Створення інквізиції. Процеси над відьмами

У зв’язку з розвитком середземноморської торгівлі і появою торгової буржуазії в південній Франції і північній Італії почався направлений проти церкви рух. Цей рух вже у ХІ столітті набув широкого розмаху. На чолі його часто стояла торгова буржуазія не задоволена тим, що церква обмежувала її розмах і конкурувала з нею, почавши сама торгувати. До цього руху скоро приєдналось і селянство, яке також розоряла церква своїми десятинними і іншими поборами. Цей рух, очолюваний торговою буржуазією, але який опирався на селян і ремісників церква назвала єретичним і назвала його прихильників катарами. До цього руху приєдналась велика частина і землеволодіючої аристократії, яка ненавиділа церкву за її великі володіння.

Як всяка єресь катарство належало в першу чергу церковному суду, вирок якого до ХІ століття, до появи катарства часто обмежувався духовними покараннями: епітемією, тимчасовим відлученням від церкви, інколи по життєвим не дававшим змоги отримати причастя навіть на смертному ложі. Інколи церква заставляла світські суди виказувати свою суворість у відношенні до єретиків і застосовувати до них смертну кару. І державні суди покірно підкорялись цій вимозі. Але такі звернення були дуже рідкими і лише з появою катарів церква вимагала, щоб всі суди духовні, чи світські встали на захист церкви і застосували “всю силу караючої влади”. Так як катарські єресі були елементи, які немовби зближували її з магією, бо катари звеличували силу диявола і приписували йому владу над матеріальним світом, то каральні органи вирішили піддавати катарів тим покаранням, якими карали і чарівників, які наносили шкоду. І в 1022 році в Орлеані була по розпорядженню французького короля спалена перша партія катарів. Вибір саме цього покарання мотивувався тим, що спалення – найбільш болючіше покарання і, що воно знищує “без останку” злочинця – єретика. За орлеанським спаленням запалали вогнища у Тулузі, Лімоне, Монтефорті, Аврасі і інших містах. Поряд з катарством з’явився близький їм по духу рух вальденців. Він був ширшим, ніж катарський. Вони являли собою велику небезпеку для церкви і вона вирішила всі свої сили кинути на боротьбу з цією новою єрессю. Церковні суди у очах папи рахувались недостатньо сильною зброєю для знищення цієї страшної небезпеки. Були оголошені внутрішні хрестові походи, а потім була створена і інквізиція.

Інквізиція повинна була вирвати у Європі жало єресі.

Але чи є магія єресю? Єресь характеризують по-перше, помилкою у мисленні, а по-друге, впертістю, наполегливістю цієї помилки. Але ж чарівник, вірячи в диявола не робить помилки у мисленні, бо Диявол дійсно існує. І наполегливість чарівника не може бути єретичною, бо він наполягає не на помилці, а у тому, що фактично підтверджується і церквою, і всіма її авторитетами. Правда, єретиком рахується кожен, хто “породжує неправдиві думки чи нові думки, чи наслідує їм”. Але ж чарівник не породжує ні не правдивих, ні нових думок – і уявлялось би що чарівництво залишиться поза увагою інквізиції.

І дійсно, коли відомий своєю жорстокістю домініканець-інквізитор Бернард з Ко, названий Молотом єретиків викрив в 1245 році єретичне гніздо і притягнув до відповідальності все місто, він не притягнув до відповідальності якусь відьму, яка заявила, що вона зачарувала одяг, пояс і взуття своїх сусідок, щоб уберегти їх від усіх хвороб.

Очевидно інквізитори не рахували магію єресю, яка підлягала б переслідуванню інквізиції. На протязі 60-70-х років з моменту створення інквізиція зазвичай залишала чарівників у владі єпископських і світських судів.Однак поступово думка про тісний зв’язок між магією і єресю починає пронизувати і церковне середовище. Все наполегливіше висувається необхідність включити чарівництво у сферу діяльності інквізиції і порівнювати чарівників з єретиками, з катарами і вальденцями.

В першій половині ХІІІ століття проти катарів і вальденців жорстоко переслідуваних і тому природно вони здійснювали свої обряди таємно, вночі у підпіллі, було висунуто звинувачення в організації синагоги. У цій синагозі робляться немовби найжахливіші види богознущання. Церква і Христос підлягають жорстоким образам і в цю синагогу навідується сам Сатана, якого дуже там поважають. Поява Сатани дає привід прагнути у цю синагогу і чарівникам, щоб там одночасно з катарами виразити свої почуття дияволу і отримати від нього ті чі інші інструкції,, вказівки відносно магії. Так проходять загальні зібрання єретиків і чарівників. Такі зібрання не можуть не зблизити прихильників диявола і не об’єднати їх у майже однорідну єретичну масу. На цих зібраннях чарівники вступають добровільно у союз з дияволом і заключають з ним договір, пакт.

Як же проходив відомський процес? З самого початку процесу у центрі увагі суддів були не тільки малефіціуми, а умови, які з їхньої точки зору тільки і могли зробити ефективними магічні дії. Судді вже наперед мали розгорнутий список запитань, які вони ставили звинуваченій, добиваючись у неї визнання в тому, що свої магічні акти вона здійснювала за допомогою нечистої сили. Їх увага була зосереджена на договорі з дияволом і на обставинах, при яких він був підписаний, на статевих відносинах відьми з Князем темряви, відвідування звинуваченої шабашу і його опису.

В Середні віки складається дуже багато “керівництв” і “повчань по опитуванню відьом”, які детально розповідають про ті “злочини”, які здійснювались земними слугами диявола – відьмами і чарівниками. Однак з таких “керівництв”, яке входило до складу Баденського земного укладу 1588 року рекомендувало спочатку добитися у підозрюваної у магії визнання в тому, що вона знайома з відьмами і їх “мистецтвом”, а після того почати допит згідно з правилами: “Чи не робила і вона сама яких небудь таких речей, чи не позбавляла молока корів, не напускала туману тощо? У кого і як вона цього навчилася? З якого часу цим займається і якими методами? Як заключала договір з нечистим і чи скріплявся він клятвою? Яка ця клятва?

Чи відрікалась вона від Бога і в яких словах? Отримував від неї нечистий письмове зобов’язання? Чи воно було написане кров’ю? Коли він до неї з’явився? Чи хотів одружитися? Тощо”.

Далі викладався сценарій допиту звинуваченої у відьомстві жінки у тому, що вона з Дияволом виробляла на “шлюбному ложі” після якого йшли наступні питання: “Чи давно вона святкувала це весілля? Яким воно було? Яка була їжа? (особливо розпитували про м’ясні страви, щоб вияснити, чи не м’ясо це було вбитих немовлят) і тощо”.

Далі допитували про дітей. “Скільки було нею з’їдено малих дітей? Де вона їх брала? Як їх готувала: варила чи жарила?” тощо.

Потім допитували на рахунок мазі: “Раз вона літала, то за допомогою чого? Як ця мазь готується і якого вона кольору? Чи вміє вона її сама готувати?” Тощо.

Допитували про шкоду, яку вона зробила: “Скільки напустила морозів, туманів? Як це робила? Як вона робила чоловіків нездатними до шлюбу? Чим їм можна знову допомогти?"”

Неминучим, і це зрозуміло, було заперечення всього жертвою процесу, яка не визнавала зв’язок з нечистою силою. Однак судді виявляли в таких випадках велику завзятість і все ж добивалися потрібного їм зізнання. З їх точки зору смисл процесу був саме у розкритті змови між відьмою і Сатаною.

По суті тут все складалось так. Поряд з суддями, які вірили, що борються проти Сатани і його війська стояла жінка, яка у силу своїх знахарських навиків і вмінь акумулювала віковий досвід народної традиції. Їй не ставили у провину те, чим вона дійсно займалась, тобто гадання, передбачування, зцілення, - провина її була в іншому – у пакту з Дияволом, співжиття з ним, нічних польотах на шабаш, убиття немовлят тощо. Народна магія, невід’ємний компонент селянського життя в ту епоху трансформувалась у ході допитів, яким піддавали звинувачену у відомстві. Народні свята і календарні обряди перетворювались у непотрібні збіговиська, які демонстрували об’єднання відьом з Дияволом. Демонізувалась не тільки жертва судового процесу, - демонізувалась народна селянська культура. Звинувачена була приречена з самого початку, але разом з нею засудження розповсюджувалось на всю ту магічну і міфологічну традицію, яку вона в собі мимоволі уособлювала.

Деякі жінки у атмосфері релігійного фанатизму, який панував у Західній Європі у XV-XVII століттях, психічно хворі дійсно визнавали себе відьмами і з готовністю давали вичерпні і стверджуючи відповіді на всі запитання інквізиторів. Від інших, яких була більшість, свідчення отримували за допомогою катувань. Згідно з “Керівництвом по допиту відьом” слуги Божественної Юстиції могли розраховувати на бажані відповіді, коли з’явиться майстер Ой-Ой, Хлопчик-лоскотун і полоскоче чортових жінок чисто і акуратно по всім правилам мистецтва тисками на рукі і на ноги, драбинкою і козлом”.[27,80-81].

Кат демонстрував звинувачені знаряддя катування і нерідко тільки цього було достатньо щоб жертва зробила свої “зізнання”. Найчастіше використовувалось таке катування,як зв’язування рук звинуваченій за спиною і підвішування за руки, до ніг підвішували щось важке і вагу збільшували у процесі допиту.

Поряд з катуванням, яке повинно було змусити жертву процесу зізнатися у зв’язках з дияволом, застосовувались і інші процедури встановлення її відьомської природи. На тілі звинуваченої збривали все волосся і лікарі за допомогою голковколювання шукали місця нечуттєві до болю. Знаходження таких місць говорило про те, що до них торкався чорт і отже звинувачена була його прислуга. “Випробування слізьми” полягало в тому, що звинуваченій читали уривок з Біблії і якщо вона не плакала, то вважали її винною. Завзяте заперечення звинуваченої у зв’язку з дияволом також могло бути витлумачене як її доказ – це нечистий заважає відкрити правду. Підсудну зважували, так як віра у здатність відьом літати передбачала наявність меншої ваги, ніж у простих людей. Дуже розповсюдженим було випробування водою: зв’язану жінку кидали у воду і якщо вона не топилася, то пояснювали тим, що чиста стихія не приймає відьму. Нарешті існували спеціалісти, які немов би могли відрізнити відьом від інших по їх зовнішньому вигляду. Такий випадок мав місце у 1644 році в Діжонському діоцезі, де якийсь божевільний ходив по селах і з дозволу влади обдивлявся зібраних для огляду селян. Звинученні ним у магії були піддані випробуванню і частина їх була спалена.

Залякані жертви переслідувань переважно неосвічені і ізольовані від свого середовища, піддані катуванням і допитам як правило не могли опиратися. Визнання у відомстві і зв’язку з дияволом було обов’язковою умовою засудження і тих небагатьох звинувачених, у яких не дивлячись на жорстоке катування виразно назване у Франції “пеклом”, не вдалось вирвати “зізнання”, відправляли не на вогнище, а у вигнання.