Німецька класична філософія та некласичні філософські вчення ХІХ ст.

Матерія (з лат. materia — речовина) – філософська категорія, яка у матеріалістичній традиції визначає субстанцію, яка має статус першооснови по відношенню до свідомості. Дане поняття вміщує у себе два основних значення: 1) категоріальний, який висловлює найбільш глибоку сутність світу; 2) не категоріальний, в межах якого матерія ототожнюється з розумним універсамом.

Субстанція (з лат. substantia — сутність) - філософське поняття для позначення об’єктивної реальності в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку.Незмінна основа всього існуючого, протилежна всьому мінливому й випадковому; матерія, природа.

«Річ у собі» – філософський термін для позначення речі, якою вона існує сама по собі («в собі»), на відміну від того, якою вона є «для нас» як суб’єктів, що пізнають.

Ідеальне – філософське поняття, зміст якого оформлюється у опозиції «ідеальне-матеріальне», категорія для фіксації специфічної субстанції – субстанції духу.

Суб’єктивне -те, що властиве суб‘єктові, визначається його діяльністю; духовна діяльність людини як суб‘єкта.

Трансцендентальне (з лат. transcenendens — той, що виходить за ме­жі) - поняття, яким в деяких філософських системах позначаються пра­вила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичленити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей пра­вила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потой­бічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синте­зувався чуттєвий досвід.

Абсолютна ідея – основне поняття гегелівської філософії, яке виражає безумовну повноту всього сущого і в той же час саме воно є цим єдиним сущим. Абсолютна ідея є ще і предметом гегелівської філософії. Будучи і субстанцією, і суб’єктом одночасно, вона здійснює себе у процесі власного іманентного розвитку.

Самосвідомість -усвідомлення людиною чи соціальною групою самої себе, свого місця й ролі в природі й суспільстві.

Відчуження -перетворення сутнісних ознак і якостей речі, предмету культури, людини, соціальної інституції в самостійне і протилежне їм утворення, стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктив­ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспі­льного. У загальному значенні — це відносини між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи.свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

Опредметнення і розпредметнення в культурі - терміни, якими визначаються характерні особливості предметної діяльності. Під опредметненням розуміють перетворення людських здібностей і сил на форму предмета, а під розпредметненням - перехід об'єктивного предмета в культурно-діяльні здатності суб'єкта.

Практика (з греч. рraktike - активний) – матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини. Практика включає доцільну діяльність; предмет, на який направлена діяльність; засоби, за допомогою яких досягається мета; результат діяльності. Протилежний теорії спосіб освоєння світу з метою його предметного перетворення; переведення суб‘єктивного в площину об‘єктивного.

Верифікація — у неопозитивізмі - операція, за допомогою якої встанов­люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філо­софські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.

Емпіріокритицизм -філософський напрямок, який започаткував Ріхард Авенаріус. Він представляє собою спробу дати загальну теорію досвіду, без будь-яких гносеологічних передумов. Емпіріокритицизм не приймає за відправний пункт ні мислення, чи суб'єкт, ні матерію або об'єкт, але досвід, в тому вигляді, в якому він безпосередньо пізнається людьми.

Логічний атомізм – філософське вчення про те, що реальність складається із певних логічних атомів які не можна проаналізувати з яких будуються усі інші онтологічні сутності.

Семантичний ідеалізм -суб'єктивно-ідеалістичний напрям у сучасній буржуазній філософії; різновид неопозитивізму. Виник у 30-х рр. ХХ ст. на груні абсолютизації проблем семантики в логіці, особливо проблем мови, аналізу відношення між знаком (словом) і його змістом. Семантичний ідеалізм ігнорує об'єктивне походження змісту слова, вважаючи його довільно прийнятим людьми. Абсолютизуючи відносну незалежність логіко-синтаксичної структури мови від її змісту, можливість оперувати словами в певних межах незалежно від їхнього змісту (в математичній логіці, кібернетиці), семантичні ідеалісти неминуче приходять до відриву змісту науки від її об'єктивної основи — реального світу. На їхню думку, зміст наукового знання є наслідком прийняття довільної угоди (конвенції) між людьми. Тим самим він заперечує наявність об'єктивної істини, що зумовлює його реакційну спрямованість.

Антиномія (з грец. antinomia – протиріччя у законі) – розмірковування, яке доводить: два висловлювання, що є запереченням один одному, виходять одне з одного.

Антропологізм -філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ, суспільство, бог та ін.) розглядає крізь призму людини.

Ірраціоналізм (з лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) – філософська течія, що проголошує першість нерозумного початку та робить його основною характеристикою як самого світу, так і його світорозуміння.

Герменевтика (з грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософ­ський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури су­б'єкта, який здійснює інтерпретацію.

Історичний матеріалізм – соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто­рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк­сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра­бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

«Філософія життя» -напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX - початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи пси­хологічній формах) основним предметом філософії. Представники - Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фройд.

Екзистенціалізм (з лат. ехіstепtіа — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Об’єктивність — відтворення об’єкта за його власною мірою (вимірювання твердості, теплоти об’єкта, тощо за певними еталонами). Характеризує відношення суб’єкта до об’єкта.

Психоаналіз (з грец. psyche — душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Лібідо – одне з ключових понять психоаналізу З.Фройда, яке позначає підсвідомі потяги сексуального плану, які належить спрямувати в конструктивне, суспільно прийнятне русло.

Несвідоме - певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовольністю виникнення і перебігу, відсутністю свідомого контролю й регулювання.

Структуралізм — напрям у філософії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філософії, розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток

Синергетика – міждисциплінарний напрям наукових досліджень, основним завданням якого є вивчення природних явищ та процесів на основі принципів самоорганізації систем.

Феноменологія (з грец. рhаinomenon — те, що з'являється) — філософське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як появою певної реальності, її самовиявом і саморозкриттям. Феноменологія не розкриває реальності, а засвідчує її такою, якою вона є.

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фройда, яким по­значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт­ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

Сублімація (з лат. sublimo - високо піднімаю, підношу) - одне з основних понять теорії психоаналізу, особливий вид відхилення інстинктів від притаманної їм спрямованості і переключення їх енергії на досягнення соціальних і культурних цілей

Реалізм (з лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалі!) існують реально як сутності речей.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Діалектичний матеріалізм - термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєд­нав матеріалізм і діалектику.

Імператив (з лат. imperativus - власний) – поняття, введене І.Кантом; вказує на загальний закон, найбільш важливий принцип, який визначає, що потрібно робити і як виконувати обов’язкове.

Практичний розум – поняття, введене І.Кантом для відмінності пізнавальних властивостей людського розуму від його здатності обґрунтовувати визначення волі, формулювати мету. Теоретичний розум має справу з пізнанням, і його критика розкриває умови, можливості і кордони людського пізнання.

Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний іде­алізм (Берилі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне пере­живання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний су­б'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціа­лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

 

ТЕМА 6