Відьомська була” Інокентія VIII. Початок переслідувань

Чи підлягає чаклун покаранню? Оскільки чарівник, як зброя злої волі демона, наносить шкоду, порчу, зло людям, насилає на них всілякі біди і нещастя, віднімає в них сон і спокій він ще у стародавньому світі підлягав, як і кожен злочинець, суворому покаранню, Чим більше шкоди він приносив, тим більшим і був його малефіцій тим нещаднішим було його покарання. Демонослужителя чи ідолопоклонника (що було одне і теж) карали не за гріх, не за віру у віджившого бога чи у його образ – ікону чи ідол, - а за його злочин, здійснений по вченню бога минулого, якщо римські імператори переслідували християн, то в цих переслідуваннях не було релігійного моменту: християни були у владі злих богів, демонів і ідолів, які у силу своєї природи штовхали їх на злочин, за що християни і терпіли відповідні покарання.

Таке ж відношення до чаклунів було на перших порах і у християнському світі: повернення до ідолопоклоніння, яке тепер означав віру у римські божества, каралося тому, що старі боги у якості Демонів і Диявола могли підштовхувати відпавших від християнства до зла. Так як смерть від отруєння особливо сильно не захоплювала народ, то чарівників почали зрівнювати з отравителями, і малефіцій часто навіть називався венефіцієм, тобто ядошкідництвом.

Отже, якщо світська влада повинна була переслідувати чарівників, то і церква не могла спокійно спостерігати відхід від неї окремих її членів. І церква поступово почала включати “відпавшого” члена у розряд церковних злочинців, на яких повинні поширюватись духовні покарання. До них відносились відлучення від церкви і відмова у причасті перед смертю грішника; для церкви при цьому не відіграє суттєвої ролі розмір злочину поверненого до старого бога злочинця. Церква карала не за шкоду суспільству, і не за злочин, причинений людини, а за “відпад” від церкви, за відступ від слова божого.

Собор 306 р. в Ельвірі засуджує чортівництво тому, що воно можливе лише при поверненні людини до ідолопоклоніння. Цю точку зору підтримували собори 314 р. в Анкірі і 375 р. в Лаодіхеї, які вказували, що представники духівництва часто займаються магією, виготовляють амулети і стають заклинателями, гадальщиками і математиками.

З цього моменту ряд соборів зупиняються на страшному магічному злочині і включають у нього поклоніння деревам, камінню, рікам і т.д. Провінційний собор 551 р.в Елозі не обмежується тільки духовним покаранням, а вимагає покарання плітьми для магів низького чину. Нарбонський собор встановив продаж у рабство вільної людини, яка поклоняється ідолам і чарівництву.

Таким чином з середини VI ст. ми бачимо, що церква вимагає подвійного покарання чарівників, бо до покарання приєднується і світська влада. Сам злочин є таким, який стосується і тої влади; він змішаний – delictum mixtifovi – навіть у тому випадку, коли чарівник не зробив шкоди, не зробив малефіція.

Ці постанови соборів, рівно як і аналогічні заяви папи, не могли не проникнути у світське законодавство, хоча останнє прагнуло мати справу лише “з шкідливими діями” чарівників, з причиненням ними порчі тій чи іншій людині, по скарзі якого і робили суд над чарівником. Приватний характер ранньосередньовічного суду, де ініціатива у звинуваченні виходила від потерпілої сторони і де був відсутній принцип суспільного звинувачення, як найкраще гарантував цей суд від переслідування таких чарівників, які по вченню церкви були злочинцями, але своїми діями не викликали скарг і не давали потерпілим привід до звернення до суду за покаранням гадаючого,провидця, “математика” і іншої нешкідливої магії.

Залишаючи без уваги, у більшості випадків, чарівників, які не приносять шкоди, світський суд в той же час засуджує тих, які роблять насилля над літаючими по ночах жінками, яких називають стригами, ламіями чи масками і яким приписують такі жахливі злочини, як висмоктування нутрощів з живих людей чи поїдання малих дітей.

Світське законодавство вважало божевіллям всі ці розповіді і застерігало від віри в них, підкреслюючи, однак, факт існування чаклунів як шкідників (малефіків) так і таких, які своїми чарами не роблять людям шкоди. Але якщо світський суд відмежовував себе від народного божевілля, то церковні погляди навпаки все більше і більше наближались до “народного божевілля” і скоро заволоділи і світським судом.

До ІХ століття світське законодавство наполегливо наголошувало на шкоді, яку роблять чарівники і в міру цієї шкоди встановлювало для малефіка ту чи іншу кару з моменту ж послаблення світської влади і посилення церковної починається наголошення на релігійному характері. Чарівника чекає покарання не тільки за те, що він наніс шкоду людям, але і за те, що він богохульствував, був у владі демона, поклонявся перед силами язичництва і степінь покарання, яку визначав світський суд відповідає все більш і більш величині гріха, а не злочину. Вбивство здійснене без специфічного домішку магії може бути покаране менш суворо, ніж гадання чи заговори, в яких відображається диявол.

Так, світський закон шукаючи зближення з церквою всмоктує в себе канонічні елементи і не тільки пропонує церкві свій караючий меч, але і сам пронизується її духом і відходить від попередніх поглядів, які бачили у злочинці-чарівнику шкідника, а не грішника.

Факт існування Диявола церквою був точно встановлений. І діло в кінці XV століття йшло не про теоретичні докази, не про шукання нових фактів, а про те, як краще боротися з всемогутнісю диявола. У 1484 році була видана папою Інокентієм VIII була так звана “Відьомська була”, де він наголошував, що основним завданням германської інквізиції віднині є безжалісна боротьба з відьомством і докорінне знищення його. Так як зло це набуло дуже великого розмаху і тому не можна інквізиції ні трохи розслаблятися. Проти Диявола, який дійшов у своїй наглості до того, що хоче заволодіти всім людством церква повинна виступити зі всією силою і енергією. Диявольська наполегливість щоб не сталося має бути знищена.

І почалась ера страшних переслідувань всіх підозрюваних у відносинах з дияволом.

Таке історичне значення цієї були в ім’я якої на протязі більше двох століть палили, катували і знищували хворих неосвічених людей. Це була була зворотнім пунктом у діяльності інквізиції, яка з цього моменту зосередила всю свою увагу на відьомстві і не стільки прагнула до встановлення чистоти католицької віри і православності окремих догматів, скільки до знищення тої страшної сили, яка хотіла заволодіти людством, щоб вирвати його з церкви і від самого Бога.

Сицілійський інквізитор Людвиг Парамо захоплений такою енергією боротьби з відьмами, яку проводила інквізиція, завдяки булі про відьом Інокентія VIII писав: “Не можна не вказати, яку велику послугу інквізиція зробила людству тим, що вона знищила величезну кількість відьом. На протязі 150 років в Іспанії, Італії,Германії були спалені 30 тисяч відьом. Якби ці відьми не були знищені, яке б зло вони зробили цілому світі”.

Крім цього в Лотарінгії на протязі 15 років Миколою Ремі у другій половині XVI століття було спалено 900 відьом, 700 у Фульці за допомогою Балтазара Фосса, у Бамберзі – 600 спалених на протязі 1624-1630 років тощо. Визначити навіть приблизну кількість жертв були Інокентія VIII немає можливості і майже щорічно друкуються різними провінційними архівами протоколи процесів проти відьом, і страшна картина жорстокості збагачується все новими деталями.

За офіційними даними в 20 селах навколо Тріра в 1587-1593 роках було спалено 306 чоловік, в двох інших селах залишилось всього дві жінки. В містечку Герольцгофені в 1516 році було спалено 99 відьом. В наступному році – 88. У містечку Елінгені за 8 місяців в 1590 році було спалено 71 відьму, в Ельвагені в 1512 році – 167 людей, а у Вестерштетені за 2 роки – 600 чоловік. В Кведлінбурзі в 1589 році за один день загинуло 133 людини. В Нейсі магістрат побудував для відьом спеціальну піч величезних розмірів, в Бамберзі був окремий будинок для відьом, де їх тримали до суду. Їх годували страшно солоною рибою, не давали води і купали у кип’ятку, куди кидали перець. В Насау в 1628 році вийшла постанова, щоб у кожному селі були виборні люди, які повинні повідомляти про всіх підозрюваних у відомстві емісарам, які мандрували для цього по країні. Скоро тюрми заповнились відьмами. В народі було таке збудження, що багато хто почав себе видавати за відьму. Тюрми були переповнені настільки, що кати не втигали виконували свою роботу. В Цукмантелі на постійній службі у інквізиторів знаходилось не менше 8 катів. Тут у 1639 році було спалено 242 людини. Через декілька років було спалено 102, серед яких було 2 дітей, визнаних дітьми диявола. У Берні за роки 1591-1600 спалювалось в середньому щорічно по 30 відьом.

Гроші відігравали також велику роль у відьомській інквізиції. Недаремно канонік Корнелій Лоос називав процеси проти відьом алхімією, за допомогою якої з людської крові виходило срібло і золото. У Ланутазі 1522 року в Нюрнберзі прихильники Лютера заявили, що Рим бере 2 ½ гульдена з кожної людини, на яку приходить донос у відьомстві, але якій вдається повністю виправдатись. Серед загального убогства зробились багатими судді, слідчі і нишпорки інквізиції. В Кобурзі донощики щорічно отримували в кінці ХVI століття з злочинця 4-5 таллерів. Деякі люди жили тільки з відьомських процесів. Після 30-річної війни збіднілі германські можновладні особи вбачали у процесах проти відьом шлях до покращення свого матеріального становища.

Всі витрати по відьмських процесах відбувались за рахунок засуджених чи просто притягнутих до відповідальності відьом і чаклунів. Конфіскації підлягала не тільки нерухомість, але і всі речі, навть предмети першої необхідності. Виправданий назад нічого не отримував.

Згодом була встановлена такса на всі види послуг: спалення оцінювалось дорожче всього, биття різками рахувалось легким заробітком, донос займав у прейскуранті почесне місце і ним займались наполегливо і систематично при повному схваленні церкви. Тільки час від часу під тяжістю надмірних вимагань донощиків їх такса зменшувалась і їм обіцяли не стільки земні блага, скільки небесні. Однак на цьому грунті виникали суперечки і лише страх донощика опинитися на місці своєї жертви примушував поступатися.

Інколи відьомський донос був останнім методом забрати у людини її майно: коли спосіб законного пограбування був неможливим, висувалось звинувачення у відьомстві.

Доноси прийняли епідемічний характер. Наприклад, у Страсбурзі донос набув таких розмірів, що в 1630 році магістрат опублікував закон проти дифамації шляхом звинувачення у відьомстві. Закон мотивувався тим, що скоро в Ельзазі не буде ні однієї людини, яка б не була підозрювана.

Але Диявол став предметом добування грошів для різних прошарків суспільства. Каліки, горбуни, прокажені, сліпі, глухі видавали себе чи то за спасенних від диявольської мани, чи то за його жертви і люди давали їм свої гроші. Натовпами народ ходив по містах, розповідав про своє горе, демонструючи свої хвороби і викликаючи жалість і страх людей, яких Бог оберіг від біса. Цих торговців хворобою супроводжувало духівництво, яке продавало засоби проти підступів диявола. Так, відомство далеко пішло від судових залів і процесів і викликало вуличну професію, кадри якої набирались з злочинців і шахраїв.