Народна магія і церковний ритуал

РОЗДІЛ І

НАРОДНА МАГІЯ І ЦЕРКОВНИЙ РИТУАЛ

РОЗДІЛ ІІ

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Соціальна психологія мас

Найрізноманітніші фактори впливали на психіку народних мас породжуючи страхи. Значна частина сільських і місцевих повстань являє собою спонтанну реакцію проти реальної чи надуманої загрози, спалах який міг тривати тільки один день. Наприклад, у французькому місті Тарні в 1774 р. відбувся суд над селянами, які вбили інженера, прийнявши його плани і креслення за щось магічне, що загрожувало їх благополуччю.

До кінця Середньовіччя міняється характер судового процесу,, було введено катування. В XVI ст. стає дуже жорстоким покарання, отримує небувалу до цього популярність каліцтва злочинця -–страта розтягнута на ряд етапів. Видовище живцем спалюваних людей стає чимось звичним. Для жителів міста і села це видовище зробилось обов’язковим і цікавим, свого роду святом.

Серед рис масової психології населення Західної Європи в XVI-XVII ст. треба відмітити високу збудливість – супутницю хронічного недоїдання більшості населення, - нездатність відрізнити природнє від надприроднього, почуття людського безсилля перед стихіями.

Страх смерті, потойбічних страждань і одержимість ідей постійної присутності в повсякденній дійсності нечистої сили, яка вмішувалась у життя людей, - все це симптоми матеріальних і соціальних негараздів населення, які примножились у перехідний період від Середньовіччя до Нового часу, коли руйнувався звичний уклад життя. Молитва французьких селян XVII сто. “Позбав нас, Господи від чуми, голоду і війни”, - як найкраще висвічує джерела страхів – джерела знешкодити, які вони були безсилі.

До цього чорт, страшний по своїй суті, був разом з тим і смішним. Але в кінці Середньовіччя починається показова трансформація образу Сатани і його прибічників. Насамперед, виникають переконання про те, що кількість бісів дуже велика. В XVI ст. їх нараховували не менше семи з половиною мільйонів, на чолі стояли 79 князів, які підкорялись самому Люциферу.[62,251]. Інші говорили, що демонів ще більше, бо до кожної людини приставлений біс, щоб спокушати її. Світ інфікований демонами і вони дивляться за кожним кроком людини. Вони втратили минулу подвійність і стали тільки страшними, і втілювали в себе все зло. Мало того Сатана тепер став суперником Бога. За Лютером, Дияволу належав весь видимий світ. Таким же було і переконання простого народу. Ситуацію суспільної свідомості цієї епохи можна було б визначити так: людина жила в постійній діяльній присутності диявола.

За посередництвом проповідників теологи переконували народ у всемогутності нечистої сили і її постійному втручанні у життя людини. З цією думкою звикалось уявлення про близький кінець світу.

Підсилювання всемогутності Диявола – показник того, що перед завершенням земної історії він виступить у ролі Антихриста. Готуючись до цього Сатана збирає своє військо, яке включає людей, які принесли йому присягу на вірність і вступили у договір з ціллю шкодити божому люду. Тому пошук і знищення відьом і чарівників розцінювався як боротьба проти Антихриста. Ці страхи і невпевненість мали багато причин. Невпевненість селянину навіювало, насамперед, відношення до землі, яку він обробляв, яка по-суті давала йому засоби до існування. Він був дуже зв’язаний з землею, безмежна прив’язаність селянина до свого володіння в той період була однією з найбільш глибоких рис психології народу.

Окремі вчені пов’язують цей страх і невпевненістю мас, з зростанням напруги в соціально-психологічній сфері. З загальною економічною і політичною ситуацією в Європі. В цей період сільськогосподарський підйом змінився довгим занепадом і застоєм.

Одним з головних джерел колективних фобій був страх перед смертю і потойбічним життям. Цей страх присутній у свідомості народу на протязі всього Середньовіччя, загострювався після великих епідемій чуми в кінці XIV-XV століть. Часті смерті під час епідемій не давали часу для відновлення попереднього числа населення, висока смертність новонароджених і маленьких дітей, коротка тривалість життя, руйнівні війни, постійний голод – все це робило смерть близькою і знайомою. В мистецтві і літературі виникла тема “Танці смерті” – яка стала симптомом нового настрою населення.

Страх перед потойбічним проникав усюди. Він же робив такими популярними проповідників, які закликали до покаяння. Страх цей посилювався, коли з’являлись пророцтва про близький кінець світу і страшний суд.

Зі страхом потойбічних мук був пов’язаний і страх перед нечистою силою (Диявол, Сатана) тощо. Цей страх був присутній у свідомості віруючих на протязі всього Середньовіччя і тим не менш трактовка сил Пекла суттєво міняється саме в цей період.

Соціальна психологія мас періоду віддаленого від нашого часу декількома століттями важко вловима і недостатньо розроблена. Основні класові і станові протиріччя пізньо-феодального суспільства створили грунт для певного настрою у простого народу і ненависті до господарів,недовіри до священників, заздрості до багатіїв.

Поведінка і психологія простого народу в першу чергу визначалась природньо їх трудовою діяльністю. В доіндустріальному суспільстві праця і відпочинок ще не були чітко відокремлені один від одного і психологічно протиставлені. Селянська праця сезонна по своїй природі, і періоди напруженої діяльності змінюються періодами відносного відпочинку. Західноєвропейський селянин у цей період вже не знав підневільної панської праці і ще не був знайомий з суворою трудовою дисципліною, яку несло з собою підприємницьке велике господарство. Він працював разом з членами своєї сім’ї і інколи з робітниками і така праця у рамках невеликого по складу колективу задовільняла і була дуже важливою для селянина. Переміни, які відбувались у місті того часу пов’язані з підвищеною його оцінкою.Селян практично не зачіпали. Вчення протестантизму про працю як обов’язок, “покликання” кожного,яке виражало потреби буржуазного розвитку, також не могло дуже вплинути на свідомість сільського населення, яке і без всіляких доктрин відчувало життєву потребу працювати у “поті лиця”. Тісний зв’язок з землею і висока оцінка сільськогосподарської праці – невід’ємна частина селянської психології.

Отже, перше що при таких обставинах треба відмітити – це невпевненість і страх, який володів народними масами і який відмічали всі без винятку дослідники.

 

РОЗДІЛ ІІІ

ДЕМОНІЗАЦІЯ

 

Еволюція феномену відьми

Вчені уявлення про відьом (відьма – в міфологічних уявленнях середньовічної Західної Європи жінка, яка володіла магічними знаннями, чарівниця) були далекі від образу відьом у народній свідомості. Образ відьми змінився і демонізувався. Священники і проповідники постійно переконували паству про всеприсутність диявола і його слуг, демономанія почала охоплювати широкі верстви населення, у великій мірі загострюючи і без того напружений соціально-психологічний клімат. В політичних і релігійних ворогах вбачали слуг диявола: протестанти – в папістах, католики – в протестантах, і ті і інші – у євреях, турках, відьмах. Демономанія давала універсальне кліше для зображення ворога. Легко переконатися у тому, що при конструюванні ідей шабашу з танцями відьом і ритуальним бенкетом була використана модель народних обрядів, - однак з добавленням поклоніння Сатані. Демонізація відьми йшла поряд з демонізацією християнських свят.

Але ж в чому історичний феномен полювання на відьом? Традиційна точка зору історіографії говорила: полювання на відьом – результат помилки темної маси, використаних церковними мракобісами у своїх цілях, припинення гонінь – результат подолання цієї неосвіченості. Зараз зрозуміло, що народ не тільки використали, але і сам він дуже впливав на хід подій. На чолі переслідування відьом стояли монахи – домініканці тісно пов’язані з низами міста і селянами серед яких вели свої проповіді. Домініканці ближче ніж хто повинні були знати настрій і психологію маси населення, і впливаючи на неї в свою чергу отримувати від неї імпульси. Відомо багато випадків, коли ініціатива у переслідуванні відьом належала жителям села і прихожани звертались до влади з вимогою знищити відьму, не зупиняючись перед витратами, бо громада, де мав місце процес, повинна була вишукувати методи на проведення судового розслідування, оплати службовців і катів, утримання полонених, страту засуджених і організацію бенкета, який робили після страти. При чому ці витрати були високими і не завжди перекривались конфіскованим у жертви майном.

Відносна терпимість, яку на протязі Середньовіччя церква була змушена проявляти по відношенню до народних вірувань змінюється зовсім новою стратегією. Її можна визначити тільки як повне знищення духовної автономії народної культури. Перед нами вперте послідовне прагнення носіїв вченої культури перевести деякі елементи культури народної на мову демонології. Цей приклад докорінно міняв зміст народної традиції, готував її знищення.

Передумовою таких перемін була різка зміна поглядів церкви. Від засудження народної віри у відьом характерної для більшої частини Середньовіччя церква в кінці переходить до осудження самих відьом. Віра у чорта і його могутність, у здатність людини вступати з ним у відносини, вкладати з ним васальний договір була однаковою у вчених і простого народу. Тепер вже неможливо з впевненістю говорити, в якому середовищі вперше виникла ця віра, можна лише костантувати її розповсюдженість. У зв’язану демонологічну систему її об’єднала теологічна думка. Але елементи її існували в уявленнях народу і у його фольклорі. Віра в реальність відьом, у її можливість робити зло споконвічно існувало в народній свідомості. І можна припустити, що зміна позиції церкви, перехід її від заперечення цієї віри до визнання відьом трапився під впливом віруючих. Однак “вчена” трактовка відовства докорінно змінила її в направленні тотальної її демонізації. Віра у відьом в цьому новому, теологічному і юридичному ключі врешті-решт була направлена проти самої народної культурної традиції, у надрах якої зароджувались і існували віками багато її елементів.

Необхідно відзначити, що демонізація відьом почалась задовно до самих переслідувань на них. Вже у ХІІІ столітті теологами в тому числі Фомою Аквінським була визнана можливість зв’язку відьом з дияволом. Було розроблене вчення про суккуби (від латин. – лягати під, демони спокушували чоловіків) і інкуби (від латин. – лягати на, в Середньовічній європейській міфології чоловічі демони, які домагаються жіночої любові). Отже, і теоретична підготовка переслідувань відьом на декілька поколінь випередила ці переслідування.

В закритому світі середньовічного села особи, які володіли магією з найбільшою майстерністю – чарівники і чаклунки, знахарі і провідці, - навіть якщо вони і викликали острах і побоювання були життєво необхідними для благополуччя і нормального функціонування сільського колективу. Мікрокосм – людське тіло знаходиться під впливом тіл, зосереджених у Всесвіті і треба задобрити чи знешкодити ці таємничі могутні сили макрокосму. У хворобі і смерті людина тієї епохи не бачила чогось природного і часто шукала причини в неправильній поведінці, у недотриманні прикмет, але насамперед, у діях вчених і інших людей. Чарівник чи відьма могли бути корисними, але могли і нести загрозу. Звідси подвійність ставлення до них. До їх послуг і по допомогу звертались, але нерідко ті, хто звертався, підлягали переслідуванням. Як вже згадувалось, церква в той період засуджувала віру народу у надприродну могутність відьом і чарівників, яка суперечила християнству.

Справа докорінно змінилась до кінця Середньовіччя, коли духівництво і світська влада почали завзято зближувати магію з єресю (єресь – з рецьк. – вибір, вибраний образ думок. На мові церковної догматики єресь означає свідоме і навмисне відхилення від чітко і виразно і сформульованого догмату християнської віри і разом з тим виділення зі складу церкви нової общини) і жорстоко її переслідувати. Запалали багаття. Перемогла точка зору теологів і юристів, згідно з якою людина може заключати договір з дияволом і служити йому. Подібні уявлення існували і раніше, але тепер вони отримали теологічну і правову санкцію. Так виникла нова концепція відовства: відьма не просто знахарка чи чарівниця, яка знає секрети магії, вона прислуговує Сатані, підписуючи з ним пакт, вступаючи в статеві відносини і по його вказівці і з його допомогою нищить людей і їх майно. Якщо в більш ранньому періоді мова йшла про індивідуальні дії чарівників і чаклунок, то переслідувачі в XV-XVII ст. звинувачували відьом у масових зібраннях і організованому культі нечистої сили. За думкою теологів Сатана вербував собі прихильників сам чи через своїх агентів. Підписуючи зі своїм майбутнім агентом договір, Сатана спочатку хрестив відьму (чаклуна), потім накладав особливий знак: торкався руки, чола, місць за вухом чи інших частин тіла і там, де він поклав свою руку, те місце ставало нечуттєвим до болю. Ці місця можна було колоти, щипати, навіть палити і різати, не викликаючи ні краплини крові. Це називалось “Штампом Сатани”.

У договорі Диявол записував свої обов’язки і забов’язання відьми і чаклуна. Договір підписувався кров’ю наверненого. Зі свого боку і Диявол підписувався під договором, ставлячи на ньому свій штамп – слід від ратиці. Згідно договору відьма чи чаклун зобов’язувалися шкодити людям і Богу, а Диявол обіцяв їм за те свою прихильність. Рахувалось, що однією з вимог до відьми чи чаклуна була участь у шабашах (шабаш – у західноєвропейській демонології, починаючи з епохи Середньовіччя зібрання відьом, чарівниць, перевертнів тощо). Люди вірили, що оргії відьом і чаклунів разом з чортами у часі співпадали з християнськими святами – Пасхою, Трійцею, Івановим днем, Різдвом, а також 1 травня на Вальпургієву ніч. Більш скромні шабаші робились нерідко і в будні один раз в тиждень. Місцем зібрань відом і чаклунів були гори, рівнини, перехрестя, кладовища, міські льохи, руїни замків.

От як за уявленнями теологів відбувались відьомські зібранні. На шабаш відьми немов би летять верхи на вінику чи кочерзі, перед тим намастившись чарівною маззю. З дому вони вилітають через димохід. Інколи дістаються до місць зібрань по землі, перетворившись на собаку, кішку чи зайця.

Участь у шабаші була обов'язком для всіх відьом і чарівників, так як на ньому відбувалось поклоніння царю темряви і князю пекла – Сатані, а також здійснювались акти богохульства. Сам Сатана на початку шабаша сидів на троні, а навколо нього відьми падали на коліна на землю, потім по черзі підходили до нього і низько вклонялися, повернувшись спиною, а потім цілували йому ліву руку, ліву ногу і зад. Вони відмовлялись від Бога і Богородиці і святих і присвячували себе Сатані, називаючи його володарем, творцем і богом. Після цього всі збирались у коло і починали танцювати, повернувшись один до одного спиною, тому що на шабаші все робиться навпаки. Відьмівські танці супроводжувались дикими оргіями, під час яких Сатана зближувався з кожною відьмою. У північ починався бенкет. Сама стара і страшна відьма – цариця шабашу – сідала поряд з Сатаною і давала знак починати бенкет. Їжі було багато, а саме: страви з жаб, трупів, печінки і серця дітей, які померли неохрещеними тощо. Після їжі починали знову танцювати.

Під ранок робили чорну обідню. Диявол, одягнений у чорну рясу, виходив на вівтар і імітував християнську обідню, повернувшись спиною до гробниці дарів. У момент покладання святих дарів він пропонував для поклоніння червоний буряк чи моркву. Всі інші християнські обряди також осміювалися і імітувалися. Нових навернених Сатана хрестив кров’ю і сіркою, а ті в свою чергу цілували князя темряви. Всі присутні при цьому відьми і чарівники богохульствували, танцювали на хресті.

Шабаш продовжувався до ранку. А зі співом півня все пропадало і розліталось по домівках. Під час польоту додому відьми і чарівники розкидали чарівну мазь і порошок на поля людей, тварин, сіючи шкоду і порчу. Нерідко вони приймали вигляд тварин, щоб їх ніхто не впізнав.

Як же відьму знаходили? Стандартне звинувачення - скарга на шкоду, яку немов би зробила магічними діями якась особа, зазвичай яка жила у цьому ж населеному пункті чи поблизу нього. Образ відьми, яким до цього часу оперує історіографія, це - самотня жінка, вдова, яка втратила рідних і немає ніякої матеріальної допомоги. Усі відмовили їй у підтримці, а вона їм погрожувала і скоро ця погроза збулась (а цей стереотип лише в деякій мірі відповідає дійсності). Серед звинувачених у відьомстві поряд з жінками похилого віку не менш часто опинялися відносно молоді жінки і дівчата, а інколи і чоловіки поряд з бідняками і більш забезпечені. Кожний, навіть дитина міг стати жертвою звинувачення і переслідування.

Ніяких загроз і спроб здійснення їх зі сторони нібито відьми могло і не бути зовсім. Але члени відносно небагаточисленного сільського села чи міста, близько знайомі один одному, керувались особистою оцінкою всіх з ким вони зіштовхувались у повсякденному житті. Їх уявлення про причини побутових негараздів чи сімейних, чи особистих, були приблизно такими ж, які виявлені етнологами у народів Африки: коли хворів член сім’ї, помирала дитина, худоба, зникали якісь речі, траплявся неврожай, вони твердо знали, що ця біда не може бути пояснена простою випадковістю чи природніми причинами. Тут обов’язково повинне було виявитись чиєсь зле бажання,яке виявлялось в магічних діях і було не важко запідозрити у якості звинуваченого те чи інше лице, репутація якого була не бездоганною чи відношення з якою були натягнутими. У звинуваченні у відомстві тут і там виявлялись локальні конфлікти між окремими особами чи між колективом і індивідом.

Особи, які рахували себе потерпілими, прагнули відомстити винуватцю самостійно розправившись з ним чи з нею. В інших випадках надходив виказ владі. У виказі мова йшла про шкоду, яку робили за допомогою чорної магії, але за межі мелефіціума звинувачення не виходило і не було ніяких натякань на нечисту силу. Однак передача справи у руки влади докорінно міняла всю ситуацію. Тут і чинився перехід від одного розуміння відьомства народного, побутового, традиційного до іншої. Його трактування – судово-теологічного, демонологічного.

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, можемо зробити ряд висновків. У результаті дослідження ми побачили, настільки глибоко укорінилося у свідомості людей язичницьке світорозуміння і світопорядок, щоб легко і безболісно уступити місце новим поглядам. Скоріше останні зливались і переплітались з язичницькими уявленнями. Хоча під релігійно-церковним контролем перебували не лише низи суспільства, але і все суспільство Середньовіччя, саме духовенство дотримувалось ним же встановлених чи освячених норм поведінки в суспільстві. Середньовічна церква була зіткана з протиріч – вона зробила багато корисного для суспільства, але не менше і завдала шкоди. Церква була опікуном Середньовічної культури, але при цьому вороже ставилась до іновірців, інакодумців, гальмувала розвиток науки. Те, що загрожувало її авторитету вона називала “єрессю”.

І магія, яка виганялася церквою в двері, поверталася в її власну практику через вікно. Магічною була свідомість не лише темних, неосвічених мас, але по суті, такою ж була і свідомість духовенства. Багато сторін діяльності самої церкви були пронизані магією і визначальним критерієм відмінності між однозначно засуджуваною магією народу і сакральними процедурами духовенства було тільки те, хто їх здійснював: простолюдини, сільські знахарі, відьми чи уповноважені на це церквою священнослужителі.

Злиття і поєднання магії і релігії в різні епохи зустрічається у багатьох народів. Але є підґрунтя думати, що таке поєднання не є першопочатковим, що був час, коли у задоволенні бажань, які виходять за рамки безпосередніх тваринних інстинктів, людина покладалася тільки на магію.

Християнська церква включила багато язичницьких церемоній у свій культ, переробивши їх на свій лад. Давши нове тлумачення язичницьким містерім, охрестивши давні уявлення про одержання чаклунської сили від духів, таїнством сходження святого духу на людей, отці церкви оголосили, що їх вперше встановив сам Ісус Христос. А подібність християнських таїнств з язичницькими обрядами вони пояснювали підступами Диявола.

Взаємодія старих і нових уявлень про сили, які управляють світом не була органічною. Вони не тільки співіснували, але і перепліталися одна з одною, в процесі такого синтезу християнство витрачало немалу долю своєї цілісності і пронизувалося духом по природі йому не властивим. А язичництво, переставши бути культом залишилось ще у XIII-XV ст. не останнім складовим компонентом людського світогляду.

 

ЛІТЕРАТУРА

1 Бессмертный Ю.Л. Жизнь и смерть в средние века. – М.: Наука, 1991.

1. Бессмертный Ю.Л. К вопросу о полемении женщины во франкской деревне 1Х века // С.В. 1981. – Вып.4.

2. Величкина В. Очерки истории инквизиции. – М., 1906.

3. Виппер Р.Ю.История средних веков. – М., 1955.

4. Всемирная история в 24 томах. – Т.7. Раннее средневековье. – М.: Литература, 1977.

5. Гергей Е. История папства. – М.: Республика, 1996.

6. Григоренко А.Ю. Сатана там правит бал: критические очерки магии. – К.: Украина, 1991.

7. Григоренко Г.О. Разноликая магия. – К.: Основы, 1990.

8. Григулевич И.Р. Инквизиция. – М.: Политиздат, 1985.

9. Григулевич И.Р. Преступления инквизиции в Испанской Америке // Новая и новейшая история. – 1966. - № 6.

10. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.

11. Гуревич А.Я. Популярное богословие и народная религиозность средних веков. – М.: Наука, 1979.

12. Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М.: Искусство, 1991.

13. Гуревич А.Я., Харитонович Д.Є. Картина світу: світ земний і світ потойбічний // Історія України. – грудень. – 1998. - № 48.

14. Гуревич А.Я.О соотношении народной и ученой традиции в средневековой культуре. – М., 1984

15. Гуревич А.Я.Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. – М.:Искусство, 1990.

16. Гусев Н.Н. Рассказы о инквизиции. – М., 1906.

17. Даркевич В.П. Народная культура средневековья. – М.: Наука,1990.

18. Дж.Лінч. Середньовічна церква. – К.: Основи, 1994.

19. Добиан-Рождественская О.А. Культура западноевропейского средневековья. – М.: Наука, 1987.

20. Древняя высшая магия: теория практических формул / Под ред.Е.Гергей. – СпБ. – Книголюб, 1990.

21. Зыбковец В.Ф. О белой и черной магии. – М., 1963.

22. Иванов К.А. Многоликое средневековье. – М.: Алетея, 1996.

23. История средних веков /Под ред.С.П.Карпова. – М.: Наука, 1998.

24. Канторович Я. Процессы против животных в средние века. – Спб., 1908.

25. Канторович Я. Средневековые процессы о ведьмах. – Спб., 1900.

26. Карсавин Л.П. Культура средних веков. – К.: Основи, 1995.

27. Касавин И.Г Заблуждающийся разум. – М., 1990.

28. Колдовство и любовь/ Под ред. Е.Шельги. – Одесса,, 1905.

29. Колесницкий Н.Ф. История средних веков. – М.:Наука, 1986.

30. Кудрявцев А.Е. Испания в средние века. – Ленинград, 1937.

31. Культура и история (ответы проф.А.Я.Гуревича на вопросы редакции журнала) // Новая и новейшая история. – 1991. - № 1.

32. Ле Гофф Ж Цивилизация средневекового Запада. – М.: Прогресс, 1992.

33. Лє Гофф Ж.Середньовічна Європа: коло дверей вічності, потойбічне життя // Кур’єр ЮНЕСКО, 1998. - № 34.

34. Мазело Р. Падшие ангелы и духи тьмы. – Ярославль.: Гринго, 1995.

35. Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М.: Рефл-Бук, 1998.

36. Мень А. История религии. – Т.2. – М, 1991.

37. Мифологический словарь/ Под ред. Е.М.Мелетинского. – М.: Сов.энциклопедия, 1990.

38. Мифы народов мира: Энциклопедия в 2 т./ Гл.ред.С.А.Токарев. – М.: Сов.энциклопедия, 1991.

39. Орлов М.А. История сношений человека с дьяволом. – М.:Республика, 1992.

40. Папюс Д.Р.Магия черная и белая. – М., 1992.

41. Парнов Е. Трон Люцифера: очерки магии и окультизма. – М.: Наука, 1985.

42. Покровский М. Средневековые ереси и инквизиция. – М., 1987.

43. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової і вітчизняної культури. – Харків.:Основа, 1990.

44. Рабинович В.Л. Алхимия как феномен средневековой культуры. – М., 1979.

45. Сапрыкин Ю.М.История средних веков. – М.: Изд.МГУ, 1980.

46. Свенко Х. Магия и религия. – М., 1965.

47. Сказкин С.Д. История средних веков. – М.:Наука, 1970.

48. Стоклицкая-Терешкович В.В. Основніе проблемі истории средневекового города Х-XV веков. – М.: Наука, 1970.

49. Стоклицкая-Терешкович В.В., Плешкова С.Л. Средневековый город в Западной Европе XI-XV веков. – М.:Наука, 1975.

50. Токарев С.А. Ранние формы религии. – М., 1980.

51. Тухолка С. Процессы о колдовстве в Западной Европей в XV-XVII веках. – Спб., 1909.

52. Фрэйзер Дж.. Золотая ветвь. – М., 1983.

53. Хотинский М.С. Рассказы о темных предметах, о волшебстве, натуральной магии, обманах чувств, суевериях, колдунах, ведьмах. – Спб., 1999.

54. Хохельман К. 1000 необьяснимых феноменов. – М.: Олимп, 2001.

55. Хьойзінга Й. Осінь Середньовіччя. – М., 1988.

56. Черняк Е.В. «Демонология» и «охота» на ведьм // Вопросы истории. – 1979. - № 10.

57. Шпренгер Я., Инститорис Г. Молот ведьм. – М.: Просвет, 1992.

58. Frans A.Die Rirchichen Benediktijnen im Mittelalter. Bd, 1-2.Fras, 1960.

59. Le Roy Ladurie E. Les paysans de Lanjuedes. T.1. – Paris, 1966. – C.345-347.

60. La Peur Occident. Une cite assiegle. – Paris, 1978. – C.251.

61. Liber exemplorum ad usum prfedicantium, ed by A.G. Little. Aberdone, 1908. – C/200-203.

62. Thomas K. Relijion and the Decline of Majic. Studies in popular. Beliefs in XVI th an XVII th century Enjland. – London/ - 1971. – C.171.

63. Mucnembled K La sorciere au villaje/ - Paris, 1979. – C.191.

64. Midelfort H.C.Witch Huntinj in South Western. – Yermanu. – 1972. – C.171.

65. Chaunu P. Sur la fin des sorciers au XVII s. – Paris, 1969. – C.906.

66. Muchembled K. Culture populaire et culture des elites dans La France moderne. – Paris. – 1978. – C.205.

67. Burke P. Popular Culture in Early Modern Europe. – London, 1983. – C.399.

68. Franz A. Die Rirchlichen Benediktionen im Mittelater. Bd.1. – Yrar, 1960. – C.10-42.

РОЗДІЛ І

НАРОДНА МАГІЯ І ЦЕРКОВНИЙ РИТУАЛ