Сучасний стан образотворчого мистецтва в Україні

Після розпаду СРСР у незалежній Україні жорсткий політичний контроль та цензура були ліквідовані. Республіканські організації творчих спілок перетворилися на Національні творчі спілки України, зберігши значну частину майна і навіть регулярну бюджетну підтримку (хоча й нижчу, порівняно з 1980-ми роками).

Процеси соціокультурної трансформації, що їх переживає українське суспільство, справили значний вплив і на національне мистецтво.

Передусім – сформувалися нові, складніші фінансово-господарчі умови мистецької діяльності. Через болісні ринкові перетворення, багатьом мистецьким організаціям, а також підприємствам Худфонду, виявилося складно існувати без бюджетного фінансування.

Зниження суспільного статусу й престижу (а також заробітків) багатьох мистецьких професій спричиняє відплив українських професійних митців за кордон та в інші сфери діяльності – наприклад, в рекламу, індустрію розваг.

Державна політика щодо образотворчого мистецтва ґрунтується на партнерстві між Міністерством культури України та Національними творчими спілками – Спілкою художників (НСХУ) та Спілкою майстрів народного мистецтва. Важливою інституцією в цій справі є також є Державна дирекція художніх виставок, котра, одначе, вже не має власних виставкових приміщень, тоді як НСХУ володіє Будинком художника з експозиційними площами. Чимало регіональних організацій НСХУ також мають власні виставкові зали в обласних центрах України, й одержують допомогу з місцевих бюджетів.

За традицією, Міністерство культури (шляхом фінансової підтримки) і творчі спілки (через змістовне «наповнення» і, в деяких випадках, надання виставкових приміщень) щороку організовують низку всеукраїнських художніх виставок та симпозіумів з образотворчого мистецтва, зокрема: виставку «Мальовнича Україна»; виставку до Дня Незалежності України; всеукраїнські художні пленери; симпозіум з гончарства у м.Чигирині; симпозіум з каменотесного мистецтва у с. Буші; симпозіум з різьбярства у с. Суботові та ін.

Варто зауважити, що традиція роботи митців у творчих групах була продовжена у 1990-х роках. Йдеться про пленери, організовані художником Д. Фіщенком у Криму, пленери в Хусті, пленери «Форос – 95-96», пленери у Седневі, Немирівські творчі групи, скульптурні пленери в Києві, Львові, Гурзуфі, Трускавці, Батурині та інших місцях. Але принцип добору груп сьогодні змінився: тепер організатори знаходять спонсорів для матеріального забезпечення подібної акції, визначають місце проведення і концепцію пленеру, добирають творчу групу на свій смак і розсуд. Розраховуються художники зі спонсорами й організаторами власними роботами, створеними під час пленерів. Підсумком роботи стають виставки-звіти, в окремих випадках – з виданням буклетів і альбомів. Окрім того, внаслідок проведення скульптурних пленерів, у парках чи скверах тих міст, де вони проходили (як-от Трускавець, Батурин та ін.) залишалися алеї скульптур.

Іншим інструментом державної підтримки образотворчого мистецтва залишається закупівля художніх творів для поповнення експозицій державних музеїв, проведення конкурсів на встановлення пам’ятників, замовлення на створення витворів монументального мистецтва (фресок, мозаїк тощо) у державних спорудах. Розміри коштів на ці цілі істотно зменшилися порівняно з часами «застою», та все ж Мінкультури щороку витрачає сотні тисяч гривень на закупівлю творів живопису, графіки та скульптури, авторами яких є сучасні українські митці. Проте існуюча система відбору творів для закупівлі є не надто ефективною, оскільки закупівельна комісія при Міністерстві культури здебільшого обмежується відбором і закупівлею творів, що репрезентуються на вищезгаданих «спілчанських» всеукраїнських виставках. Чимало цікавих творів лишаються як поза увагою цієї комісії, так і поза державними художніми музеями. До того ж, в Україні досі відсутній Державний музей сучасного образотворчого мистецтва, де б могли експонуватися його нові здобутки.

Утім, з початку XXI ст. поліпшене фінансування культури дозволило розришити масштаби закупівлі творів сучасного мистецтва для музейних колекцій, і не лише в Києві, а й у регіонах: Сумський художній музей поповнився творами новітнього мистецтва, Хмельницький художній музей сформував колекцію сучасного живопису. В Херсоні відкрився приватний Музей сучасного мистецтва, до експозиції якого входять твори Є.Толкунова, О.Голосія, О.Гнилицького, О.Тістола, М.Мамсікова.

При Міністерстві культури діє спеціальний орган – Художньо-експертна рада з монументального мистецтва, що організовує конкурси на кращі проекти пам’ятників і пропонує до практичної реалізації проекти, що здобули перемогу (відповідно до українського законодавства, фінансування та проведення робіт із встановлення пам’ятників здійснюються органами місцевої виконавчої влади).

Однак масштаби спорудження пам’ятників у сучасній Україні на істотно менші, аніж у 1982-1986 роках, коли зведено понад сотню вищезгаданих пам’ятників (щоправда, половину з них складали пам’ятники Леніну).

Натомість за роки незалежності, у Києві було споруджено пам’ятники М.Грушевському, О.Гончару, Шолом-Алейхему, Л.Курбасу, В.Чорноволу, гетьманові П.Орлику, князеві Святославу, М.Яковченку, А.Солов’яненку, Шота Руставелі, Ю.Словацькому, а також монумент на честь 10-річчя Незалежності з двома скульптурними групами обабіч нього, Меморіал пам’яті жертв Голодомору, Меморіал пам’яті загиблих в Афганістані, Меморіал пам’яті жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі. Поза Києвом, відповідно до президентських Указів та постанов Уряду, також було споруджено кілька меморіалів і пам’ятників – зокрема, меморіал Героям Крут на станції Крути, пам’ятник «Молитва за Україну» в Батурині, пам’ятник Романові Шухевичу у Львові, а також меморіальна алея гоголівських персонажів на батьківщині письменника. Були також проведені ще кілька конкурсів на кращі проекти пам’ятників (зокрема, монументів Соборності в кількох містах України), але ці проекти так і не дочекалися реалізації.

Соціокультурні та економічні перетворення в житті незалежної України суттєво вплинули на тематичне, змістовне і стильове розширення меж мистецької творчості, зміцнення самостійності й окремих митців, і творчих угрупувань.

За висловом відомого куратора Юрія Онуха, «Сучасне мистецтво – це розпад старої парадигми і запис процесу цього розпаду». Тому особливої важливості набуває виявлення тенденцій його розвитку, зародження нових стилістичних жанрів, залучення нових форм і технологій, звернення митців до тем, що надають можливість зануритись у підсвідомість людини, породжують іронічне й пародійне трактування тем.

Кардинально змінилося розуміння завдань і особливостей функціонування художнього твору, а разом з тим відбулася трансформація і художньої мови. Сформувалася нова генерація митців – представники так званої «Нової української хвилі». Демократичні перетворення сприяли не лише стилістичному урізноманітненню мистецтва, але й активізації національної свідомості, інтересу до української історії, творчому обговоренню ідей «українського художнього стилю».

У художньому житті країни настали зміни, обумовлені розвитком ринкових відносин. Формувалися різноманітні приватні та громадські інституції, виставкові об’єднання, приватні галереї. Митці в умовах ринку мали по-новому визначити творчі та ідейні пріоритети, шукати відповідну тематику та художню мову. Ознакою часу стало активне залучення до мистецького процесу світового досвіду, новітніх творчих напрямків.

Прикметним є факт наявності в українському сучасному мистецтві великої кількості різних груп художників, творчих об’єднань, а саме: «SOSka», Р.Е.П., «Труханів острів», «Psia Krev», «П’ятка», «Alt room», «Пінопласт», «Карпатський театр», «Контра Банда», «Група предметів», «Totoro Garden» та інших. Це свідчить про відчутну варіативність підходу до вирішення проблем змісту, смислу та характеру художньої творчості, що у будь-якому випадку має сприяти творенню насиченої та різноманітної тканини художнього життя у країні.

 

Виставкова діяльність

У радянські часи Спілка художників України володіла мережею виставкових залів, де регулярно проводилися всеукраїнські («республіканські»), міські, а також колективні й персональні виставки. Очевидно, що на організацію персональної виставки міг розраховувати далеко не кожен митець, але менш видатні художники цілком могли розраховувати на представлення своїх творів на одній чи кількох великих колективних виставках протягом року. Виставкові зали СХУ діяли як у Києві, так і в обласних центрах. Зокрема, в Києві діяли виставкові зали Будинку художника, а також на вул. Володимирській, 51/53, Горького, 102-104, Червоноармійській, 12 [19].

Виставки проводилися згідно із затвердженими СХУ та Мінкультури планами, і не потребували фінансових витрат від самого художника, окрім витрат на фарби, полотно та рами для своїх творів. Однак більшість виставкових залів була власністю не СХУ чи держави, а комунальною власністю, що фатально вплинуло на їх подальшу долю.

На сьогоднішній день, внаслідок приватизаційних процесів у розпорядженні Спілки залишились тільки галерея «Митець» (вул. Велика Васильківська, 12) та виставкові зали Будинку художника на вул. Артема (заради справедливості треба зазначити, що виставковий зал на вул. Горького, 102-104 перетворився на ЦСМ «М17»).

Однак активна виставкова діяльність не припинялася й у 1990-і роки. Важливими подіями художнього життя 1990-х років стали персональні виставки Г.Гавриленка, А.Лимарєва, О.Дубовика, Ф.Гуменюка, І.Марчука. Регулярно проводилися великі мистецькі акції. У загальний арт-простір повернулися митці «андерграунду», представники неофіційного мистецтва. Значно активізувалося мистецьке життя у багатьох містах України. В Івано-Франківську відбувалася Міжнародна бієнале «Імпреза» (1989, 1991, 1993 роки), у Харкові – міжнародна трієнале графіки та плакату «4 блок» (1990, 1994, 1997), у Дніпропетровську – бієнале українського мистецтва «Пан-Україна». Важливим чинником розвитку мистецтва і арт-ринку став Київський художній ярмарок (1993, 1994), у якому брали участь десятки незалежних арт-галерей з різних міст України (окрім київських були представлені новостворені галереї «Ковчег» (Одеса), «Вернісаж» та «Смальта» (Харків), «Артс» (Суми) та багато інших). Започатковано проведення щорічного арт-фестивалю у Палаці мистецтв «Український дім». Серед мистецьких акцій арт-фестивалю були Перша бієнале нефігуративного живопису, фестивалі відео-арту та інші.

Втім, дедалі більшу роль у виставковій діяльності відіграють приватні галереї та арт-центри і дедалі меншу – НСХУ.

У 2012 році Київська організація НСХУ провела 8 виставок, з них 2 – поза межами Києва (у Івано-Франківську та Маріуполі). Водночас у самій лише галереї «Митець» відбулося 26 виставок середньої тривалості 10 днів [34]. Однак для проведення більшості цих виставок їх організатори (чи автори) мали заплатити за приміщення.

У Таблиці 4.2 представлено програму проведення виставок та інших аналогічних мистецьких заходів у близько 30 виставкових залах, музеях, галереях чи арт-центрах Києва упродовж 3-го кварталу 2012 року.

Таблиця 4.2 Художні виставки в галереях, музеях та арт-центрах Києва