Філософія Стародавнього Світу. Філософія Античності. Зародження основних парадигм осмислення людини та світу

Архе (з грец. arche - початок, походження) - термін давньогрецької філософії: 1) відправна точка, початок чого-небудь у просторовому або часовому розумінні; 2) початок як причина чого-небудь.

Дао (з кит. — Бог, слово, логос, шлях) - одне з найважливіших понять китайської філософії, центральне поняття даосизму; означає невидимий всюдисущий закон природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремого індивіда, невіддільний від матеріального світу і такий, що ним керує. Дао – закономірний шлях виникнення, розвитку і зникнення всіх речей і одночасно матеріальна праоснова їх існування.

Лі -одна з головних категорій китайської філософії, яка виражає ідею упорядкованого початку, якості, що притаманна всім речам.

Космос (з грец. kosmos — упорядкованість, будова) – філософська категорія, що фіксує уявлення про світ як упорядковану та структурно організовану цілісність.

Макрокосм – Всесвіт, універсам, світ.

Мікрокосм (з греч. mikrоs малий і kоsmos – Всесвіт) – складова частина світу. З часів пізньої античної філософії цим поняттям позначається також людина як віддзеркалення, центр сили і розуму світу, творіння космосу.

Сансара (з санскр. sarnsara – походження, протікання) – основний термін індійських світоглядних текстів для позначення реінкарнації, повторних народжень, які припускають, що безтілесний початок індивіда після розпаду однієї тілесної оболонки поєднується з іншою та набуває відповідні результатам попереднього існування ментальні, перцептивні здібності.

Буття – категорія, що фіксує основу існування для світу в цілому та для окремої особистості. У структурі філософського знання виступає предметом онтології, в теорії пізнання розглядається як базис для будь-якої можливої картини світу і всіх інших категорій.

Символ (з грец. symbolon – знак) – ідея, образ чи об’єкт, який має власний зміст та одночасно представляє в узагальненій, нерозгорнутій формі інший зміст.

Атом (з грец. atomos – неділиме) - найдрібніші складові частки матерії, з яких складається все суще, в тому числі і душа, створена з дрібних часточок атому. Атоми вічні, вони не виникають і не зникають, а перебувають в постійному русі; вони відрізняються за формою та величиною, порядком та положенням.

Натурфілософія (з лат. natura - природа і філософія) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу.

Стихійна діалектика – перший етап розвитку діалектики (Геракліт, Демокріт, Платон), це була наївні діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Небуття -поняття, що означає заперечення буття, його відсутність, тотожне поняттю “ніщо”.

Субстанція (з лат. substantia — сутність) - філософське поняття для позначення об’єктивної реальності в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку.Незмінна основа всього існуючого, протилежна всьому мінливому й випадковому; матерія, природа.

Ідея – поняття, уявлення, що відбиває у свідомості людини дійсність і виражає водночас її ставлення до навколишнього світу.

Естетика (з грец. aisthetikos – чуттєвий) – філософська дисципліна, якавивчає природу всього багатоманіття форм навколишнього світу, їх будову та модифікацію. Естетика орієнтована на виявлення універсалій у чуттєвому сприйнятті виразних форм реальності. Термін «естетика» був введений у середині XVIII ст. німецьким філософом-просвітником Н.Баумгартеном.

Етика (з грец. ethika: ethos — звичаї, характер, образ мислення) – наука про суть, походження і розвиток моралі; сукупність принципів і норм поведінки, узвичаєних у певному суспільному середовищі або професійній групі.

Свідомість – одне з фундаментальних понять філософії, психології, соціології, яке протистоїть у контексті суб’єкт - об’єктної опозиції поняттю буття як суб’єктивне об’єктивному. Вищий рівень психічної активності людини як соціальної істоти; цілеспрямоване і творче відображення об‘єктивної дійсності у формі образів й понять.

Елеати – представники давньогрецької філософської школи (Зенон, Прменід) VI-V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність усіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття.

Матеріалізм (з лат. materialis — матеріальний) - філософський напрям, який вважає, що світ за своєю природою матерільний, що матерія існує сама по собі, поза й незалежно від свідомості, що матерія, буття є первинним, а свідомість, мислення – вторинним, похідним, а світ і його закономірності пізнаванні.

Ідеалізм (з фр. idealisme — ідея) - філософський напрям, який на противагу матеріалізму вважає ідею, свідомість, дух первинними, а природу, буття, матерію їх похідними. Термін введений у XVIII ст. для інтегрального визначення філософських концепцій, орієнтованих в інтерпретаціях світобудови та світопізнання на семантичне і аксіологічне домінування духовного. Вперше термін «ідеалізм» вжив Лейбніц при оцінці філософії Платона.

Космоцентризм – наріжний принцип античної філософії, уявлення про світ як гармонійну, закономірну єдність богів, людей і природи.

Ейдос (з грец. eidos - вигляд, образ) - термін давньогрецької філософії. Платон використовував його в різноманітних значеннях, зокрема як синонім терміну «ідея», що розглядався як ідеальний прообраз речі. Аристотель використовував ейдос у значенні форми, що виступає в єдності з матерією.

Адживіка – одне з неортодоксальних давньоіндійських учень, яке заперечує існування душі.

Стоїки – представники філософського вчення, яке виникло в кінці IV ст. до н.е. на базі елліністичної культури, у зв’язку з розповсюдженням космополітичних та індивідуалістичних ідей та розвитком техніки на основі математичного знання.

Анамнезис (грец. anamnesis - пригадування) – термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує про бачене нею у світі потойбічному.

Стоїцизм - напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо­середжуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Апорія (з грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостере­ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко­рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простір і час). Поняття А. близьке за змістом до антиномії.

Атараксія (з грец. ataraxia - спокій, незворушність) - поняття давньогрецької етики про душевний спокій як мету й форму поведінки, до якої повинна прагнути людина.

Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра­диції.

Досократики – умовна назва групи діячів початкового періоду філософії Давньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт, Піфагор, Демокріт тощо), що розробляли натурфілософію до Сократа.

Атомісти – філософська школа античної філософії (Демокріт, Левкіпп), яка уявляла світ і людину як взаємодію маленьких матеріальних часток (атомів).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди­чній філософії.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара), про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Веданта – одна з ортодоксальних систем індійської філософії, релігійно-філософське вчення, що виникло на базі упанішад та займає важливе місце у філософії індуїзму.

Веди – древні пам’ятки індійської літератури, написані ведичною мовою в кінці ІІ- поч. І тис. до н.е. Веди складаються з чотирьох збірок: Рігведа – книга гімнів; Самаведа – книга «Веда мелодій, пісень»; Яджурведа – «Веда жертовних формул»; Атхарваведа – книга возвань та заклинань.

Веданта – одна з ортодоксальних систем індійської філософії, релігійно-філософське вчення, що виникло на базі упанішад та займає важливе місце у філософії індуїзму.

Епікурейці – послідовники філософської школи Епікура. Дотримувалися принципу виваженого ставлення до подій зовнішнього світу та отримання чуттєвих насолод

Нус (з грец. - думка, розум) - одне з основних понять давньогрецької філософії, що означало узагальнення всіх актів свідомості й мислення, усіх смислових, розумових і мислительних закономірностей, що їм підпорядковані космос і людина. Поняття Н. найповніше розкрито у філософії Анаксагора.

Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу­вав та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Жень – центральне поняття в релігійно-філософському вченні Конфуція, що означає специфічну ознаку способу буття людини, людський початок у ній і її покликання.

Кініки – представники давньогрецької філософської (сократівської) школи, послідовники Антисфена та висловлювали настрої демократичних верств рабовласницького суспільства; вважали основою щастя приналежність до суспільних норм.

Мудрість - позатеоретична форма світоглядного філософського осмислення дійсності і розв'язання практичних питань на основі життєвого досвіду і розуму.

Теократизм – суспільний і державний лад, при якому вся політична влада належить духовенству, а церковний апарат одночасно є і державним апаратом.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен­ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Софісти – давньогрецькі мислителі V ст. до н.е., які вперше поставили людину у центр філософського пізнання (людина – міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Утопія (з грец. – неіснуюче місце) – термін, яким позначають ідеальні, науково обґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

Тріада (з грец. trias - трійка, трійця) – троїчність, триступеневість розвитку. Уперше використовується Платоном та неоплатоніками, а широкого розповсюдження отримує в німецькій філософії.

 

Тема 3

Філософія Середніх віків

Теологія (з грец. theos - Бог, logos - слово) – богослов‘я, система теоретичного викладу, тлумачення й обґрунтування ідеї Бога, релігійних тверджень.

Християнство (з грец. christos - спаситель)– одна з трьох найбільших релігій світу, що виникла в І ст. до н.е. і засновником якої вважається Ісус Христос.

Теоцентризм – принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується абсолютним началом і центром всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл існування всього живого.

Креаціонізм (з лат. creare - створювати) – релігійне вчення про створення світу Богом з нічого; в патристиці і схоластиці – точка зору, згідно з якою в результаті зачаття виникає лише тіло, душа ж створюється Богом з нічого та об’єднується з тілом.

Одкровення – фундаментальне поняття теології та релігійно-ідеалістичної філософії, яке виражає надчуттєве пізнання надприродної реальності в акті містичного осяяння.

Фідеїзм (з лат. fides – віра) – теологічна концепція, що стверджує абсолютну першість релігійної віри над розумом: розум не здатен довести істини релігії, а тому віруючі повинні спиратися лише на віру, що виникає у релігійному досвіді.

Гностицизм (з грец. gnosis — пізнанняе, знання) – релігійно-філософська течія пізньої античності, яка виступає однією з культурних форм зв’язків сформованого християнства з міфо-філософським еліністичним фоном та віровченнями іудаїзму, зороастризму, вавілонських культів.

Гностики (з грец. gnosis - знання) – представники релігійно-філософської течії, які поєднують християнську теологію з релігіями Давнього Сходу, а також з неоплатонізмом та піфагореїзмом.

Апологетика (з грец. apologeomai – захищаю -1) у традиційно-історичному значенні – праці ранньохристиянських письменників-філософів, що захищали основи християнського світогляду від критичних нападів прихильників язичництва; 2) у класично-богословському значенні – базова галузь теології, що займається захистом християнського віровчення через раціональне аргументування.

Апологети (з грец. ароlоgеtіkоs — захисний) — ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст, які захищали від критики християн­ське вчення; захисники певних течій, учень.

Патристика (з лат. patres — отці) – термін, яким позначають сукупність філософсько-теологічних дисциплін християнських мислителів (отців церкви).

Схоластика (з грец. schola — навчальна бесіда, школа; з лат. scholastica — вчений) – інтелектуальний феномен середньовічної та постсередньовічної європейської культури в межах теолого-філософської традиції, що ставив собі за мету раціональне обґрунтування та систематичну концептуалізацію західнохристиянського віровчення.

Універсалії (з лат. universalis — загальний) – термін схоластичної філософії для позначення загальних понять.

Номіналізм (з лат. nomina — імена) – напрям у середньовічній схоластичній філософії, що визнавав первинними одиничні речі, а загальні поняття – їх “іменами”.

Концептуалізм (з лат. conceptus - думка, поняття) - напрям у середньовічній філософії, представники якого доводили, що загальні поняття реально не існують ані до речей, ані в самих речах, а є лише особливими формами пізнання дійсності.

Аскетизм (з грец. asketes — добре навчений, подвижник)– принцип поведінки людини, який характеризує крайнє обмеження його матеріальних потреб, відмову від матеріальних благ та насолод, придушення чуттєвих прагнень, самозаперечення заради досягнення морального, релігійного і соціального ідеалів.

Реалізм (з лат. realis — дійсний) - у середньовічній філософії напрям, що грунтувався на визнанні того, що загальні поняття є реальними духовними сутностями і субстанціями речей

Теософія (з грец. Theos - Бог і мудрість) - релігійно-філософське вчення, що проголошує предметом пізнання «божественну мудрість», а джерелом його - містичну інтуїцію та одкровення.

Релігія (з лат. religio - набожність, святиня) – світогляд, світовідчуття, світорозуміння, а також поєднана з ними поведінка людей та форми її концептуалізації, що визначається вірою в існування надприродної сфери, яка виступає в зрілих формах релігії у якості Бога, божества. Релігія передбачає домінування в душах людей почуття залежності по відношенню до опорної і достойної поклонінню трансцендентної, тайної сили. Релігія відображає прагнення людини та суспільства до безпосереднього зв’язку з Абсолютом (Богом, богами, субстанцією – безумовним акумулятором всього сущого, головною святинею).

Пантеїзм (з грец. pan – все, theos - Бог) - - філософське вчення про Бога і світ, яке об’єднує їх в єдине ціле.

Гілозоїзм (з грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині.

Гріх – релігійна форма усвідомлення вини людини, яке полягає у її справах, словах чи помислах, що порушують божественні настанови і призводять до відповідальності людини перед Богом, а не перед іншими людьми чи суспільством.

Антропософія (з грец. antropos – людина і sofia - мудрість) – релігійно-містичне вчення, що ставить на місце Бога обожнену людину.

Раціоналізм (з лат. ratio — розум) - філософський напрям, що вважає розум єдиним джерелом і критерієм пізнання.

Докази буття Бога -філософське обґрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. Засобами такого обґрунтування є логіка зв'язку раціонально-філософських суджень, що мають у своїй основі природно-космічні, соціально-історичні та індивідуально-життєві явища, втілені в людському досвіді. Тобто з трьох головних джерел релігійного вірування в існування Бога (прозріння, розуму і досвіду) філософсько-теологічні спроби засвідчити його існування ґрунтуються на досвіді й розумі.

Томізм — філософське богословське вчення Ф. Аквінського і його послідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

Ірраціоналізм (з лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) – філософська течія, що проголошує першість нерозумного початку та робить його основною характеристикою як самого світу, так і його світорозуміння.

Реформація – широкий релігійний і соціально-політичний рух, розпочатий у ХVІ ст. в Німеччіні і направлений на перетворення християнської церкви та самого віросповідання. Реформація стала першим рішучим виступом буржуазії проти середньовічних порядків, що віджили.

Ритуал (з лат. ritus - урочиста церемонія) - образ, норма поведінки, що історично склалася або її спеціально встановили, за якої спосіб виконання дій строго канонізується і має символічний характер.

Містицизм (з грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурен­ня в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілку­вання з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для бага­тьох релігійних культів, філософських вчень.

Антиклерикалізм – система поглядів, а також суспільних течій, направлених проти церкви, але не проти релігії, і прагнення духовенства володарювати у політичному та духовному житті.

Екзегеза – розбір, пояснення, тлумачення Біблії.

Клерикалізм (з лат. clericalis - церковний) – суспільно-політичний напрям в капіталістичних державах, який намагається підсилити позиції релігії і церкви в різних сферах суспільного життя.

Утопія (з грец. букв, неіснуюче місце) - термін, яким позначають ідеальні, науково необґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

Теїзм (з грец. theos - бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю, таємничим образом впливає на всі матеріальні та духовні процеси.

 

Тема 4