Побутова магія у культурі Середньовічного народу

Мислення Середніх віків було переважно теологічним. І таким воно залишилось на початку Нового часу. Однак сама по собі ця загальна констатація ще не в якій мірі не розкриває реального змісту релігійності мас. Дослідження вчених виявили безпідставність і односторонність тверджень про володарювання глибокої віри простого народу. А з аналізу творів моралістів і теологів, постанов соборів, проповідей і протоколів єпископських візитацій, судових справ і свідчень очевидців вимальовується зовсім інша картина. Селяни безпосередньо включені в аграрні цикли як і раніше вірили, що на живу природу можна і треба впливати за допомогою магії. Від уміння застосовувати подібні методи залежав врожай і здоров’я худоби, душевне і фізичне благополуччя населення. Сільська магія була далека від християнства і головними носіями її рахувались знаючі люди – маги, цілителі і провидці.

Магічний підхід до природи розповсюджувався і на християнські обряди. Для забезпечення врожаю жителі приходу на чолі зі священником здійснювали релігійні процесії по полю. Ефективним методом проти комах шкідників сільськогосподарських культур була анафема. Для запобігання градобиття дзвонили в церковний дзвін. За допомогою звертались і до святих. Святий Бенедикт змушував випливати сокиру, яку селянин випадково кидав у річку, Св.Микола підкидав гроші у дім бідного. Подібні розповіді про чудодійні діяння святих незліченні.

Магізм, який пронизував народну релігійно-культурну практику завжди викликав побоювання духівництва, оскільки він виражав особливе розуміння причинності, яке суперечило вченню про всемогутність божу. Церква боролася проти магії, заклять, гадань, знахарства, вбачаючи в них диявольський початок.

Але разом з тим магічні прийоми засвоювались і духівництвом. Церква розробила цілу систему благословінь продуктів харчування і предметів побуту, для житла, худоби, засобів пересування які так само важко відрізнити від магічних заклять і формул, які застосовувались сільськими магами, чаклунами, як і провести відчутну грань між прокляттям з уст відьми і церковним відлученням. Треба підкреслити, що віра у відьом і їх здатність творити всілякі магічні дії, міняти свій образ, перетворюючись на тварин і літати на різних предметах, віру, яка була самоочевидною для народу, середньовічна церква не розділяла. Навпаки, вона її засуджувала, як гріховну помилку і диявольське переконання. Між тим культурна традиція простого люду стала все більш втрачати функції певної опори для всієї складної будови культури. Вона стала витіснятись за межі духовного універсуму суспільства. Терпимість по відношенню до неї змінюється нетерпимістю і переслідуваннями. Комплекс уявлень, вірувань, ритуальних і практичних дій, які створювали народну культуру почали оцінюватися церквою і світською елітою як дикі забобони, переконання диявола, як антикультура. Весь фонд християнських культурних і релігійних традицій і уявлень був рішуче протипоставлений культурі церкви і освітченим. Духовні особи, втративши контакт з духовним життям народу, зрівнювали своїх прихожан з дикунами. Осміянню і засудженню підлягали звичаї і вірування простого народу і зі сторони гуманістів, а пізніше і просвітників.

Але віра в чудеса була дуже розповсюджена. У Англії з одним лише Св.Томасом Бекетом було пов’язано більше півтисячі чудес. Той, хто мав образ святого вірив, що не тільки захищає себе від земних негараздів, але і позбавляє свою душу страждань чистилища. Вірили у дієвість фізичного стикання з священними предметами, якими користувались як магічними амулетами. Дитину лікували, вішаючи їй на шию Євангеліє. Святе писання клали на голову для лікування головного болю і навіть на статеві органи – для позбавлення похоті. Вірили, що молитва діє подібно закляттю, а молитва, прочитана навпаки, викликає шкідливі наслідки. Духівництво скаржилось на те, що люди з простого народу не мають самого елементарного уявлення про християнське вчення. Маси не знали основних молитов і десяти заповідей, а багато і взагалі не були охрещені. Нарікання на низький рівень релігійної освіченості кінця Середніх віків було повсюдним. Духівництво явно було також не на висоті і не могло виконати поставлених перед ним завдань. Вони навчали, а самі були неосвічені. Це було ніби ніч освітлювала ніч.

Багато кюре у сільських приходах були малоосвічені, трохи читали по складах, не знали формули відпущення гріхів. Священник, який володів декількома книгами релігійного змісту був рідкістю.

Змішення релігії і магії викликались не тільки потребою віруючих бачити чудеса, але і неясністю в розумінні самими духовними особами різниці між християнством і язичницькою практикою, тому священики нерідко брали участь в процесіях навколо полів з Євангелієм і хрестом у руках, щоб викликати дощ і забезпечити врожай, дзвонили у дзвони у негоду.

Історики далекі від одностайності у відповіді на питання про те, в якій мірі була знищена відносна культурна автономія народу. Але важко заперечити, що вона ціленапрвлено підлягала обмеженню і утисканням, але ні в одній галузі ця ворожість церкви, держави і інтелектуальної еліти до народного світобачення і обумовлену ним практичну поведінку не виявили себе так сильно і послідовно, так руйнівну і з такими жорстокими результатами, як у відношенні до народної магії і її носіїв, перекваліфікованих у відьом і чаклунів.

 

РОЗДІЛ ІІІ

ДЕМОНІЗАЦІЯ

 

Еволюція феномену відьми

Вчені уявлення про відьом (відьма – в міфологічних уявленнях середньовічної Західної Європи жінка, яка володіла магічними знаннями, чарівниця) були далекі від образу відьом у народній свідомості. Образ відьми змінився і демонізувався. Священники і проповідники постійно переконували паству про всеприсутність диявола і його слуг, демономанія почала охоплювати широкі верстви населення, у великій мірі загострюючи і без того напружений соціально-психологічний клімат. В політичних і релігійних ворогах вбачали слуг диявола: протестанти – в папістах, католики – в протестантах, і ті і інші – у євреях, турках, відьмах. Демономанія давала універсальне кліше для зображення ворога. Легко переконатися у тому, що при конструюванні ідей шабашу з танцями відьом і ритуальним бенкетом була використана модель народних обрядів, - однак з добавленням поклоніння Сатані. Демонізація відьми йшла поряд з демонізацією християнських свят.

Але ж в чому історичний феномен полювання на відьом? Традиційна точка зору історіографії говорила: полювання на відьом – результат помилки темної маси, використаних церковними мракобісами у своїх цілях, припинення гонінь – результат подолання цієї неосвіченості. Зараз зрозуміло, що народ не тільки використали, але і сам він дуже впливав на хід подій. На чолі переслідування відьом стояли монахи – домініканці тісно пов’язані з низами міста і селянами серед яких вели свої проповіді. Домініканці ближче ніж хто повинні були знати настрій і психологію маси населення, і впливаючи на неї в свою чергу отримувати від неї імпульси. Відомо багато випадків, коли ініціатива у переслідуванні відьом належала жителям села і прихожани звертались до влади з вимогою знищити відьму, не зупиняючись перед витратами, бо громада, де мав місце процес, повинна була вишукувати методи на проведення судового розслідування, оплати службовців і катів, утримання полонених, страту засуджених і організацію бенкета, який робили після страти. При чому ці витрати були високими і не завжди перекривались конфіскованим у жертви майном.

Відносна терпимість, яку на протязі Середньовіччя церква була змушена проявляти по відношенню до народних вірувань змінюється зовсім новою стратегією. Її можна визначити тільки як повне знищення духовної автономії народної культури. Перед нами вперте послідовне прагнення носіїв вченої культури перевести деякі елементи культури народної на мову демонології. Цей приклад докорінно міняв зміст народної традиції, готував її знищення.

Передумовою таких перемін була різка зміна поглядів церкви. Від засудження народної віри у відьом характерної для більшої частини Середньовіччя церква в кінці переходить до осудження самих відьом. Віра у чорта і його могутність, у здатність людини вступати з ним у відносини, вкладати з ним васальний договір була однаковою у вчених і простого народу. Тепер вже неможливо з впевненістю говорити, в якому середовищі вперше виникла ця віра, можна лише костантувати її розповсюдженість. У зв’язану демонологічну систему її об’єднала теологічна думка. Але елементи її існували в уявленнях народу і у його фольклорі. Віра в реальність відьом, у її можливість робити зло споконвічно існувало в народній свідомості. І можна припустити, що зміна позиції церкви, перехід її від заперечення цієї віри до визнання відьом трапився під впливом віруючих. Однак “вчена” трактовка відовства докорінно змінила її в направленні тотальної її демонізації. Віра у відьом в цьому новому, теологічному і юридичному ключі врешті-решт була направлена проти самої народної культурної традиції, у надрах якої зароджувались і існували віками багато її елементів.

Необхідно відзначити, що демонізація відьом почалась задовно до самих переслідувань на них. Вже у ХІІІ столітті теологами в тому числі Фомою Аквінським була визнана можливість зв’язку відьом з дияволом. Було розроблене вчення про суккуби (від латин. – лягати під, демони спокушували чоловіків) і інкуби (від латин. – лягати на, в Середньовічній європейській міфології чоловічі демони, які домагаються жіночої любові). Отже, і теоретична підготовка переслідувань відьом на декілька поколінь випередила ці переслідування.

В закритому світі середньовічного села особи, які володіли магією з найбільшою майстерністю – чарівники і чаклунки, знахарі і провідці, - навіть якщо вони і викликали острах і побоювання були життєво необхідними для благополуччя і нормального функціонування сільського колективу. Мікрокосм – людське тіло знаходиться під впливом тіл, зосереджених у Всесвіті і треба задобрити чи знешкодити ці таємничі могутні сили макрокосму. У хворобі і смерті людина тієї епохи не бачила чогось природного і часто шукала причини в неправильній поведінці, у недотриманні прикмет, але насамперед, у діях вчених і інших людей. Чарівник чи відьма могли бути корисними, але могли і нести загрозу. Звідси подвійність ставлення до них. До їх послуг і по допомогу звертались, але нерідко ті, хто звертався, підлягали переслідуванням. Як вже згадувалось, церква в той період засуджувала віру народу у надприродну могутність відьом і чарівників, яка суперечила християнству.

Справа докорінно змінилась до кінця Середньовіччя, коли духівництво і світська влада почали завзято зближувати магію з єресю (єресь – з рецьк. – вибір, вибраний образ думок. На мові церковної догматики єресь означає свідоме і навмисне відхилення від чітко і виразно і сформульованого догмату християнської віри і разом з тим виділення зі складу церкви нової общини) і жорстоко її переслідувати. Запалали багаття. Перемогла точка зору теологів і юристів, згідно з якою людина може заключати договір з дияволом і служити йому. Подібні уявлення існували і раніше, але тепер вони отримали теологічну і правову санкцію. Так виникла нова концепція відовства: відьма не просто знахарка чи чарівниця, яка знає секрети магії, вона прислуговує Сатані, підписуючи з ним пакт, вступаючи в статеві відносини і по його вказівці і з його допомогою нищить людей і їх майно. Якщо в більш ранньому періоді мова йшла про індивідуальні дії чарівників і чаклунок, то переслідувачі в XV-XVII ст. звинувачували відьом у масових зібраннях і організованому культі нечистої сили. За думкою теологів Сатана вербував собі прихильників сам чи через своїх агентів. Підписуючи зі своїм майбутнім агентом договір, Сатана спочатку хрестив відьму (чаклуна), потім накладав особливий знак: торкався руки, чола, місць за вухом чи інших частин тіла і там, де він поклав свою руку, те місце ставало нечуттєвим до болю. Ці місця можна було колоти, щипати, навіть палити і різати, не викликаючи ні краплини крові. Це називалось “Штампом Сатани”.

У договорі Диявол записував свої обов’язки і забов’язання відьми і чаклуна. Договір підписувався кров’ю наверненого. Зі свого боку і Диявол підписувався під договором, ставлячи на ньому свій штамп – слід від ратиці. Згідно договору відьма чи чаклун зобов’язувалися шкодити людям і Богу, а Диявол обіцяв їм за те свою прихильність. Рахувалось, що однією з вимог до відьми чи чаклуна була участь у шабашах (шабаш – у західноєвропейській демонології, починаючи з епохи Середньовіччя зібрання відьом, чарівниць, перевертнів тощо). Люди вірили, що оргії відьом і чаклунів разом з чортами у часі співпадали з християнськими святами – Пасхою, Трійцею, Івановим днем, Різдвом, а також 1 травня на Вальпургієву ніч. Більш скромні шабаші робились нерідко і в будні один раз в тиждень. Місцем зібрань відом і чаклунів були гори, рівнини, перехрестя, кладовища, міські льохи, руїни замків.

От як за уявленнями теологів відбувались відьомські зібранні. На шабаш відьми немов би летять верхи на вінику чи кочерзі, перед тим намастившись чарівною маззю. З дому вони вилітають через димохід. Інколи дістаються до місць зібрань по землі, перетворившись на собаку, кішку чи зайця.

Участь у шабаші була обов'язком для всіх відьом і чарівників, так як на ньому відбувалось поклоніння царю темряви і князю пекла – Сатані, а також здійснювались акти богохульства. Сам Сатана на початку шабаша сидів на троні, а навколо нього відьми падали на коліна на землю, потім по черзі підходили до нього і низько вклонялися, повернувшись спиною, а потім цілували йому ліву руку, ліву ногу і зад. Вони відмовлялись від Бога і Богородиці і святих і присвячували себе Сатані, називаючи його володарем, творцем і богом. Після цього всі збирались у коло і починали танцювати, повернувшись один до одного спиною, тому що на шабаші все робиться навпаки. Відьмівські танці супроводжувались дикими оргіями, під час яких Сатана зближувався з кожною відьмою. У північ починався бенкет. Сама стара і страшна відьма – цариця шабашу – сідала поряд з Сатаною і давала знак починати бенкет. Їжі було багато, а саме: страви з жаб, трупів, печінки і серця дітей, які померли неохрещеними тощо. Після їжі починали знову танцювати.

Під ранок робили чорну обідню. Диявол, одягнений у чорну рясу, виходив на вівтар і імітував християнську обідню, повернувшись спиною до гробниці дарів. У момент покладання святих дарів він пропонував для поклоніння червоний буряк чи моркву. Всі інші християнські обряди також осміювалися і імітувалися. Нових навернених Сатана хрестив кров’ю і сіркою, а ті в свою чергу цілували князя темряви. Всі присутні при цьому відьми і чарівники богохульствували, танцювали на хресті.

Шабаш продовжувався до ранку. А зі співом півня все пропадало і розліталось по домівках. Під час польоту додому відьми і чарівники розкидали чарівну мазь і порошок на поля людей, тварин, сіючи шкоду і порчу. Нерідко вони приймали вигляд тварин, щоб їх ніхто не впізнав.

Як же відьму знаходили? Стандартне звинувачення - скарга на шкоду, яку немов би зробила магічними діями якась особа, зазвичай яка жила у цьому ж населеному пункті чи поблизу нього. Образ відьми, яким до цього часу оперує історіографія, це - самотня жінка, вдова, яка втратила рідних і немає ніякої матеріальної допомоги. Усі відмовили їй у підтримці, а вона їм погрожувала і скоро ця погроза збулась (а цей стереотип лише в деякій мірі відповідає дійсності). Серед звинувачених у відьомстві поряд з жінками похилого віку не менш часто опинялися відносно молоді жінки і дівчата, а інколи і чоловіки поряд з бідняками і більш забезпечені. Кожний, навіть дитина міг стати жертвою звинувачення і переслідування.

Ніяких загроз і спроб здійснення їх зі сторони нібито відьми могло і не бути зовсім. Але члени відносно небагаточисленного сільського села чи міста, близько знайомі один одному, керувались особистою оцінкою всіх з ким вони зіштовхувались у повсякденному житті. Їх уявлення про причини побутових негараздів чи сімейних, чи особистих, були приблизно такими ж, які виявлені етнологами у народів Африки: коли хворів член сім’ї, помирала дитина, худоба, зникали якісь речі, траплявся неврожай, вони твердо знали, що ця біда не може бути пояснена простою випадковістю чи природніми причинами. Тут обов’язково повинне було виявитись чиєсь зле бажання,яке виявлялось в магічних діях і було не важко запідозрити у якості звинуваченого те чи інше лице, репутація якого була не бездоганною чи відношення з якою були натягнутими. У звинуваченні у відомстві тут і там виявлялись локальні конфлікти між окремими особами чи між колективом і індивідом.

Особи, які рахували себе потерпілими, прагнули відомстити винуватцю самостійно розправившись з ним чи з нею. В інших випадках надходив виказ владі. У виказі мова йшла про шкоду, яку робили за допомогою чорної магії, але за межі мелефіціума звинувачення не виходило і не було ніяких натякань на нечисту силу. Однак передача справи у руки влади докорінно міняла всю ситуацію. Тут і чинився перехід від одного розуміння відьомства народного, побутового, традиційного до іншої. Його трактування – судово-теологічного, демонологічного.