Най труну мені застелять вітами калини. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Най труну мені застелять вітами калини.



Ця простенька пісенька була порятунком для стомленої й хворої Максимової душі. Почув він її уперше в турецькій невільницькій тюрмі від смертельно пораненого бранця-запорожця. Вона вразила і захопила Максима, бо не була схожа на ті тисячі тужливих пісень, які щосили звучали тоді по Україні. Невибаглива мелодія навіть не була покликана допомогти відобразити якісь епічні роздуми чи описи, нічого – просто нещасливе кохання.

Ніхто не застелив калиновим віттям труну того хлопця. Ніхто не кинув туди навіть калинової трісочки. Ніхто не кинув, бо нікуди було кидати. Бо не було ні труни, ні навіть поганої ганчірки, в яку б замотали худий знівечений труп. Витягли, як падло, з темниці і понесли. Хтозна куди. Максима постійно терзала думка: як поховали того хлопця? Як? Він справді був звідси, із цих країв, і в нього була така ж нещаслива любов, як у пісні. Максим мав підозру, що ту пісню хлопець склав сам. Яка тепер різниця? А може... Може, ця пісня й завела мене прахом на цю Слобожанщину, на батьківщину цього хлопця, може, в його рідне село, щоб я зробив те, що вже не судилося йому – повернувся додому... За нього... Господи... Господи...

Галині прекрасні очі були залиті сльозами.

- Серденько...

Максим гаряче пригорнув її до серця.

Самому було нестерпно боляче...

„Чому я не можу їй розказати?!! Чому?!!. Тому що вона мені не простить…”

 

ІІІ.

Максим знав, що в цю ніч знову не засне. Приїжджали запорожці, чоловік із десять, казали, від самого полтавського полковника Пушкаря. Не захотів їх слухати – прогнав із двору. Ледь не дійшло до різні – вже й за шаблі хапалися. Нащо йому, Максиму, все це? Нащо все це зраднику, злочинцю і відступнику? Нащо все це чаклуну Махмеду? Життя – надто хитка річ для людини, щоб нею жертвувати, – казав колись Максиму товстий бородатий турок. Смерть або іслам – більше варіантів не було. Турок єхидно усміхався, коли таки вдалося зламати Максима. Звісно, він же не знав, що через дванадцять років буде запханий у розчинене нутро здорового кабана і похований у такому вигляді заживо. Негідна смерть для воїна Аллаха. Максим завжди прекрасно знав найпотаємніші страхи суперників, а вони – страхи – неодмінно є в кожного.

Потерті чотки – намисто – вийняті зі старої скрині, були, здавалося, зовсім безколірні під світлом молодика через шибку. Кривий турецький ніж одним помахом розітнув нитку – намисто було зібране у долоні. Відміряв потрібну довжину, порахував намистини, взяв нову нитку і почав нанизувати.

...Це сталося вперше під час дій загону яничарів, Максимового загону, на півдні України проти запорозького війська. Куля лягла Максиму прямо під серце. Він злетів із коня, покотився по траві, тримався рукою за рану – думав, усе... Та болю чомусь не відчував. Підняв погляд – над ним стояв його колишній курінний, уже посивілий дідуган.

- Ну що, Максиме, чи як там тебе зараз? Знайшов ти щастя між бусурманів, чи спокій, може знайшов, а чи смерть свою знайшов, христопродавець?!!

Максим презирливо глянув на запорожця, сплюнув убік.

- Рубай уже! Став...

- Ех... – курінний трохи з жалем дивився на жертву. – Не тебе... Батька твого, товариша-побратима бойового, шкода мені, бо вже, либонь, він усоте в могилі перевертається, усоте, мабуть, здригається у Саду Божому праведний християнин, за віру полеглий.... Усоте і втисячне, бо бачить діяння синочка єдиного. Матір твою шкода – праведну жінку, від руки бусурманина полеглої, від твоєї руки, чуєш?!! Падлюко продажна!!! На!!!

Шабля зблиснула в повітрі, і тут сталося незбагненне. Максим підняв руку від рани, щоб закритися, та крові не було. Рани теж.

Це був блискавичний кидок. Максим смикнувся вбік і вихопив з піхов одну з двох дивних своїх шаблюк. Свисть! Обезголовлене тіло курінного важко брякнулось на землю, а голова відлетіла, може, на два сажні вбік. Безрідний знову презирливо сплюнув на прощання і скочив на коня...

Намисто вже майже готове. Брошка з невеликим діамантом послужить за застібку, ось так, акуратно...

Тоді Максим не надав цьому значення. Пощастило, та й хай. Однак через п’ять років він гостював у палаці одного турецького пащі. Той приймав його гостинно, з почестями, як вірного слуху Аллаха. Був то ранок після гучної гулянки (з дівчатами, травичкою і т.д. А що, хочете сказати, мусульмани не такі люди, як ми – та зараз же! У кожної релігії є свої способи уникнути впливу релігії). Прокинувся Безрідний в обіймах симпатичної туркені із сильним головним болем. Устав, одягнувся, випив води й вийшов на балкон. Довго-довго вдивлявся кудись у далечінь. Здалося – там Україна. Довбешку забили дитячі та юнацькі спогади. Тупий і неосмислений погляд...

Гарненька турчанка, закутавшись у простирадло, вийшла до Максима. Повисла на шиї. Гладить рукою по голові.

- Тобі погано? – запитала жалібно.

Максим дивно усміхнувся й закивав головою. Тоді сильним рвучким ударом відштовхнувся від перил і полетів стрімко вниз. Здавалось, чув, як тріщать кості. Думав, закрив очі востаннє. Аж ні, відкрив, пролупався, встав. Навкруг – юрби приголомшених людей. Дивно, що нема ні болю, нічого, наче впав не на камінь з величезної висоти, а на м’яку постіль, у якій хвилину тому лежав. Тоді згадав і перший випадок, поліз рукою до серця – воно не билось.

Намисто готове, такого ні в кого немає, тільки в моєї Галинки таке буде. Ану, чи ще діє?

Намотав разок на руку. Подивився вгору. Поклав долоні на обличчя. Тоді повів тужливо впівголоса:

- Алл-ла-ах ак-бар... Алл-ла-ах ак-бар...

Буси почали випромінювати блакитне сяйво. Яскравіше і яскравіше, щоправда, з того боку, де образи на покуті, трохи тьмяно...

Максим розвернувся, направив сяйво на прядку коло печі, почав поволі здіймати руку вище. Прядка піднялась зо всім начинням у повітря. Максим стиснув руку в кулак. Прядка стукнулась об підлогу, і почулось, як тріснула одна з ніжок.

- Зараза...

Галя спить міцно – не почула. Дитинка теж.

Підійшов до цеберка з водою, опустив туди намисто. Вода засвітилась. Шептав якісь заклинання по-арабськи. Часто повторював „Галина, Гали-на...”. То він заговорював буси на нового хазяїна – Галю.

Те чудодійне намисто Максим зняв разом із кистю з того самого мулли, який посвятив його в мусульмани – уже пізніше...

Галя міцно спала. Максим хоче обережно одягти подарунок їй на шию. Вона ворушить головою. Промовляє заспано:

- Максим?

- Спи, серденько, спи...

Після випадку в палаці Максим багато разів то вішався, то топився, то різав вени, горло, чого тільки не робив – усе даремно. Аж років через два дізнався про прокляття старого характерника Тараса. А ще через два не захотів більше вмирати.

ІV.

Галя схотіла навчатися азбуці, і Максим у вільні хвилини заходився її вчити. Власне, то не потребувало якихось зусиль – Галя вчилась винятково швидко. Отож за якийсь тиждень вона вже перегнала й самого Максима.

- Може, підеш наймешся до сотника накази строчити або хоч у церкву співати псалми, – жартував козак.

- А може, й піду, – сміялась дівчина.

- Е ні, то я загнув. До Вишневського не йди, він, скнара, копійки платить. Іди вже до полковника.

Голосний сміх…

- Ну, чесне слово, ше не бачив на віку, шоб людина так швидко все схоплювала. У тебе в роду часом пророків ніяких не було?

- Та чи я знаю той свій рід?

На тому й сходились. Декілька разів якісь посланці від старшини приносили грамоти Максиму. Коли вони виявлялись занадто довгими, хлопець давав їх зачитати дружині, наче заради забавки.

- Ану, серце, прочитай, а то я неук, шось нічого не доберу. Дряпають, як курка лапою. Де вони таких писак понабирали, їй-бо.

Так одного разу Максима вдома не було – подався аж у Полтаву чи хто його зна – казав, у Полтаву.

Був вечір. Галя поралась коло горщиків разом із наймичкою, і їй знову стало зле. Дівчина прилягла на полу коло печі, а наймичка кинулась готувати настій із трав, яку Максим наказував уживати в таких випадках. Галя заснула трохи, потім прокинулась, випила настій і відпустила наймичку. Власне, та була не дуже потрібна – дитинка міцно спала, роботи ніякої не було, а через свою хворобу Галина ніколи особливо не переймалася – «пройде».

На господарстві залишилась тільки вона з дитиною та два Максимові козаки, що той велів їм наглядати за всім. Козаки ті вже повлягались спати, один у сінях, один – під хатою на призьбі, благо ніч була теплою. Лягли-то вони лягли, а хіба ж заснули?

- Розказують таке, – каже один, – ото ніби було це бозна й коли, ще за царя Панька, як земля була тонка, хе-хе, пальцем проткнеш, і вода потече. Ото. Так жив у якомусь там хуторі один старий запорожець із жінкою і трьома синами. Жили вони бідно, вбого, так, що ой леле. Так ото прийшов був час якийсь і зменшилась потроху сім’я – батько став старий, немічний та й вмер урешті. Старший син по його стопах теж пішов на Запорожжя, та десь у тих краях і поклав голову свою. Середущий, скоріше всього, у прийми подався. Ото. Тож залишився сам менший. Прийшов же час і йому оженитись. Мати й каже: «А ти, синку, може б яку дівку посватав – воно б і мені б легше було. Он глянь, за тобою всі дівчата впадають» – «Ех, мамо, не всі-таки…» – «А хто ж?» – «А Люба Іващина», – то сусідка їхня, дочка вельми багатого селянина. «Та що тобі, синку, до тії Любки, цур їй і пек! А Боже борони, щоб ти її ще до мене привів! Діва Марія й святі угодники – Боже борони!!! Та воно ж противне яке та лукаве… Ото йдемо, було, з Параскою та Горпиною з лану, а вона з дівчатами стоїть сміхом заливається. Ідемо собі й нічого, а як на нас глянуло те бісове дитя, так стара Параска і ок лихій годині посковзнулась та в калюжу і шубовснула. Ой світе мій! – кричить, стогне; зламала ногу й досі онде не ходить. А те сученя як побачило та й сміхом заливається, гучним таким, що й годі. Тьху!» – «Вона гарна, мамо… І так як подивиться, так аж мороз по шкірі!» – «То й що, що гарна, синку! Що, що гарна! Врода, синку, скороминуща, ото незчуєшся бува, пройде літ десять – куди та врода й поділася. Нема вроди, як ото і в мене, одні зморшки та сідий волос. А про погляд ти не зарікайся – бісівський у неї погляд. Нечестивий! Послухай материного совіту, візьми яку тиху, скромну дівчинку й живіть собі. Я не те що словом її не ображу – і не погляну скоса, ось тобі хрест!»

Та не слухав хлопець матері, заглядав усе через тин до тії Люби. «Любо! Любо! Може, тобі помогти що?» Вона гляне лукавенько так та звабливо: «Іди худобі своїй помагай із паші дійти, а мені помічники певне ж кращі за тебе, нещастя, знайдуться. Ха-ха!» Та й шмигнула в хату. Не звертала вона на хлопця уваги, тілько сміялась із нього. А от із худобою справді негаразд було. Не доїться корова і все, мало що друга ялівка, та ж і в ції надою нема ні краплі. «А змій його матері, точно та Параска зі шляху зурочила, стара карга, – скаржилась мати. – От точно пам’ятаю, каже було: ой гарна корівонька, гарна! От тобі й гарна!» Та…То дрібниці – хлопець думав на якусь відьму.

От раз увечері назбирав той хлопець квітів на леваді та й поніс сусідці. Та посміялась із нього і прогнала. То він додому сердитий прийшов, півночі не спав, а тоді чує – рип двері в хліві. «Ага, – думає, – нечиста сила! От і попалась!» За дрючок та й туди. Залітає в хлів, бачить – спиною до нього постать жіноча на стільчику корову їхню доїть. Зовсім, зовсім нага, тільки волосся довге розпатлане плечі й спину покриває. Хлопець дрючком як замахнеться: а на! Аж глип – нема вже нікого в хліві. Тю! – сплюнув парубок і кидонув дрюк у куток. – Чи привиділося спросоння? Ото тільки з хліва виходити, як через щось спіткнувся. Глянув – жаба. «А змій його матері! Тебе не вистачало!» – закричав хлопець, схопив ту ропуху та спересердя як струсоне в повітрі, тільки лапки передні в руці лишились. Кинув ті лапки в кущі й пішов собі спати. На ранок прокинувся від галасу. Бачить із вікна – у сусідів сила-силенна народу на подвір’ї. Жінки голосять, чоловіки лаються. «Тю, – дума, – а може, з Любою що?» Та згадка його з постелі й підняла. Вже він і не сказав би, як через натовп пробирався, чув лише жінки чогось горлають: руки! руки! Які руки? Забіг до світлиці і – ой леле! Люба на постелі півжива, з ліжка кров стікає, а руки у дівчини по самі плечі з м’ясом вирвані…

- Та ти шо?!!

- Так і було. От усе як було, так і розказую – ніколи не брешу, – запевнив козак-оповідач. – Лиш тільки надвечір коло хліва того злополучного у кущах відірвані людські руки і знайшли…

Галі й так зле, а тут іще ті хлопці зі своїми побрехеньками.

- А ви, хлопці, може б голосніше балакали, так я засну швидше.

Надворі затихло, тоді один наче боязко:

- Вибачте, хазяйко, спимо…

Ті козаки завжди кликали Максима отаманом, а Галю хазяйкою чи пані Галиною. Дівчина власне не дуже розбиралась у козацьких чинах, але така шанобливість, погодьтесь, завжди приємна. Мало того, ті хлопці завше звертались на «ви», миттєво виконували будь-яке завдання і за розмовою навіть поштиво хилили голови і опускали долу очі. Галі навіть здавалось, що козаки їх із Максимом трохи бояться. Але були, звичайно, і дрібні вибрики. От і зараз, тільки Галя стала трохи засинати, як чує за вікном обережний шепіт:

- Та кажу я тобі, Шевчик, не вірю я у все це. Казки та й годі.

- Та які казки! Мені така людина розказувала, що їй не повірити – гріх!

- А та людина що, сама бачила?

- Ну певне ж, бачила, а як і не бачила, то чула від такої людини, що точно бачила.

- Те!..

Галя тільки докірливо похитала головою і накрилась подушкою.

V.

Заходились у гаях соловейки, а молодиці не спиться. Так стало важко в грудях, у голові паморочиться, а тіло ламає, наче від гарячки. Ой-ой йо…

Галя підвелася, обмацала стіни, накинула якийсь кожух і попрямувала на двір.

«Ой матінко, як нудить!»

Хлопці вже спали, але їхній гострий козацький слух не дозволив дівчині пройти між ними непомітно,

- Куди ви, пані?

Той, що розказував казочки, скочив на ноги

- Погано мені, зараз повернусь…

- Я з вами.

- Та будьте, я зараз.

- Але ж отаман не велів.

Галя аж хиталась, так важко було стояти на місці.

Каже роздратовано:

- Ти будеш дивитись, як мене знудить?

Розгублений козак розвів руками і повернувся до своєї лежанки. Галя відійшла недалеко до кущів коло тину, думала – вирве, аж у голові на мить роз’яснилось. Раптом чує позаду себе м’які кроки. Обертається – перед нею високий чолов’яга в якійсь чорній накидці, плащі. Темно надворі, нічого й не розбереш.

- Тут мешкає Безрідний Максим?

- Так, але його зараз нема вдома.

- Нічого страшного, передайте йому, якщо ваша ласка, оце.

Гість протягнув дівчині якусь наче грамоту, згорнену в сувій. Коли Галя брала до рук те послання, її пальці на мить торкнулися до пальців незнайомця і відсмикнулись.“Які холодні”, – подумала Галя.

- Доброї вам ночі, – кинув незнайомець і зник за чагарником.

Дівчина хотіла вже піти, але чогось знову повернулася до тину.

- Заждіть, а від кого це?

- Він зрозуміє, – почулося здаля.

Дивно, коня на шляху не було, і незнайомця теж. Тільки підходячи до оселі, Галя почула, наче в небі над нею прошмигнула птаха – сова чи кажан.

- Що воно за звістка? – думала Галя в хаті. І незручно було читати Максимові листи, але цікавість таки переборола дівчину.

- Ну добре!

Запалила свічку. Розгорнула сувій. Ні літер, нічого, тільки на цілий листок посередині червоний знак.

Дивно, що б це значило – Галі знак чомусь видався знайомим, наче вона десь уже з ним зустрічалась.

Погляд дівчини впав на ікону Христа-Спасителя під вишитим рушником. “До чого тут віра”? – промайнула безглузда думка. Тут її увагу привернув різкий запах. Принюхалась. Нахилилась до листка. Пахло кров’ю.

VІ.

Сотенне містечко спалили вщент.

Попалили, як нехристі-яничари, і скотину, і людей у хатах, а майно розікрали й пропили.

Чорт забирай, своїх же православних почіпляли на грушах вздовж тинів. Жінок їхніх ґвалтували і стинали їм груди, дітей палили на вогнищах. І то, шановні, як є на сіті Вельзевул, то сидить він, мабуть по глибоких шпаринах і боїться на світ Божий носа висунути через ті звірства.

Та й хто зна, чи світ тепер Божий…

Гетьманські війни, як і будь-які війни, не стіль героїчні та звитяжні, як нам малюють історики. Та й чи варто малювати – могил по Україні повно, іди й читай ті безголосі літописи. Та не було й могил, бо гетьманські полки їх утоптали в землю. Минулі і майбутні.

Я десь чув – китайками накривають, щоб крови не було видно. Та вже вельми просякли тії китайки кров’ю, що й самі їх чим накривати треба, а як і накрив – сморід за версту. Та й прапорів тепер з них робити дзуськи, а так лучче, викинь на смітник, як непотріб, да й буде з нього.

Отакі справи, добродії.

І викидали прапори, і плювали на них бусурмани, глумились із них безчисленні вороги землі вкраїнської, наче та орда глумилась із ікон староруських у монастирях древніх. І було вельми – плач і скрегіт зубів, наче в темряві зовнішній чи в самому в аду для грішних і праведних.

Отак, брати і сестри.

І чули поганську лайку предки наші по селах та хуторах своїх, яко літописець «Повісті времінних літ» крик верблюжий по київських вулицях і майданах чув, і було всього.

Отак, земляки.

Отак, люди.

І рвали прапори з короговками, і плювали, і мочились на них, а потім же ми їм, кривдникам, горла різали за ті прапори, за ті святині й обереги. За культуру і за народ.

А вони нам, а ми їм, а вони нам, а ми їм.

Спаси, Господи, грішну душу мою.

Попирував вельми гетьман наш і тут, і розбив, і розігнав, і розтрощив, і послав до чорта. Лишилося згарище на місці осередку тії сотні.

Влада – страшна річ, особливо коли її немає.

Короговку поміняти легко, душу важче.

Отож боявся Максим Безрідний за свою душу хрещену чи нехрещену, як проїжджав із хлопцями тими місцинами, додому з Полтави прямуючи.

Боявся дуже. Бо ж гляньте – нема вже в того Максима ні короговок, ні стягів, ні віри, ні ікони, ні земляків, ні народу. А душа – вона, може, ще є. Живуча вона, душа.

Кадив дим людською плоттю вздовж дороги і плив, як мана, над ставками з дохлою рибою.

І потягнув дим на Дике Поле.

І став він димом над Диким Полем…

- Мамо! Тату! Де ви?!

Гайвороння над гиблим місцем – ЖАХ!

- Мамо! Тату!

- Що воно, отамане?

- Як дитя кричить. Ану звертай, хлопці!

Де калинові хащі коло ставка невеличкого, там дитя і знайшли.

Дівчинка, рочків семи.

- Дядечки! Дядечки! Нема мами, нема тата, а братики і сестрички – ген-ген!

Малеча киває на захід. Оченята слізьми залиті, і волоссячко розпатлане.

- У вирій! У вирій!

- Іди сюди, дитинко, ми тебе заберемо, а тоді, дивись, мо, кого з твоїх знайдемо!

- Нашо ти звеш, Степане?

Степан кивнув Максиму. Одійшли трохи.

- У нас із Христею все одно дітей нема, заберу собі. Воно ж згине тут.

- Степане, – Максим сердитий, одводить побратима ще далі. – Ти не бачиш чи шо?! Воно звихнулось. Тут і я не поможу нічим.

- Та отамане… – Степан одвернувся, ховаючи очі. – Жалко ж як, отамане…

Витер очі рукою.

- Ну як знаєш, – пробурмотів Максим.

Степан підійшов до дитинки, обминаючи ще палаючі вогники.

- Іди сюди, доню.

- Підійдіть, дядечку, ви, бо боюсь. Мами нема, тата нема…

Максим запалив люльку. Присів край ставка. Задумався про щось.

- Нема мами, нема тата. Підходьте, дядечку…

Щось не те…

- Степане! – упівголоса гукає Максим. – Степане! Бий тебе вража сила!

Той обернувся.

- Стій!

- Чого? – кивнув.

Максим устав, підходить ближче, тягне руку до шаблі.

- Назад! Назад, Степане! Потроху…

- Чого ти?

- То потерчатко, Степане!

Той широко розплющив очі, став відходити. Глядь на дитину – а цур тобі, пек!

Дитина спокійно схилилась до ставка. Переливає воду з долоньки в долоньку.

- Нема мами…Нема тата… Коник пити хоче!

- У, шайтан! Назад!!! – як закричить Максим і на коня.

… Вода полетіла така, що, мабуть, вилилось із півкопанки. Над головою у Максима свиснула знесена кладка, та вони вже, правда, були тії хвилі далеченько.

- Ну шо, набатькував?

- Та йди, отамане!.. – Степан погнав коня швидше. Справді образився.

Максим більше за нього знав, знав, що йому, бездітному, найжальніше тих дітей, і знав, що тії потерчата таких, як Степан, зазвичай і шукають.

Гайвороння над гиблим місцем – ЖАХ!

«Жалко, отамане! – хіба мені, Степане, не жалко? Нічого. Душа – вона, може, ше й є. Живуча вона, душа…»

Дим над Диким полем, дим…

Спаси, Господи, грішну душу мою…

VІІ.

Старий немічний характерник прокинувся пізно, мабуть, коло полудня. Власне, може, б іще спав, аби піч остаточно не затухла і не перестала гріти.

- Ох-ох, – кректав дід, злазячи додолу. – Ну що за зими стали на моєму віку! Знову, певне, снігу багацько намело, аж у хаті темно – вікна позамітало точно.

Знайшов у темряві клямку дверей, посмикав – куди там.

- Ох-ох, оце ще старому думай, як із хати вибратись.

Тарас підійшов туди, де мало бути вікно і невеликий столик. Намацав свічку. Чиркнув кресалом. “От…” І тільки тоді підвів очі…

Вікна не були засипані снігом. Вони були забиті ззовні дошками наглухо. Дід широко розплющив очі і відступив назад.

- Хрестовки! Хрестовки! – шепотіли перелякано старечі вуста. “...кари…” були скрізь на набитих дощечках, віконницях і, о Боже, на стінах усередині хати. Дід крутнувся назад і застиг. Коло печі на лаві сидів князь, чистив ікла друзкою від розбитої ікони.

- Час…характернику…час біжить швидше, ніж ми в змозі з цим змиритися. Скільки я тебе не бачив? – Десять? Двадцять літ? Більше? Ти став схожий на шматок гнилої бараболі…Ха! – князь струснув головою навіть весело. – Мені завжди цікаво, як ви, люди, хапаєтесь за те своє нещасне животіння. А чи не краще було б вдавитись у череві мамки, так і не почавши свій шлях? Умерти і не наробити купи помилок за життя. Не настраждатись за життя, не дати страждати іншим. Та й стільки того життя? З цього я маю цікавість. А от коли ви стаєте схожі на шматки лайна, підборку костей, а все не хочете дохнути, мені стає не смішно. Мені огидно! Візьми почепись, характерник! Он там, – князь заговорив емоційно, сердито. Кивнув рукою на сволок стелі. – Це ж так просто. За день десятки, сотні з вас роблять так. Давай, характернику, і я тебе не зачеплю. Просто візьму і піду!

- Не можна… – тільки й зумів вимовити Тарас.

- Твоє діло… – князь устав і почав наближатися.

- Дивись на мене, характернику! Я вічно молодий…

В руках у нього теліпався довгий плетений зашморг…

 

VІІІ.

Максим з’явився наступного дня стомлений і роздратований. Щось не виходило, щось не ладилось, щось ішло не так.

- Давай я поставлю не стіл, – Галя силилася встати з полу.

- Ні, ні, ти лежи ластівонько, лежи. Та й менше за все мені зараз хочеться їсти.

- Щось сталося?

- Нічого особливого й нема, тільки… Тривога по Україні, серденько… Розумієш, гетьман новий … Коротше, бувати війні, мабуть.

- З ким війні, любий?

- А біс їх розбере, з ким вони воюють, сучі діти. Шаблюками не намахались. Воюють, аби з ким воювати. Із тіньми своїми воюють. Та пішли вони!..

Максим був розлючений дужче, ніж здавалось. Просто він не показував це при дружині. Він боявся потривожити її, боявся скривдити ненароком, боявся просто порушити її спокій. Це було для нього дуже важливо. Можливо, нелегко зрозуміти, але це справді так. Просто за багато років справжнім, чистим і щирим почуттям в його душі була любов до Галини.

- Там, Максиме, вчора ніччю приходив якийсь, тобі послання передав. Он на столі.

- Ага. А від кого?

- Я питала, каже, ти зрозумієш.

- Ну добре, подивимось.

- Максиме…

- Шо, серденько?

- Я… – Галі було ніяково, але вона вирішила признатись, – я цеє… ну… дивилась…не ображайся, будь ласка.

- Та дивись на здоров’я, Господь з тобою! Думаю, нічого надтаємного мені не пришлють. А чуєш, так може, візьми прочитай разом і мені? А то в мене зір вкрай спаскудився, ше й пилюки в очі намело, поки їхав.

- Так там, Максиме, цей… нема нічого там…

- Як нема?

- Там тільки на весь листок щось на зразок хреста.

- Та ні.. – прошепотів чоловік сам до себе. Розгорнув швидко сувій, вирячив очі, захитався і сперся спиною об двері.

- Тобі погано?

- Та ні… то я … ох, шайтан!

- Максиме, воно наче кров’ю тхне.

- Тарас, – прошепотів козак упівголоса.

- Що-що?

- Нічого. То я, серце, так…

Швидко вибіг із хати.

Галя майже не чула, про що гомоніли Максим зі Степаном надворі. Це було схоже на маячню, чи то, може, молодиця починала марити.

- Думаєш, серйозно? – то Степанів голос.

- Не знаю, шо й думати, – Максим.

- Слухай, таких кроків Топеш просто так заради сміху, я думаю, не робив би. Безрозсудно з його боку.

- Та знаю я й сам, Степане, але шоб так – на тобі прямо в морду! Чого далі від нього ждати?

- Я думаю, отамане, він просто хворий. Всі ж чудово знають, що він божевільний.

- Степане, – Максим зупинив співрозмовника. – Я знаю Топеша краще за тебе і скажу тобі без обиняків: той Топеш, із яким я водив дружбу по шинках і хатах молодих відьмочок, оце на таке не здатен. Він невдаха, п’яниця і просто нікчема. Він таким був, Степане, але оце чогось почав мінятися. Він ставав іншим. Він шось молов, шо я мало розумів, але шось дивне. Дуже дивне. Шось тут не так, шось не сходиться. Не до добра це.

- Отамане, я все одно не вірю в оті дідівські перекази про КарИ і легіони мерців, про вік неживих.

- Ти не віриш, і я не вірю. А от Топеш, певне, вірить.

- Це несерйозно.

- Згоден я з тобою повністю, та все одно якось не по собі.

- Може, через старого чаклуна?

- Може. Все-таки учитель…

- Будеш читати?

- Буду, а шо ж.

Максим сів на призьбі і розгорнув сувій. Він знав, що послання ще треба прочитати. У Топеша і йому подібних найпростіший засіб збереження думок – це кров. Як вони це роблять – невідомо, їм краще знати. Отже, читка проводиться приблизно так: треба покласти руки на КарУ, закрити очі й дати своїй крові відчути кров, якою зображений малюнок. Це, звичайно, й не так, як воно має бути в ідеалі – вампіри читають кров з ходу. Вони її «чують». А людям доводиться користуватись оцим способом.

Максим тихенько прошепотів заклинання. Власне, це не заклинання, треба було просто поговорити з кров’ю, щоб вона відкрилась. Але козак не міг вільно говорити, він нашіптував всього кілька потрібних фраз. Єдине, що знав на мові МарА.

За хвильку почалось.

Темно…

Темно в голові… Темно й холодно…Рядки заклинання на упирській говірці ще звучать:

 

Мертвий тоді,

Мертвий сущий,

Мертвий прибуду,

Мертві очі відкрию, щоб зріти,

Мертві уста відкрию, щоб речити,

Мертвими руками візьму твій хрест.

 

А ти вийди з-під своїх храмів до мене,

І вийди з-під своїх стріх до мене,

І вийди з-під своїх болів до мене,

І до мене вийди зі своїх жахів.

 

Мертвий тоді,

Мертвий сущий,

Мертвий прибуду.

 

Мертвими пророками благословлю,

Мертвими святими вознесу,

Мертвою водою похрещу.

Вийди до мене.

А ти вийди з-під свого дня до мене,

І вийди з-під своєї віри до мене,

І вийди з-під свого хреста до мене,

І я мертвими руками візьму твій хрест.

 

Мертвий – уб’ю!

Мертвий – уб’ю!

Мертвий – уб’ю!

 

На говірці МарИ це всього декілька речень.

Почалось.

Наче удар по обличчю.

Хата старого характерника Тараса. Там майже пусто, лише довгий дубовий стіл, на якому калюжа крові.

Звідки вона стікає?

Погляд угору. Учитель.

На вішалці. О Боже, Боже!

По стіні навпроти напис кров’ю, кирилицею.

Перекручені слова Спасителя.

«Хто меч візьме, той від меча і впаде….»

Кімнатою прошмигнула чиясь тінь.

Все.

 

- Отаман! Отаман!

- Шо? Шо? Де я?

- Щось ти довго куняв, отамане, я й занепокоївся. Ну що там?

- Не питай.

- Він?

- Угу.

- Коли ж це було?

- Та не так і давно, мабуть. Тепер я згадав, хто колись ніччю приходив до Тараса…

 

……………………………………………………………………

Максим лежав і дивився у стелю. «Шо робити, хтозна. Тікати? Це смішно. Та й куди тікати? Якшо це справді хвороба Топеша, то … А як і ні, куди ми втечемо? Сьогодні я таки стомився. Хочеться спати»

Зате Галя не дуже спить. Щось бурмоче уві сні, то крутиться, трусить головою:

- Вийди з-під свого дня до мене,

І вийди з-під своєї віри до мене,

І вийди з-під свого хреста …

- Тю! Галю! – Максим спросоння так крикнув, що аж заголосила дитинка у колисці.

- У-у? Що ти …? – Галя протерла очі.

- Ой лихо мені, – Максим піднявся, підійшов до дочки, хотів, ніби спокутуючи провину, заколихувати її.

- Та чекай, мо, вона їсти хоче…

Дитина таки хотіла їсти, і поки Галя годувала, вспокоїлась.

- Чого ти кинувся? Приснилось, може, що?

- Та певне… Приснилось, наче ти заклинання шепчеш.

Галя відвела погляд від немовляти і втупилась у Максима.

- Та Господь із тобою, любий, я зроду-віку ніяких заклинань не знала.

- Та тепер я вже бачу. Приснилось із дурної голови.

- Не намовляй на себе, просто ти стомився.

Тринадцять фігур (жестів) вампірської магії

Застосовуються ці речі зазвичай у зв’язці з рухами та заклинаннями, інколи самостійно і є привілеєм тільки князів та шляхти. Шляхта за допомогою фігур керує боєм, а князі можуть впливати і на великі кількості людей. Сила фігур залежить від сили Царства загалом.

1. ТримаЧ.

Магічний жест, призначений для затримки жертви у нерухомості. Діє на ВірУ (кров), частково уповільнюючи її рух у жилах.

2. ХресТ.

Доволі сильна фігура. Безпосередньо призначена для впливу на великі скупчення людей, упирів, живих істот загалом. Може пересовувати, звалювати з ніг, навіть підіймати в повітря або трощити кістки. Одна рука в такому положенні зветься «ПіВ ХресТ» і є більш поширеною, хоча й не такою сильною.

3. ЗамоК (СтінА)

Дуже поширена фігура. Діє на живі й неживі об’єкти, провокуючи їх рух або ж навпаки, зупинку руху в просторі, певні дії. Комбінується зазвичай із іншими, більш сильними фігурами.

4. ЯмА.

Концентрує певні речі у просторі до максимального їх стиснення. Може діяти на живі об’єкти, але не тільки фізично, а й психологічно. Концентрує думки, паралізує волю.

5. КулаК

Призначений для заспокоєння душевних збурень. Відносно слабка фігура.

6. ЛядА.

Працює на «закриття», тобто ізолює душу людини і здавлює «в кулак», поки та не задихнеться. Загалом це суто княжий прийом. Хоча зрідка його використовує і вища шляхта.

7. СмертЬ.

Сильна і жорстка фігура. Може вигнати душу із цілком здорового тіла.

8. ОсінЬ.

Наводить смуток. Символ могутній у чуттєвому відношенні. Може використовуватися через певну тверду матерію, тобто стіни, вікна, завіси. Інколи з допомогою нього людей «витягують» з будівель, наводячи на них печаль, відчуття приреченості, тугу, думки про самогубство.

9. СнивА.

Викликає сонливість, слабкість, млявість, бажання прилягти. Фігура середньої сили.

10. ВийдИ.

Призначена витягувати людей із будинків. Виконується часто обома руками. Викликає непереборне бажання вийти з будівлі НА ВолЮ МіЖ СвіТ.

11. КомаР(ТризубецЬ).

Викликає різкий локальний біль.

12. РаЙ.

Сліпить. Жорстка фігура. Сліпота, отримана внаслідок її використання, практично не виліковується.

13. СвіТ.

Дуже жорстка та сильна фігура. Привілей тільки князів. Зчиняє руйнацію, біль, маячню, масову смерть, епідемії. Потребує великої сили князя та висмоктує більше половини його духу.

Кінець шостого мотиву

…………………………………………………………………

- Та чи ви зовсім почуміли?! Який дурень кидає в багаття покришку?! Та ще з трактора! Я вам чесно кажу – стрілять буде! Так, хлопці, досить, то вже не жарти! То куди ж, трясця вашій матінці! Ну молодці, тепер будем мерзнуть… А на вулиці ж, дивіться, похолодало. Та ж і час пізній, мало що там у темряві по хащах снує… До перших півнів ше ж довгенько. Ну добре, то я викаблучуюсь просто… Зараз продовжу.

Чи були ви коли-небудь у Карпатах? О-о, ви багацько втратили! Та й я не був, то правда. Тільки з розповідей знаю та на фотках бачив. Кажуть, ніби там ночі місячні такі й ліси в горах дрімучі, смерекові, букові, гуцульські поселення на схилах…Пливе ясними зоряними ночами місяць понад нагір’ям, освітлює кожен яр, кожну полонину, кожний гірський струмочок.

Близько там, кажуть, зорі ті, та й легенди про кровопивців нібито відти пішли…

……………………………………………………………………

МОТИВ СЬОМИЙ



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 168; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.222.125.114 (0.238 с.)