Художники та їхні твори як ринковий товар

Наступний ключовий складник арт-ринку – виробник, тобто художник. Талановиті митці на українській землі завжди були, є і будуть. Вони створили той золотий фонд національного образотворчого мистецтва, яким можна пишатися. Сучасні митці також творять цікаві речі, що гідно виглядають у європейському та світовому контекстах. Варто детальніше зупинитися на тому, з чого, власне, складається доробок українського мистецтва, тобто – потенційна товарна пропозиція на арт-ринку України. Який масив імен і творів, давніх і сучасних, ми можемо трактувати як надбання українського образотворчого мистецтва?

На думку відомого українського мистецтвознавця, куратора і художника С.Гординського, надбання українського мистецтва складається з таких масивів творів:

- український реалістичний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ століття;

- український мистецький модернізм 1910-1930 рр., що сформувався головно в таких центрах, як Київ, Харків та Львів;

- українське мистецтво, створене за межами України з основним осередком у Парижі, відомим як Ecole de Paris (Паризька школа), упродовж 1905-1939 рр.;

- творчість провідних радянських українських художників, які зробили суттєвий внесок у розвиток української академічної образотворчої школи (Т. Яблонська, М. Глущенко, О. Шовкуненко, С. Шишко та багато інших);

- українські нон-конформісти другої половини XX століття (представники цієї групи часто працюють або працювали за межами України, як у Москві та Ленінграді, так і в Парижі та Нью-Йорку);

- велика група українських митців-емігрантів, які жили й працювали на Заході (багато з них увійшло до Об’єднання мистців українців в Америці, а також група так званих «аутсайдерів» – митців, які вже народилися на Заході);

- сучасні українські митці [2].

Ведучи мову про художника як виробника продукту в системі арт-ринку, зазвичай мають на увазі передусім сучасного, живого митця, і не стільки мистецьку вартісність його творів, скільки їхню актуальну ринкову вартість. Ця вартість стає основним критерієм цінності сучасного твору з погляду інших учасників арт-ринку і, відтак, значущості його автора, що відображається у численних рейтингах. Утім, такі рейтинги не у всіх викликають шанобливе ставлення.

«На українському ринку нема нічого смішнішого, ніж рейтинги художників. Критерії, за якими вони складаються, приховані, адже ці рейтинги роблять ті, хто просуває художників» – вважає Сергій Поярков [31]. Однак рейтинги художників відіграють свою роль у формуванні масової художньої свідомості та, можливо, допомагають зорієнтуватися тим, хто тільки починає створювати власну колекцію чи просто планує покупку твору. Складання всіляких рейтингів стало нині чимось на кшталт моди, тому усілякі «топ-100» чи «топ-10» українських художників (чи сучасних українських художників), здається, покликані переконати публіку, що Україна в цьому відношенні простує в тому самому напрямку, що й увесь цивілізований світ.

Ринкові відносини вплинули й на ставлення ЗМІ до українського образотворчого мистецтва: серед новин з цієї сфери на перші місця виходять новини про фінансовий успіх художників. Кількість грошей, яку хтось виклав за придбаний твір, стає новиною, що йде «на першу шпальту». Масовий читач, почувши про «сто з чимось мільйонів доларів» за картину Мунка, починає з більшою повагою ставитися до мистецтва. Утім, думка, що «оскільки його твір купили за таку суму, він є дуже хорошим художником», вже викликає іронічну реакцію у самих художників, і занепокоєння у далекоглядних критиків на кшталт Фаріди Кадо. Прикладом фінансово успішного художника може служити сучасний український митець Анатолій Криволап, за яким закріпився мало не офіційний титул «найдорожчий художник України» через те, що його картину «Кінь. Ніч» у жовтні 2011 року купили на аукціоні «Phillips de Pury & Co» за $124 343. В інтерв’ю журналу «Art Ukraine» на питання, чи відчуває він себе метром через цей факт, А.Криволап відповів: «Сама професія, де ти кожен день мусиш доводити власну спроможність, виключає самовпевненість. А щодо цін, то вони були одними з найвищих в Україні, починаючи з 90-х років» [18]. Утім, після продажу «Коня» журнал «Forbes Украина» назвав статтю про Криволапа «Человек, который рисует деньги» (№7, 2012).

Можна навести й інший приклад: відомий сучасний художник Арсен Савадов у інтерв’ю «Art Ukraine» на питання, чи сприймає він Нео Рауха[7] як свого суперника, відповів: «Цю дуель я давно програв. Він коштує мільйон, а я максимум сто тисяч». Щоправда, Савадов додав, що «естетичну дуель ми швидше виграли» [17].

Відомий французький арт-критик Фаріда Кадо у відкритому листі до газети «Ліберасьон» виражає негативне ставлення до захмарних цін на твори сучасного мистецтва: «Усі знають, що купівля і продаж творів мистецтва стали одним з найбільш швидких та надійних способів відмивати брудні гроші. Виник тотальний, нестерпний хаос! Багато професіоналів, подібно до мене, чекають і сподіваються, що самозванці, які штучно роздмухують ціни на декількох художників-“зірок”, будуть викриті....Цінність роботи зводиться сьогодні до її ціни, колишні любителі мистецтва абсолютно дезорієнтовані. Коли вуха підмінюють очі, спекуляція душить інтуїцію та відчуття, що є все-таки найважливішими критеріями вибору» [3, с. 164].

Марійка Відкусенко, коментуючи цей лист Кадо, пригадує історію Демієна Херста: у 1992 він виставив свою акулу у формальдегіді, яку купили за п’ятдесят тисяч фунтів. Далі був платиновий череп із 8601 діамантом та унікальним рожевим діамантом грушовидної форми «Skull Star Diamond». Вартість виготовлення цього твору – 14 млн. фунтів. У 2007 році інвестиційний консорціум купив цей череп за п’ятдесят млн. фунтів. У консорціум входять сам Херст, його менеджер Фред Данфі та український підприємець і меценат Віктор Пінчук [3, с. 167]. Проблема в тому, що широкий загал, який чує про 50 мільйонів за череп, оздоблений діамантами, починає думати, що це – «саме те», вершина сучасного мистецтва, тож у такий спосіб профанується як сучасне мистецтво, так і мистецтво взагалі.

Гроші, як відомо, є універсальним мірилом, тому художники жартують, що написати картину – це ремесло, а продати її – вже мистецтво. Це доволі сумний жарт, якщо перейматися долею саме Мистецтва.

«Мене непокоїть те, що деякі мої колеги, надто ж молоді, повсякчас прагнуть влучити у, так би мовити, загальносвітовий контекст. …Ти немов припиняєш уважно вдивлятися в Життя, що триває навколо тебе. Навпаки, пильно стежиш за рухами арт-тусівки. І мрієш у неї вписатися, увійти в поворот, вгадати швидкість. Зайняти своє місце в ряду. У черзі» – так характеризує теперішню ситуацію Павло Маков [4, c.73].

Сучасні митці опинилися в ситуації, коли вони змушені бути своїми менеджерами, піар-менеджерами тощо: «щоб продаватися, потрібен комплексний підхід – наявність хорошої освіти, знання основ менеджменту, розуміння актуальних орієнтирів у мистецтві. Крім того, молоді митці повинні володіти навичками само-промоції, брати активну участь у арт-форумах та ярмарках. Автор, який має нагороди, напрацював собі CV, має шанс на те, що його розкруткою займеться серйозна галерея» [10].

Відомий мистецтвознавець і директор Центру сучасного мистецтва «М 17» Олексій Титаренко вважає, що високі ціни на картини певного автора, роблять неістотною їхню власне художню цінність: «В першу чергу попит на картини залежить від імені художника, а ціна складається з участі автора у престижних виставках. Другий параметр – наявність його робіт у найбільших музеях світу, а третій – участь у таких виставках, як Венеційська бієнале» [31].

Утім, такий погляд можна вважати визнанням того, що українські арт-критики чи мистецтвознавці не мають авторитету: мистецьку вартість можуть переконливо засвідчити лише ті, хто відбирає твори для провідних музеїв і арт-фестивалів світу.

Тому художники підходять до свого просування на ринку комплексно – від щоденної роботи над картинами до використання всякої можливості спілкування з журналістами та появи на публіці. І хоча існують різні думки щодо ефективності подібної тактики (як приклад, наводять І.Чичкана, який «не зникає» з екранів телевізора, але не може похвалитися високими цінами на свої твори). Сформувався тип поведінки митця, який «просуває себе», «тиняється по вернісажах, вміє удавано посміхатися, носить брендовий одяг, навчився дотепно жартувати із солідними та впливовими панянками на “Фейсбуку”, одним словом, володіє усім “джентльменським набором” контемпорального митця» [9, с. 106].

Згадана Марійка Відкусенко іронічно зауважує: «Мистецтво – ніщо, міф – усе». Міф про успіх, визнання, виражається в ціні на твори, провокує до ситуації, коли, на думку Сергія Пояркова: «Больших трепачей и лгунов, чем политики и художники, в Украине нет. Только политики лгут в сторону уменьшения своих доходов, а художники – в сторону увеличения» [31].

Іще донедавна роботи українських митців на західних аукціонах продавалися як російські. Причина – і в тому, що український арт-ринок фактично залишається периферією російського, а російський – периферією європейського, а також у тому, що саме українське мистецтво дехто з російських та європейських експертів та галеристів розглядають як складову частину російського. Зокрема, на запитання, чому Україна на торгах Sotheby's представлена у рамках Російського тижня сучасного мистецтва, генеральний директор цього аукціонного дому по Росії та СНД Михаїл Каменський відповів досить категорично: «Це ваше питання політичне! А наш вибір поза політикою. Він базується на тому, що художні долі народів і художні долі самих авторів тісно переплетені. Аудиторія, яка зацікавлена в придбанні і російських, і українських художників, дуже тісно зв’язана не тільки канонічними інтересами, а й спільною ментальністю. З точки зору мистецтвознавців і маркетингу, абсолютно зрозуміло, що ці художники можуть існувати разом і бути в одному каталозі. При тому лише 20% українських художників включені до списків російських, а це недостатньо, щоб робити для них окремий каталог. Було би безвідповідально виділяти в окремий каталог художників, які ще не довели свою здатність до продажу» [11].

До певної міри пан Каменський мав рацію: українські майстри ще повинні дововодити свою ринкову спроможність у світі. Утім, цитату з Каменського датовано 2009 роком. Відтоді українські сучасні митці неодноразово з’являлися на міжнародному ринку, тож сподіватимемося, що надалі російський «дах» остаточно втратить для них актуальність.