Де й чиї стрічає зорі, пробудившись зрання?

Ой пади, моя калино, зупинися, серце…

- Матінко! Ой матінко, боляче, мамусю! А-а-а!

- Іди, собача! Хутко!

Вартові лупцюють малечу нагайками, дівча виривається і підбігає до незнайомця. Вчіплюється йому в рукав.

- Спасіть!

Незнайомцю стає страшно. Він відштовхує дівчинку. Бурмоче собі під носа незрозуміле:

 

- Ой калино ти калино,

Ой калино-калинонько…

Дівча падає додолу.

Незнайомець розштовхує юрбу, майже біжить, бо хоче чимшвидше вирватись звідси, із цього пекла.

 

- Ой калино ти сестрице…

«Вирватись! Вирватись! Душно мені! ЗАДИХАЮСЬ Я!!! Пустіть…»

- Ради Христа! – верещить якась молодиця.

- Заткни пащу, сволото! – карачей на коні розмахується. – Поміг тобі твій нечестивий бог?

«Христом Богом… пустіть…бо душно…бо вмру…»

- Максиме!

«Сестра!

Сестра!

Сестра!»

- Ольго! О-о-л-ль-г-о-о-о!!!

Юрба збільшилась у сто тисяч раз. Давить незнайомцю на груди.

- Ольго!

Юрба кидається на крик. Створюється страшна колотнеча. Двоє карачеїв падають разом із конями в натовп.

Крики, ґвалт, стогін.

Здавалось, на смерть задавили п’ятьох чи десятьох.

- Ольго! Душно! Душно мені! ПУСТИ МЕНЕ, ОЛЬГО!

Христом Богом…

 

ІХ.

Сірко був уже старий.

Та може, і не старий, але його покриті сідиною виски відгонили старістю, вицвілі його очиці відгонили старістю, зібрані у три складки зморшки на чолі його відгонили старістю, і таки був кошовий старим, хай навіть десь там далеко у душі, бо чим більше спогадів, тим старіша людина і душа.

Він виходив сюди на радне коло вже далеко не вперше, та ж кожен раз, крокуючи невпевненим своїм кроком, Сірко підіймав вантаж, чималий вантаж споминів своєї душі, і поволі відшукував таки між них один-єдиний, важливий саме у цю мить, як нав’язлива думка чи нікому не потрібний віщий сон.

Прости Господи, що вірю в віщі сни.

Проступали обриси радного кола місяця червня 1658 року неквапом, як і сам отаман, що йшов сюди на майданчик, своїми важкими чобітьми здіймаючи пил із землі.

«Нехай заговорить, сучий син!»

«Що я їм скажу?»

Сірко ні разу не знав, що сказати.

Він говорив дурничку, кожен раз сам відчував, що говорив дурничку, сам картав себе за те, бо хотілось повісти щось дуже важливе. Ось про це, наприклад, заполонене ордами кочівників Дике Поле.

- Будьте здорові, товариство-звитязтво! Сьогодні я маю сказати шановному зібранню дещо дуже важливе…

Пролунало відразу декілька вибухів.

Гехнуло з боку порохового складу, зірвало там стріху, зайнялись курені Черниша, Лежибоки та Лісовика. Стукало десь – чи то, може, хто п’яний рвався з палаючого куреня на вулицю, ліз через вікна, а мо, то гупотіло серце Махмедове, якщо воно ще вміло гупотіти, і якщо було те серце.

Махмед поспішив – перший постріл із пістоля Вернигори пролунав, коли мусульманин підходив швидкими дрібними кроками до спантеличеного Сірка. Куля ляснула кошового по щоці – той упав. Стріляти більше не довелося. Безрідний угледів юрбу вкруг отамана і витягнув кривий татарський ніж.

Надходив швидко.

Пробирався крізь ту юрбу, був уже зовсім-зовсім близько, і раптом почув відчайдушний скрик:

- Максиме!

«Ольга…»

Махмед розвертається – навкруги та ж вервиця ясиру, йому ввижається вервиця ясиру і руки, які його держать, десятки рук. Він виривається, б’є когось в обличчя, штовхає когось.

- Душно, Ольго!

Юрба густішає, рветься квітчаста сорочка на плечі, хтось хапає Безрідного за хустку на шиї, хтось наче б’є.

- Пусти!

Ніж когось поранив, зарізав. Чуються скрики.

- Душно! Пусти! Умру!

Ніж висковзує з рук, обличчя лягає на пісок. Руки в’яжуть.

- Пусти мене, Ольго!

…………………………………………………………………

Максим очунявся в темниці. Боліла голова і правий бік. Козак не міг зібрати докупи спогади. «Що сталося, де я? Хто се навпроти?»

Навпроти – Іван Сірко.

- Хто така Ольга? – питає він.

Максим крутнув головою. Вона розболілась іще дужче.

- Яка в дідька Ольга? – говорив на татарськім. – Що ти мелеш?

- Ти звав якусь Ольгу, яничаре.

- Я не яничар. Дай води.

- Подайте…

Принесли кухлик. Максим нахилився ковтнути. Сплюнув – то була горілка.

- Пий, стане легше.

- Не п’ю.

- Мусульманин?

- Мусульманин. Чого пристав?

- Як звати тебе?

- Махмед.

- А насправді?

- Махмед – не почув хіба?

- Хто прислав?

- Світлійший хан кримський Махмед-Гірей. Сам не здогадався?

- Та чого ж, здогадався. Їсти хочеш?

- З лап собаки не їм.

- Гордий?

- Який є.

Сірко підтягнув до себе кухлик. Випив до дна.

- Що дасть моя смерть? – спитав.

Максим розім’яв кисть, одну, тоді другу. Помацав рану на лівій.

- Ізбавленіє.

Сірко довго мовчав.

- Од чого, мусульманине? – підвівся. – Умер я, – що далі? Та хай би й зовсім не було мене ніколи – що це змінить?

- Тобі краще знати, шо це змінить, – Максим говорив уже українською. – Знедолений великий народ…

- Я не знедолений! – Сірко не дочув закінчення фрази – Не знедолений! Ще нічого не вирішено! Ще можна відновити Переяслав, давню славу. Ми обрали правильний шлях…

- Хто тобі сказав, кошовий, шо ти обрав правильний шлях? Правильних шляхів немає, це вигадка. Правильний шлях один – до дідька в пекло. Шлях або є, або його немає – у тебе його немає. Моя страта сьогодні?

- Не сьогодні.

- Ну то дай мені спокій. Я хочу спати.

- Чекай, мусульманине, – Сірко витяг із-під поли свитки Максимів ніж у засохлій крові. – Ти говориш мені про шлях… – постукав пальцем по лезу, трохи обранився. – Ти, бачу, багато знаєш, хлопче, дак… – завагався. – Дай мені хоч натяк на той шлях… як можеш, звичайно.

Максим звів тяжкий погляд на кошового. Повільно похитав головою.

Кошовий підійшов до лежанки в’язня.

- Як хочеш, мусульманине… – кинув на підлогу ніж. – Думаю, ти знаєш, що з цим робити.

Вийшов.

Максим глянув на клинок похмуро.

- Якби ж то все було так просто. Хух! Спати.

Зняв чоботи, хотів улягтися. Раптом із халяви щось ляпнуло на підлогу. Максим нахилився глянути, що то воно. Виявилося, то були його чотки.

…………………………………………………………………

Надходила ніч. Вартовий востаннє глянув у кімнатку завтрашнього смертника. Той сидів на якійсь ганчірці, склавши ноги по-турецьки, обличчям у бік святої Мекки. Щось шепотів, перебирав чотки.

«Молиться, бусурманин. Мабуть, востаннє», – подумав вартовий.

Насправді в’язень заговорював намисто.

Ранком у наглухо зачиненій кімнатці не знайшли геть нікого.

 

Х.

- Ну як ви? Призвичаїлись? Подобається у нас?

- Так. Вельми привітні місця.

Максим із Галею зустрілись коло криниці-журавля. Вже пройшло два місяці після їхнього знайомства.

- Кажуть, ви непогано облаштувались.

Максим кивнув. Так, облаштувався він нічого собі. Усі люди дивувались, як тільки скрізь устигав: на току з наймитами, аж прів; на леваді косою махав із самого рання; дерево для нової клуні заготовляли; вулики нові для пасіки майстрував; із млина не вилазив. Чудасія та й годі. І все йому вдавалось, і все в нього виходило. Он поле пшеницею ще при старшині засіяне, а урожаю вдвічі більше. Коні, у старшини ж куплені, як на малюнку, а в самого старшини – здохляки.

- Як ваша нога?

Максим присів на лавку й закурив.

- Ви знаєте, вже набагато краще! Ваше зілля явно допомагає.

Галя усміхнулась, а потім задумливо глянула Максиму в очі. Він цього не любив, відвернувся.

- Вам треба людей лікувати. Трави різні знаєте…

Максим ледь-ледь не розсміявся. «Людей лікувати, трави – аби ви Галю, знали, скільки я людей на той світ відправив за своє життя, то точно б не надумали робити з мене цілителя!!!» Промовчав.

- Підімо вже.

- Ходімте, тут через цвинтар недалечко.

Не дуже хотілося через цвинтар, але все ж Максим пішов.

Цвинтар був, певно, старий-старий, геть зарослий кущами та бур’яном. Лише стежечка вузенька давала змогу пройти. Галя йшла попереду, а Максим слідом ніс її відра.

- І чого воно на цвинтарях завжди так тихо-тихо, – задумливо мовила Галя. А потім ніби обмовившись: – Наче спить хтось…

Максим нічого не сказав. Він знав, чого на цвинтарях так тихо і спокійно. Чого так часто тягне в сон, і чим більше людей там поховано, тим дужче. Він знав. Він ще багато чого знав. Він також знав, що Галина обмовка про сплячих нітрохи обмовкою не є, це чиста правда. Це знає будь-яка хутірська відьма, а надто – він, Максим. Але страшно не це. Страшно те, що вигадки про міцний сон померлих на ділі лише вигадками й залишаються. На ділі мертвих дуже легко збудити.

- Бачу, ви не любите цвинтарі.

- Взагалі так. Ше з дитинства почував себе якось незатишно в таких місцях.

- Я теж. А надто тут. Це старий цвинтар. Тут уже давно нікого не ховають.

Максим думав про щось своє і раптом зупинився. Його погляд упав на декілька рядів могил під однаковими неправославними хрестами. Хрести були з чорного каменю, начебто з граніту, – ні, Максим точно знав, що з граніту.

- Стійте! Стійте, Галю! Тихіше!

- Що сталося?

- Ні. Плити…Запечатані. Ху-ух! – пробурмотів Максим собі під ніс. – Та здалось, наче йде хто. Може, то собака.

- Може… То, бачите, могили? Кажуть, воїни якісь древні в бою полягли, то їх там і похоронили.

- Угу.

Максим знав, що то за могили, і знав, кого там хоронять.

Точніше, як кажуть характерники, кладуть.

…………………………………………………………………

Максим із Галею стояли коло її подвір’я і про щось гомоніли. Власне, гомоніла, як завше, Галя, а Максим вставляв поодинокі репліки.

Був вечір.

Сонце вже зайшло, але в небі над левадою ще стояла кривава заграва.

Насувався дощ.

Гримнуло.

- Ой! – стрепенулась Галя. – Гроза!

- Бозя бублик коте! – промовив Максим і обоє голосно розсміялись.

- І чого воно ото собаки по селу так виють?

- Ше поповиють, – буркнув Максим сам до себе. – Скажіть, а ви взавтра будете вдома?

- Мабуть, а що?

- Та так…

 

ХІ.

- Ну що за ніч була, хай йому лихо! Собаки по всьому селу наче сказились! Наче на лиху годину вили, падлюки! Галю! Став уже на стіл, скільки можна чекати! – то дід Мокій, Галин хазяїн, вредний такий дід, їй-Богу, не збалакаєш. Він іще малим служив у якогось поляка, так тепер і сам із себе пана корчить, старий хрич. – Бровко! А може б ти уже заткнув врешті-решт свою пащеку?! Чого б я ото гавкав?!! І гав, і гав! І гав, і гав! А тьху!!!

Тітка Горпина поралася коло печі, а Галя подавала на стіл. День, хоч і осінній, обіцяв бути погожим.

- Тобі б уже, Галю, заміж пора, – кинула наче ненароком тітка Горпина, пильно роздивляючись наймичку. – Ми б і з весіллям помогли. І посаг би був як-не-як…

Галя спохмурніла. Вона вдала, що одвернулась за мискою, і на очах показалися сльози.

- Ви ж знаєте, тітко Горпино, що я сирітка, от ніхто й не хоче брати…

Галя справді засмутилася. Вона завжди спостерігала за своїми подругами із повноцінних заможних родин і навіть заздрила їм. Їх усі поважали, з ними всі хотіли товаришувати, а Галя, хоч і була дуже вродлива і хороша дівчина, але ж не мала за душею ні копійки. Та ще й до того часто хворіла.

Легко зрозуміти Галю – вона вважала себе нікому не потрібною. Хай балакає тітка Горпина про скарб. Що там за посаг? Хто вона, Галя, їм така, щоб гарний посаг давати? Та хоч би й хотіли, так дзуськи. Вони вже всі скарби свої на дітей пороздавали, от і маєш. Та ще той Максим… Галя згадала про парубка, і її серденько боляче стислось. Невже не бачить він її почуттів до нього? Невже не помічає? Невже вона йому байдужа або, ще гірше, занадто вбога для нього? «Ой леле! Таточку й мамусю! Рідні мої! Для чого таку нещасну мене на світ народили?» Галя відчувала, що зараз заплаче. Згадка про Максима ятрила їй душу так сильно, що не можна собі уявити. Як вона хоче бути з ним! Він здається їй єдиною рідною душею на цілім світі. Невже ж він її не любить? Невже?! Вона б цього не пережила!

Галя вже не могла стримати своїх сліз і прикрилась, наче ненароком, вишитим рукавом.

- Що ти, стара, мелеш?! – то дід Мокій. – Збреде щось у голову і давай! Сватів їй! Он глянь, яка в нас Галя гожа дівка! Побачиш, од сватів одбою не буде! Не переймайся, доню.

- Та нічого, дядечку, то я так… Я вже не плачу.

Раптом у двері застукали.

Дід і баба таки накликали у свою хату сватів…

……………………………………………………………………

Я не буду вдаватися, як Квітка-Основ’яненко, у подробиці того обряду сватання. Не ті зараз часи. Скажу лише, що свати весь той обряд справно виконали. Ще скажу, хто були ті свати. А були се немаловідомий всенькому селу його статечність пан сотник Архип Савич Вишневський власною персоною, якийсь незнайомий Галі високий худорлявий козак, жвавий і рухливий, а також – хто б ви подумали? – таки Максим Безрідний, сьогодні незвично звеселілий.

Свати як свати.

Одне тільки: собацюру Бровка в їх присутності не можна було втихомирити, він рвався з цепу і гавкав так, що шлейка до крові вп’ялася в шию. Як хто підходив, то пес ховався в будку, звідти гарчав, стікаючи кривавою піною з рота. Врешті-решт його довелося прикрити в комірчину. Проте він якимось дивовижним чином звідти вибрався, і більше його в селі ніхто не бачив.

А так усе пройшло як годиться.

Галя була на сьомому небі од щастя – от же ж який Максим, ні слухом ні духом, і раптом нате вам, свататись прийшов!

Одне тільки непевне було у сватові-незнайомці – це помітила тільки Галя – очі. Дивні такі очі. Сам козак їх від прямих поглядів ховав, але Галі вдалося зазирнути. Скляні якісь, безпристрасні очі.

«Наче неживі», – подумала Галя.

…………………………………………………………………

Весілля відгуляли пишно з усіма почестями.

Столи тріщали від наїдків, а музики грали такі, що, мабуть, і в самому городі Києві днем з вогнем не відшукати.

Коротше, все як треба.

Язикаті та заздрісні молодиці разом з Галиними подругами одно перешіптувались по кутках: «От уже і щастить людям, їй-Богу, само, дивись, якесь таке ніяке, а жениха собі відхватило, ой леле!» Галя здогадувалась про ті розмови, але їй було все одно. Хай плещуть. Головне, що зараз вони з Максимом сидять укупці за весільним столом і дивляться один на одного. Мовчать і дивляться, слова тут зайві. Вони кохають одне одного.

З боку нареченого були лише козаки, що потроху замінили йому наймитів у господарстві, якісь далекі гості, нібито з Запорожжя, та ще сільський старшина Вишневський з дружиною і дочкою. Звичайно, який у Максима рід. Він і сам казав, сирота – так думала Галя. Та все ж дивна трохи в нього ватага. Ніби й п’ють, та не дуже, і веселяться, та не дуже, а вже як гопак танцювати, так і сільська дітвора справніше гопцювала за тих козаків.

Один лиш випадок трохи зіпсував подружжю святковий настрій. А було се ось як.

Максим і Галя тільки-но повернулися з танцю і наречений прорік:

- Як зараз твоя нога, серденько? Бачу, зілля допомагає.

- О, так, любий Максиме! Майже й забула вже про той недуг, – потім трохи помовчала і додає: – А звідки ти все-таки це вміння дістав?

- Та то мені ще мати розказували…

Максим замовк.

«Мати…Забрехався, бісів виродку! До матері дійшов!»

Хвилька сум’яття, і раптом, як вихор, налетіли спогади. Ось він, молодий іще козак, уперше їде на Січ. «До побачення, мамо!», – гукає за ворітьми. По-юнацьки наївно посміхається. «Не плачте!» – «Та я не плачу, синку…»

Ідуть полки.

Ідуть рівним кроком курними шляхами його, Максимового, села, через поле і левади, де він із товаришами гралися ще малими, повз ставки, де він ловив колись рибу, приносив мамі до вечері.

«Дивіться, мамо, яких дебелих лящів я наловив!»

«Бачу, синку. Молодець»

Ідуть полки.

Ідуть згорблені старі козаки, пошматовані довгим нещасливим життям.

Ідуть молоді, безрукі й безногі, зі шрамами й опіками, живі й мертві.

Підіймаються з широких степів. Порвані звірами й круками. Стають у шеренгу. Ідуть.

Оминають мамин садочок, невеликі похилі вишеньки, обпалені гарячим серпнем.

«Засохла вишенька, мамо!» – то сестричка.

«Нічого, нічого, донечко, посадимо нову»

Ідуть полки.

Ідуть курними шляхами його, Максимового, дитинства. Через усе його нещасне життя. Через весь його білий світ.

Мама.

Ось стоїть вона, старенька, обіпершись об тин.

«Ти не винен, синку, не винен»

«Не муч, мамо!» – кричить Максим довгими літніми ночами.

«Не муч!» – кричить у пустоту.

Дим над Диким Полем, дим…

«Дивись, матусю, як склалося життя. Не бачиш? Лежиш під аршинами своєї рідної полтавської землиці у холодній могилі. Спи, мамо. Спи»

Встають із землі невільницькі тюрми Цареграду, Кафи. Сидить він, Максим. На землі, прихилившись спиною до грат з виразом ображеної дитини на обличчі.

Дим над Диким Полем, дим…

На татарській низькорослій конячці, з кривою шаблюкою летить Максим на вістрі атаки яничарів.

Запалало село, загорілося. Закричало, заридало голосами сотень жінок та дітей.

Повбивали, потовкли, потягли у ясир.

«Аллах акбар!»

Усе – попелище і руїна.

Нема села.

Але що то за жінка під старою грушею, нанизана на татарську стрілу?

Щось знайоме в ній, здається Максиму. Щось до болю знайоме.

Під’їхав ближче, зліз із коня.

Мати…

Ідуть полки ген-ген за обрій.

Гукають Максима – не слухає їх. Сидить на чудернацькому килимі, сплівши ноги по-турецьки. Не дивиться в їхній бік. Дивиться він далі, за Дніпро і Чорне море, аж на Туреччину, де в гаремі одного вельможі наложницею його сестричка.

Нема вже вельможі. Зарізав Максим. Та й сестри нема. Шукав-шукав по всій Туреччині – не знайшов.

Ідуть полки через весь білий світ…

 

ХІІ.

Максим стояв і курив у садку. Він майже вибіг із юрби гуляк, не зміг винести спогадів. Ті болісні тяжкі страшні спогади терзають його душу, будуть терзати все життя. «Наплювати на гуляк. Обійдуться без мене, а я постою, покурю. Заспокоюсь». Йому тільки шкода було Галю. Шкода, що покинув її, майже нічого не сказавши. Він уже навіть розвернувся іти по неї, але тут між яблунь у місячному світлі показалася постать.

- Максиме!

- Я тут, серденько!

- Я щось не так сказала, Максиме? Пробач мені.

- Ні, Галинко. Ні. Все гаразд. Просто я так… спогади різні, от і …

«Треба їй розказати, розказати все! Геть усе! Я не винесу! Я їй усе розкажу!» – Максима терзала ця думка ледве чи не з першої їхньої зустрічі.

Але він не міг.

Вона б його ніколи не зрозуміла.

Вона б йому ніколи не пробачила.

- Знаєш, Галинко, я просто… Просто згадав свою маму…Я її пам’ятаю, тому…

Максим глянув на свою дружину. Її очі блищали від сліз.

- Я тебе розумію, любий. Я не знала своєї мами, але вона мені часто сниться, і я прокидаюся вся в сльозах. Я …

- Я тебе люблю, Галинко! Більше за все на світі.

Вони міцно обнялися і плакали. Так-так, я не жартую. Цей виродок-христопродавець плакав. Плакав звичайними людськими слізьми. Мабуть, уперше в своєму житті…

Кінець п’ятого мотиву

……………………………………………….……………………

- Отакими наївними та романтичними були ті древні гуляння з криками та галасом на всю округу, «шоб чутно було, шо тут весілля».

Але про це досить.

Зараз про інше. Бо в нас часу мало, а переслухати ше ого-го скільки треба

Власне, далі, як дасть Бог, буде розказано про одне тривожне послання, важку хворобу та долю старого характерника Тараса.

…………………………………………………………………

МОТИВ ШОСТИЙ