Діяльність недержавних арт-центрів та фундацій

 

Оскільки пріоритетним партнером Мінкультури у справі підтримки образотворчого й монументального мистецтва традиційно виступає НСХУ, де провідні позиції посідають митці, які працюють у традиційних фігуративних стилях, то авангардному мистецтву (тому, що нині зветься ‘contemporary art’) відповідно діставалося помітно менше державної уваги.

Тому лідерами в підтримці ‘contemporary art’ у сучасній Україні стали недержавні благодійні фонди та створені приватною ініціативою мистецькі центри, як-от Центр сучасного мистецтва Дж. Сороса (нині – ЦСМ при НаУКМА), Фонд Віктора Пінчука і його «Пінчук Арт Центр» (котрий своєю програмною метою визначив «сприяння модернізації української арт-сцени в її співвіднесеності зі світовим контекстом»), Фонд Рината Ахметова та ін.

Центр сучасного мистецтва при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (колишній Центр мистецтв Дж. Сороса якийсь час був «місцем дислокації» мистецької групи Р.Е.П.). З часом на його базі утворилися Центр візуальних студій, що займається гостросоціальними проектами разом з групою Р.Е.П. і кураторським гуртом «Худрада», та Фундація ЦСМ, що є одним із важливих осередків мистецького життя Києва.

Важливим осередком незалежного мистецтва свого часу був Центр сучасного мистецтва «Совіарт», створений у Києві 1987 року. В його колекції налічується декілька сотень робіт художників з України, Росії, країн Балтії, Грузії, Вірменії, Білорусі, Франції, Данії, США, Канади, Німеччини. Однією з перших акцій «Совіарту» була радянсько-американська виставка сучасного мистецтва (1988), а у 1989 р. – виставка творів молодих художників України «21 погляд», що експонувалася в Києві та Харкові.

Однією з важливих недержавних арт-інституцій України і навіть Європи є Pinchuk Art Centre, заснований 2005 року відомим підприємцем і меценатом В.Пінчуком. У Центрі відбулася низка гучних виставок всесвітньовідомих митців – Херста, Кунса, Муракамі. Особливо важливим аспектом діяльності центру є всесвітній конкурс молодих художників з присудженням премії, що створює умови для промоції молодих авторів.

Віднедавна в Києві існує також Музей сучасного мистецтва, але не державний, а приватний (створений 2005 року на базі колекції Сергія Цюпка), що орієнтується на творчість художників-шістдесятників і став майданчиком для проведення гостьових виставкових проектів.

Помітною інституцією в культурному житті Києва є мистецький центр «М 17», відкритий 2010 року. Центр активно приймає гостьові проекти, відрізняється доволі еклектичною виставковою політикою. Центр випускає передачу «Красиво» на Першому каналі українського телебачення, присвячену сучасному мистецтву України.

Важливою для сучасних українських митців є роль Фонду підтримки сучасного мистецтва «Ейдос», який виступає ініціатором проведення низки різноманітних конкурсів, приділяючи увагу формуванню в Україні високопрофесійних кураторів, арт-менеджерів. Фонд ініціює міжнародні проекти, проводить пленери тощо.

Інститут проблем сучасного мистецтва, на чолі з відомим митцем і мистецтвознавцем В.Сидоренком, є структурним підрозділом Національної академії мистецтв України. Крім науково-дослідної роботи, проведення наукових конференцій та симпозіумів, присвячених проблемам сучасного мистецтва, ІПСМ важливий завдяки наявності в нього великого виставкового залу, що в ньому Інститут проводить найрізноманітніші арт-проекти.

Потужною установою у мистецькому та виставковому житті Києва стає «Мистецький Арсенал», відкритий 2009 року. Тут проводилися проект «De Profundis», виставки фонду «Ейдос», міжнародний фестиваль актуальних мистецтв «ГОГОЛЬФЕСТ», а з 2010 року здійснюються проекти ART-KYIV contemporary, Fine Art Ukraine, щорічні Великий Антикварний та Великий Скульптурний салони. Особливо прикметною рисою є увага «Мистецького Арсеналу» до виховання смаків підростаючого покоління (творчі лабораторії для дітей «Sparкlab»).

Величезне значення для розвитку сучасного мистецтва у масштабах всієї України мають також регіональні проекти: Херсонський міський центр молодіжних ініціатив «Тотем», який проводить фестивалі сучасного мистецтва, відеоарту; арт-центр «Ізоляція» в Донецьку, галерея NT-ART в Одесі; мистецьке об’єднання «Дзиґа» у Львові та інші.

 

Просування українського мистецтва за кордоном

 

Аналіз стану презентованості українського мистецтва за кордоном дозволяє вказати на такі тенденції: якщо на початку 1990-х років українські мистецькі акції за кордоном відбувалися переважно за підтримки іноземних партнерів, то наприкінці XX століття з’являються великі самостійні тематичні проекти. Йдеться, зокрема, про виставку «Роксоланія» (Бельгія, 1994), «Поза простором і часом» (Німеччина, 1997).

На початку 2000-х років посилюється присутність сучасного українського мистецтва на визнаних мистецьких форумах. Зокрема, 2002 року в Сан-Паулу експонувався проект українського художника Тараса Полатайка «З висоти пташиного лету» (куратор Юрій Онух), здійснений за підтримки Центру сучасного мистецтва при НаУКМА.

На Венеційській бієнале 2003 року від України було представлено проект Віктора Сидоренка «Жорна часу», в якому по-новаторськи втілено метафору безкінечності часу.

У 2004 році в Сан-Паулу Україна була репрезентована фотопроектом Віктора Марущенка «Донбас – країна мрій» (куратор Юрій Онух), що висвітлював тему постіндустріального спустошення та міжособистісних протиріч.

До експозиції 51-ї Венеційської бієнале (2005) увійшло два українські проекти – «Діти твої, Україно» від Міністерства культури і туризму України, (автор – М. Бабак, куратори О.Титаренко та М.Сідін, комісар В.Хаматов), а також проект групи київських митців, представлений Пінчук Арт Центром.

Натомість у 2007 році суперництво змінилося партнерством: Мінкультури України та «Пінчук Арт Центр» спільно готували проект на Венеційську бієнале, що відбулася під гаслом: «Думайте відчуттями – відчувайте думками». Від України експонувався проект «Поема про внутрішнє море» (комісар П.Дорошенко, куратори О.Соловйов, В.Сидоренко). Як зазначив П.Дорошенко, виставка тематично пов’язана з творчістю відомого українського письменника та кінорежисера О.Довженка (повість і кіносценарій «Поема про море»). Довженківські мотиви втілювались у інсталяціях, відео, фотографіях та скульптурі. У проекті взяли участь художники з України, Британії, США: С.Братков, О.Гнилицький, Леся Заяць, Б.Михайлов, Юрген Теллер, Марк Тітчер, Сем Тейлор-Вуд.

На 54-й Венеційській бієнале 2011 року Україну представляли відразу три павільйони. Головний містив експозицію Оксани Мась (Одеса) «Post vs Proto-Reneissanse». Роботу виконано за мотивами знаменитого Гентського вівтаря братів ван Ейків 1432 року. Два інших, «позаконкурсних», павільйони – це роботи молодих художників, представлених Пінчук Арт Центром, та павільйон київської галереї A-House.

Мистецькі часописи

Вітчизняна преса не може похвалитися великою кількістю видань, цілком чи повністю присвячених мистецтву, українському образотворчому мистецтву, зокрема. У передплатному каталозі друкованих видань на 2013 рік Державного підприємства «Преса» можна знайти п’ять мистецьких часописів: «Антиквар», «ART UKRAINE», «Артанія», «Образотворче мистецтво», «Шо». Для контексту вкажемо, що самих тільки журналів у цьому каталозі налічується 1680 [31]. Насправді видань, присвячених проблемам українського мистецтва у різних його іпостасях, існує більше п’яти, але навіть якщо до традиційних друкованих видань додати інтернет-проекти, усе ж їх небагато.

Журнал «Образотворче мистецтво» був заснований у 1933 році як видання Спілки художників України і виходить 4 рази на рік (у роки незалежності були довгі періоди коли цей журнал формально існував, але фактично не виходив). У виданні висвітлюються: сучасний стан і спрямування, історія, теорія, методологія, естетика, художня освіта, практика, загальна інформація про образотворчість в Україні. На сторінках журналу знаходять місце нариси-портрети художників минулого і сучасності, роздуми про джерела творчості, особливості мистецьких шкіл та традицій, українське традиційне мистецтво, нариси про творчість сучасних мистців, рецензії на мистецькі виставки, місце та роль українського мистецтва у світі тощо.

Цікавим є мистецький журнал «Артанія», що також виходить 4 рази на рік українською мовою. Він є спадкоємцем альманаху «Артанія», що його започаткував і редагував Микола Маричевський – журналіст, історик мистецтва, публіцист, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво». Чітко стоячи на тих ідейних позиціях, що їх прийнято називати національно-свідомими, «Артанія» висвітлює питання історії українського національного мистецтва, психології творчості, поточної художньої критики, публіцистики, друкуючи аналітичні статті про особливості сучасної образотворчої семантики та структури мистецького процесу, а також матеріали, що відкривають або повертають в українське мистецтво забутих і незнаних українських митців. На сьогодні журнал видається без державного фінансування, завдяки приватній ініціативі, ситуативній матеріальній і добровільно-фаховій підтримці колег, благодійній фінансовій допомозі прихильників [32].

Журнал «ART UKRAINE» був заснований у 2007 році Наталією Заболотною (нинішнім керівником «Мистецького Арсеналу»), шеф-редактором є відомий арт-критик Аліса Ложкіна. Друкована версія часопису виходить трьома мовами (російською, українською та англійською) 6 разів на рік. Існує й інтернет-версія. Журнал пропонує читачам новини мистецтва зі всьому світу, але основна увага концентрується на місці та ролі українських митців та їхнього доробку в світовому арт-процесі. Авторами Інтернет-версії журналу можуть бути як професіонали мистецтва, так і ті, хто хоче й може висловитися з цього приводу. Для друкованої версії відбирають кращі матеріали, що стосуються українського та зарубіжного, новаторського, сучасного мистецтва, втім, час від часу згадують і про класичну спадщину.

Журнал «Антиквар», що його зміст загалом відповідає назві, заснований у 2005 році приватною фірмою – ТОВ «Визувий-2005» і виходить 10 разів на рік російською мовою. Новини антикварного ринку у світі та в Україні знаходять відображення на його сторінках, доповнюючись статтями, присвяченими мистецьким школам і напрямкам, творчості окремих майстрів (як вітчизняних, так і європейських).

Цікавим виданням є літературно-художній журнал «Шо», що виходить 6 разів на рік російською мовою. Журнал присвячений сучасній літературі й мистецтву в різних його формах і проявах. Кредо журналу висловлене у спосіб, суголосний назві: «Быть или не быть? Фуфло вопрос! Конечно, быть на полную, а значит, творить – не симулякры, а всерьез! Для созданных по образу и подобию Творца творчество является самым естественным занятием – даже в случае, когда Создателя отвергают, дабы оный не мешал творить, в особенности творить беспредел. Главный враг творческого человека – отчаяние, поскольку отчаявшийся человек перестает быть творцом своего будущего...» [33].

Журнал «Українське мистецтво» – це, фактично, індивідуальний проект відомого художника Віктора Хоменка, присвячений головно проблемам сучасного українського мистецтва. Журнал декларує як свою мету підвищення рівня культури в Україні. Аналітичні ґрунтовні статті професійних мистецтвознавців на його сторінках співіснують із репродукціями творів сучасних художників. Джерелами фінансування часопису є благодійні та спонсорські внески, доходи від розміщення реклами.

Журнал «Fine Art» видає приватний Музей сучасного образотворчого мистецтва України з 2007 року. Цей журнал фокусує увагу насамперед на розвитку образотворчого мистецтва. Велика частка його обсягу належить оглядам, добре ілюстрованим матеріалом про приватні колекції і галереї, а також огляди про арт-події за межами України.

Національний художній музей України також видає свій мистецький журнал – «Музейний провулок». Перший номер часопису побачив світ у 2004 році. Можна охарактеризувати стиль і зміст цього журналу як класичний. Матеріали найчастіше стосуються заходів, що проводяться саме музеями, або розповідають про видатних діячів українського мистецтва.

Окрім поточної інформації про розвиток українського мистецтва та рефлексії над його сучасним станом на сторінках мистецької періодики, бачимо також спроби наукового синтезу. До найцікавіших із таких спроб належить праця відомих київських мистецтвознавців Г.Вишеславського та О.Сидора-Гібелинди «Термінологія сучасного мистецтва» [7]. Всупереч своїй стриманій назві, ця праця являє собою не стільки термінологічний довідник, скільки своєрідну стенограму мистецького життя України останніх десятиліть, його численних стилів, напрямків, явищ та імен.

Не слід оминати увагою інтернет-проекти, присвячені мистецьким проблемам. Зокрема, Інтернет-проект «KORYDOR» (www.korydor.in.ua), що здійснюється за сприяння Центру сучасного мистецтва НаУКМА. «КОРИДОР» – це місце не для тих, хто хоче про щось дізнатися, а для тих, хто вже все знає і хоче це обговорити. «Хочуть поговорити художники, що бачать себе теоретиками (Кадан, Рідний) та критики, що бачать себе так само (Хрущак, Десятник)» [15].

Доволі цікавим мистецьким ресурсом є Інтернет-проект «СПІЛЬНЕ» (http://commons.com.ua). «СПІЛЬНЕ» – це, переважно, Інтернет-журнал соціальної критики, але він також торкається питань мистецтва – там, де мистецтво вплітається у ширший соціальний контекст.

Помітною подією мистецького і навколо-мистецького життя стала поява проекту «ProStory» (www.prostory.net.ua), ініційованого фото-художницею Євгенією Білорусець. Там публікуються переклади, есеїстика, він є платформою для вільного обговорення тем, пов’язаних із мистецтвом. На «ProStory» може писати хто завгодно, але насамперед – це «журнал інтелектуальних текстів» [15].

Ще один важливий ресурс, пов’язаний з мистецтвом і арт-ринком, створено на базі галереї «Ботега» – «Bottega-magazine» (http://bottega-magazine.com). Ця галерея відома своїми майстер-класами і лекціями відомих мистців. На «Bottega-magazine» можна дізнатися останні новини зі світу сучасного мистецтва, ознайомитися зі зразками творчості різних майстрів, як українських, так і зарубіжних.

Розвиток фотомистецтва

Професійне фотомистецтво в Україні за радянських часів не користувалося особливим престижем, оскільки носило переважно парадний та буклетно-туристичний характер. Його майже цілком оминали формальні пошуки, що мали місце в тодішній європейській фотографії. Фотомитці навіть не мали власної професійної творчої спілки.

Це не означало, що в Україні не було яскравих, талановитих фотомитців (згадаймо хоча б так звану «харківську школу» – Б.Михайлова та ін.). Однак їхня творчість стала відома широкій публіці лише в часи «перебудови».

Натомість аматорська фотографія в Україні здавна була й нині лишається масовим явищем, що підтверджується великою кількістю фотоклубів та фотосайтів[3].

З 1990 року діє Спілка фотохудожників України, що нараховує близько 700 членів. Однак статусу Національної вона набула лише у 2004 р., і відтоді отримує бюджетне фінансування. Діяльність професійних фотомитців ускладнюється тим, що професія «фотохудожник» в українському «Класифікаторі професій» досі відсутня.

Проблеми нового синтезу візуальних мистецтв, пошуки сучасної художньої мови, новітніх технологій знайшли відображення в експозиціях виставок «Фото… синтез» (1997) та «Місяць фотографії в Києві» (2003). До програми останньої увійшли персональні експозиції провідних фотохудожників з Франції, Чехії, Польщі, Німеччини, а також спільні проекти українських та зарубіжних митців.

Спеціалізованих фотогалерей в Україні небагато, а їх створення залежить від приватної ініціативи та фінансових можливостей окремих фотомитців.

Свою нішу займає Київська галерея «Brucie Collection», що регулярно представляє оригінальні роботи фотографів міжнародного рівня.

У Рівному за ініціативою київського фотохудожника Сергія Бусленка відкрито фотогалерею та проведено міжнародний фотосалон «Рівне – 2001».

У Харкові засновано єдиний в Україні Музей фотографії, що репрезентує в основному творчість митців «харківської школи»: Германа Дрюкова, Бориса Михайлова, Олега Мальованого, Сергія Браткова та ін.

Саме харківські фотомитці здобули широкий європейський розголос іще на початку 1990-х років (зокрема, проект Б.Михайлова «Case History Series» був удостоєний у 2001 році престижної міжнародної нагороди Photograph Prize). Широкого розголосу набули інші проекти Б.Михайлова – «У земли», «Люрики», «Якби я був німцем».

Відомим представником українського радянського та пострадянського фотомистецтва є львів’янин Василь Пилип’юк – заслужений діяч мистецтв, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1994), засновник фотомистецького журналу «Світло і тінь» (1990), однойменного видавництва та власної галереї у Львові, автор понад двох десятків фотоальбомів.

Спеціалізовані періодичні видання з фотографії в Україні з’явилися ще в 1920-і роки – харківські журнали «Фото-Кіно» (1924) та «Фото для всіх» (1928-1930), однак тривкої традиції фахових фотовидань не було створено.

Нині, окрім згаданого журналу «Світло і тінь» (що є своєрідним правонаступником однойменного львівського часопису, що виходив у 1933-1939 рр., але нині виходить дуже нерегулярно), маємо газету «Фото-News Україна», а також журнали «dFoto», «Digital Photographer» і «Фотокамера»[4]. Останні – це українські версії міжнародних журналів, зорієнтованих на «просування» фотоапаратури, але публікують також фотомистецькі роботи, матеріали про культурно-мистецькі події, видатних фотохудожників, з теорії та історії фотомистецтва.

З огляду на розмивання жанрових рамок у сучасному образотворчому мистецтві, сьогодні важко провести межу між фотомистецтвом та сучасним «візуальним» мистецтвом з його широким набором виражальних засобів. Скажімо, в останні роки значного розголосу набули фотопроекти деяких відомих українських митців, як-от Арсена Савадова (проект «Донбас-шоколад») та Миколи Бабака (проект «Діти твої, Україно», представлений на Венеціанській бієннале 2005 року).

Вихід на авансцену фотомистецтва так званого «глянцевого» фото обумовив активну мистецьку діяльність деяких фотографів, що працюють також у сфері реклами. Найвідомішим представником таких митців є киянин Ігор Гайдай. За останні роки він створив кілька яскравих мистецьких проектів – «Українці» (120 студійних фотопортретів), «Українки», «Хліб», «Разом» та ін. (див. www.gaidai.kiev.ua).

Хоча в Києві з 2003 р. проводиться щорічний фотоярмарок з міжнародними фотоконкурсами та фестивалем українських фотоклубів, у столиці України діюьть фактично дві фотогалереї – «Brucie Collection» та галерея Ігоря Гайдая, а виставки фотомистецтва відбуваються переважно на базі британського та французького культурних центрів, у Центрі сучасного мистецтва НАУКМА, в деяких кафе та галереях живопису[5].

Явно недостаньою є репрезентація українських фотомайстрів у світовому художньому просторі. На сайті www.photography-now.net жодний український майстер не присутній (заради справедливості зазначимо, що Борис Михайлов фігурує у переліках www.artprice.com з 92 продажами своїх творів).