Співвідношення народної і вченої культур

Немає суспільства, яким би примітивним воно не було, без релігії і магії. Але немає і людей, у яких би було б зовсім відсутнє наукове мислення і елементи науки. В кожному примітивному суспільстві завжди виявляються дві чітко визначені сфери: Сокральне і Мирське, іншими словами сфера Магії і Релігії, сфера Науки. З однієї сторони є обряди і звичаї, які передаються з покоління у покоління, такі обряди завжди пов’язані з вірою у надприродні сили, особливо – в магію. З іншого боку ніяке мистецтво і ремесло, якими б примітивними вони не були б не могли б розвиватись чи практикуватись, ніяка форма організованого полювання, риболовлі тощо, не була б можливою без поважного спостереження за природними процесами і без впевненості в їх регулярності, без здібності до логічного судження і без впевненості у силі розуму, тобто без початків науки.

Заслуга заснування антропологічного підходу у вивченні релігії належить Едуарду Б.Тейлору. По Тейлору сутністю примітивної релігії є анімізм, віра в душі і духів. Але людина взагалі схильна уявляти зовнішній світ по своєму образу і подобу.

Більш широкий і глибокий погляд сучасної антропології знайшов сер Джеймс Фрейзер. В своїх працях він виділяє три основні проблеми примітивної релігії: магія і її співвідношення з релігією і наукою; тотемізм і соціальні аспекти ранніх вірувань; культ родючості і розмноження. Анімізм не є ні єдиним, ні головним релігійним уявленням в примітивних культурах. Людина на ранній стадії своєї історії, насамперед, прагне контролювати природні процеси, виходячи з своїх практичних цілей, і робить це вона саме через ритуал і закляття, пробуючи примусити вітер і погодні умови, тварини, врожай підкорятись її волі. Лише пізніше, побачивши обмеженість своєї магічної могутності вона в страху чи в надії звертається до вищих творінь, тобто до Демонів чи Богів. Саме у відмінності між прагненням до контролю з однієї сторони і вмилостивленням вищих сил з іншої Джеймс Фрейзер бачить грань між магією і релігією. Магія основана на впевненості людини в тому, що вона бере верх над природою, якщо тільки буде знати магічні закони, в цьому аспекті близькі до науки. Релігія, визнання людських можливостей, піднімає людину над рівнем магії і пізніше зберігає свою незалежність існуючи пліч-о-пліч з наукою, перед якою магії залишається відступити.

Все ж наука і магія радикально відрізняються одна від одної. Наука породжується з досвіду, а магія створюється традицією. Наука основана на концепції природніх сил, магія зароджується з ідей містичної безликої сили, в яку вірить більшість примітивних народів.

Магія і релігія – це не просто доктрини чи філософії, не просто системи розумових поглядів, а особливі типи поведінки, прагматичні установки, побудовані на здоровому смислі, почутті і волі. Це і образ дії, і системи вірувань, і соціальні феномени, і особисті переживання.

Як магія, так і релігія зароджуються і функціонують в ситуаціях емоційного стресу, таких як кризи життєвого циклу і життєві тупики, смерть і посвята у таїнства, не щасливе кохання і ненависть. Як магія, так і релігія пропонують вихід з ситуацій і станів, за допомогою ритуалів і віри у надприроднє.

Нерідко як в теологічній, так і в науковій літературі робиться спроба відділити магію від релігії, протиставити її один одному. У книзі “Золотая ветвь” Дж.Фрейзера він розмежовує магію і релігію. Магія більш давня, ніж релігія, вона основана на помилковій асоціації східних і суміжних уявлень людини. Разом з наукою, рахував Дж.Фрейзер, магія її “близька родичка” протипоставлена і навіть ворожа релігії, під якою розуміються “милостивлення сил, які стоять вище за людину, сил, які рахується направляють і контролюють хід природніх явищ і людське життя”.

Магічні абстрактні сили за думкою американського етнографа Ф.Шпігельберга розглядаються лише як великі образці природніх сил, які не відрізняються якісно від них. Подібної думки про природу магії дотримується і англійський вчений Р.Хортон, який розглядає магічні системи як теоретичні моделі близькі теоретичним моделям науки. Він рахує не суттєвим різницю між спірітуальним світоглядом магії і матеріалістичним світоглядом науки. Традиційна магічна думка зацікавлена в природніх причинах речей більше, ніж теоретична думка науки.

Ще більш категоричні два британські антрополога І.Ярвін і Дж.Ачасі, які як і й їх попередник і співвітчизник Дж.Фрейзер протиставляють магію релігії і наближують її до науки. Вони рахують, що магію не можна назвати не тільки релігією, але і навіть псевдонаукою. Вони приходять до висновку, що магія і наук є раціональними областями людської діяльності, різниця між якими лише у тому, що ритуальні дії магії раціональні в слабкому смислі, тоді, як наукові дії раціональні в сильному смислі.

Однак довести спорідненість науки і магії можна лише так: ігноруючи гносеологічну суть магічних вірувань. Вчені використовують це і зазвичай туманно дають визначення магії. Специфіка ж магічної свідомості є в тому, що в її основі лежить віра у надприроднє і тому являє собою помилкове, ілюзорно-фантастичне відображення світу.

Магія по суті своїй протилежна науці,основаній на раціональному пізнанні явищ, по своєму внутрішньому змісту належить до релігійної свідомості, основним признаком якої є віра у надприроднє.

Відділення магії від релігії особливо наполегли во проповідується зарубіжними вченими, тоді коли це стосується так званих вищих релігій, насамперед, християнства. Французький вчений М.Хальбвакс стверджує, що магія не зливається з релігією. Це засвідчує ненавість, яку релігія відчуває до магії і ворожість магії до релігії. Англійські дослідники М.і Р.Вокс стверджують, що ні у християнстві, ні у ідуаїзмі немає ні грама магії, а іудейсько-християнські пророки розглядали магічні обряди і магічне мислення як аморальні.

Найбільш активними прихильниками відокремлення магії від “вищих” цивілізованих релігій є богослови. Вони намагаються по-перше відмежувати “вищі” релігії від першопочаткових вірувань, а по-друге, заперечуючи язичницькі коріння “цивілізованих” релігій довести богохульний характер останніх, Апологети “вищих” релігій стверджують, що магічні церемонії і вірування притаманні тільки язичництву. Вони засуджують як відступників від істинної віри, тих, хто звертається за допомогою до чарівників, гадалок, критикують знахарство, магію, рахуючи їх шкідливими пережитками далекого минулого, помилкою людського розуму і при цьому старанно не помічають слідів язичницької магії у віровченнях і культі своїх релігій. У Біблії знайшли своє відображення уявлення давньохєврейських племен на природу і суспільство.

У книзі “Исход” розповідається про шкідливу магію. Мова тут йде про біблійських пророків Мойсея і Аорона, які творили чудеса за допомогою “чарівного жезла”, вміння користуватись яким вони демонстрували під час змагань. За допомогою цього жезла вони наслали на єгипетську землю жаб.

Крім цих чудес у Біблії розповідається і про лікувальну магію. Давні євреї, як і інші народи займались любовною магією, віра у застосування якої знайшла своє відображення в Старому Заповіті. У священних книгах Нового Заповіту багато розповідей про те, як Ісус Христос і його учні лікували хворих чарівними зіллями і різними закляттями, виганяючи бісів. У Євангелії багато легенд, які відобразили віру у можливість союзу людини з Дияволом і магією, основаною на цьому союзі. До них відноситься легенда про Симона-мага, яка увійшла у канонічні книги Нового Заповіту і розповідає про суперництво магії язичницької з магією християнською.

Магічні вірування знайшли відображення не тільки у християнських книгах, але і у християнському культі. Християнський культ – сукупність особливих практичних дій за допомогою яких віруючі намагаються контактувати з надприродніми силами. Найбільш очевидний зв’язок з древніми віруваннями і культами мають християнські таїнства.

Нерідко церква по волі чи ні йшла за паствою. В деякій мірі культ святих, відволікаючись від якого не можна було б зрозуміти що-небудь у середньовічному християнстві, в значній мірі був нав’язаний церкві народом, якого не задовільняли ідеї далекого і не зрозумілого Бога і який потребував собі в допомогу близьких до себе надприродних помічників і заступників. Якщо духовні пастирі бачили в святих втілення християнської доброчесності, то маса віруючих сприймала їх переважно в ролі чародіїв. Не випадково папська курія все робила, щоб обмежити кількість святих,збільшуючи вимогу до “справжньої” святості на процесах їх канонізації; в результаті існували дві категорії святих – апробованих курією офіційних святих католицької церкви, кількість яких була обмежена, і святих, поклоніння яким було розповсюджене в народі, але які не були канонізованими.

Зміни в розумінні структури потойбічного світу в свою чергу були викликані потребами віруючих, які, не розраховуючи на пряме досягнення царства небесного, потребували, щоб поряд з раєм і пеклом на “карті” того світу існувало нове місце, де душі грішників, не зовсім загиблі під тяжістю смертних гріхів, підлягались би очищенню. Напевно саме так склалась ідея чистилища, яка отримала офіційне право на існування в ХІІ – ХІІІ ст.

Якщо звернутися до середньовічних латинських текстів, які використовувались в богослужбових цілях, то і в них знайдемо різні аспекти суперечливого співвідношення вже згадуваних культурних традицій. В “покаянних книгах” чи потенціаліях міститься список можливих гріхів і вказані розміри накладаємих за них епітемій. В цих трактатах, які слугували посібниками для сповідників, вірування народу витлумачувалось виключно як гріховні марновірства; народні традиції, включаючи магію і культ природних сил, виступають в пенітенціаліях у вигляді осудних помилок, чужих і ворожих християнській вірі і її охоронниці церкві.[14,90].

І тим не менше, магія, яку виганяла церква “в двері”, поверталась в її ж особисту практику “через вікно”. Магічною була свідомість не лише одних темних мас, - по суті справи, такою ж була свідомість і духовенства, скільки б цю магію не “очищували” б від тавра “язичництва”. Багато сторін діяльності самої церкви були пронизані магією, і вирішальним критерієм розпізнання між засуджуючою магією народу і сакральними процедурами духовенства було те, хто їх здійснював: простолюдини і простолюдинки, сільські відьми і знахарі чи уповноважений на це церквою священник.

Існує велика кількість документів, в яких церква, без сумніву, впливаючи на життя і світогляд віруючих, разом з тим засвоює певні елементи народної традиції і, можливо непомітно для себе, у деякій мірі йде у неї на поводу. Ритуальна практика церкви порушує, робить не стійкою межу, яка відділяє її від нродної магії. Це формули церковних заклять, екзорцизмів, благословінь і посвят, які на протязі всього Середньовіччя використовувались в самих різноманітніх життєвих ситуаціях.

Потреба в подібних формулах відчувалась постійно. Добре відомо, що людина Середньовіччя не сприймала природу як інертний неодухотворений об’єкт: життя, смерть, хвороби і здоров’я, врожай і неврожай, погода, світ рослинний і тваринний – в його очах, все керується якимись магічними таємничими силами, від яких залежить благополуччя людей. З цими пронизуючими вселенну силами необхідно рахуватися, але разом з тим на них можна впливати, знову ж таки переважно магічно. Такі переконання самих різних різних народів на архаїчній стадії розвитку, і такі ж були уявлення середньовічних європейців. І якщо народна магія викликала в церкви великі підозри і була гонима, то справа цим не вичерпувалась. В самій церкві, починаючи з ранніх етапів її діяльності існувала потреба якось загнуздати природу (включаючи і людську), контролювати її за допомогою системи ритуалів і символічних дій.