повстанців на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем. Тоді, скоріше за все, дісталось і сотнику, і його козакам, і селу, та невдовзі опісля того все знову повернулося на свій лад, бо путі Господні воістину були і залишаються несповідимі.

Та це вже опісля і зайшли ми, шановні читачі, доволі далеко, і втрапили, мабуть, як мовилось у тутешніх селах, пальцем геть у синє небо.

Згадка про те, як охрип Архип, тут нітрохи не зайва і не являє ніякою мірою красивий стилістичний пасаж – вона саме до ладу приходиться і дає пояснення багато чому.

Зокрема відданості Архипа Савича московському царю. Але про це – опісля.

 

ІІІ.

Маленький-маленький вузличок на руках Івана – його рідна донечка. Він погойдує немовлятко коло грудей лагідно і вміло. «Це моя кровинка», – думає він.

Похолодало.

Скоро зима.

- Виростеш велика-велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою… Ой доню, доню…

-

Люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі

Та й сіли на люлі...

 

- Забарилась наша мама, сонечко, вже б мала прийти.

Далеко за полуніч.

 

ІV.

Чоловік із п’ять на воротах, реєстрові, здається, козаки над чимось голосно гиготали. Максима навіть не помітили.

- Мені до старшини, – кинув він їм. – Пропустіть.

Не пускають. Один глузує, плюнув Максиму під ноги.

- Пропусти, кажу.

- Ти що, не чув?! Не можна!

- Зараз ти почуєш.

Максим рухається в бік воріт. Воїнство хапається за шаблі. Але несподіваний нападник підіймає праву руку вгору долонею до сторожі, рвучко повертає кисть. Козаки на воротах захитались і відступили.

Двоє впало у траву.

Максим мовчки пройшов повз них на подвір’я.

…………………………………………………………………

У світлиці старшини темно-темно. Вишневський завбачливо завісив усі вікна. Сам лише вогник під образами у лампадці з червоного скла пихкотить. Старшина за столом, Максим навпроти.

А на столі псалтир, чорнильниця, перо і декілька прикрас із діамантами.

- Що саме ви хочете? – при виді коштовностей Вишневський помітно пом’якшав.

- Ну, будови якісь, на перший час, хазяйство, поле, клуню там, а ще – млин, щоб усе як годиться.

Псалтир, ікони на покуті – Максиму незатишно.

Хрести на балках і над входом якимось відомим лише йому чином поєднуються і ніби виштовхують із будинку.

Хата ще до того ж і освячена.

- Усе зробимо, шановний, – запевнив сотник.

Максима нітрохи не дивує його піддатливість. Зрештою, звідки тому підпанку знати, що заради сих коштовностей (за які він зараз так розпинається) Максим порізав татарським кинджалом шістнадцять чоловік у одному польському маєтку? Шаблі навіть не витягував, бо були там переважно жінки та старі.

V.

Князь проходить коридорами родової фортеці. Думає про колишнє життя і про майбутнє. Дев’ять чоловік його витязів зі смолоскипами – поруч, коло стіни.

Місячна ніч накрила Карпати.

Князь у звичайній козацькій одежині – жупан, шаровари, сорочка. Із люлькою в зубах. У люльці замість тютюну пихтить дурман-зілля. Князь вдихає таку кількість того диму, що звичайна людина померла б від одного його запаху. Він курить, щоб не спати.

Не спить Топеш уже багато років.

У підвалах таємної інквізиторської тюрми його відучили спати.

Князя там клали на лаву і міцно до неї прив’язували, потім ставили над ним варту, що час від часу змінювалась. У руках вартовий мав маленьку замашну сокирку, і, тільки-но Топеш поринав у сон, наносив йому важкий удар тією сокиркою по черепу.

Череп ламався.

Кожного разу.

Потім кості швидко зросталися, але біль був незносимий.

І знову сон, знову тріск – навпіл або навхрест…

Під час втечі Топеш повбивав вартових одразу, а священика – автора тієї задумки – забрав із собою. Подейкують, що через місяць чи два упир розіп’яв панотця на перевернутому хресті аж у самому Ватикані.

- Старший!

Луна прокотилась через увесь похмурий коридор.

- Так, государю!

- Ті полки, що лежать на кордонах між Румунією та Україною…

- Уже підняті, ваша величносте. Вони готові…

Запала мовчанка. Князь сперся на перила балкону. Погляд його сягає далі й далі. Закрив очі. Витер обличчя рукою.

- Путивль, кажеш?

- Так, государю!

- Далеченько… Що там із тими полками?

- Мало. Мало вояків. На легіон ще не тягне. Забиваємо резервістами, та ладу з того нема. Резервістів виходить майже половина. А мова ж про один із двох більш-менш вцілілих легіонів.

- Як так вийшло?

- Важко знайти місця поховань. Старі мапи та позначки знищені людьми або природою. Нових, звичайно, ніхто не робив. Та й тим, якими ми користуємось, декілька сотень років. За цей час поховання переносились, змінювався ландшафт. Інколи, навіть надибавши поховання, ми виявляємо по сто-двісті розритих пустих могил. Старі людські цвинтарі, що утворювались круг поховань, часто виявляються знищеними, зарослими лісом або ж затопленими на дні водоймищ. У цьому випадку можна вважати їх непридатними, бо вода вимивала врешті тіла на світ…

- Що з резервом?

- Резерв не держиться купи. Грубо кажучи, у складі «Жайвора» повинно бути не більше половини резервістів. Воно десь так і виходить, але боєздатність такого легіону низька. Та й це ще не головна біда.

- Яка ж головна?

- Уся шляхта винищена. Легіонами нікому командувати. Без шляхти легіон недієздатний.

Топеш глянув у вічі витязю.

- Зовсім немає шляхти?

- Лише пані Ксеня, але ж ви її відсторонили від командування.

- Я не хочу її підставляти під удар. Зараз усе це дуже небезпечно.

- Так, я розумію, але всі інші просто легіонери або чернь. Навіть підручних залишилось купка.

- Вінчайте легіонерів, хай плодять шляхту.

- Сміття то, а не шляхта.

- У тебе є краща думка, раб?!

- Ні, мій князю, вибачте.

Князь востаннє глянув на залите місячним сяйвом нагір’я .

- Збираймося, панове, треба йти. Ми ще сюди повернемось, але пізніше, як надійде слушний час. У путь, панове, до Путивлю ж неблизький шлях.

Чорні тіні упирської зграї стрімко промайнули в нічному небі Трансільванії.

 

 

РІЗНОВИДИ ЛЕГІОНІВ

Легіони бувають декількох різновидів, але основні з них :

- великий (ударний) легіон;

- малий (кишеньковий) легіон, або «Жайвір».

Великі легіони можуть нараховувати близько мільйона бойових одиниць (знаменоносців), і діють вони у зв’язках з іншими такими ж у складі групи армій. Призначені тільки для великих битв. Великі легіони розвивають швидкість, близьку до швидкості звуку, але є дуже неповороткими. Жайвори більш ефективні в локальних конфліктах, ніж великі легіони. Ці бойові структури вміщують у собі близько десяти тисяч воїнів і є дуже маневреними. Діють порізно один від одного, але з урахуванням взаємної координації руху. Характерною відмінністю між жайвором і великим легіоном є те, що його бійці, на відміну від знаменоносців, п’ють кров під час битви у необмеженій її кількості.

ПРИМІТКА: Попри поширену думку, упирі все ж не читають думок (за винятком думок інших упирів, згори донизу за ієрархією). Вони читають кров. У людській крові (живій і мертвій) міститься велика кількість інформації про її власника. Якщо кровопивцю дати понюхати хоча б невелику кількість «живої води», він зможе повісти дуже багато про особу, в якій вона «текла», про її характер, звички, національність, стать, віросповідання, минуле, навіть настрій у дану хвилину.

VІ.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.97.64 (0.011 с.)