Сутність потенціалу розвитку регіону і його оцінка. Природно-ресурсний потенціал і природокористування.

Протягом усієї історії існування людство постійно перебу­ває у взаємодії з природним середовищем. Житія людини знач ною мірою визначалося і визначається тим, що вона могла чи зможе "взяти" у природи і використати для задоволення своїх по треб. З розвитком цивілізації люди залучали до використання все нові і нові компоненти природи, потреби людства стрімко зростали і досягли планетарних масштабів. Потрібно зазначити що ступінь використання природних ресурсів визначається не стільки їхніми природними властивостями, скільки соціально-економічними потребами. Досить сказати, що на початку XXI ст. обсяги видобутку корисних копалин перевищили обсяги за весь попе­редній час існування цивілізації. Розвиток НТП збільшує тиск і навантаження на навколишнє середовище.

Зрозуміло, що взаємодія суспільства і природи спрямована у першу чергу саме на використання природно-ресурсного потенціалу. ПРП розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (можуть використовуватися) або враховуються у процесі виробництва та життєдіяльності населення при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. У найбільш узагальненому вигляді ПРП розглядається як сукупність природних умов і природних ресурсів.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, що використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержан­ня сировини, палива, енергії чи продовольства тощо. Крім того, на суспільний розвиток впливають і природні умови. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для жити і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої уча­сті виробничій і невиробничій діяльності людей.

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не тільки природні умови, але й усі вивчені природні ресурси, що склада­ють ПРПІ країни (регіону), оскільки в перспективі за певних умов решта їх теж може бути залучена до народногосподарського обі­гу. Природні ресурси за своєю економічною сутністю є спожив­чим! вартостями, корисність яких, масштаби та способи викори­стання визначаються потребами суспільства та рівнем його еко­номічного розвитку. Таким чином, ПРП, з одного боку, виступає як важлива продуктивна сила суспільства, а з іншого - як важли­вий фактор розміщення і територіальної організації господарства. Наявність потужного ПРП - це завжди стимул для розвитку краї­ни та її продуктивних сил. Але все залежить від стратегії і вико­ристання цього потенціалу. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають ПРП території, який суттєво впливає на розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних дже­рел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські вузли та економічні райони. ПРП здій­снює вплив на ринкову спеціалізацію, місце в територіальному по­ділі праці, міжнародний рейтинг країни. Отже, наявність тих чи ін­ших природних факторів, особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни. Необхідно за­значити, що останнім часом виокремилася така тенденція: ПРП вже не має вирішального значення в суспільному розвитку. Визначено, Що чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим менше він залежить від природно-ресурсного фактора. Провідну роль нині ві­діграють інформаційні та інтелектуальні ресурси. Таким чином, ПРП належить до історично зумовлених категорій, а його струк­тура суттєво змінюється. У зв'язку з розвитком науки і техніки Дедалі більше природних умов отримують економічну оцінку та переходять до розряду природних ресурсів.

Природні ресурси класифікуються як за місцем у природних геосистемах, так і за особливостями їхнього господарського ви­користання. Один із найбільш загальних підходів до їхньої кла­сифікації полягає у поділі всіх природних ресурсів на невичерпні та вичерпні. До невичерпних ресурсів належать ті, що пов'язані з енергією Сонця, внутрішніх глибин Землі, силами гравітації (ене­ргія сонячного проміння, вітру, геотермальна, припливів і відпли­вів, кліматичні ресурси), а також вод Світового океану. Вичерпні ресурси, у свою чергу, поділяються на невідновні (корисні копа­лини, зникаючі види живих організмів) і відновні (водні, ґрунтові, біологічні).

"Природна" класифікація базується на належності при­родних ресурсів до тих чи інших сфер географічної оболонки, при цьому виділяються мінеральні, агрокліматичні, земельні, во­дні, біологічні, зокрема лісові, рекреаційні, ресурси океану, кос­мічні ресурси. За господарським використанням усі ресурси мо­жна поділити на ресурси для виробничої (промисловість, сільське господарство), рекреаційної сфери, галузевого і міжгалузевого, одноразового чи тривалого застосування.

За територіальним розповсюдженням джерел природні ре­сурси поділяються на: локальні, регіональні, національні, глоба­льні (світові).

За рівнем вивченості на: докладно вивчені, виявлені, про­гнозні.

Однією з важливих проблем освоєння природних ресурсів є їхня комплексна оцінка, яка включає: визначення їхніх запасів і якісного складу; вивчення гірничотехнічних та транспортно-географічних умов експлуатації та можливості комплексного ви­користання різних видів ресурсів; урахування ступеня освоєності території, на якій вони розташовані. В останні роки дедалі біль­шого значення набуває потреба у збереженні навколишнього се­редовища при експлуатації природних багатств, урахуванні еко­логічного фактора.

Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки при­родних ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім економічна, тобто здійснюватися у вартісних (грошових) показниках. Це дає змогу оцінити не лише окремі види при­родних ресурсів, але й обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал певних територій. У цьому контексті під ним розумі­ється сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва і предметів споживання, що виражається че­рез їхню споживчу вартість. Таке обчислення ПРП території не включає оцінку природних умов життєдіяльності населення та соціально-економічних функцій природних ландшафтів.

Компонентна структура та методи оцінки ПРП компонентна структура природно-ресурсного потенціалу – це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних). За нею природно-ресурсний потенціал поділяється на мінеральні (паливно-енергетичні, рудні і не рудні), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні (урахуванням сільськогосподарського призначення та характеру ґрунтового покриву), лісові (щорічний приріст деревини), природно-рекреаційні ресурси (території придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку туристичних баз).

Мінеральні ресурси. Для України характерна велика насиченість території кори­сними копалинами, значна концентрація та високий рівень їхньо­го освоєння. Розвідані поклади корисних копалин, запаси яких освоюються або можуть бути освоєні на даному рівні розвитку про­дуктивних сил, визначаються як мінеральні (за деякими авторами -"мінерально-сировинні" ресурси. Мінеральні ресурси України хара­ктеризуються великим різноманіттям, високою якістю та здебільшо­го значними запасами, сприятливими транспортно-географічними Умовами розміщення та високим рівнем освоєності.

Незважаючи на досить високий рівень геологічної вивчено­сті території нашої держави, виявлення в ній близько 90 видів корисних копалин і наявність на її території більше 8 тис. розвіда­них родовищ, поки що мінерально-сировинний потенціал Украї­ни ще не вивчений.

Корисні копалини класифікують за ступенем їхнього геологічного вивчення і, відповідно, запасами. Запаси корисних копа­лин - це кількість мінеральної сировини, що виявлена за допомо­гою пошуково-геологічного розвідування. їх поділяють на дві узагальнені категорії - балансові і забалансові. До балансових належать ті, що відповідають промисловим кондиціям і можуть використовуватися на даному рівні розвитку продуктивних сил. До забалансових - запаси, які внаслідок низького вмісту цінних компонентів або складних умов залягання, видобутку і переробки при сучасних технологіях поки що недоцільно використовувати (але згодом таке використання можливе).

Усі запаси корисних копалин, залежно від ступеня вивченості родовищ, якості сировини й гірничотехнічних умов розробки, поділяють ще на категорії "А", "В", "С₁" і "С₂". До категорії "А" відно­сять найбільш досліджені родовища, умови залягання яких, форму та будову геологічних тіл повністю вивчено, виявлено природні ти­пи і промислові сорти сировини, її мінерально-хімічний склад; виді­лено й оконтурено не продуктивні та некондиційні ділянки всереди­ні геологічного тіла, повністю досліджено якість, технологічні властивості та інженерно-геологічні умови видобування сировини. У категорії "В" ці характеристики майже збігаються, за винятком того, що тут чітко не окреслено продуктивні прошарки, контури не про­дуктивних і некондиційних ділянок усередині геологічного тіла. До категорії "С₁" належать запаси, про які відомо: умови залягання, форма і будова площ залягання корисних копалин, їх промислові сор­ти, якість, технологічні властивості та умови ведення гірничоексп­луатаційних робіт. До категорії "С₂" відносять попередньо оцінені запаси корисних копалин.

Промислові запаси викопних ресурсів визначаються як сума запасів за категоріями "А" + "В" + "С₁" без втрат, які обов'язкові під час добування мінеральної сировини.

Потенційна оцінка запасів корисних копалин надається на підставі урахування загальних геологічних умов та прогнозних запасів.

У найбільш узагальненому вигляді виділяються три групи мінеральних ресурсів: паливно-енергетичні, рудні металеві та нерудні.

Паливно-енергетичні ресурси. Паливно-енергетичні ресурси представлені кам'яним і бу­рим вугіллям, нафтою, газом, горючими сланцями, торфом. У ці­лому значні їх запаси характеризуються різким переважанням у структурі твердих видів палива: кам'яного і бурого вугілля, запа­сів торфу та дефіцитом рідких і газоподібних вуглеводнів. Відсу­тність достатньої кількості нафти і природного газу, запасами яких країна не забезпечена, створює значні труднощі для розвит­ку економіки.

Основним кам'яновугільним басейном України є Донецький (Донбас), який охоплює територію понад 50 тис. км². Він розміщений у трьох областях (Донецькій, Луганській і Дніпропет­ровській), містить понад 45 млрд т балансових запасів вугілля пе­реважно високої якості: близько 50 % антрацитів та 30 % коксівного вугілля. Львівсько-Волинський басейн, що займає близько 10 тис. км у межах Львівської і Волинської областей, є практич­но лише південно-східною окраїною великого Люблінського кам'яновугільного басейну (Польща) і тому має незначні промис­лові запаси вугілля (близько 1 млрд т). Нажаль, і потужність пла­стів цих басейнів (0,5-1,2 м на Донбасі, 0,5-1 м у Львівсько-Волинському), і умови залягання, і глибина видобутку (на Донба­сі окремі шахти мають глибину понад 1 км) є значно гіршими, ніж у таких басейнах, як Аппалачський (США), Кузбас (Росія), Фушунський (Китай), та в багатьох інших великих басейнах сві­ту. Це зумовлює високу собівартість українського вугілля.

Дещо кращі умови залягання і більша потужність пластів у Дніпровському буровугільному басейні, що дає змогу вести ви­добуток тут більш дешевим відкритим способом. Але теплотвор­на здатність його значно нижча, запаси становлять усього 2,4 ^МлРД т, а основні родовища (Олександрійське, Ватутінське) роз­ташовані переважно на землях з найбільш родючими чорноземними ґрунтами. Незначні поклади бурого вугілля Дніпровсько-Донецької впадини, Прикарпаття і Закарпаття через свою нерен­табельність (за винятком Ільницького родовища на Закарпатті) не розробляються.

Поклади горючих вуглеводнів належать до Дніпровсько-Донецької, Прикарпатської і Причорноморсько-Азовської нафто­газоносних провінцій. Уже понад 100 років ведеться видобуток нафти (Борислав) і 80 років - природного газу у Прикарпатті, ти­хій провінції. Тому запаси розміщених тут Бориславського, Долинського, Битків-Бабченського і Орів-Уличнянського нафтових і Дашавського, Угерського, Більче-Волицького, Рудківського, Хо-довицького, Калуського, Кадобнянського газових родовищ дуже вичерпані. Близько 80 % видобутку нафтогазової сировини краї­ни на сьогодні припадає на родовища Дніпровсько-Донецької (чи Східної) провінції. Найбільшими нафтовими родовищами тут є Леляківське, Гнідинцівське і Глинсько-Розбишівське; нафтогазо­вими - Качанівське, Рибальське; газовими - Шебелинське, Єфре-мівське, Західнохрестищенське. На півдні України недавно від­крита третя Чорноморсько-Азовська провінція. Найбільша кіль­кість родовищ нафти і газу досліджена на шельфі Тарханкутсько-го і Керченського півостровів. З 1986 року тут видобувається газ, а з 1993 - нафта. В останні роки відкрито великі запаси газу, розвідано на південному шельфі Азовського моря (північне узбе­режжя Криму). У 2003 році тут було видобуто близько 1,0 млрд м³ газу; у 2004 - прогнозується видобути близько 2 млрд м³.

Щодо збільшення видобутку нафти і газу в перспективі, то основні надії покладаються на більш глибокі (5-6 км) пласти вже відомих провінцій (особливо Прикарпаття) та шельф Чорного і Азовського морів. Необхідно також врахувати, що в Україні в минулому видобували з надр переважно тільки 30-40 % загальнопромислових запасів родовищ, а у країнах із високим техноло­гічним рівнем цей показник сягає 70-80 %. Це дозволяє за рахунок задіяння сучасних технологій підвищення віддачі пластів на­фти і природного газу значно збільшити їхній видобуток. Оскіль­ки в Україні до цього часу вже видобуто понад 250 млн т нафти і понад 1 трлн м³ природного газу, то, використовуючи новітні технології підвищення віддачі пластів, можна різко підвищити видобуток нафти і газу.

Як ресурси низькосортного палива або сировина для вироб­ництва деяких нафтопродуктів можуть розглядатися горючі сла­нці. Запаси сапропелітових сланців зосереджені на Бовтиському родовищі (на межі Черкаської і Кіровоградської областей), а ме-нілітових - у гірській частині Карпат. Навіть ураховуючи низьку якість менілітових сланців і вихід сланцевої смоли в 3-4 %, при загальних запасах 500 млрд т, у них міститься 15-20 млрд т вуг­леводневої сировини, що на порядок більше, ніж невеликі ресур­си нафти й газу. Сланці могли б стати значним джерелом нафто­продуктів, але їхнє розташування у важкодоступній місцевості гальмує їхнє комплексне використання. Важливим є і збереження рекреаційних ресурсів, мальовничих ландшафтів Карпат.

Найбагатша Україна на рудні корисні копалини, насамперед на руди чорних, кольорових, рідкоземельних металів. Особливо потужна сировинна база руд чорних металів. На території держа­ви сконцентровано до 16 % світових запасів марганцевих руд (у т. ч. майже 50 % багатих руд) і понад 12 % світових запасів заліз­них руд. Найбільші їхні басейни і родовища розміщуються у пів­денній частині Українського кристалічного щита.

Одним з найбільших у світі є Криворізький залізорудний басейн, який вузькою смугою простягається з півночі на південь Дніпропетровської обл. і містить 18 млрд т як багатих гематито-мартитових руд із вмістом заліза 51-66 %, так і відносно бідних залізистих кварцитів (22-38 % заліза). Руди цього басейну вико­ристовували ще скіфи у У-ІУ ст. нашої ери, але промислове їхнє освоєння розпочалося у другій половині XIX ст.

Продовженням Криворізького басейну на півночі є Кре­менчуцький залізорудний район, витягнутий на 45 км уздовж ни­жньої течії р. Псел (Полтавська обл.). Промислові запаси залізних руд становлять тут 4,5 млрд т. Дещо меншими за запасами є Білозерський залізорудний район у Запорізькій обл. і Керченський за­лізорудний басейн у Криму. Цінність Білозерських руд зростає, тому що у Білозерському районі значні запаси (близько 0,7 млрд ^т) багатих руд із вмістом заліза 55-65 %, а відносно бідні, з домішками фосфору і сірки, керченські руди мають значну потуж­ність пластів (6-15 м) і практично всі доступні для відкритої роз­робки (детальніше у темі 2.4).

В останні десятиліття розвідана Приазовська область із зна­чними запасами залізних руд у Маріупольському, Куксунгурському і Гуляйпільському родовищах. Крім того, як перспективна сировина для чорної металургії, можуть розглядатися залізисті кварцити (таконіти) Дніпропетровської, Полтавської, Одеської областей, а також родовища осадових залізних руд Азово-Чорноморської залізорудної провінції, що охоплює великі тери­торії Присивашшя, Приазов'я і продовжується на шельфі Азов­ського і Чорного морів. Загальний обсяг їх запасів становить де­сятки мільярдів тонн, а в багатьох країнах світу вже існують до­сконалі технології видобутку і збагачення таких залізних руд (зо­крема, у США у 80-ті роки до 75 % усього заліза виплавлялося з таконітових окотків).

Родовища і рудопрояви марганцю поширені на території України, але основні його запаси зосереджені в Нікопольському, Токмацькому та Інгулецькому марганцевому басейнах. На сього­дні найбільше марганцевих руд видобувається в Нікопольському басейні, але в майбутньому зросте роль найбільшого у світі Велико-Токмацького родовища (Запорізька обл.). Великі марганце­ворудні площі зосереджені на південній окраїні Українського кристалічного щита від р. Інгулець на заході до Приазовської ви­сочини на сході.

В Україні є родовища і рудопрояви титану і хрому, які роз­міщені переважно на схилах Українського кристалічного щита, особливо середнього Побужжя і території Дніпропетровської та Житомирської областей. Але промислове значення поки мають лише Іршанське та Самотканське родовища ільменіту (у Жито­мирській та Дніпропетровській обл.).

Кольорові метали представлені поліметалевими рудами, алюмінієвою сировиною, ртуттю, нікелем тощо.

Промислові запаси поліметалевих (свинцево-цинкових) руд розвідані в районі Нагольного кряжу в Донбасі і на Закарпатті (Берегівське і Біганське родовища). В Україні є потужна, але не достатньо вивчена база алюмінієвої сировини - алунітів Берегово-Беганського, бокситів Смілянського родовища (на Черкащині) та ніфелінів Приазов'я. Вона ще не розробляється. Недавно від­крите Ратненське родовище міді у Волинській області.

Ртутні руди вже давно видобуваються на Микитівському родовищі кіноварі в Донбасі, а також знедавна у районі Вишкова (Торуня) на Закарпатті. За останні роки дорозвідане і підготовле­не до промислової розробки Мужіївське родовище золота (Закарпаття), крім того, значні рудопрояви золота є в Черкаській і Дніп­ропетровській областях.

Для видобутку магнію використовуються полімінеральні солі Калуського родовища у Прикарпатті, інші рудопрояви ко­льорових металів є в затоці Сиваш.

Розвідані до промислових категорій запаси руд кольорових металів не забезпечують потреби економіки України, тому вже найближчим часом необхідно розширити геологорозвідувальні роботи щодо вивчення комплексних руд Донецького кряжу, За­карпаття, Українського кристалічного щита тощо.

Нерудні корисні копалини. Україна багата на нерудні корисні копалини і достатньо за­безпечена запасами багатьох видів гірничо-хімічної сировини, допоміжної сировини для металургійної промисловості, особливо ресурсами будівельних матеріалів.

Великі родовища самородної сірки у Прикарпатті (Новий Роздол та Яворів) не тільки забезпечують потреби України, але й дають змогу експортувати сірку (хоча щодо екологічної безпеки, то необхідно було б дещо зменшити масштаби її видобутку).

Поклади полімінеральних калійних солей сконцентровані у Прикарпатському соленосному басейні. Загальні запаси 13 розві­даних родовищ становлять майже 3 млрд т, а в перерахунку на поживну речовину К₂0 - близько 300 млн. т. Розробляються Калусько-Голинське (Івано-Франківська обл.) і Стебницьке (Львівська обл.) родовища.

Важливою сировиною для харчової, хімічної та інших галу­зей промисловості є поварена кухонна сіль, яка представлена ве­личезними родовищами кам'яної солі - галіту (Слов'янським, Артемівським і Новокарфагенським у Донбасі та Солотвинським у Закарпатті). Здавна видобувають сіль із сильномінералізованих підземних вод - розсолів Передкарпаття, самоосадних солей за­токи Сиваш та інших солоних лиманів Чорноморсько-Азовського узбережжя. Розвідані запаси солей перевищують 9 млрд т., а з урахуванням відкритих солянокупольних структур Дніпровсько-Донецької западини, а також того, що запаси ропи в озерах і ли­манах півдня України постійно поповнюються, республіка воло­діє практично необмеженими запасами кухонної солі. Водночас наша країна недостатньо забезпечена фосфатною сировиною. Із фосфатних руд в Україні відомі апатити Стремигородського апа-тито-ільменитового родовища в Житомирській області; поширені ресурси фосфоритів, але їхні родовища мають незначні запаси, низький вміст Р₂0₅ і несприятливі умови експлуатації. З усіх ро­довищ Волино-Поділля, Придністров'я і Дніпровсько-Донецької западини найбільш вивчені та перспективні для використання Незвиське (Івано-Франківська обл.) і Кролевецьке (Сумська обл.).

Як технологічна сировина в металургійній, хімічній та де­яких інших галузях промисловості широко використовуються во­гнетривкі і бентонітові глини, флюсові вапняки і доломіти, фор­мувальні піски, цеоліти.

Родовища флюсових вапняків і доломітів розміщені непода­лік від основних центрів чорної металургії України, переважно в Донецькій обл., на Придніпров'ї і повністю задовольняють по­треби господарства країни.

Вогнетривкі глини, що використовуються для виробництва термічно стійких матеріалів, в основному концентруються в ро­довищах Донбасу (Часовоярське, Новорайське) та Придніпров'я (Поволзьке, П'ятихатське, Кіровоградське). Бентонітові глини з високими адсорбційними властивостями, пластичні і легкоплавкі, використовуються в нафтовидобувній, харчовій, косметичній промисловості. Вони зосереджені на найбільшому Дашуківсько-му родовищі цих глин у Черкаській області, що має площу понад 500 км² і потужність покладів від 0,5 до 43 м, а також поширені на заході (Закарпатська, Львівська, Тернопільська області), на сході (Донецька обл.), на півдні (Крим) України.

Значні запаси формувальних пісків алювіального і морсько­го походження є в Харківській, Донецькій, Запорізькій та інших областях.

У різних галузях промисловості для очищення газів і стіч­них вод, як наповнювач мінеральних добрив і добавку до кормів домашніх тварин, можна використовувати цеоліт. Його родови­ща, які мають промислове значення, виявлені в неогенових туфах Закарпаття. Цеоліти Криму не можуть розглядатися як промисло­ва сировина, бо розташовуються в межах заповідника "Карадаг".

Значні промислово розвідані запаси графіту зосереджені на Зав'ялівському родовищі Кіровоградської області. їхній видобу­ток дає змогу не тільки задовольняти потреби електротехнічної, хімічної, металургійної, олівцевої промисловості України, але й експортувати цю високоякісну сировину. Крім того, поклади графіту є на Волині, у Придніпров'ї і Приазов'ї.

Наша країна практично повністю і на досить тривалий час за­безпечена високоякісною сировиною для виробництва фарфоро-фаянсових і скляних виробів, особливо будівельних матеріалів.

Поклади високоякісних каолінів, які широко використову­ються у фарфоро-фаянсовій та інших галузях промисловості, пов'язані з корою вивітрювання Українського кристалічного ши­та. 16 його основних родовищ, потужність покладів у яких сягає 50, а часом і 100 метрів, містять понад 400 млн т промислових за­пасів. Розвідані запаси скляних пісків становлять 220 млн т і ско­нцентровані в 24 родовищах Донецької, Харківської, Львівської, Чернігівської, Київської та інших областей. З них найбільшими є Глуховецьке (Вінницька обл.), Новоселицьке (Черкаська обл.), Просянівське (Харківська обл.).

Сировинна база будівельних матеріалів характеризується виключним різноманіттям та значними запасами. Вона представ­лена численними родовищами цементної сировини, природних наповнювачів, кераміту, скляних пісків, кам'яних будівельних матеріалів, зокрема дуже цінних декоративно-облицювальних - мармуру, граніту, лабрадориту, габро та ін.

Ресурси цементної сировини в останні десятиліття досить різноманітні і рівномірно розміщені в регіонах України. Як цеме­нтна сировина, використовуються карбонатні породи (вапняки, крейда, мергелі), гіпси і глини, які зустрічаються практично по всій території. Оптимальне їх поєднання і найбільші запаси є в Донецькій, Харківській, Львівській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській, Івано-Франківській областях і у Криму. Значні за­паси писальної крейди зосереджені в Донецькій обл. і в межах Волинської височини.

Глини, суглинки, глинисті сланці і мергелі, придатні для ви­робництва цегли і черепиці, поширені практично на всій терито­рії України, за винятком гірських районів Карпат і Криму.

Крім сировини для виробництва будівельних матеріалів, яка переважно потребує попередньої обробки, в Україні є багаті по­клади будівельного каменю (близько 8 млрд м³ розвіданих запа­сів), у т. ч. найбільш якісного декоративно-облицювального (по­над 280 млн млн.м³). Серед них міжнародне значення мають граніти і гранітодіорити Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Запо­різької, Рівненської областей; базальти Рівненської обл.; лабра­дорити Українського кристалічного щита; мармури і туфи Криму і Закарпаття. Крім того, практично по всій території України є родовища пісковиків і вапняків. На сьогодні ще недостатньо ви­вчені й оцінені ресурси дорогоцінного і виробного каміння, але відомі як окремі мінералогічні знахідки, так і перспективні ділян­ки різноманітних самоцвітів, найкращі з яких зосереджені на Во­лині. Тут досить давно видобувають топази, кристали, друзи яких досягають зрідка десятків кілограмів ваги (найбільший кристал топазу, знайдений у 1965 році, важив 117 кг). Промислові покла­ди високоякісного бурштину (янтарю) виявлені поблизу селища Клесів Рівненської обл. Розвідувально-пошукові роботи свідчать, що зона відкладів, у яких може міститися бурштин, простягається від Яворова (Львівська обл.) на заході до Харкова на сході. Із ви­робного каменю найбільшу цінність має родоніт Мармарошу і Чивчин у Карпатах, пірофілітовий сланець Овруцького кряжу. З інших самоцвітів зустрічаються берил, опал, аметист, димчастий кварц, гірський кришталь, яшма та ін.

У цілому, необхідно зазначити, що Україна досить дифере­нційовано забезпечена різними видами викопних ресурсів. Наяв­ність деяких з них у декілька разів перевищує потреби (вугілля, сірка самородна, ртуть, графіт, бром, каолін), деяких -- у 1,4-1,9 рази. Водночас в Україні недостатньо запасів нафти і природного газу, руд кольорових металів (алюмінієвої, мідної і свинцево-цинкової сировини), деяких видів хімічної сировини, особливо апатитів, фосфоритів. Досить висока забезпеченість країни бага­тьма металевими рудами - залізними, марганцевими, титановими та сировиною для виготовлення будівельних матеріалів (цемент­на сировина, будівельний камінь, вогнетривкі глини).

Унаслідок цього Україна як країна-імпортер та експортер бере активну участь у міжнародному поділі праці за паливом і мінеральною сировиною. Вона експортує залізну і марганцеву руди, кам'яне вугілля, самородну сірку, кухонну сіль, безхлорні калійні добрива, графіт, ртуть, каолін, високоякісну флюсову (для виплавки чорних металів) сировину, природний облицювальний камінь (особливо граніт, лабрадорит, базальт). Водночас Україна імпортує занадто великі обсяги нафти і природного газу.

Водні ресурси. Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивос­тям воду широко використовують у всіх галузях господарства, для водоспоживання населенням, у розвитку річкового та морсь­кого транспорту, рекреації, на гідроелектростанціях та під час риборозведення. Водні ресурси держави становлять поверхневі (річки, озера, водосховища, ставки) та підземні води. Найбільшу Цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких дедалі більше від­чувається в Україні.

Основним джерелом прибутку водного балансу України є атмосферні опади, загальний обсяг яких, за різними оцінками, становить 366-377 км³. Через значні втрати на випаровування (понад 80 % водного балансу) на поверхневий місцевий стік у середній за водністю рік припадає лише близько 50 км. Водні ре­сурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дніпра, Ду­наю (він удвічі більший за стік усіх річок України), Сіверського Дінця і сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.) загальним обсягом 14 км³ виходить за межі України.

Хоча найбільший обсяг стоку припадає на Дунай, проте го­ловну роль у водозабезпєченні господарства України відіграють річки басейну Дніпра, що охоплюють 2/3 території нашої держа­ви. Стік Дніпра біля Києва становить приблизно 44 км³, біля Дніпропетровська - 53,4 км³, а далі дещо зменшується у зв'язку з великим випаровуванням з поверхні Каховського водосховища. Обсяг стоку інших річок значно менший: Дністра - 8,7 км, Тиси - 6,3 км, Сіверського Дінця - 5,0 км, Південного Бугу - 3,4 км.

З 20 тисяч озер України лише понад 7 тис. мають площу більше від 0,1 км² і лише 43 з них мають площу 10 км² і більшу. В основному прісні озера розміщені на Поліссі (найбільше Світязь - 24,2 км.). З гірських озер найбільше озеро - Синевир. Велика кількість закритих солонуватих і солоних озер та лиманів розміщені в плавнях Дунаю та на узбережжі Чорного й Азовського морів, з них найбільші Сасик (Кундук) - 210 км, Тілігульський лиман - 160-170 км², Ялпуг - 149 км², Кагул (близько 90 км²). Ресурси прісних озерних вод становлять 2,3 км³, солонуватих і солоних - 8,6 км. Значно поповнюються ресурси поверхневих вод за рахунок збудованих водосховищ загальним об'ємом понад 55 км³ і ставків об'ємом 3 км³. їхня кількість становить, відповідно, в Україні близько 20 тис. одиниць. Ставки - це штучні водойми, які вико­ристовуються для зрошення, риборозведення, водопостачання.

Найбільший каскад водосховищ створений на Дніпрі, де збудовано шість великих водосховищ об'ємом 43,8 км³: Київське (з площею 922 км²; об'ємом 3,73км³), Канівське (675 км²; 2,62 км³), Кременчуцьке (2 250 км², об'єм - 13,5 км³), Дніпродзержинське (567 км²; 2,45 км³), Дніпровське (Запорізьке) (410 км²; 3,3 км), Каховське (площа - 2 255 км², об'єм 18,2 км³). Поряд із пев­ними вигодами, створення цих водосховищ призвело до багатьох негативних наслідків: втрати близько 10%стоку Дніпра на випаровування та інфільтрацію, сповільнення водообміну та само­очищення вод, затоплення і підтоплення величезних масивів ро­дючих земель, їхнє часткове засолення. Значно ефективним є створення невеликих водосховищ або їхніх каскадів у Карпатах, на Подільській і Придніпровській ви­сочинах, де при мінімальних площах затоплених земель можна досягти великих об'ємів нагромадження води. Так, Дністровське водосховище площею 142 км" має об'єм 3,0 км.

Запаси більш чистих, порівняно з поверхневими підземних вод перевищують 20 км³. Для того, щоб не вичерпувати вікових за­пасів цих вод, які поповнюються досить повільно, за рік доцільно використовувати не більше 5-6 км підземних вод. їхні найбільші ресурси сконцентровані у північних і західних областях України, а також у межах Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну. За запасами водних ресурсів із розрахунку на одиницю площі і на одного жителя Україна посідає одне з останніх місць у Європі. По території республіки розподіляються вони дуже нері­вномірно. Найкраще забезпечені водними ресурсами закарпатсь­ка, Івано-Франківська, Львівська області, найгірше - південні об­ласті України. На півдні та сході країни проблеми водопостачан­ня вирішуються за рахунок використання транзитного стоку, але це вимагає величезних коштів на будівництво каналів водогонів, попередню очистку і перекидання води.

Земельні ресурси. Земля - один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх галузей господарства. Особливості земель­них ресурсів полягають у тому, що їх не можуть замінити жодні інші ресурси і вони повинні використовуватися там, де містяться. У Цьому розумінні про землю можна говорити як про головний Ресурс території - базу розвитку суспільства.

Територія України (603,7 тис. км²) становить лише 0,4 % загальної площі поверхні суші (43 місце у світі), але в Європі це друга за площею країна після Росії; вона займає 6 % європейського субконтиненту. Крім того, Україна має дуже зручне географічне положення, сприятливий рельєф: практично вся її територія придатна для промислового, транспортного та сільськогосподар­ського освоєння. Майже 95 % її території займають низовини і ви­сочини і лише 5% - гори, середня висота поверхні - 170-180 м. Обширні плоскі низовини Південного Полісся, Придніпров'я і Причорномор'я, хвилясті поверхні більшості височин особливо сприятливі для промислового і транспортного будівництва та ви­користання під сільськогосподарські угіддя.

Дещо утруднені ці види діяльності в горбистих частинах Подільської і Придніпровської височини, особливо - у Карпатах і Кримських горах. Але наявність тут значних масивів лісів, ма­льовничих ландшафтів, численних джерел мінеральних вод, а в Карпатах - і значних водних ресурсів дають змогу розвивати всі галузі рекреаційного комплексу; природозахисне лісове госпо­дарство, а в Карпатах вести і гідроенергетичне будівництво.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель - понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі та світі. Забезпеченість ріллею також досить висока і становить від 0,15 га на одного жи­теля на Закарпатті до 1,3-1,5 га - у Миколаївській, Херсонській і Кіровоградській областях. У середньому в Україні цей показник становить 0,78 га (для порівняння у Великобританії 0,12 га, у Ні­меччині - 0,20 га, у середньому в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га).

Розораність земель у лісостеповій і степовій зонах значно перевищує оптимальні показники, сягаючи 80 % і більше. Це спричиняє розвиток сильних ерозійних процесів, причому в сте­пових областях землі піддаються як водній, так і вітровій ерозіям. Частка еродованих земель постійно зростає і досягла вже 37 % ріллі, що становить понад 12 млн га. З кожного гектара землі що­річно змивається від 5 до 25 м ґрунту, в основному верхнього, найродючішого шару, що призводить до зменшення врожайності на ЗО і більше відсотків і до зниження якості сільськогоспо­дарської продукції. На найбільш еродованих землях вартість про­ведення протиерозійних заходів є настільки великою, що їх доці­льно перевести до категорії несільськогосподарських земель, на­самперед під лісові насадження. Для раціонального використання землі та формування ринку земельних ресурсів необхідно створити новий земельний кадастр, з детальним функціональним зонуванням землі на основі аналізу достовірних даних про площі та якість ґрунтів, їхню родючість, суспільне значення, господарське, зокрема рекреаційне використання, а також оцінити їх вартість та доцільність приватизації. Основні розділи земельного кадастру - це дані про бонітування ґрунтів і їхню економічну оцінку. Адже саме ґрунти, їхні якість та родючість є важливою характеристикою земель. В Україні во­ни надзвичайно різноманітні. Близько 60 % площ займають чор­ноземи - найбільш родючі ґрунти у світі. Бонітування (від лат. доброякісний) ґрунтів полягає в порівняльній оцінці їхніх якісних характеристик при приблизно однаковому рівні агротехніки та інтенсивності землеробства. Бонітування проводиться у від­носних показниках (балах), тобто встановлюється, у скільки разів один ґрунт більш родючий від іншого. За такої якісної оцінки враховую