Західноукраїнські землі в міжвоєнний період. Вступ радянських військ в Західну Україну.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік. Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні. У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців. Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії. У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму. А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців. Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст. 17 вересня 1939 року, коли головні сили польської армії були розбиті гітлерівцями, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України й Західної Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити війська до румунського кордону. Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивством мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР та Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Треба також ураховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців. Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей були проведені вибори до Народних Зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, по суті, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 pp. тільки в тюрмах «визволеної» Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів. всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в рамках однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії тоталітарний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє — у творенні незалежної соборної Української держави.