Аналіз стану і тенденцій розвитку образотворчого (візуального) мистецтва, фотомистецтва та галерейної справи в Україні

Розділ 4

Аналіз стану і тенденцій розвитку образотворчого (візуального) мистецтва, фотомистецтва та галерейної справи в Україні

Вступ

 

Основними інституційними формами, в яких відбувається розвиток сучасного образотворчого мистецтва, є діяльність різноманітних мистецьких напрямків, стилів, груп та об’єднань митців (в т.ч. творчих спілок), арт-центрів, галерейна та виставкова діяльність, мистецька критика і періодика, а також діяльність структур арт-ринку.

У мистецтвознавчій літературі та мистецьких часописах сучасної України доволі детально висвітлюються художні аспекти розвитку сучасного образотворчого мистецтва – творчість окремих митців, основні мистецькі напрямки і стилі тощо. Натомість менше уваги приділяється іншим аспектам розвитку цієї галузі, зокрема, – економічним, ринковим. У цьому дослідженні буде зроблено спробу заповнити цю прогалину.

Наявність мережі недержавних, незалежних мистецьких художніх галерей є свідченням наявності в країні більш або менш сформованого арт-ринку.

Арт-ринок – соціально-економічний та культурно-історичний феномен, який можна розглядати як систему товарного обігу творів мистецтва, як спосіб поширення та перерозподілу культурних цінностей у суспільстві. Арт-ринок являє собою комплексну систему, функціонування якої має переважно комерційний характер, хоча грошова вартість товарів (творів мистецтва) тісно пов’язана з їхньою мистецькою вартісністю. Основними складовими арт-ринку є митці як виробники мистецького продукту, галереї (салони, антикварні магазини), аукціони, спеціалізовані періодичні друковані видання та каталоги, а також покупці – музеї, колекціонери і просто любителі мистецтва. Арт-ринок є суспільно-культурним феноменом, функція якого – бути посередником у взаємовідносинах між суб’єктами створення художньої продукції та її споживачами.

Розвиненість усіх його основних складників, їхня економічна стабільність дозволяє говорити про розвинений арт-ринок.

Далі в цій праці буде з’ясовано сучасну ситуацію в українському образотворчому мистецтві, його основні проблеми, а також процеси формування і розвитку арт-ринку в сучасній Україні.

 

Завдання дослідження

Дослідження передбачатиме виконання таких завдань:

- підготовка огляду діяльності мистецьких галерей, виставкових залів, арт-центрів, арт-ярмарків в Україні на основі анкетного опитування галерей і арт-центрів та опрацювання матеріалів електронних і друкованих ЗМІ;

- виявлення основних тенденцій і проблем, що існують в образо-творчому мистецтві, фотомистецтві та у функціонуванні арт-ринку в Україні;

- вивчення ситуації з експозиційними площами для виставок сучасного українського мистецтва та розроблення рекомендацій щодо шляхів вирішення питань розміщення мистецьких виставок, що відбуваються за підтримки Мінкультури України;

- вивчення ситуації з просуванням сучасного українського мистецтва у світі та рекомендації щодо поліпшення обізнаності світової культурної громадськості із сучасним українським мистецтвом.

 

Методика дослідження

Враховуючи специфіку предметної області й тематику дослідження, а також неповноту й неповну достовірність наявної статистичної інформації про діяльність арт-ринкових структур в Україні, зокрема, доходи від неї, для вирішення поставлених завдань використовувалися такі методи:

- збирання та аналіз даних електронних і друкованих ЗМІ про діяльність галерей, аукціонних домів ув Україні, факти продажу творів українського мистецтва за кордоном тощо;

- анкетування незалежних художніх галерей з метою з’ясування основних проблем, що існують в їхній діяльності, зокрема – фінансового стану галерей, бажаної для них ролі держави у розвитку галерейної справи та ін;

- огляд спеціалізованої літератури, публікацій ЗМІ та Інтернету щодо сучасного стану та основних тенденцій розвитку арт-ринкових структур в Україні

- системне опрацювання зібраної інформації з подальшим визначенням основних тенденцій розвитку галузі образотворчого мистецтва і арт-ринку в Україні; основних проблем, що існують у цій сфері та можливих шляхів їх вирішення.

Огляд розвитку та сучасного стану образотворчого мистецтва

Таблиця 4.1. Придбання творів образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва членів СХУ за кошти державного бюджету

 

Рік	Кількість закуплених творів	Загальна сума, крб.

 

Отже, офіційно визнані радянські художники могли не дуже перейматися питаннями реалізації своїх творів. Водночас ті митці, хоч би які талановиті, котрі не зуміли налагодити приязних стосунків з керівництвом СХУ, Мінкультури, практично не мали шансів на одержання офіційних замовлень і взагалі на легальну реалізацію своїх творів.

Не дивно, що занепад системи держзамовлення на мистецькі твори, особливо – монументальні, що стався в 1990-і роки, та перехід до ринкових відносин вплинув на багатьох митців доволі драматично.

З 1970 року виходив друком «спілчанський» журнал «Образотворче мистецтво», що популяризував кращі твори визнаних українських художників. Журнал був трибуною для мистецтвознавців і художніх критиків, висвітлював художнє життя в різних областях України. Мистецьку періодику України буде детально розглянуто нижче.

Роки «перебудови» стали часом активної творчої трансформації в образотворчому мистецтві. Вагомі зміни в художній мові, сприйнятті та втіленні творчих задумів, розширення кордонів жанрів. Важливими для дальшого розвитку новітніх тенденцій стали новаторські виставки «Молодість. Відвертість. Перебудова» (1987), «21 погляд» (1989), «Українське малярство» (1990) та інші.

В такій атмосфері зріла і розвивалась творчість молодих художників України, зокрема, членів неформального об’єднання «Паризька комуна» та інших угруповань (А.Савадова, Ю.Сенченка, О. Гнилицького, О.Голосія, О.Ройтбурда, В. Цаголова – творців «нової фігуративної» української картини), а також багатьох інших, які стали визначати обличчя українського мистецтва у 1990-і роки.

 

Виставкова діяльність

У радянські часи Спілка художників України володіла мережею виставкових залів, де регулярно проводилися всеукраїнські («республіканські»), міські, а також колективні й персональні виставки. Очевидно, що на організацію персональної виставки міг розраховувати далеко не кожен митець, але менш видатні художники цілком могли розраховувати на представлення своїх творів на одній чи кількох великих колективних виставках протягом року. Виставкові зали СХУ діяли як у Києві, так і в обласних центрах. Зокрема, в Києві діяли виставкові зали Будинку художника, а також на вул. Володимирській, 51/53, Горького, 102-104, Червоноармійській, 12 [19].

Виставки проводилися згідно із затвердженими СХУ та Мінкультури планами, і не потребували фінансових витрат від самого художника, окрім витрат на фарби, полотно та рами для своїх творів. Однак більшість виставкових залів була власністю не СХУ чи держави, а комунальною власністю, що фатально вплинуло на їх подальшу долю.

На сьогоднішній день, внаслідок приватизаційних процесів у розпорядженні Спілки залишились тільки галерея «Митець» (вул. Велика Васильківська, 12) та виставкові зали Будинку художника на вул. Артема (заради справедливості треба зазначити, що виставковий зал на вул. Горького, 102-104 перетворився на ЦСМ «М17»).

Однак активна виставкова діяльність не припинялася й у 1990-і роки. Важливими подіями художнього життя 1990-х років стали персональні виставки Г.Гавриленка, А.Лимарєва, О.Дубовика, Ф.Гуменюка, І.Марчука. Регулярно проводилися великі мистецькі акції. У загальний арт-простір повернулися митці «андерграунду», представники неофіційного мистецтва. Значно активізувалося мистецьке життя у багатьох містах України. В Івано-Франківську відбувалася Міжнародна бієнале «Імпреза» (1989, 1991, 1993 роки), у Харкові – міжнародна трієнале графіки та плакату «4 блок» (1990, 1994, 1997), у Дніпропетровську – бієнале українського мистецтва «Пан-Україна». Важливим чинником розвитку мистецтва і арт-ринку став Київський художній ярмарок (1993, 1994), у якому брали участь десятки незалежних арт-галерей з різних міст України (окрім київських були представлені новостворені галереї «Ковчег» (Одеса), «Вернісаж» та «Смальта» (Харків), «Артс» (Суми) та багато інших). Започатковано проведення щорічного арт-фестивалю у Палаці мистецтв «Український дім». Серед мистецьких акцій арт-фестивалю були Перша бієнале нефігуративного живопису, фестивалі відео-арту та інші.

Втім, дедалі більшу роль у виставковій діяльності відіграють приватні галереї та арт-центри і дедалі меншу – НСХУ.

У 2012 році Київська організація НСХУ провела 8 виставок, з них 2 – поза межами Києва (у Івано-Франківську та Маріуполі). Водночас у самій лише галереї «Митець» відбулося 26 виставок середньої тривалості 10 днів [34]. Однак для проведення більшості цих виставок їх організатори (чи автори) мали заплатити за приміщення.

У Таблиці 4.2 представлено програму проведення виставок та інших аналогічних мистецьких заходів у близько 30 виставкових залах, музеях, галереях чи арт-центрах Києва упродовж 3-го кварталу 2012 року.

Таблиця 4.2 Художні виставки в галереях, музеях та арт-центрах Києва

Мистецькі часописи

Вітчизняна преса не може похвалитися великою кількістю видань, цілком чи повністю присвячених мистецтву, українському образотворчому мистецтву, зокрема. У передплатному каталозі друкованих видань на 2013 рік Державного підприємства «Преса» можна знайти п’ять мистецьких часописів: «Антиквар», «ART UKRAINE», «Артанія», «Образотворче мистецтво», «Шо». Для контексту вкажемо, що самих тільки журналів у цьому каталозі налічується 1680 [31]. Насправді видань, присвячених проблемам українського мистецтва у різних його іпостасях, існує більше п’яти, але навіть якщо до традиційних друкованих видань додати інтернет-проекти, усе ж їх небагато.

Журнал «Образотворче мистецтво» був заснований у 1933 році як видання Спілки художників України і виходить 4 рази на рік (у роки незалежності були довгі періоди коли цей журнал формально існував, але фактично не виходив). У виданні висвітлюються: сучасний стан і спрямування, історія, теорія, методологія, естетика, художня освіта, практика, загальна інформація про образотворчість в Україні. На сторінках журналу знаходять місце нариси-портрети художників минулого і сучасності, роздуми про джерела творчості, особливості мистецьких шкіл та традицій, українське традиційне мистецтво, нариси про творчість сучасних мистців, рецензії на мистецькі виставки, місце та роль українського мистецтва у світі тощо.

Цікавим є мистецький журнал «Артанія», що також виходить 4 рази на рік українською мовою. Він є спадкоємцем альманаху «Артанія», що його започаткував і редагував Микола Маричевський – журналіст, історик мистецтва, публіцист, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво». Чітко стоячи на тих ідейних позиціях, що їх прийнято називати національно-свідомими, «Артанія» висвітлює питання історії українського національного мистецтва, психології творчості, поточної художньої критики, публіцистики, друкуючи аналітичні статті про особливості сучасної образотворчої семантики та структури мистецького процесу, а також матеріали, що відкривають або повертають в українське мистецтво забутих і незнаних українських митців. На сьогодні журнал видається без державного фінансування, завдяки приватній ініціативі, ситуативній матеріальній і добровільно-фаховій підтримці колег, благодійній фінансовій допомозі прихильників [32].

Журнал «ART UKRAINE» був заснований у 2007 році Наталією Заболотною (нинішнім керівником «Мистецького Арсеналу»), шеф-редактором є відомий арт-критик Аліса Ложкіна. Друкована версія часопису виходить трьома мовами (російською, українською та англійською) 6 разів на рік. Існує й інтернет-версія. Журнал пропонує читачам новини мистецтва зі всьому світу, але основна увага концентрується на місці та ролі українських митців та їхнього доробку в світовому арт-процесі. Авторами Інтернет-версії журналу можуть бути як професіонали мистецтва, так і ті, хто хоче й може висловитися з цього приводу. Для друкованої версії відбирають кращі матеріали, що стосуються українського та зарубіжного, новаторського, сучасного мистецтва, втім, час від часу згадують і про класичну спадщину.

Журнал «Антиквар», що його зміст загалом відповідає назві, заснований у 2005 році приватною фірмою – ТОВ «Визувий-2005» і виходить 10 разів на рік російською мовою. Новини антикварного ринку у світі та в Україні знаходять відображення на його сторінках, доповнюючись статтями, присвяченими мистецьким школам і напрямкам, творчості окремих майстрів (як вітчизняних, так і європейських).

Цікавим виданням є літературно-художній журнал «Шо», що виходить 6 разів на рік російською мовою. Журнал присвячений сучасній літературі й мистецтву в різних його формах і проявах. Кредо журналу висловлене у спосіб, суголосний назві: «Быть или не быть? Фуфло вопрос! Конечно, быть на полную, а значит, творить – не симулякры, а всерьез! Для созданных по образу и подобию Творца творчество является самым естественным занятием – даже в случае, когда Создателя отвергают, дабы оный не мешал творить, в особенности творить беспредел. Главный враг творческого человека – отчаяние, поскольку отчаявшийся человек перестает быть творцом своего будущего...» [33].

Журнал «Українське мистецтво» – це, фактично, індивідуальний проект відомого художника Віктора Хоменка, присвячений головно проблемам сучасного українського мистецтва. Журнал декларує як свою мету підвищення рівня культури в Україні. Аналітичні ґрунтовні статті професійних мистецтвознавців на його сторінках співіснують із репродукціями творів сучасних художників. Джерелами фінансування часопису є благодійні та спонсорські внески, доходи від розміщення реклами.

Журнал «Fine Art» видає приватний Музей сучасного образотворчого мистецтва України з 2007 року. Цей журнал фокусує увагу насамперед на розвитку образотворчого мистецтва. Велика частка його обсягу належить оглядам, добре ілюстрованим матеріалом про приватні колекції і галереї, а також огляди про арт-події за межами України.

Національний художній музей України також видає свій мистецький журнал – «Музейний провулок». Перший номер часопису побачив світ у 2004 році. Можна охарактеризувати стиль і зміст цього журналу як класичний. Матеріали найчастіше стосуються заходів, що проводяться саме музеями, або розповідають про видатних діячів українського мистецтва.

Окрім поточної інформації про розвиток українського мистецтва та рефлексії над його сучасним станом на сторінках мистецької періодики, бачимо також спроби наукового синтезу. До найцікавіших із таких спроб належить праця відомих київських мистецтвознавців Г.Вишеславського та О.Сидора-Гібелинди «Термінологія сучасного мистецтва» [7]. Всупереч своїй стриманій назві, ця праця являє собою не стільки термінологічний довідник, скільки своєрідну стенограму мистецького життя України останніх десятиліть, його численних стилів, напрямків, явищ та імен.

Не слід оминати увагою інтернет-проекти, присвячені мистецьким проблемам. Зокрема, Інтернет-проект «KORYDOR» (www.korydor.in.ua), що здійснюється за сприяння Центру сучасного мистецтва НаУКМА. «КОРИДОР» – це місце не для тих, хто хоче про щось дізнатися, а для тих, хто вже все знає і хоче це обговорити. «Хочуть поговорити художники, що бачать себе теоретиками (Кадан, Рідний) та критики, що бачать себе так само (Хрущак, Десятник)» [15].

Доволі цікавим мистецьким ресурсом є Інтернет-проект «СПІЛЬНЕ» (http://commons.com.ua). «СПІЛЬНЕ» – це, переважно, Інтернет-журнал соціальної критики, але він також торкається питань мистецтва – там, де мистецтво вплітається у ширший соціальний контекст.

Помітною подією мистецького і навколо-мистецького життя стала поява проекту «ProStory» (www.prostory.net.ua), ініційованого фото-художницею Євгенією Білорусець. Там публікуються переклади, есеїстика, він є платформою для вільного обговорення тем, пов’язаних із мистецтвом. На «ProStory» може писати хто завгодно, але насамперед – це «журнал інтелектуальних текстів» [15].

Ще один важливий ресурс, пов’язаний з мистецтвом і арт-ринком, створено на базі галереї «Ботега» – «Bottega-magazine» (http://bottega-magazine.com). Ця галерея відома своїми майстер-класами і лекціями відомих мистців. На «Bottega-magazine» можна дізнатися останні новини зі світу сучасного мистецтва, ознайомитися зі зразками творчості різних майстрів, як українських, так і зарубіжних.

Розвиток фотомистецтва

Професійне фотомистецтво в Україні за радянських часів не користувалося особливим престижем, оскільки носило переважно парадний та буклетно-туристичний характер. Його майже цілком оминали формальні пошуки, що мали місце в тодішній європейській фотографії. Фотомитці навіть не мали власної професійної творчої спілки.

Це не означало, що в Україні не було яскравих, талановитих фотомитців (згадаймо хоча б так звану «харківську школу» – Б.Михайлова та ін.). Однак їхня творчість стала відома широкій публіці лише в часи «перебудови».

Натомість аматорська фотографія в Україні здавна була й нині лишається масовим явищем, що підтверджується великою кількістю фотоклубів та фотосайтів[3].

З 1990 року діє Спілка фотохудожників України, що нараховує близько 700 членів. Однак статусу Національної вона набула лише у 2004 р., і відтоді отримує бюджетне фінансування. Діяльність професійних фотомитців ускладнюється тим, що професія «фотохудожник» в українському «Класифікаторі професій» досі відсутня.

Проблеми нового синтезу візуальних мистецтв, пошуки сучасної художньої мови, новітніх технологій знайшли відображення в експозиціях виставок «Фото… синтез» (1997) та «Місяць фотографії в Києві» (2003). До програми останньої увійшли персональні експозиції провідних фотохудожників з Франції, Чехії, Польщі, Німеччини, а також спільні проекти українських та зарубіжних митців.

Спеціалізованих фотогалерей в Україні небагато, а їх створення залежить від приватної ініціативи та фінансових можливостей окремих фотомитців.

Свою нішу займає Київська галерея «Brucie Collection», що регулярно представляє оригінальні роботи фотографів міжнародного рівня.

У Рівному за ініціативою київського фотохудожника Сергія Бусленка відкрито фотогалерею та проведено міжнародний фотосалон «Рівне – 2001».

У Харкові засновано єдиний в Україні Музей фотографії, що репрезентує в основному творчість митців «харківської школи»: Германа Дрюкова, Бориса Михайлова, Олега Мальованого, Сергія Браткова та ін.

Саме харківські фотомитці здобули широкий європейський розголос іще на початку 1990-х років (зокрема, проект Б.Михайлова «Case History Series» був удостоєний у 2001 році престижної міжнародної нагороди Photograph Prize). Широкого розголосу набули інші проекти Б.Михайлова – «У земли», «Люрики», «Якби я був німцем».

Відомим представником українського радянського та пострадянського фотомистецтва є львів’янин Василь Пилип’юк – заслужений діяч мистецтв, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1994), засновник фотомистецького журналу «Світло і тінь» (1990), однойменного видавництва та власної галереї у Львові, автор понад двох десятків фотоальбомів.

Спеціалізовані періодичні видання з фотографії в Україні з’явилися ще в 1920-і роки – харківські журнали «Фото-Кіно» (1924) та «Фото для всіх» (1928-1930), однак тривкої традиції фахових фотовидань не було створено.

Нині, окрім згаданого журналу «Світло і тінь» (що є своєрідним правонаступником однойменного львівського часопису, що виходив у 1933-1939 рр., але нині виходить дуже нерегулярно), маємо газету «Фото-News Україна», а також журнали «dFoto», «Digital Photographer» і «Фотокамера»[4]. Останні – це українські версії міжнародних журналів, зорієнтованих на «просування» фотоапаратури, але публікують також фотомистецькі роботи, матеріали про культурно-мистецькі події, видатних фотохудожників, з теорії та історії фотомистецтва.

З огляду на розмивання жанрових рамок у сучасному образотворчому мистецтві, сьогодні важко провести межу між фотомистецтвом та сучасним «візуальним» мистецтвом з його широким набором виражальних засобів. Скажімо, в останні роки значного розголосу набули фотопроекти деяких відомих українських митців, як-от Арсена Савадова (проект «Донбас-шоколад») та Миколи Бабака (проект «Діти твої, Україно», представлений на Венеціанській бієннале 2005 року).

Вихід на авансцену фотомистецтва так званого «глянцевого» фото обумовив активну мистецьку діяльність деяких фотографів, що працюють також у сфері реклами. Найвідомішим представником таких митців є киянин Ігор Гайдай. За останні роки він створив кілька яскравих мистецьких проектів – «Українці» (120 студійних фотопортретів), «Українки», «Хліб», «Разом» та ін. (див. www.gaidai.kiev.ua).

Хоча в Києві з 2003 р. проводиться щорічний фотоярмарок з міжнародними фотоконкурсами та фестивалем українських фотоклубів, у столиці України діюьть фактично дві фотогалереї – «Brucie Collection» та галерея Ігоря Гайдая, а виставки фотомистецтва відбуваються переважно на базі британського та французького культурних центрів, у Центрі сучасного мистецтва НАУКМА, в деяких кафе та галереях живопису[5].

Явно недостаньою є репрезентація українських фотомайстрів у світовому художньому просторі. На сайті www.photography-now.net жодний український майстер не присутній (заради справедливості зазначимо, що Борис Михайлов фігурує у переліках www.artprice.com з 92 продажами своїх творів).

 

Арт-ринок у сучасному світі

Ринок предметів мистецтва є одним із найдавніших інвестиційних ринків у світі. Якщо подивитись на проблеми світового арт-ринку крізь історичну призму, то треба зазначити, що перші художні комерційні виставки з’явились у Європі ще в середині XV ст. На перших таких ярмарках в Антверпені з лотків продавалися картини та рами до них, пензлі та фарби. Однак основною формою ринкових відносин стосовно творів мистецтва в ранньомодерних Нідерландах та Північній Італії було придбання картин (портретів, натюрмортів тощо) створених на замовлення конкретного покупця[6]. Стосовно XVII ст. можна згадати складні, часом драматичні стосунки Рембрандта з тодішніми замовниками та арт-дилерами. Професор Сорбонського університету Антуан Шнеппер у своїй монографії «Ремесло малювання в ХVІІ ст..» детально аналізує структуру арт-ринку, що існував у Франції ще 400 років тому. І якщо інфраструктура інвестиційних ринків відтоді переживала глобальні зміни, то арт-ринок залишився майже осторонь від впливу суспільної еволюції.

На думку спеціалістів, арт-ринок можна розцінювати як дзеркало соціокультурних процесів, що відбуваються у модерному суспільстві [21, c. 3]. Основними складовими арт-ринку можна вважати:

- митців як виробників товарів (художніх творів);

- арт-галереї;

- аукціонні доми та арт-ярмарки;

- покупців – спорадичних чи постійних (колекціонерів);

- представників певних професійних груп, які у той чи інший спосіб пов’язані з купівлею чи продажем творів мистецтва (арт-дилери, арт-критики, експерти-мистецтвознавці, куратори галерей та виставок тощо).

Придбання мистецьких творів завжди було прерогативою вузького кола заможних людей. За оцінками аналітиків компанії Кunst Аsset Мanagement, сьогодні загальна капіталізація ринку предметів мистецтва (винятково живопис) у світі становить близько $250 млрд. При цьому у вільному обігу перебуває лише 2% активів таких творів, а левова частка їх належить державним музеям. Ці 2% і є об’єктом полювання колекціонерів, арт-дилерів та галеристів. Утім, інвестування у предмети мистецтва залишається у фокусі уваги аналітиків, банкірів і просто дуже багатих людей. Власне, кількість цих дуже багатих людей у світі чи в конкретній країні, популярність міжнародних мистецьких ярмарків і бум сучасного мистецтва є тими чинниками, що створили передумови для виняткового зростання прибутковості арт-ринку в другій половині ХХ століття.

Зокрема, показовими є результати дослідження, проведеного відомими структурами Deloitte Luxembourg та ArtTactic, сформульовані у доповіді Art & Finance Report 2011 . Лейтмотивом цього дослідження була оцінка рівня інтересу учасників ринку управління приватним капіталом (wealth management) до інвестицій у мистецтво. Спеціалісти Deloitte Luxembourg та ArtTactic опитали 19 банків та 140 арт-професіоналів (галеристів тощо), 48 колекціонерів та 34 арт-фонди. Результат не став неочікуваним: за останні роки значно зросла кількість бажаючих розглядати твори мистецтва як складову свого капіталу. Інвестиції в активи SWAG (за перщими літерами слів: Silver, Wine, Art, Gold – срібло, вино, мистецтво, золото) входять у моду.

Спеціалісти пов’язують це з тим, що за останнє десятиліття помітно розширився клас High Net Worth Individuals – надбагатих людей, чиї вільні активи перевищують $1 мільйон. Якщо у 2000 році їх було 7,2 мільйони, то у 2010-му – вже 10,9 мільйона. Це люди, які шукають можливості для вкладення капіталу і, судячи з усього, знаходять їх також у придбанні творів мистецтва. Динаміка знаменитого індексу Mei-Moses (враховує повторні продажі предметів мистецтва) в період 2000-2011 років підтверджує, що вкладення в твори мистецтва за прибутковістю випереджало вкладення в акції.

Упродовж останніх років активізувалася діяльність фондів, що вкладають в мистецькі цінності (арт-фонди). Якщо у 2010 році вони оперували активами на суму приблизно $760 мільйонів, то в 2011-му вже на $960 мільйонів. У 2011 році у світі працювало 44 арт-фонди і арт-трасти, з них 21 – у Китаї.

Одна з очікуваних подій світового арт-ринку – запуск першої європейської арт-біржі SplitArt, що базуватиметься в Люксембурзі. Під конкретні твори мистецтва біржею будуть випускатися арт-сертифікати, що перебуватимуть у біржовому обігу [18].

Але поряд із міркуваннями інвестиційної привабливості предметів мистецтва, існують і вагомі перешкоди на шляху такого інвестування, а саме: проблеми ліквідності (тобто можливість продажу за достатньо високою ціною), оцінки вартості творів мистецтва, експертизи, фінансові ризики тощо.

Феномен арт-ринку є вкрай неоднорідним. З одного боку, існує велика кількість фактів легального, законного продажу та купівлі творів мистецтва. З іншого боку, з арт-ринком пов’язані різноманітні чутки, і не тільки чутки, про масштабні афери, «відмивання» капіталів, маніпуляції з викраденими творами тощо. Тому плавання цим морем не позбавлене несподіванок.

 

Питання існування українського арт-ринку

Сказане вище стосується арт-ринку у світі. Що можна сказати про його український варіант? За підрахунками експертів, річний оборот українського ринку творів мистецтва становить понад $100 млн [8], хоча точні цифри назвати важко через значну частку «тіні». Взагалі думки стосовно українського арт-ринку мають суперечливий характер. Дехто навіть сумнівається у факті його існування. Зокрема, на думку Олега Байшева, співвласника галереї «Колекція», у будь-якій країні має бути мінімальна кількість колекціонерів, без яких арт-ринок не може існувати: «У Великій Британії 10 тис. колекціонерів, з них 3,5 тис. – ті, хто купує щороку роботи мінімум 50 художників. Британці кажуть, що якби в них була тисяча, а не десять тисяч колекціонерів, то в країні не було би ринку. А в Україні таких лише 30 людей. Це настільки мало, що ні про який ринок мова йти не може».

«Кілька колекціонерів – це ще не ринок. Реальний ринок – той, на який працюють художники з щоденними продажами» – це думка відомого діяча мистецтва Сергія Пояркова.

«Це, швидше, мода, що залежить від колекціонерів, їх фінансових можливостей і сформованих смаків, – вважає директор «Мистецького Арсеналу» Наталія Заболотна. – Одні купують картини на Андріївському узвозі, інші – в ЦУМі, а треті – в галереях».

Тетяна Миронова, директор «Mironova-gallery», навпаки, вважає, що арт-ринок в Україні вже існує, хоча він далекий від загальноприйнятих стандартів [31].

«Хоч би як оцінювали стан [українського] арт-ринку, але він склався» – стверджує Г.Пилипенко, при цьому додає: «арт-ринок нині перебуває у стихійному стані» [20]. Тут варто зауважити, що стихійність – це синонім вільного ринку; будь-який ринок має бути «стихійним». Г.Пилипенкові йдеться, вочевидь, про несформованість арт-ринкових структур в Україні.

Олексій Василенко, співвласник аукціонного дому «Золотий перетин», солідаризується із Пилипенком: «У нас усе ще на стадії становлення. За великим рахунком, ще п’ять років тому ринку взагалі не було» [31].

Тож існує чи не існує арт-ринок в Україні? Щоб відповісти на це запитання, розглянемо стан основних його структур в Україні.

Таблиця 4.3 Джерела доходів мистецьких галерей

№	Назва галереї	Головні джерела доходів
1.	«Неф» (Київ)	1. Комісійні від продажу творів 2. Фінансування від власника 3. Плата за організацію виставки 4. Плата за оренду залу для проведення заходів 5. Гранти 6. Благодійні пожертви
2.	«ArtGallery» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Благодійні пожертви 4. Плата за організацію виставки 5. Плата за оренду залу
3.	«Колекція» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Плата за оренду залу
4.	«КиївАрт»	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Благодійні пожертви
5.	«KievFineArt»	1. Фінансування від власника 2. Плата за організацію виставки 3. Плата за оренду залу 4. Благодійні пожертви
6.	«М 17» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Благодійні пожертви
7.	«Арт-Бюро» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Благодійні пожертви 5.
8.	«Артхол» (Київ)	1. Плата за виставки 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за оренду залу 4. Благодійні пожертви
9.	«ArtHouse» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Плата за організацію виставки 3. Благодійні пожертви
10.	«Зелена Канапа» (Львів)	1. Комісійні від продажу творів 2. Плата за організацію виставки
11.	«Pit-Art» (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Плата за оренду залу 5. Благодійні пожертви
12.	«Примус» (Львів)	1. Благодійні пожертви 2. Плата за організацію виставки 3. Комісійні від продажу творів
13.	Анонімна (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Комісійні від продажу творів 3. Плата за організацію виставки 4. Плата за оренду залу 5. Благодійні пожертви
14.	Анонімна (Київ)	1. Фінансування від власника 2. Плата за організацію виставки 3. Благодійні пожертви

 

 

Як бачимо, для переважної більшості опитаних галерей, головним джерелом доходів є фінансування від власника, що можна вважати ознакою їхньої фінансової нестабільності чи навіть несамостійності як бізнесу (коли власник, заробляючи на чомусь іншому, утримує мистецьку галерею чи то з міркувань престижу, чи то сподіваючись на доходність у майбутньому). Утім, не виключено, що галеристи у своїх відповідях трохи покривили душею, применшивши свої доходи.

Можливо, результати анкетування прояснить висококваліфікований діяч українського арт-ринку Віктор Хаматов, який констатує той факт, що «більшість галерей є некомерційними організаціями, об’єднаннями громадян, фондами і, якщо відверто, не мають права торгувати творами мистецтва. Оскільки у податковій звітності, яку надають всі юридичні особи, у тому числі й галереї, нема позиції «оборудки з реалізації творів мистецтва» - нема й уявлення про обсяги цих оборудок, статистики … отже, відстежити, хто і що продає, визначити загальний обсяг оборудок з предметами мистецтва в Україні поки що неможливо» [35, с.41].

Опрацьовані матеріали анкетуваня дозволяють зробити висновок, що галерейна справа у сучасній Україні не належить до надто прибуткових. «Піраміду потреб» ще ніхто не скасовував, тому кризові явища в національній економіці тягнуть за собою відмову потенційних клієнтів-покупців від придбання творів мистецтва, що, відповідно, негативно впливає на доходи незалежних галерей в Україні. Із відповідей галеристів на питання анкети можна також зробити висновок про слабкість, якщо не відсутність співпраці між більшістю незалежних галерей та органами управління культурою (Міністерством, міським управлінням культури). Галеристи не відчувають ані істотної підтримки з боку держави, ані відчутної турботи про їхні інтереси. Тому з їхнього боку помітна певна недовіра до Міністерства та його заходів, небажання надавати детальну інформацію про свою діяльність і проблеми.

Як зазначають фахівці, діяльність галерей на арт-ринку не може бути успішною без професійного маркетингу. Однак на українському арт-ринку сьогодні цього ще нема... На наступному етапі розвитку арт-ринку можна очікувати його диференціації, коли окремі галереї працюватимуть для своєї цільової аудиторії, і ринок стане сегментованим, поки що мало не кожна галерея торгує всім – від антикваріату до сучасного нефігуративного мистецтва.

Аукціонні доми

Наступний елемент арт-ринку – аукціонні доми. Їхню діяльність варто розглядати у двох варіантах: «місцевих», тобто таких, що працюють в Україні, та міжнародних, що працюють за кордоном, у провідних центрах арт-ринку, але пропонують також твори українських митців.

Аукціонні доми в Україні виникли відносно нещодавно, зокрема, «Епоха» – у 2001 р., «Золотий перетин» – у 2004 р., «Корнерс» – у 2006 р., «Дукат» – у 2008 році. Власне, ці дати достатньо красномовно свідчать про молодість арт-ринку в Україні.

Наприклад, створений у 2004 році Київський аукціонний дім «Золотий перетин» (засновники – брати Михайло і Олексій Василенки), до 2010 року провів 7 аукціонів, 3 виставки, а загальна кількість реалізованих творів становить 1248 одиниць.

Діяльність аукціонних домів, як і галерей, є доволі непрозорою. Існує схема оминання податків: лот виставляється на продаж на інтернет-аукціоні, купує його анонім, а гроші перераховуються на оффшорний рахунок. Переважна більшість аукціонів працюють в закритому режимі. Реальну суму за проданий твір розголошувати не люблять. «Тут подвійна бухгалтерія. Довідки і заяви – це одне, а реальна ціна може бути абсолютно іншою», – вважає Віктор Хаматов, президент Асоціації галерей України [5].

Сучасні українські сучасні митці почали продавати свої роботи на західних аукціонах порівняно недавно – кілька років тому. До цього українське мистецтво на світовому ринку було представлене іменами класиків – О. Архипенка (504)[8], Д. Бурлюка (1414), Г. Нарбута (6), О. Шовкуненка (2), А. Ерделі (37), Т.Яблонської (20), С. Шишка (30), І. Похитонова (192), М. Глущенка (77), М.Кричевського (30), К. Трутовського (22), В. Орловського (88), О. Пимоненка (18), С. Васильківського (46), А. Маневича (117), І. Труша (163), С. Світославського (2).

Вихід сучасних українських митців на аукціони здійснився завдяки роботам А. Криволапа (76), А. Савадова (9), М. Мамсікова (7), О. Ройтбурда (3), О. Гнилицького (5), І. Чічкана (12), О. Тістола (16), М. Вайсберга (7), П. Макова (4), В. Цаголова (4).

Факти продажу творів українських митців, зокрема, сучасних, на провідних західних аукціонах є позитивними «для загальної політики країни, іміджу нашого арт-ринку. Це також, безумовно,