Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.



Основа кожної держави - це населення, люди, які є її громадянами, носіями державного суверенітету. Розвиток держави неможливий без наявності певної кількості населення, наявності його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробни­чої та духовної культури. У міжнародному праві населення ви­значається як стійка та самовідтворювальна сукупність людей, що перебувають у межах даної держави і належать до її юрисдикції. Населення становить частину ландшафтної оболонки Землі - так звану антропосферу. Населення країни об'єднує її громадян, іноземців з тривалим терміном проживання в цій країні, осіб з подвійним громадянством та тих, хто не має громадянства. В Україні інститут подвійного громадянства ще не запроваджений.

Населення є активною продуктивною силою, яка своєю діяль­ністю продукує виробництво матеріальних та духовних благ і по­слуг, як засобів свого існування, і одночасно виступає основним споживачем продуктів людської праці, які забезпечують його життєдіяльність. Таким чином, населення відіграє у виробництві по­двійну роль: і споживача, і виробника матеріальних благ та послуг, тим самим формуючи споживчий ринок та ринок праці. В основі процесу праці, як головного в суспільному розвитку, лежить взає­модія людини і природи, у якій людина відіграє основну роль.

Саме забезпечення нормальних умов життєдіяльності насе­лення, сприяння всебічному розвитку особистості в контексті де­мократизації суспільного життя є (чи має бути) основною метою функціонування будь-якої держави. Такий антропоцентричний підхід поступово окреслювався в ході розвитку продуктивних сил та сходження людства щаблями цивілізаційного розвитку. Най­більш чітко він почав проявлятися наприкінці XX століття. Це яскраво відбилося в ухваленні 179 країнами світу загальнолюдсь­кої Концепції стійкого розвитку та у проведеній ООН класифіка­ції країн за рівнем людського розвитку; у подальшій розробці у вітчизняній науці ідеї гуманізації суспільного розвитку та формування в подальшому ноосферного суспільства на засадах постіндустріалізму. В Україні і політики, і вчені наголошують на по­требі у побудові ринкової економіки соціального спрямування, тобто економіки, яка б в кінцевому підсумку слугувала людині, її всебічному гармонійному розвитку. І хоча, на жаль, ці ідеї та за­клики у нас мають швидше декларативний характер, однак на світовому рівні серед складових висхідного економічного розвитку на перший план уже вийшли, відтіснивши природні, інтелек­туальні та інформаційні ресурси.

Населення є природною основою трудових ресурсів - прові­дною складовою продуктивних сил та головного фактора виробництва.

Чисельність населення впливає на формування контингенту трудових ресурсів. Від цього залежать обсяги фінансових ресурсів Для соціального забезпечення, споживчий попит на товари народно­го споживання, склад та потужність соціальної інфраструктури.

Природне відтворення населення характеризується такими показниками як:

1. Народжуваність - це загальна кількість народжених на певній території за певний проміжок часу. Коефіцієнт народжуваності - це кількість народжених за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

n , де

Н - загальна кількість народжених;

N - загальна кількість жителів країни.

2. Смертність - це загальна кількість померлих на певній території за певний проміжок часу. Коефіцієнт смертності - це кількість померлих за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

c , де

С - загальна кількість померлих.

Продовжує залишатись високою дитяча смертність - 12,6%о. Це один з найгірших показників у Європі, хоч за останні три роки він зменшився і приблизно дорівнює показнику початку 90-х років.

3. Природний приріст - збільшення чисельності жителів певної території за певний проміжок часу. Такий приріст називають загальним і визначають у абсолютних та відносних показниках. Абсолютний показник приросту визначається як різниця між кількістю населення певної території на кінець і початок досліджуваного періоду. Відносний показник приросту населення може визначатися у темпах приросту (відношення абсолютної величини приросту до загальної кількості населення на початку досліджуваного періоду і вимірюється у відсотках) або показується через різні коефіцієнти.

пп

 

Природний приріст населення визначається алгебраїчною різницею між чисельністю народжених і померлих на певній території за певний проміжок часу. Починаючи з 1991 року показники природного приросту перейшли нульову відмітку і стали від'ємними, тобто щороку в країні помирає більше людей, ніж народжується.

Територіальні відмінності в показниках природного приросту пояснюються історичними, соціально-економічними факторами розвитку окремих регіонів країни. В майбутньому показник природного приросту буде знижуватись, за рахунок збільшення коефіцієнтів смертності (раніше це відбувалось за рахунок зниження народжуваності).

Описані тенденції про перебіг народжуваності, смертності, природного приросту доводять про існування демографічної кризи в Україні, яку поглиблює і доповнює погіршення якості життя населення (скорочення тривалості життя, якість харчування, здоров'я і т.д.). Так, очікувана тривалість життя в Україні скоротилася з 71 року (66 у чоловіків і 74 у жінок) в 1985-1986 роках до 67 років (62 у чоловіків та 73 у жінок) в 1997-1998 роках.

В Україні існують досить значні внутрішні територіальні відмінності в показниках природного відтворення населення. Серед причин, що зумовлюють такі відмінності доцільно назвати рівень соціально-економічного розвитку регіону, вікову структуру його населення, рівень урбанізації, територіально-етнічні традиції, рівень розвитку сфери послуг. Для виявлення та вивчення територіальних відмінностей в процесах природного руху населення, встановлення нових тенденцій та залежностей доцільно застосовувати методику аналізу територіальної диференціації цих процесів. Застосування такої методики з використанням статистичних даних на 1.01.2005 року дало наступні результати.

Загалом, в західних регіонах співпадають високі показники народжуваності з низькими показниками смертності, в центральних та північно-східних регіонах низькі показники народжуваності "накладаються" на високі показники смертності населения. Такі особливості зумовлюють ще більші територіальні відмінності в показниках природного приросту населення (Кпп), особливістю якого є те, що для переважної більшості областей він має від'ємне значення. Це означає, що населении в результаті природного руху зменшується.

Зміни, що проходять у природному русі населення України, негативно відображаються на сучасній віковій структурі її жителів. Відбувається „старіння” нації: середній вік населення України - 36,7 років. Відбувається процес зменшення молодих вікових груп та збільшення питомої ваги людей похилого віку.

Працездатне населення складає 56,1% від загальної кількості населення в Україні, молодше працездатного - 23,2%. Існує різниця в цих показниках між міським та сільським населенням. У віці молодше працездатного вона незначна (20,2% в міському населенні і 21,6% в сільському). Міського населення а працездатному віці 59,5%, сільського - 49,1%. Питома вага осіб старше працездатного віку в сільському населенні більша ніж в міському і складає відповідно 29,3% і 20,3%.

Згідно шкали Е. Россета, можна відмітити, що Україна знаходиться в стадії демографічної старості. Як правило, молоде покоління з більшою питомою вагою в працездатному віці проживає в урбанізованих, індустріально розвинутих областях.

У віковій структурі населення особливо неблагополучна ситуація склалась у сільській місцевості, де частка осіб у працездатному віці майже на 10% нижче, ніж у міській. В деяких областях питома вага населення пенсійного віку в селах перевищує 30% і навіть 50% (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

Тенденція збільшення у віковій структурі населення абсолютної чисельності і питомої ваги осіб похилого віку є наслідком зміни режиму відтворення населення, зокрема в результаті зниження народжуваності.

Статева структура є важливою демографічною характеристикою населення. Від відношення чоловіків і жінок по різних вікових групах залежить можливість вступу до шлюбу, і як наслідок - рівень народжуваності. Диспропорція статей в Україні поступово скорочується.

В 1989 році на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, в 2001 році - 872 чоловіків. Спостерігаються певні територіальні відмінності і співвідношенні жінок і чоловіків.

Українці переважають скрізь, за виключенням Криму, де переважає російське населення (67%). В Криму, в результаті міграції, проживає 83% кримських татар.

Все це є наслідком історичного формування території України та особливостями її економічного розвитку. В результаті особливостей історичного розвитку склались етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки.

Внаслідок постійного міграційного притоку (в першу чергу з "гарячих точок") в Україні збільшилась чисельність населення некорінних національностей: азербайджанців, вірмен, грузинів, казахів, курдів, чеченців.

Значна частина українців - понад 10 млн. чоловік проживає за межами України. Найбільше їх в країнах близького зарубіжжя - в Росії (3,5 млн. чол.), в Казахстані (близько 1 млн. чол.), а Молдові (біля 500 тис. чол.). В США та Канаді понад 2 млн. українців. Ще біля 2 млн. проживає в Австралії та країнах Південної Америки (Аргентині, Бразилії та ін.).

Підкреслимо, що розселення населення є досить динамічним процесом, що характеризується територіальним поширенням та концентрацією населення. утворенням форм територіального зосередження проживання людей та взаємодію цих форм, співвідношенням видів та типів поселень, функціонуванням територіальних систем розселення. Вивчення розселення населення має важливе значення в контексті розміщення продуктивних сил, бо саме розселення є одним з головних факторів, який у великій мірі визначає характер та ефективність розміщення матеріального виробництва; є визначальним фактором розміщення сфери послуг; є похідним від характеру розміщення природно-ресурсного потенціалу; є своєрідним індикатором рівня соціально-економічного розвитку та структури господарства країни (території). Основними характеристиками процесу розселення є територіальна густота населення, урбанізація, ефективність територіальних систем розселення.

Густота (щільність) населення визначається за допомогою відповідного показника:

N , де

P N — показник густоти населення;

N - чисельність постійних жителів певної території;

S - площа території, для якої розраховується показник.

Внутрішні територіальні відмінності показника урбанізації в Україні зумовлені, насамперед, рівнем розвитку і структурою промислового виробництва, а також структурою природно-ресурсного потенціалу та національно-історичними особливостями регіонів. Високим рівнем урбанізації виділяються регіони з потужним промисловим виробництвом, як правило на чолі з містами-мільйонерами. Найбільший показник урбанізації має Донецька область (90,3%), найменший - Закарпатська область (37,0%).

Характерною ознакою урбанізації є утворення міських агломерацій (від лат. agglomerare - приєднувати) - скупчення в багатьох випадках - злиття міських населень, територіально наближених, що об'єднується в одне ціле в результаті інтенсивних господарських, трудових, культурно-побутових зв'язків. Однією з визначальних рис агломерацій є маятникові міграції (насамперед, трудові) людей. Найбільшими міськими агломераціями в Україні є Київська, Харківська, Одеська, Львівська (моноцентричні), Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакієвська та ін.

Зазначимо, що в залежності від причин виникнення та функцій Ф. Заставний виділяє в Україні чотири основних типи міст:

1.міста, що виникли на інтенсивних транспортних шляхах та їх перетинах:річкових (Київ, Дніпропетровська, Черкаси, Запоріжжя та ін.); морських (Одеса,Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та ін.), сухопутних (Рівне, Ужгород, Чернівці,Конотоп, Бахмач, Лозова, Житомир, Ніжин та ін.).

2.міста, що виникли як центри добувної промисловості (Донецьк, Кривий ,Ріг, Марганець, Калуш та ін).

3.міста-курорти (Ялта, Феодосія, Трускавець, Миргород).

4.міста-центри оборонного значення (Севастополь, Керч та ін.).

Досить динамічно змінюється сільське розселення України, що зумовлено,насамперед, зменшенням чисельності сільського населення. Панівною тенденцією зменшення загальної кількості сільських поселень. Найбільш виявився цей процес областях північного та центрального Лівобережжя, Донбасу та Півдня України, і той же час в західних та центрально-західних регіонах таке скорочення було незначним. Ці відмінності пояснюються різкою інтенсивністю відтоку сільського населення в міста, різницею в середній людності поселень та етнічними традиціями. В динаміці сільського розселення виявляються наступні тенденції (Ф.Заставний 1994р.): по-перше, зменшується людність абсолютної більшості сіл як за рахунок міграцій, так і за рахунок природного зменшення; по-друге, існують значні територіальні (між областями) відмінності у величині сіл - в центрально-східному Лівобережжі переважають дрібноселені форми, в Правобережжі крупноселенні форми; по-третє, спостерігаються територіальні відмінності в густоті сільського населення - порівняно висока його густота в Карпатському регіоні, найнижча - в Донбасі, центрально-південних областях та в північно-поліських районах.

Однією з головних форм територіального зосередження населення є територіальні системи розселення - сукупність взаємозв'язаних (в результаті виробничо-господарських, адміністративно-управлінських, соціально-обслуговуючих зв'язків) поселень в межах відносно цілісної території. В системі розселення виділяється своїми функціями та людністю "центральне" поселення до якого тяжіють підпорядковані йому поселення. Достатньо сформованими в Україні є регіональні (міжобласні) системи розселення - Центральна (Київ), Західна (Львів), Північно-Східна (Харків), Південна (Одеса), Подільська (Вінниця); обласні системи на чолі з адміністративними центрами областей; локальні (міжрайонні); низові на чолі з адміністративними центрами низових районів; місцеві та елементарні.

До трудових ресурсів певної території (країни, регіону) відносять ту частину населення, яка має необхідний для трудової діяльності освітній, професійно-кваліфікаційний рівень, фізичний розвиток і стан здоров'я. Одним з основних критеріїв визначення трудоресурсного потенціалу виступає віковий ценз, за яким все населення території поділяється на три групи: молодше працездатного віку (діти, юнаки та дівчата віком до 16 років), працездатного віку (чоловіки у віці до 59 років і жінки у віці до 54 років включно) та старше працездатного віку (пенсіонери). Особливу групу непрацездатного населення становлять інваліди І та II груп.

Слід мати на увазі, що загальні оцінки трудових ресурсів дають уяву лише про можливості окремих територій і повинні розглядатися як одна з категорій якісної характеристики населення. З позицій економічних на передній плай виступає аналіз зайнятості населення у народному господарстві.

Тенденція до скорочення зайнятості населення (насамперед населення, зайнятого у сфері економіки) породила в Україні принципово нове явище -безробіття. Масове безробіття, як соціальне явище, в Україні фіксується лише з початку 90-х років і пов'язується з переходом на рейки ринкової економіки. Разом з тим і сьогодні ми не повністю звільнилися від менталітету епохи авторитаризму. Яскравим свідченням цього є суттєві відмінності у підходах до визначення безробіття в Україні та у світовому співтоваристві.

В усіх випадках кількісним показником цього явища виступає рівень безробіття, тобто виражене у відсотках відношення числа безробітних до кількості економічно активного населення (або до чисельності населення працездатного віку). Саме цей критерій дозволяє наочно переконатися в існуванні істотної відмінності між згаданими вище підходами до оцінки безробіття за українською і міжнародною методиками: якщо за першою рівень безробіття в цілому по Україні у 2000 р. становив 3,7%, то за другою він у цьому ж році становив 11,3% (в обох випадках кількість безробітних порівнювалася з чисельністю економічно активного населення працездатного віку). Яскраво проявляються відмінності двох згаданих методик при регіональному аналізі рівня безробіття.

Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значною мірою сприяло розміщенню на її території цілої низки виробництв, які вимагають підвищеної кваліфікації кадрів, а також формуванню потужної наукової бази, що давно здобула світове визнання. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення, зайнятого в економіці країни.

 

Виробничий потенціал

Висхідний соціально-економічний розвиток країни, її інтег­рування у світовий економічний простір та рейтинг у світі зале­жать від її національного багатства. У найбільш загальному ро­зумінні національне багатство як одна з основних, досить склад­них за змістом категорій суспільного розвитку об'єднує всі мож­ливості, ресурси, засоби, якими володіє країна для цивілізаційного розвитку. Воно включає, з одного боку, іманентно властивий країні, здебільшого природний потенціал, з іншого - усі матеріа­льні і нематеріальні ресурси, напрацьовані її населенням протя­гом століть. У зарубіжній літературі в останні роки використову­ється в цьому контексті узагальнене поняття "капітал", який склада­ється, на думку західних учених, із чотирьох основних складових: людського, природного, фінансового і матеріального капіталу. У лі­тературі найчастіше йдеться про економічний, народногосподарсь­кий, виробничий, науково-технічний потенціали. Іноді ці терміни використовуються як синоніми.

Термін "потенціал" походить із латинської мови і трактуєть­ся як сила, потужність. У Великій науковій енциклопедії розгля­дається поняття "потенціал суспільства", який визначається як його можливості щодо використання у певній сфері для досяг­нення мети.

Безперечно, основу національного багатства країни становить людський та економічний потенціал, які в певній частині - щодо трудових ресурсів - збігаються. Необхідно зазначити, що саме від потужності економічного потенціалу значною мірою за­лежить і вирішення соціальних, екологічних та інших проблем, економічна незалежність держави, підсилення її міці та міжнаро­дний рейтинг.

Загальновизнаного тлумачення поняття "економічний поте­нціал" у вітчизняній літературі немає. Значною мірою це поясню­ється тим, що це - складна за змістом, поліструктурна, історично зумовлена категорія. Вона відбиває всі можливості економіки держави, які можуть бути використані для потреб суспільства та його цивілізаційного розвитку. В Енциклопедії економіста зазна­чено, що економічний потенціал відображає можливості і ресур­си держави, які можуть бути використані для потреб суспільства. На нашу думку, у більш розширеному розумінні ця наукова кате­горія відображає економічну могутність країни, досягнутий рі­вень розвитку продуктивних сил, обсяги економічної складової національного багатства і можливості його зростання.

У своєму складі економічний потенціал об'єднує: трудо- і природоресурсний потенціал (у його використовуваній частці), фінансовий, зокрема податковий та інвестиційний, виробничий, науково-технічний, інформаційний потенціал сфери послуг.

Базою економічного потенціалу є виробничий потенціал (ВП). Саме у виробництві виготовляються продукція та послуги Для задоволення потреб суспільства. Але функції виробничої сфери значно ширші - тут формується сфера зайнятості, напра­цьовуються фінансові ресурси, закладаються основи матеріально­го добробуту населення, формується база оподаткування, а отже, і грошові надходження в бюджети всіх рівнів.

Як економічна категорія, "виробничий потенціал" також не має чіткого і повного визначення. Досі серед дослідників немає єдиної думки щодо його змісту та структури. У центрі уваги віт­чизняної наукової думки ця категорія перебуває, починаючи із 70-х років минулого століття. У 70-80 рр. багато вчених розгля­дали виробничий потенціал як синтетичний показник рівня розвитку економіки чи спроможності виробляти продукцію вироб­ничою системою (підприємством) [15, 22]. При цьому його ото­тожнюють із масштабами виробництва суспільного продукту та національного доходу. Вважаємо, що за такого підходу до уваги брали не потенційні виробничі можливості країни (чи підприємс­тва), а лише їх реалізовану частину.

Більш ефективним ми вважаємо ресурсний підхід до визна­чення цієї складної економічної категорії. Одним із перших при визначенні цієї категорії застосував ресурсний підхід А.І. Анчи-шкін. Він розглядав виробничий потенціал як набір ресурсів, які беруть участь у процесі виробництва. Потрібно зазначити, що вчені, виходячи із ресурсного підходу, притримуються різних по­зицій щодо визначення виробничого потенціалу. Деякі з них, зок­рема Іванов М.І., розглядають його як сукупність ресурсів без урахування їхньої участі у процесі виробництва [22]. Ми вважає­мо, що більш коректним є визначення виробничого потенціалу як сукупності взаємопов'язаних у виробничо-технологічному процесі ресурсів (чи факторів). Виробничий потенціал, за Е.Б. Фігурновим [62] - це ресурси виробництва (у їх кількісних та якісних парамет­рах), які визначають максимальні можливості суспільства щодо ви­робництва матеріальних благ у кожний даний момент. Узагальнюю­чи існуючі стосовно цього поняття погляди, вважаємо, що він відби­ває можливості виробництва щодо створення матеріальних благ і послуг, нагромадження фінансового капіталу та забезпечення соціа­льно-економічного зростання країни чи її регіонів.

Досить по-різному трактується у наукових публікаціях і склад виробничого потенціалу. У найбільш звуженому варіанті до ВП відносять основні фонди та залучені в господарський обіг трудові і природні ресурси. У найбільш розширеному розумінні ВП об'єднує системи збору, обробки і переміщення інформації, енергоємності, науково-технічний потенціал, досвід господарю­вання. Зазначимо, що у спеціальній літературі в останні роки час­то вживається поряд з терміном "ресурси" термін "'фактори виробництва". При всіх розбіжностях, наявних у спеціальній науковій літературі щодо визначення ВП, можна зробити із певністю ви­сновок щодо змісту цієї важливої у суспільному розвитку категорії. Виробничий потенціал країни відображає не тільки вже задіяні ресурси чи фактори виробництва, але і його можливості, спроможність щодо вирішення стратегічних завдань по виробни­цтву найрізноманітнішої продукції та послуг, забезпечення пев­ного ступеня конкурентоспроможності національної економіки, ефективної участі в міжнародному поділі праці та соціально-економічному зростанні держави в цілому. Таким чином, вироб­ничий потенціал являє собою як уже існуючу результуючу сис­тему економічних елементів (об'єктів) та їхні відносин, так і пев­ну потенційну, ще не задіяну сукупність факторів виробництва (чи його ресурсів). Співвідношення вже існуючої та потенційної частин ВП указує на рівень ефективності його використання, на досконалість економічної системи країни.

Структура виробничого потенціалу.Структура виробничого потенціалу відображає склад і спів­відношення основних його ланок. Ураховуючи характер впливу ВП на процеси державного розвитку, можна розділити ВП на дві, досить різні за своїм змістом та сутністю узагальнені складові:

1) матеріально виражену, яка об'єднує основні ресурси (фа­ктори) виробництва;

2) складову, що відбиває структурно-технологічні аспекти розвитку виробництва: прогресивність галузевої структури, пере­важання вторинного або третинного і четвертинного секторів економіки у їхній виробничій частині, досконалість технологій, задіяних у виробництві, тощо.

Зважаючи на поліструктурність виробничого потенціалу, як складної економічної системи, його дослідження проводяться у трьох основних аспектах: ресурсному, галузевому, територіаль­ному. Ресурсний аспект передбачає структуризацію виробничого потенціалу на основні фактори, чи ресурси виробництва: робочу силу (трудові ресурси), предмети праці, основні виробничі фонди (як засоби праці), інформаційну та інноваційну складові тощо. Звичайно, провідне місце у виробництві належить робочій силі.

Трудові ресурси, їхній професійний та кваліфікаційний рівень, вікова структура відіграють провідну роль у формуванні вироб­ничого потенціалу. Значення людського фактора зростає на су­часному етапі розвитку України.

Предмети праці - це здебільшого сировина чи задіяні в гос­подарстві природні ресурси (мінеральні, земельні, лісові, водні), від якості і собівартості яких багато в чому залежить прибутко­вість не тільки видобувних, але й відповідних переробних під­приємств. Ця складова відіграє велику системоформуючу роль, яка у міру розвитку продуктивних сил суттєво зменшується, по-ступаючись нині інформаційним та інтелектуальним ресурсам.

Важливим елементом ВП виступають основні виробничі фонди (як активні, так і пасивні). Вони являють собою матеріаль­но-технічну базу виробництва, від техніко-технологічного рівня якої багато в чому залежать виробничі потужності підприємств, їхня рентабельність, конкурентоспроможність продукції. З підви­щенням технічного рівня основних фондів зростає потужність ВП країни, галузі, регіону, підприємства, а з удосконаленням задіяних технологій, управлінсько-організаційної структури, активізацією інноваційної, маркетингової та зовнішньоекономічної діяльності зростає ефективність використання виробничого потенціалу.

Як бачимо, ВП певною своєю частиною подібний до проду­ктивних сил, що об'єднують трудові ресурси та засоби виробниц­тва у складі засобів і предметів праці. Одночасно виробничий по­тенціал охоплює і реалізовані, і не реалізовані можливості розви­тку матеріальної сфери, що є у країні, а продуктивні сили відби­вають лише задіяну частину ("діючий" ВП). Крім того, продукти­вні сили, за визначенням багатьох учених, на відміну від ВП, включають лише активну складову основних виробничих фондів (без споруд, будівель тощо).

Галузевий аспект дослідження структури ВП передбачає виділення галузей - його носіїв та їхніх виробничих потенціалів, а також взаємозв'язків між ними. Виробничий потенціал у його галузевому вимірі (на відміну від ресурсного) має ієрархічно по­будовану структуру, що зображено на рис 8.

 

 

 


Рис 8

1- вп ;

2- потенціал промисловості;

3- потенціал транспорту і зв’язку;

4- потенціал будівельного комплексу;

5- потенціал торгівлі, громадського харчування, заготівлі, матеріально-технічного забезпечення та інших галузей матеріально-технічного виробництва;

6- потенціал важкої промисловості;

7- потенціал комплексу виробництва товарів народного споживання і фери послуг;

8- потенціал ПЕК;

9- потенціал машинобудівного комплексу ;

10- потенціал металургійного комплексу;

11- потенціал хіміко-лісового комплексу;

12- потенціал пошуково-розвідувальної діяльності (розвідка надер);

Науково-технічний потенціал

Науково-технічний прогрес - це характерна ознака і рушійна сила розвитку продуктивних сил. Він проявляється через безперервне вдосконалення, покращення, реформування основних складових продуктивних сил суспільства: людини як суб'єкта праці та засобів виробництва, які об'єднують засоби і предмети праці. Тобто прогрес, який з латинською мовою (progressus) означає успіх (рух уперед), забезпечує поступальний рух людства від нижчих щаблів до вищих, тобто висхідний розвиток.

У науковій літературі немає однозначного визначення поняття „науково-технічний прогрес" (НТП). Здебільшого його трактують як поступальний, взаємопов'язаний розвиток науки і тех­ніки, який зумовлений потребами суспільного виробництва та виступає об'єктивною закономірністю його розвитку [36]. Таким чином, НТП об'єднує як науково-дослідну діяльність, так і впро­вадження її результатів у практику. Провідну роль у НТП відіграє наука. Саме від розвитку її фундаментальних (теоретико-методологічних) та прикладних досліджень залежить удосконалення продуктивних сил. У той же час запровадження наукових досягнень у практику через створення нових засобів праці, технологій, залучення чи створення нових предметів праці залежить від техніко-технологічного розвитку, втілення наукових розробок у практику.

НТП лежить в основі розвитку людства і реалізується як два взаємозумовлені типи: еволюційний та революційний. Еволюцій­ний тип НТП властивий цьому процесу протягом усього існуван­ня людства, а форми його виявлення поступово змінюються від найпростіших (наприклад, кам'яні - дерев'яні - металеві засоби праці) до надзвичайно складних, які супроводжують розвиток су­спільства в постіндустріальних країнах. На цьому найвищому щаблі цивілізаційного розвитку в основі НТП лежать інформати­зація та інтелектуалізація виробництва, розвиток генетичної ін­женерії, біо- та космічних технологій, світових комунікаційних мереж тощо.

Декілька разів протягом історії людства еволюційний по­ступ НТП переривався революційним, який докорінно змінював структуру і пріоритети у продуктивних силах через запроваджен­ня в техніку і технології принципово нових, докорінно відмінних від попередніх досягнень наукової думки.

У наш час НТП завдяки своїй всеосяжності та активності впливає так чи інакше на всі сторони життєдіяльності суспільст­ва. Запровадження результатів НТП лежить в основі так званого інноваційного розвитку економіки. Він найбільш виразно проявляється у розвинених країнах і є однією із важливих передумов структурно-технологічних трансформацій у країнах з перехідною економікою. Інноваційний розвиток сприяє економічному зрос­танню країн, а однією з його ознак є перетворення науки у важливу продуктивну силу. НТП забезпечує впровадження іннова­цій, диверсифікацію структури господарства, впливає на актив­ність інтеграційних міжгалузевих процесів. Саме науково-технічна еволюція виробництва лежить в основі підвищення його конкурентоспроможності завдяки оптимізації організаційної структури, перманентному оновленню засобів виробництва, роз­витку високотехнологічних виробництв та сфери послуг, запровадженню все більш удосконалених технологій, інформатизації виробництва, нарощуванню науково-технічного потенціалу краї­ни та її регіонів. Науково-технічний потенціал об'єднує відповід­ні ресурси та засоби науково-технічної діяльності. До його скла­дових, змістовно відмінних одна від одної, можна віднести:

1. організаційно-управлінську з функціями управління та контролю, планування науково-дослідних та дослідно-конструк­торських робіт, їх фінансування тощо.

2. матеріально-технічну, яка об'єднує наукові заклади та орга­нізації, наукове устаткування, обладнання, експериментальні лабо­раторії, проектно-конструкторські бюро та дослідні заводи тощо.

3. кадрову, яка об'єднує академічні, вузівські, галузеві нау­кові кадри: учених, дослідників, конструкторів, допоміжних нау­ково-технічних працівників.

4.інформаційну, яка надає інформаційне забезпечення нау­кового пошуку та науково-технічної діяльності в цілому та здатна До оперативної обробки та надання користувачам потрібної інфор­мації (статистичні установи, ліцензійно-патентні банки та ін.) [56].

Результатом науково-технічного потенціалу є напрацювання нових знань, зокрема щодо виробництва та вдосконалення організа­ційних форм, технологій, засобів виробництва, розширення його асортименту, а також упровадження цих знань у практику.

Потужність та структура НТП вимірюється як якісними, так і кількісними показниками.

Науково-технічний (науково-технологічний, як інколи його називають) потенціал України характеризує:

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській об­ластях (по 7—5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функ­ціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових уста­нов України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3—2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіо­нах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисель­ність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило ви­никнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаменталь­них і прикладних досліджень у природничих, технічних, гумані­тарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївській до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення за­гальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональ­ному аспекті це — Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші — Хмельницька, Рів­ненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинсь­ка і Кіровоградська області (в межах 5—12 осіб). При цьому про­стежується загальне підвищення якісного складу наукових пра­цівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами док­торів та 13,7 % — кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ — відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим — 3,4 і 16,0, Закарпатська область — 3,2 та 20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить 18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо український показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить вик



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.029 с.)