Співвідношення земельного права із суміжними галузями права.

Перш за все є особливий зв'язок земельного права з кон­ституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважли­віші засади всіх галузей права України, в тому числі й земель­ного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, — вихідне для земельного права, оскільки во­но становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сут­ність права землекористування та роль органів місцевого са­моврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підста­вою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання від­ведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, при­тягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся також у визначенні повноважень місцевих органів самов­рядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.

Адміністративне право регулює порядок діяльності вико­навчих органів державної влади у сфері раціонального ви­користання та охорони земель, а також їх компетенцію у га­лузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено стат­тями 116—126 ЗК України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140—149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (стат­ті 95 і 96), встановлення правового режиму різних кате­горій земель (статті 22—77) і т. ін.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земель­ній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на зем­лю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земель них ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодифікації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

6.Система сучасного земельного права.

Система земельного права — це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об'єднуються у правові ін­ститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресур­сами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші. Земельне право в загальній системі права України займає самостійне місце, оскільки воно спрямоване на регулювання конкретного за своєю суттю виду суспільних відносин, тобто земельних відносин.

Земельне право як складне явище соціально-політичного і економічного життя суспільства має певну систему. Його первинним складовим елементом служать правові норми, які утворюють споруду правової сис­теми. Правова норма - це правило поведінки суб'єктів земельних відно­син, якими вони повинні керуватися у ході прийняття відповідальних рішень.

Окремі правові норми формуються в групи норм, які називаються правовими інститутами. Норми, що складають правовий інститут, регу­люють не будь-які окремі дії, а цілісну однорідну спільність земельних відносин. Так, наприклад, правовий інститут орендних земельних від­носин регулює порядок передачі земель в оренду, умови оренди, права і обов'язки орендодавця і орендаря, взаємну відповідальність за дотриман­ня договірної дисципліни.

Земельне право як галузь, що має свою систему, складається із За­гальної частини, яка містить правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому, і Особливої частини, яка охоплює норми, що ре­гулюють окремі види земельних правовідносин. Правові інститути, що входять до Загальної частини, називаються загальними, а в Особливу частину - особливими.

До правових інститутів, що складають Загальну частину земельно­го права, відносяться: право власності на землю; право користування землею; право управління в галузі використання і охорони земель; обіг земельних ділянок; охорона земель; землеустрій; норми земельного ка­дастру, контролю за використанням земель; інститут юридичної відпо­відальності за порушення земельного законодавства тощо.

Правовими інститутами Особливої частини є: групи правових норм, що установлюють наявність у державному земельному фонді окремих категорій земель та їх правовий режим, форми і види землекористування, права і обов'язки окремих власників землі і землекористувачів - сільсько­господарських підприємств, організацій, установ колективного, коопера­тивного, корпоративного та державного типу, а також різних категорій громадян.