Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону.

Інновація згідно з Fraskati Manual, прийнятим у 1993 році ОЕСР у 1993 році у м. Фраскаті (Італія) визначається як остаточний результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового чи удосконаленого продукту, впровадженого на ринку, або технологічного процесу, що використовується у практиці, або нового підходу до вирішення соціальних проблем.

Тісний зв'язок науки з виробництвом, перетворення науки на продуктивну силу — основа інноваційного прогресу, сутність якого полягає у виникненні, розвитку й поширенні в різних сферах людської діяльності науково-технічних но­винок.

Інновації поділяються на науково-технічні нововведення (тобто засоби людської діяльності, що їх створила людина) й нововведення культурні або соціальні (нові цінності, цілі, потреби або настанови в суспільстві). Науково-технічні но­вовведення часто називають новою технікою, яка включає нову продукцію виробничого або споживчого призначення, нові технологічні процеси, нові методи організації вироб­ництва і т. ін.

За даними 2003 року інноваційною діяльністю займалися 1100 промислових підприємств, або 11,3% їх загальної кількості. Основними напрямками були створення та постачання на ринок нової чи значно удосконаленої продукції. Нові засоби механізації та автоматизації виробництва придбало та впровадило майже кожне четверте підприємство, нові технології – кожне одинадцяте. Найактивніше інноваційні зрушення відбувалися у паливній промисловості, машинобудуванні, хімічній та нафтохімічній індустрії. Враховуючи особливості галузевої спрямованості інноваційного процесу у територіальному аспекті найбільш інноваційно активними були Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області та м. Київ. Нерівномірність впровадження інноваційної моделі розвиту пояснюється ще тим, що найбільший потенціал науки зосереджений в основному у регіональних центрах НАН України. Тому такі області як Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська займають одні з найнижчих позицій.

Добуті у прикладних дослідженнях і проектно-конструкторських розробках нові знання, винаходи й уперше освоєні високотехнологічні процеси також стають товаром. Вони фіксуються патентами, які посвідчують авторство й виключне право на них. Їх використання здійснюється через продаж ліцензій; купівля їх може обійтися дешевше, ніж відповідні наукові розробки власними силами.

Важливим показником науково-технічного потенціалу є позиція країни на світовому ринку патентів і ліцензій. Майже 90% світового обігу патентів і ліцензій припадає на десятку індустріально розвинених країн — 8 західноєвропейських США і Японію.

Залежно від рівня розвитку науки й техніки та міри впровадження їх у господарську практику виділяється 4 типи країн:

1) країни з високорозвиненими наукою й технікою, які в широких масштабах упроваджують досягнення в господарство (США, Японія та Західна Європа);

2) країни з розвиненими наукою й технікою, але такі, що повільно впроваджують у господарство наукові відкриття й технічні винаходи (Україна, Росія, країни Балтії, Чехія та ін.);

3) країни з нерозвиненими наукою й технікою, але такі, що інтенсивно освоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Бразилія);

4) відсталі в науково-технічному та економічному відношеннях країни (країни, що розвиваються).

З цієї класифікації видно, що Україна не займає на сьогодні належного місця у світовому інноваційному процесі. У розробленій Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) «Шляхом Європейської інтеграції» зазначено основні напрями розвитку інноваційного процесу. Проте зазначено, що на цьому шляху існує ряд перешкод, які необхідно подолати:

- домінування декларативного характеру державного стимулювання інноваційного розвитку;

- збереження залишкового принципу державного фінансування;

- недосконалість структури та низький рівень розвитку інституцій інноваційної інфраструктури;

- несприятлива кредитна політика комерційних банків;

- відсутність державної програми стимулювання інноваційних зрушень у промисловості;

- подальша деформація науково-технічної бази галузевої та заводської науки;

- збереження диспропорцій у сфері оновлення матеріально-технічної бази промисловості;

- збереження високого рівня матеріало- та енергоємності кінцевої продукції.

Основною суперечністю в сфері інноваційного розвитку на думку Долішнього М. є те, що з одного боку ми маємо досить високий інноваційний потенціал, а з іншого – такі структуру економіки і механізми господарювання, які цей потенціал просто не сприймають. Інноваційна проблема – не лише проблема грошей та інституцій. Це у першу чергу проблема ефективного використання людського капіталу. За останні три-п’ять років частка працівників з вищою освітою у економіці України щорічно зростала на 1% і досягла зараз близько 20%. Кількість осіб, що навчалися у вищих навчальних закладах у розрахунку на 10 тис. зайнятого населення за останні десять років зросла вдвічі. Отже, населення інвестує в освіту величезні кошти. Але вони часто виявляються неефективними. Варто додати, що якість освіти не завжди висока і підготовлені кадри не мають гарантованого працевлаштування.

Сучасна економіка все більш набуває рис інноваційної економіки, пов'язаної з розробкою, впровадженням і використанням нововведень (інновацій), із перебудовою організаційно-економічного механізму господарювання. Результатами реалізації нової інноваційної економіки повинні стати досягнення високого рівня соціальної спрямованості науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя населення в результаті зростання ефективності суспільного виробництва, якісно інший рівень ресурсозбереження і екологізація економіки.

У більшості країн стимулюються не лише розвиток НТП, а насамперед, високий рівень інноваційного сприйняття у промисловості. Дослідження зарубіжних економістів переконливо свідчать, що основна частина зростання ВВП пов’язана не з капітальними вкладеннями, а з технологічними нововведеннями, з сприйнятливістю економіки до інновацій.

Сучасними формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковальського є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

Фінансова реструктуризації промислового комплексу регіону розглядається в рамках теорії інноваційного розвитку промислових підприємств в регіонах з концентрованою промисловістю. Успіх фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону розглядається в рамках теорії інноваційного розвитку промислових підприємств в регіонах з концентрованою промисловістю. Формування антикризових заходів для регіону має спиратися на такі критерії: оцінку фінансового стану промислового комплексу в регіоні, оцінку конкурентоспроможності продукції промислових підприємств та виробничого потенціалу в складі комплексу, а також оцінку макросереди (визначення фази економічного циклу та спостереження за коливанням ринкової кон`юнктури), розроблену систему термінових заходів для стабілізації роботи промислового комплексу регіону: управління таким комплексом – процес формування та регулювання структури активів та пасивів, яке може забезпечити досягнення стабільного функціонування промислових підприємств у складі комплексу.

Особливий інтерес додають питання теоретико-методологічних аспекті управління реструктуризацією промисловості в регіонах розглядали О.Алимов, О. Амоша, Е. Алаєв, М. Войнаренко, А. Гальчинський, В. Геєць, Н. Герасимчук, В. Голіков, А. Гріньов, М. Данилишин, М. Кизим.

Методологію таких процесів розробили О. Алимов, І. Алексєєв, І. Булєєв, Б. Буркинський, В. Гончаров, В. Гриньова, Б. Данилишин, С. Єрохін, В. Захарченко, І. Лукінов, Ю. Пащенко, Л. Чернюк, В. Чижова, А. Чухно, В. Прушківський.

Фінансова реструктуризація промислового комплексу в регіоні іноді ״примушує״ промислові підприємства знижувати або активізувати інвестиційну діяльність. Вагомий внесок у вивченні проблем інвестиційних процесів, як на національному рівні, так і на рівні окремих регіонів зробили такі вітчизняні науковці: О.Амоша, Ю.Бажал, І.Бланк, Є.Бойко, В.Геєць, А.Гойко, Б.Губський, М.Долішній, В.Дубровський, А.Загородній, С.Злупко.

Н. Волошанюк дослідила фінансові домінанти реструктуризації підприємств в Україні та розробила особливі методичні положення та практичні рекомендацій щодо підвищення ефективності фінансової реструктуризації промислових підприємств. Недослідженими залишаються умови формування управління фінансовою реструктуризацією промислового комплексу регіону.

Під фінансовою реструктуризацією підприємства запропоновано розуміти комплекс фінансово-економічних заходів, спрямованих на оновлення фінансової структури підприємства та системи управління фінансами з метою збільшення ринкової вартості компанії на основі удосконалення фінансово-економічних відносин підприємства та ефективного використання потенціалу синергії.

Проте недослідженими залишаються питання аналізу формування та використання фінансової реструктуризації промислового комплексу в регіонах: визначення залежності економіки регіону з концентрованою промисловістю від макросереди; формування та упорядкування фінансових потоків між промисловими підприємствами та їх відносини з банками в скрутній економічній ситуації з метою запобігання стадії банкрутства та створення уніфікованої методики для визначення рівня комплексності промислових регіонів з метою прогнозу та проведення системи заходів для стабільного функціонування промислового комплексу регіону.

Сучасна економіка потребує подальшого розвитку системи заходів фінансової реструктуризації промислового комплексу в регіоні та особливої системи управління регіональною економікою промисловості. Як зазначено вітчизняними науковцями саме регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо- та мікрорівнях. Найскладнішим вчені-економісти вбачають державний комплекс, де макрорайон у межах України – це система, у складі якої функціонують ТВК декількох адміністративних областей, а будь-яка адміністративна область розглядається як мезорайон, який поділяється на мікрорайони. Таким чином, як зазначають вчені, крім комплексів у межах адміністративних областей виділяють ще міжгалузеві утворення (рис. 1) декількох областей (міжобласні).

 

Рис.1 Схема державного комплексу як системи, у складі якої функціонують ТВК, мезорайони (які поділяються на мікрорайони) з міжгалузевимим утвореннями декількох областей.

 

Складні схеми фінансових відносин різних підприємств в регіоні потребують особливого комплексного підходу.

Особливості фінансової реструктуризації підприємств, які входять до складу регіонального комплексу, полягають у необхідності організації активів, пасивів та фінансових потоків.

На думку вчених, інноваційна реструктуризація промисловості регіону має виправити деформації регіональної структури промислового комплексу і забезпечити збалансоване відтворення виробничого, економічного, природно-ресурсного, соціального потенціалів, локалізованих на його території.

 

 

Рис. 2. Особливості необхідного впровадження дій з боку фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону

 

Обов`язковою умовою в оцінці фінансового стану промислового комплексу є визначення стану макросереди: в авторській методиці відображає таке положення модель стабілізаційних заходів для функціонування промислових підприємств в особливих умовах (рис.3); виділення особливостей формування та розвитку самої фінансової реструктуризації промислового комплексу.

Модель демонструє вплив фінансової реструктуризації на економіку промислового комплексу та висвітлює головні завдання з урахуванням теорії циклічності:

- стабілізація роботи взаємопов`язаних підприємств (уникнення ״провалу״ (дна, банкрутсва));

- генерування капіталу для впровадження інвестицій;

- підйом економіки підприємств промислового комплексу за рахунок появи інноваційної продукції.

 

Рис.3. Модель для визначення заходів фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону в особливій економічній ситуації.

 

Надзвичайно актуальною проблемою сучасної економіки є врахування при аналізі та прогнозуванні розвитку та розміщенні продуктивних сил двох загальних законів: загальної теорії систем і циклічності розвитку явищ, об`єктів, процесів. Основний сенс закону циклічності розвитку (рис.3) полягає у ״повторюваності״ подібної ситуації через певні проміжки часу.

Таким чином, слід зазначити, що в сучасній економічній системі фінансова реструктуризація промислового комплексу регіону носить перманентний характер та ״відслідковує״ періоди, згідно із законом циклічності, необхідного втручання в економіку промислових підприємств з метою їх стабілізації (уникнення провалу, дна). Мета промислового комплексу регіону направлена на ефективне структурне управління не тільки підприємствами, що створюють промислові регіональні комплекси, а й на підвищення коефіцієнта ефективності та розвитку цілої галузі.

Важливими завданнями фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону є:

1) комплексна діагностика стану промислових підприємств-суміжників, аналіз фінансових відношень між підприємствами;

2) стабілізаційні заходи для ״виживання״ промислових підприємств в кризовий період;

3) перебудова фінансових бізнес-процесів на базі реінжинірингу та введення інноваційних змін в організаційно-фінансовій структурі управління та оцінки ефективності її результатів.

В умовах сьогодення при існуванні посткризових явищ також підсилюється залежність між розвитком промислового комплексу, наявністю сировини та паливних ресурсів та підвищується потреба в фінансовому оздоровленні промислових підприємств, врегулюванні заборгованості між ними та врегулюванні їх відносин з банками – що дає можливість упорядкувати структуру балансу з різних боків. До того ж, як зазначено вітчизняним науковцями, залежно від характеру взаємного поєднання галузей промисловості, внутрігалузевих і міжгалузевих зв`язків виділяють прості та складні комплекси. Якщо галузі розвиваються відособлено,то не мають між собою тісних виробничих зв`язків, але розміщені в одному районі, то вони можуть використовувати для виробничих потреб трудові ресурси, енергетичну базу, транспорт, комунікації, тоді врегулювання відношень носить особливий характер.

Для промисловості регіону характерний високий рівень спеціалізації.

Таким чинном, прості комплекси можуть перетворитися на складні утворення, якщо в їх складі інтенсивно розвиваються нові підприємства, які виникають в результаті зближення кооперативних виробництв. Нові підприємства завжди прагнуть до нової (оновленої) продукції та потребують інвестиційних вкладень.

На підставі дослідження, ми можемо констатувати як факт, що сьогодні в економіці більшості країн світу провідну роль відіграють не окремі суб`єкти господарювання, а їх об`єднання, або, навпаки, їх розподіл. Вони сприяють вирішенню найбільш суттєвих проблем розвитку економічних систем, забезпечують мобілізацію необхідних фінансових ресурсів, знижують ризик ведення бізнесу, підвищують рівень інноваційної складової інвестицій, сприяють реалізації нових технологій та науково-технічних досліджень, розвитку й підвищенню якісних характеристик матеріальної бази національної економіки та багатьох інших важливих завдань.

Підтверджує таку думку Н. Волошанюк, де до зовнішньої реструктуризації ми відносимо заходи з реорганізації компанії (корпоративна реструктуризація), − реорганізація, спрямована на розукрупнення. Щодо поняття «реорганізація», то як приклад, наведемо визначення Отенка І.П. та Москаленка Н.А.: „реорганізація – це зміна структури та функціонування організації, яка викликана потребою у підвищенні ефективності або зміною цілей організації”. Разом з реструктуризацією підприємства досить часто використовуються терміни „реорганізація”, „реінжиніринг” чи „реформування підприємств”. Так, А. Ковальов обґрунтовує, що поряд з реорганізацією, поняття реструктуризація охоплює також санацію, трансформацію, реінжиніринг, адаптацію, реформування.

Проте сутність фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону полягає у реогрганізації структури активів та капіталу між підприємствами.

Реорганізація є першим етапом будь-якого виду реструктуризації або підготовкою до реструктуризації фінансової.

При наявності значної кількості методів оцінки фінансових потоків вони дають різні результати, тому особливо важливими є застосування такого методологічного підходу, який би створював засади для розробки адекватної методики оцінки фінансових потоків при цьому

необхідним є вирішення низки питань:

- класифікація фінансових потоків з прив’язкою до форм фінансової звітності

підприємства;

- врахування фактора інфляції, що є особливо важливими в умовах трансформаційної економіки;

- визначення системи оцінок для кількісної та якісної характеристик фінансових потоків.

Промисловий комплекс регіону, якщо буде мати достатній рівень платоспроможності, то має більше шансів притягнути позикові ресурси. Необхідно постійно удосконалювати процес управління оборотним капіталом, упорядкування активів.

Завданнями сучасної економіки, по-перше, є стабілізація роботи підприємств промислового комплексу в кризовий період, проте такий підхід має вплив й на підвищення ефективності провідної галузі, тому завданнями фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону є вирішення таких проблем: визначення часу та стану макросереди (визначення фази циклу: коли занепад, або найбільш сприятливі умови активізації торгівлі промисловою продукцією, ступінь доцільності створення інвестиційного клімату та впровадження інновацій), пошук додаткових конкурентних переваг і, відповідно, джерел поповнення капіталу, де існують зв`язки внутрішньогалузевих та (частіше) міжгалузевих відносин між промисловими підприємствами в промислових регіонах.

На сучасному етапі економічного розвитку важливе значення відводиться системі управління фінансовою діяльністю підприємства, де від ефективності її організації залежить формування необхідного обсягу фінансових ресурсів, що потрібні для здійснення виробничо-господарської та фінансової діяльності підприємств.

 

 

 

 

Рис.4 Фінансова реструктуризація та її зв`язок з реорганізацією реінжинірингом та фінансово-промисловими групами.

 

Доречним виділяти містоутворюючі промислові підприємства та оцінювати показники платоспроможності кожного такого підприємства. Співставлення результатів показників платоспроможності між декількома регіональними промисловими комплексами показує наявність грошових коштів і виокремлює промисловий комплекс з найвищою платоспроможністю.

Отже, платоспроможність промислового комплексу регіону визначається за допомогою показників платоспроможності кожного промислового підприємства, де підприємства різних галузей вступають у взаємозв`язки, що призводить до формування виробничо-територіальних утворень – промислових комплексів.

В умовах сьогодення завдяки прискореному розвитку науково-технічного прогресу та постійної нестачі фінансових ресурсів фінансова реструктуризація промислового комплексу регіону відіграє роль каталізатора у розв`язанні проблем внутрігалузевих та міжгалузевих виробничих зв`язків, які приводять до виробничо-територіальних утворень; таким чином, визначення рівня комплексності та детальний аналіз промислових підприємств відіграє значну роль у збереженні капіталів та упорядкуванні фінансових потоків.

Об`єднання фінансово-промислових груп відбувається такими шляхами:

- поділ великого підприємства;

- відгалуження дочірніх філіалів;

- злиття або поглинання;

- добровільне об `єднання промислових підприємств навколо великих банків.

Таким чином, структура активів та капіталу потребує значних змін та трансформується в фінансових потоках.

 

 

Таблиця 1

Схема формування та визначення показників платоспроможності підприємств промислового комплексу регіону

Коефіцієнт абсолютної ліквідності	Співвідношення грошових коштів та цінних паперів (ліквідні кошти) до короткострокової кредиторської заборгованості	Визначає, яку частину короткострокових пасивів одночасно можливо погасити
Коефіцієнт ліквідності уточнений	Співвідношення суми ліквідних коштів, короткострокових фінансових вкладень та дебіторської заборгованості до короткострокових пасивів	Визначає частину поточних зобов`язань, яка може бути погашена ліквідними коштами та очікуваними надходженнями від дебіторів
Коефіцієнт швидкої ліквідності	Визначає співвідношення суми швидко ліквідних активів та термінових боргів	Визначає, скільки одиниць найбільш ліквідних
Коефіцієнт маневреності	Визначає відношення вільних обігових коштів до власного капіталу	Визначає частку вільних оборотних коштів, яка міститься у власному капіталі (у випадку зростання обігових коштів та зменшення вільних, джерелами поповнення оборотних коштів стають позичені).
Коефіцієнт поточної заборгованості	Визначає відношення поточної кредиторської заборгованості до дебіторської

 

По-перше, визначення рівня комплексності допомагає з`ясувати, в якому стані перебуває виробництво промислової продукції в окремих промислових регіонах:

,

де Крк − коефіцієнт рівня комплексності;

Т – зарплата;

Ф – амортизація;

ін.− інші затрати;

С – сировина;

П – комплектуючі (напівфабрикати).

Щоб визначити найвищий рівень комплексності, необхідно використовувати (табл. 2) такий метод:

Таблиця №2

Розрахунок рівня комплексності галузей промисловості у промисловому районі

Структура затрат на виробництво, %
галузі	Сировина	комплектуючі вироби	Амортизація	зарплата	інші витрати	сумарні затрати	коефіцієнт рівня комплексності
№	С	П	Ф	Т	ін.	∑	Крк
							2,3
							1,2
							0,4

 

За наведеними розрахунками видно, що найвищий рівень комплексності має перша галузь (2,3), а найнижчий – третя (0,4).

По-друге, необхідно провести групування за рівнем комплексності промислових районів і вузлів та, порівнюючи вартість затрат на сировину та напівфабрикати з вартістю затрат на їх обробку в різних районах і промислових вузлах, можна визначити, які з них мають високий, середній та низький рівень комплексності.

Таким чином, проведене дослідження ефективності формування та використання фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону дає підстави стверджувати, що рівень формування та економії фінансових ресурсів та рівень їх використання з боку комплексного підходу є дуже низьким. Вказана проблема може бути успішно розв’язана шляхом методичного визначення таких аспектів:

а) визначення стану макросереди: в авторській методиці відображає таке положення модель стабілізаційних заходів фінансової реструктуризації промислових комплексів в особливих умовах;

б) виділення ״домінантного״ промислового регіону, шляхом визначення рівня комплексності в досліджених регіонах (визначення рівня комплексності допомагає з`ясувати, в якому стані перебуває виробництво промислової продукції в окремих промислових регіонах);

в) створення схеми формування та визначення показників платоспроможності підприємств промислового комплексу регіону.

Об`єднання таких аспектів сприяють вирішенню суттєвих проблем розвитку фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону, забезпечують мобілізацію необхідних фінансових ресурсів, підвищують рівень інноваційної складової інвестицій та потребують подальшого вивчення та розробки динамічної моделі фінансової реструктуризації промислового комплексу регіону.