Мистецькі галереї та галеристи

Ще один ключовий елемент арт-ринку – мистецькі галереї. Серед персонажів арт-ринку галеристи – чи не найбільш «утаємничені». Скільки «коштує» той чи інший художник, як правило, знають усі, а от правди про доходи галереї не знає ніхто. Наскільки галерейний бізнес рентабельний – великий секрет. Навіть ті, які офіційно показують свій прибуток, приречені на частково «тіньове» життя, бо інакше не зможуть зводити кінці з кінцями.

Діяльність київських галерей починалася з вернісажів на Андріївському узвозі у 1980-ті роки, коли поняття арт-ринку, як і ринку взагалі, в Україні ще не існувало. Тоді офіційне мистецтво ще оберігало свої лави й художники роками «простоювали в чергах», щоб виставитися в одному з нечисленних виставкових залів СХУ.

Згодом Андріївський узвіз став тим, чим він є нині. Але коли б у роки «перебудови» його не було, то розвиток вітчизняного арт-ринку, вочевидь, затримався б. Адже це була, по суті, одна з перших альтернативних форм існування образотворчого мистецтва. Нинішні мистецькі галереї, можна сказати, вийшли з вуличних «виставок» Андріївського узвозу. Далеко не всі сучасні галереї вміють самі заробляти гроші, працювати з художниками й залучати свою стабільну публіку. В результаті з кількох десятків київських галерей, що існують сьогодні, справді цікаве й повноцінне творче життя відбувається в кільканадцяти.

Незалежні мистецькі галереї почали виникати в Україні на початку 1990-х років. Якісь швидко закривалися, інші існують досі. У 1995 році створено Асоціацію арт-галерей України. Засновниками Асоціації стали 35 галерей, мистецьких центрів та творчих об’єднань. Серед них – Центр сучасного мистецтва «Совіарт», культурні центри «Світ-Л», «Славутич», галереї «Гончарі», «Плеяда», «Бланк-ART», «Дах», «RA» (всі – Київ), «Маріуполь-87» (м. Маріуполь), «Пласт-Арт» (м. Чернігів), «Обрій» (м. Хуст), «Володимир» (м. Севастополь), «Смальта» (м. Харків), «Мункачі» (м. Мукачеве) та інші недержавні мистецькі організації з різних регіонів України.

Створення Асоціації артгалерей України визначило новий етап розвитку арт-ринку в Україні. Це була спроба об’єднати розрізнені мистецькі осередки і галереї з метою структуризації арт-ринку, запровадження цивілізованих форм конкуренції та стосунків з художниками, мистецтвознавцями, менеджерами, спонсорами. Асоціація проводила міжнародні арт-фестивалі та виставки українських художників у різних країнах світу, видавала каталоги, створила Арт-клуб Асоціації, відкрила сайт в Інтернеті, випустила перші в Україні CD-ROM’и про сучасних художників тощо [2]. На думку засновника першого в Україні недержавного центра сучасного мистецтва «Soviart» та одного з ініціаторів створення Асоціації артгалерей України та її президента Віктора Хаматова, в Україні зараз налічується близько 200 галерей, але треба врахувати той факт, що в країні понад 500 міст і тільки у 30 з них діють галереї; більше половини знаходяться в Києві, левова частка решти припадає на великі культурні та економічні центри – Львів, Одесу, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк. До євро стандартів, ох, як далеко!» [35, c.42].

Власне, галерея в Україні, як і в інших країнах, виконує функції не тільки надання площ для демонстрації творів мистецтва з їх подальшим продажем. На думку згаданого Віктора Хаматова, саме недержавні галереї, творчі об’єднання та арт-центри здійснюють понад 90% усіх виставок, презентацій, проектів, акцій та культурологічних заходів, що відбуваються в Україні. Саме тому співвласник аукціонного дому «Дукат» Леонід Комський вважає, що в умовах українського арт-ринка дилер (галерист) повинен виконувати функції продавця, мецената, промоутера, інвестора, колекціонера [36, с.28]. Зокрема, cтолична галерея сучасного мистецтва «Колекція» запропонувала незвичний для українського арт-ринку комплексний підхід до кожної виставки: починаючи з відбору митців високого рівня для персональних виставок і завершуючи спеціальним обслуговуванням клієнтів галереї. Для кожної виставки випускається каталог високої якості. Із художником укладається угода на передання ексклюзивних прав на представлення і продаж його творів (цілком імовірно, що це не всіх митців влаштовує).

Галерея «Боттега» за час своєї відносно недовгої діяльності охопила декілька зон у мистецтві: робота з метрами українського модернізму та постмодернізму; аналіз та розширення меж у мистецтві завдяки освітній діяльності; видання «Bottega magazine», а також онлайн-журналу, присвяченого сучасному мистецтву; організація лекцій, майстер-класів, творчих вечорів, дитячої художньої студії; реалізація проекту МУХі.

МУХі – це конкурс молодих українських художників, заснований галереєю «Боттега» у 2009 році. Мета конкурсу – сприяння талантам нового покоління і надання їм можливості бути задіяними в актуальному художньому процесі. Цього року п’ятсот різних авторів відгукнулися на можливість виставити свої роботи в залі Інституту проблем сучасного мистецтва у рамках проекту МУХі [30, с. 74].

Свою нішу займає галерея «Brucie Collection» – одна з небагатьох в Україні та у Східній Європі галерей, що спеціалізується на сучасній фотографії і представляє оригінальні роботи фотографів міжнародного рівня.

Цікаву діяльність проводить галерея «РА». Крім звичної виставкової діяльності, на базі галереї працює Школа візуального мистецтва, учнем якої може стати будь-хто, а викладають у ній відомі українські художники. У такий спосіб галерея долучається до формування смаків, художнього бачення та світогляду своїх теперішніх та потенційних відвідувачів і клієнтів.

Було би помилкою вважати стосунки між художниками та галереями безхмарними. На думку Павла Макова: «Галереї розглядають художників мого покоління, як комерційних партнерів. …Одна справа для галериста – продавати те, що любиш, і зовсім інша – любити те, що продається. На жаль, найчастіше спостерігається саме другий варіант....Галерея повинна поважати художника. Враховувати аспекти його становлення як особистості. Звісно, митець не повинен перекладати ці проблеми на плечі галереї, але й там мусять зрозуміти, що в іншому випадку в майбутньому, зрештою, їм доведеться торгувати сувенірами» [4, c. 72].

Непростий досвід роботи з галереями мав також відомий митець Матвій Вайсберг: «Історія неприємна. І те, що передувало їй, і те, що було потім. А порвав я з галереєю не через картини. Треба було раніше зважитися, коли мого друга там “зжерли”. Але часи були тяжкі – криза. І я вперше в житті дав слабину –залишився. За що й постраждав. У галереї акумулювали велику кількість моїх робіт і не віддавали їх під приводом того, що “працюватимуть з ними”. Коли я спробував їх забрати, запропонували такі умови, яких навіть в юності не підписав би! Пункти в договорі були один дивніший за інший. Ось, наприклад: “кожні два тижні моніторинг робіт”. Тобто вони хотіли приходити в майстерню, фотографувати, що я роблю, щоб нічого не пішло наліво. Відчуття несвободи було задушливим! Думав: що ж я такого в житті зробив, де помилився? Закінчилося тим, що попросив дружину взяти на себе функцію посередника – у неї економічна освіта. А полягала ця функція в тому, щоб будь-що порвати з галеристами. У підсумку потрапив з інсультом до лікарні» [12].

Загалом зрозуміло, чому митцям з галереями буває важко порозумітися: галерист ставить на цінник суму, що включає стопроцентну «накрутку» (буває більше, іноді – менше), через що автор твору усвідомлює перевагу прямого контакту з покупцем, бо за подвійну ціну продати роботу значно важче, тим більше у країні, де картини реалізуються за доволі низькими цінами [2].

Утім, «накрутки» галерей не завжди такі високі. Галеристи вважають, що буває такий рівень визнання митця, коли вартість його робіт є «страховою сумою», котра в будь-якому разі повернеться при перепродажі картини, адже твори відомих художників не дешевшають.

Зазвичай художник сам визначає ціну на свій твір, а галерея додає свої приблизно 35%. Вважається, що в Україні сьогодні є два-три десятки художників, які досягли високої цінової планки [20]. Чим вища цінова планка художника, тим більший відсоток дістається галереї.