Поняття та основні ознаки права земельної власності.

Поняття власності — це економічна категорія, з допомо­гою якої характеризуються відносини між людьми та їх ко­лективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність — це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ.

Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх «свої­ми» (на відміну від «чужих») є матеріальною стороною відно­син власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відно­шення, власність має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення за­собів та продуктів виробництва.

Отже, економічне відношення власності — це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника — інди­віда чи колективу).

Власність — це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу при­власнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характе­ру правовідносин. Економічний зміст власності проявляєть­ся через категорію права власності, що дає власнику свобо­ду господарської експлуатації належних йому об'єктів, май­на та інших матеріальних благ.

Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою в визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Як економічна категорія власність на землю виникає з появою держави і права. З ви­никненням держави і права виникає право власності на зем­лю в якості юридичної категорії, яка виступає в формі норм права, які закріплюють економічні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню землею.

Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра­во власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас­ника по володінню, користуванню і розпорядженню землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання

Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон­ституцією України, Земельним кодексом України та іншими зако­нодавчими актами. Повноваження власника по володінню, користуванню і розпорядженню земельною ділянкою і є змістом права влас­ності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою у відповідності з законом.

Володіння землею — означає наявність фактичного пану­вання конкретним власником над земельною ділянкою, мож­ливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — являє собою гарантовану правовими нор­мами можливість вилучення з землі корисних властивостей та можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.

Володіння, користування і розпорядження землею може здійснюватися власниками вільно, якщо це не наносить збитків навколишньому природному середовищу і не пору­шує прав і законних інтересів інших осіб. Обмеження права власності на землю викликане обмеженістю земельних ре­сурсів в природі та їх незамінністю в процесі господарської діяльності.

Обмеження права власності на землю підрозділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві: обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушу­вати своїми діями права і законні інтереси інших власників, користувачів землі; виконувати особливі умови використан­ня особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення; ведення будівництва з відхиленнями від існу­ючих норм і правил та без проекту забудівлі.

21. Земля як об'єкт права власності на землю.

Конституція України проголошує землю об'єктом права власності народу України. Так, у ст. 13 Конституції України зазначається, що "від імені Українського народу права власника здійснюють органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією". Разом з тим Конституція України відображає ставлення українського народу до землі, як до території, а не як до об'єкта власнос­ті, визначає просторові межі державної влади і закріплює право терито­ріального верховенства народу як вияв політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Норми Конституції щодо землі як об'єкта права власності україн­ського народу встановлюють територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, області, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративних територіальних утворень має свою територію, яка від­межована від території інших територіальних утворень, що створюються у регіонах. Земля, яка становить основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному утворенню правовий режим, що базується на інших правових засадах, ніж земля, яку використовують як об'єкт будь-якої господарської діяльності,

Оскільки в Україні існують різні форми права власності на землю, а землі поділяються за цільовим призначенням на категорії, то вони ма­ють різний правовий режим. Так, землі деяких категорій можуть бути об'єктами права приватної власності. Це землі сільськогосподарського призначення і землі населених пунктів. У цьому разі відносини власності регулюються приватним правом.

Землю, як об'єкт права власності, слід розглядати, враховуючи її ка­тегорії і цільове призначення, форми власності, способи використання, тобто беручи до уваги правовий режим земельних угідь, земельних ді­лянок і їхніх частин.

Землю, як єдиний державний земельний фонд, або ж землі відповід­них категорій можна розглядати як об'єкт права державного сувереніте­ту, тобто територію держави чи місцевого адміністративного територі­ального утворення, або землі відповідних категорій, на які поширюються охоронно-регулятивні норми.

Поняття землі можна розглядати як інтегрований об'єкт, що скла­дається з великої кількості природних компонентів: це "частина земної кори і природного ландшафту, поверхні площі і рельєфу земної кулі, територіального простору і території держави, певної місцевості та міс­це проживання, ґрунтового шару, засобу господарського використання, просторового базису, природного об'єкта і складової частини довкілля».

Землі - як об'єкт земельного права — це природний компонент, не вилучений з довкілля, а такий, що органічно взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Проте, земля як об'єкт права власнос­ті розглядається як природний компонент обмежений територіально. На практиці об'єктом права власності виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їхні частини, відмежовані одна від одної.

Верхній шар землі виконує функцію ґрунту та поселенського про­стору, що є найзначимішими у суспільстві, тому ця риса землі потребує правового забезпечення. Так, на думку О. О. Погрібного, земля виконує поселенську, економічну та екологічну функції.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулюван­ня розглядається у кількох значеннях. Коли землю використовують, враховуючи її застосування для різних потреб у життєдіяльності людей, зокрема, як місце розташування населених пунктів, виробничих і неви­робничих об'єктів, то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об'єкт права власності чи користування, то для кожного суб'єкта таких прав визна­чальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності адміністративно-територіальному або користування. Терміном "земельна ділянка" земельне законодавство позначає певну частину земної поверхні, яку схематично відтворено на мані, відокремлено територіально на місцевості від інших частіш відпо­відною межею та межовими знаками. Певною мірою так можна говорити про землю, що належить до державної і комунальної власності, зважа­ючи на їхні великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Щодо земель приватної або спільної власності то тут йдеться про відмежовану від інших частину землі, а також про за­стосування терміна "право власності на земельну ділянку". Відокремлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин і об'єктами права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установ­леними межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами.

Важливого ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її позначення за місцем розташування та розміром площі у складі однієї з численних категорій земельного фонду України, оскільки без такого від­окремлення неможливо встановити право власності на цю ділянку. За­значене відокремлення відбувається шляхом встановлення меж земель­ної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення у порядку землеустрою.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділян­ку поширюється в її межах на ґрунтовий (поверхневий) шар і на водні об'єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

22 Суб'єкти права власності на землю.

Земельна правосуб'єктність - це здатність бути учасником суспіль­них відносин, які пов'язані з використанням землі. Суб'єктами права власності на землю є особи, які можуть бути учасниками цивільних і зе­мельних правовідносин, оскільки земельним правовідносинам властивий комплексний зміст (земля є об'єктом відчуження, надбання, об'єктом то­варного обігу та ринкових відносин).

Відповідно до положень Конституції України суб'єктом права влас­ності на землю є український народ, що здійснює це право через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Поняття суб'єкта власності як учасника відповідних відносин тісно пов'язане з поняттями правоздатності і дієздатності

Суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта господа­рювання виступають держава в цілому (державна власність), територі­альні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність).

До їхньої комунальної спільної власності належить і земля, що перебуває в управлінні районних і обласних рад.

Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради.

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю за наявності у них цивільної правоздатності. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття. Непо­внолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть укладати угоди, в тому числі про землю, за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників.

Спеціальним суб'єктом права власності та земельних відносин є юри­дичні особи, якими відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України є ор­ганізації, що створені та зареєстровані у встановленому законом поряд­ку. Юридичні особи наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю та можуть бути позивачами та відповідачами у суді.

Від імені держави правомочності суб'єкта права державної власнос­ті на землі господарського та іншого призначення здійснюють органи державної влади: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України і Верховна Рада Автономної Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержав­ної власності.

Окремими повноваженнями щодо розпоряджання і управління дер­жавною власністю, у тому числі землею, наділено органи державної ви­конавчої влади. Так, за ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, об'єктом якої є і земля; розробляє і виконує загальнодержавні програми економічного розвитку; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм влас­ності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі згідно зі ст. 118 Конституції України здійснюють місцеві державні адмі­ністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

У частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтр­ольні цим радам, зокрема з питань розпоряджання землею комунальної власності.

Крім того, у земельному законодавстві є вказів­ки щодо правового статусу інших суб'єктів земельних відносин, якими є іноземні фізичні і юридичні особи, іноземні держави, організації.