Західноукраїнські землі під час революції 1848—1849 pp.

У 1848—1849 pp. в більшості європей-ських країн відбулися революційні події. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з пан-щиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Г.Яхимович. Рада взяла на себе функції українського наці-онального уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним уря-дом протягом 1848-1851 pp.15травня1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку»-першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ. З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українці- синьо-жовтий прапор та герб із зобра-женням золотого лева на синьому тлі.Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою за безпечення віль-ного національного розвитку українського населення Східної Галичини.Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони вимагали відокремлен-ня Східної Галичини(української)від Західної(польської)та перетворення її на окрему провінцію,тобто її націо-нально-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог укра-їнських народних мас, все ж погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті,яку очолив Я. Голо-вацький.Революційні події1848 р.дали поштовх піднесенню антифеодального руху.Селяни відмовля-лися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права.Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від17квітня1848 р.було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1.07.1848 р.дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом(2 бе-резня 1853 p.),стало вільним і селянство Закарпаття.Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика;наділення селян землею,яка переходить у їхню влас-ність;сплати селянами поміщикам вартості феодал повинностей. Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи,але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетво-рення селянина на власника,отримання ним громадянських прав(обирати і бути обраним,самостійно визначати місце проживання тощо)сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини,Буковини та Закарпаття за своє соціальне та націонал визволення,відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на шлях утвердж вільних ринкових відносин.Революц поклала поч демократичним реформам у суспільному житті.Конституційною грамотою від25квітн1848 р.Австрія була проголош конституційною монархією,в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент,декларовано демократичні свободи(свободу особи,віросповідання,друку тощо)усім народам гарантовані непоруш-ність їх національності й мови.22.07.1848р.у Відні був скликаний загальноімперський парламент,який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрій-ської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй.Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р.розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І.Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і ГРР в Галичині. Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.Помітні зрушення відбулися і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.

 

 

53. Розвиток культури в Україні в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів, розвиток української культури вийшов на новий рівень. Хоча запровадження української мови в освітніх закладах у Наддніпрянській Україні було неможливим, мережа освітніх закладів розширювалася. У першій половиш XIX ст. в Україні було відкрито два університети — в Харкові (1805) і Києві (1834), 10 гімназій (Харківська, Новгород-Сіверська, Київська та ін.), ліцеї — в Кременчуці, Одесі, Ніжині. Розвивалася жіноча освіта, яка існувала окремо від чоловічої. Були засновані Харківський, Полтавський, Одеський, Київський і Керченський інститути шляхетних дівчат. Однак вища і середня освіта мали елітарний характер. Здобути її могли тільки заможні верстви населення. Обмеженою була й можливість здобути навіть початкову освіту, оскільки початкових шкіл в селах не вистачало. Тому зростала кількість неписьменних. У Західній Україні при Львівському університеті 1848 р. працювала кафедра української мови і літератури. Після революції 1848—1849 рр. почали відкриватися недільні школи для дорослих, де викладання велося українською мовою. Хоча українська мова викладалася в школах, вивчення її тут не було обов'язковим. Значних успіхів досягла історична наука. У першій половині XIX ст. вийшли праці Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, присвячені українській історії, в яких простежувалась ідея окремості історичного розвитку України та права її народу на власну державність. Почали видаватися «Історія Русів», «Літопис Самовидця», була опублікована велика кількість документального матеріалу. Зрозуміло, що над усіма цими виданнями тяжіла царська цензура. Прихильніше ставився царський уряд до точних та природничих наук, оскільки вони обслуговували інтереси всієї імперії. Українські вчені тут також досягли чималих успіхів. Всесвітньо відомим став випускник Харківського університету М. Остроградський, автор праць з математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, математичної фізики. Професор Харківського університету Т. Осиповський видав тритомний «Курс математики», за яким навчалися багато поколінь студентів. М. Максимович писав фундаментальні праці з ботаніки. Значного поширення набуло вивчення астрономії. Почали діяти астрономічні обсерваторії в Харкові, Миколаєві та Києві. Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали література та мистецтво. У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка. В образотворчому мистецтві високого рівня досягла творчість В. Боровиковського, В. Тропініна, що працював в Україні 1804—1821 рр., Г. Васька, К. Павлова та майстрів пейзажу А. Кунавіна, І. Сошенка, В. Штернберга. Як художник значних успіхів досяг і Т. Шевченко, що створив багато портретів, жанрових композицій, малюнків. Зразками музичного мистецтва стали симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Вітковського, А. Галенковського, О. Данилевського, С. Гулака-Артемовського (автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм»). 1810 р. в Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. вперше був поставлений музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою І. Котляревського. Подальшого розвитку набула архітектура. Забудова багатьох міст України і будівництво поміщицьких садиб здебільшого відбувалися у стилі класицизму. У цьому стилі побудовані споруди театрів в Києві (арх. О. Меленський) і Одесі (арх. Тома де Том), дзвіниця у Києво-Печерській Лаврі (арх. Є. Васильєв і К. Тон) та ін., садиба К. Розумовського в Батурині (арх. Ч. Камерон), Галагана в Сокирицях (арх. П. Дубровський).

 

 

54. Скасування кріпосного права в Україні. Реформи 60-70-х рр. XIX ст. та їх значення.

У другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України. В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені: 1. селянська реформа 1861 року; 2. земська реформа 1864 року; 3. міська реформа 1870 року; 4. фінансова реформа 1864 року; 5. судова реформа 1864 року; 6. шкільна реформа 1860—1964 років; 7. військова реформа 1864—1874 років; 8. поліцейська реформа та інші. Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Підготовка селянської реформи почалася в 1857 році. Підйом селянського руху змусив уряд прискорити підготовку реформи, і 19 лютого 1861 р. маніфест "Загальне положення про селян, які вийшли з крипацької залежності" і інші акти про селянську реформу (всього 17 актів) були підписані царем. Закони від 19 лютого 1861 р. вирішили чотири питання: 1) про особисте звільнення селян; 2) про земельні наділи і повинностях звільнених селян; 3) про викуп селянами своїх земельних наділів; 4) про організацію селянського керування. З моменту опублікування Маніфесту про звільнення селян припинялося право поміщика розпоряджатися особистістю селянина: продавати, купувати, дарувати як річ, насильно женити і видавати заміж, переселяти з місця на місце, віддавати в служіння й в роботи, карати за своїм розсудом. Селяни одержали особисті і майнові права, в тому числі на самостійний, без дозволу поміщика, вступ в шлюб; складання договорів і зобов'язань із приватними особами і державою; вільне заняття торгівлею і промисловістю; ведення своїх судових справ; участь в роботі органів суспільного самоврядування; надходження на службу, на навчання; придбання рухомої і нерухомої власності; спадкування майна і т.д. При звільненні селяни наділялися землею - присадибною ділянкою і польовим наділом (за винятком двірських, тобто двірських слуг, що були в штаті поміщика), причому наділялися в обов'язковому порядку і навіть не могли від тієї землі відмовитися чи передати протягом 9 років після закону про реформу. Розміри викупних платежів визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформених селянських феодальних повинностей (оброку). Обчислювався капітал, що при щорічному обороті приносив би в виді 6% суму колишнього річного оброку. Розмір капіталу і складав викупну суму. Таким чином, розмір викупного платежу був набагато вище вартості землі, він уключав фактично і вартість особистості селян. Характерно, що вся надільна земля по тодішній ринковій ціні коштувала 544 млн. карбованців, селяни ж повинні були за неї заплатити 867 млн. карбованців. 20-25% викупної суми селяни виплачували готівкою, а 75-80% поміщики одержували від держави, що в свою чергу стягувало ці гроші із селян на виплат протягом 49 років в формі викупних платежів (викупний платіж складав 6% позички). Всього за 40 років із зайвим селяни разом з відсотками виплатили державі близько 2 млрд. карбованців, тобто вчетверо більш того, що коштувала передана їм земля. Органами селянського самоврядування в сільських суспільствах, які поєднували селян-домохазяїнів в селах, були сільські сходи, що обирали сільських старостів і інших посадових осіб. Сходи вирішували питання порядку користування землею, звільнення з громади і прийому д неї, стягнення недоїмок. Сільські суспільства поєднувалися в більш великі одиниці - волості з населенням від 300 до 2000 чоловік. Виборні посадові особи громад і волостей - сільські старости, старшини забезпечували справну виплату податків і виконували дрібні поліцейські функції. Такі були умови звільнення від кріпосного права поміщицьких селян, що складали до 2/3 загальної маси селянства. Однак були й інші категорії селянства: 1. удельні (тобто ті, що належалі царської фамілії й керувалися Департаментом уделів); 2. державні селяни; 3. кріпацькі робітники. Удельні та державні селяни одержали практично всю землю, якою вони користалися до реформи, на більш легких умовах, чим поміщицькі селяни. Кріпацькі робітники (головним чином на уральських заводах) одержували садиби, але польовий наділ лише в тому випадку, якщо він в них був до реформи. Услід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії і тою чи іншою мірою стосувалися українських земель. Так, згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 в Україні було створено органи земського самоврядування. Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в галузі міського самоврядування. Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 червня 1870 року, міську реформу первісно було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні. Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 року. Її проведення було оформлено судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були включені до складу зводу законів Російської імперії. Імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути, які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:

1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуального права. Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формальний рівний для усіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — Сенат) та суди мирової юстиції (одноособовий дільничний мировий суддя — повітовий з’їзд мирових суддів — Сенат). Було запроваджено інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголошувала ряд формальних принципів: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, застосування адвокатури. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд був замінений судом, який ґрунтувався на цих буржуазно-демократичних принципах. Судові статути 1864 передбачали утворення в містах і повітах інституту мирових суддів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громад, порядку, особисті образи і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) справи. Мирові судді обиралися повітовими земськими зборами і міськими думами із осіб, які мали віковий, освітній та досить високий майновий ценз. Крім дільничних мирових суддів, що одержували за свою працю винагородження, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили “суд та розправу”, коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста складали вищу інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища.

Мировий суд був об’єктом пишання лібералів. Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідоцтвом А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей. Головним джерелом цивільного права залишився 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповідно до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купувати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов’язаних з дальшим розвитком промисловості й торгівлі. З’явилося чимало нових нормативних актів, що регулювали правове положення приватних підприємств. Але ці зміни не ліквідували загалом феодального характеру Зводу законів і часто мали половинчатий характер. Так, у зв’язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об’єктів власності, у законах про стани перелічувалися надані їм особисті та майнові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об’єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщицьких земель. Цивільне право, як і раніше, обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратними маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків турбувалися про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними. Зберігався принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, що обмежували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'язаних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.

Буржуазні реформи 60—70 років не могли обійти шкільну та цензурну справу. Згідно з ними застосовувалася єдина система початкової освіти, як державної, так і приватної з обмеженою програмою навчання. Нові статути визначали деякі зміни в галузі середньої та вищої школи. Новий цензурний статут 1865 року реорганізував цензурні установи. Установлювався більш суворий нагляд за органами друку.

Гостра фінансова криза викликала необхідність здійснення буржуазних перетворень у галузі фінансово-кредитної системи, Фінансові реформи, які були проведені в 1860—1864 роках, стосувалися як податкової та кредитної системи, так і бюджету і державного фінансового контролю.

Зміни торкнулися також організації та побудови збройних сил країни. В 1863—1888 була проведена військово-судова реформа. Її складовою стала реорганізація місцевого військового управління. 1 січня 1874 року був прийнятий новий військовий статут, за яким у країні вводилася загальна повинність. Були відмінені тілесні покарання як дисциплінарне стягнення; запроваджувалися єдині кримінальні покарання для військовослужбовців усіх станів; виключався принцип децимації при покаранні за групові злочини та ін.

Реформи 60—70-х років, які були проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності:

— створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські органи самоврядування);

— виборні органи суду (мирові судді);

— встановлені більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури;

— закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо.

Але вони були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючи порядки. А у 80-х — на початку 90-х років була здійснена низка контрреформ, які значною мірою ліквідували найпослідовніші буржуазні реформи.