Сімя і духовна культура французів

Традиційна французька селянська сім'я - сім'я, що має у володінні невелику ділянку землі або обробна землю на правах оренди або іспольщіни. Одружені сини не відокремлюються від батьків. Батько - голова родини, керівник господарства. Авторитет батька в селянській родині вище, ніж у сім'ях інших верств населення. Навіть якщо він не може працювати в господарстві по старості або по хворобі, він зберігає прерогативи господаря.

У більшості селянських сімей доходами володіють як господар, так і господиня дому, якій належить виручка від розведення птиці, кроликів і т. д. Дорослі діти до недавнього минулого не мали власних коштів. Зібрані гроші йшли переважно на купівлю необхідного інвентарю, прикупанням або оренду додаткової ділянки.

У селянських сім'ях за маленькими дітьми зазвичай доглядають дідусь чи бабуся. У робочих сім'ях батьки часто змушені на кілька років віддавати дітей н?? виховання годувальниці. Між сім'єю годувальниці і родиною дитини нерідко встановлюються зв'язки, близькі спорідненим, які підтримуються і після того як дитина повернувся в свій будинок. Робочий з дитинства живе в соціальному середовищі більш широкої, ніж сім'я. Родинні зв'язки у робітників слабкіше, ніж в інших верствах населення, і зв'язки між сусідами або товаришами по роботі в силу умов життя і праці часто замінюють родинні. Так, хресного і хресну для дитини зазвичай вибирають серед сусідів. Сусіди по будинку або квартирі беруть участь у вихованні дітей, доглядають за ними, коли батьки працюють. Традиційні свята, які вважаються сімейними, наприклад різдво, нерідко відзначають із сусідами, товаришами по роботі.

У сімейному побуті одним з найурочистіших подій є весілля. У минулому, особливо в селянських сім'ях, вона являла собою складний церемоніал з численними обрядами і звичаями. Весілля зазвичай супроводжувалася релігійним обрядом. Франція була першою країною в Європі, де після революції 1789 р. був введений цивільний шлюб, і реєстрація в мерії була визнана єдиною має силу закону. В даний час церковний обряд дотримується переважно в селянських і буржуазних сім'ях. Йому передує реєстрація в мерії, яка, як правило, не супроводжується жодними обрядами. Багато передвесільні та весільні обряди пішли в минуле, лише деякі збереглися, головним чином у селянському весіллі.У деяких місцях існує звичай перегороджувати дорогу весільному кортежу з вимогою викупу за наречену. При виході з церкви нареченій і нареченому пропонували спробувати молочну юшку або бульйон. Звичай обсипання молодих зерном, горіхами або драже при поверненні в будинок зберігся до цих пір. Іноді він дотримується і на міських весіллях.

Весільний бенкет влаштовують або в трактирі, або в будинку батьків нареченої, або на відкритому повітрі. Весільний стіл відрізняється великою кількістю м'ясних страв, страв з дичини, солодощів - тортів, пирогів, печива.

Традиційним жартівливим обрядом весільного бенкету було викрадення у нареченої башмака або круглої підв'язки. Цей звичай зберігався донедавна і навіть тоді, коли дівчата не носили вже круглих підв'язок, наречена заміняла її шовковою стрічкою, зав'язаною пишним бантом. Під час бенкету боярин підповзав під столом до нареченої, викрадав підв'язку і показував її усім присутнім. Підв'язку міг викупити той, хто більше за неї заплатить. Найчастіше це робив наречений або дружка, який розрізав підв'язку на шматочки і роздавав всім присутнім.

За релігійної приналежності більшість французів - католики, близько 1 млн. французів сповідує протестантизм і незначна частина населення (трохи більше 30 тис. чоловік) належить до різних сект.

Вплив церкви розрізняється і по областях: на північному заході, в ряді департаментів Центрального масиву, на сході (Ельзас і Лотарингія, Савойя), на півдні в області басків більшість населення - віруючі. У центральних областях Франції і в Середземномор'ї населення в масі байдуже до релігії, в п'ятдесяти департаментах цих областей рідко можна знайти комуну, де хоча б п'ята частина населення регулярно дотримувалася церковні обряди. Релігійність населення помітно менше і навколо великих міст (Парижа, Бордо, Марселя) і в районах виноградарства, де на збір винограду стікаються робітники з різних кінців країни.Деякі селяни зберігають віру в чаклунів. Вони вірять, що є люди, що володіють здатністю, нібито переданої у спадщину, «насилати порчу» (jeter le sort). Для цього про їм достатньо ляснути людини по лівому плечу, вимовляючи встановлені слова. Цим «чаклунів» приписують і інші надприродні здібності: перетворюватися на вовків або в інших тварин, напускати вовків на свою жертву, викликати грозу, проливний дощ, бурю або засуху. Вірять, що раптово вибухнула буря - це передвістя близької смерті якогось чаклуна і що він сам з натовпом чортів мчить по небу під час бурі. Така буря називається «chasse a Ribaud» (щось аналогічне німецькому народним повір'ям про «дикому мисливця»). Смерть чаклуна - це лише початок його розплати з дияволом, з яким він уклав союз при житті; тому чаклун вмирає дуже важко. Це повір'я дуже схоже з російськими старовинними віруваннями. Подібного роду повір'я вивчені в 1950-х роках за матеріалами провінції Беррі (на південь від Парижа) етнографом пані Марсель Бутей. До цих пір трапляються і судові справи про чаклунів; правда, тепер їх судять вже не за зносини з дияволом, як у середні віки, а за обман.

Збереглися серед селян і старовинні вірування, пов'язані зі смертю. Так, згідно з народним повір'ям, можна полегшити смерть магічними діями: помістити ліжко паралельно балок стелі, вийняти черепицю з даху, покласти ярмо під голову вмираючому і т. д. У кожній провінції, а іноді і області, були свої повір'я на цей рахунок. Загальними для всієї Франції стали звичаї пізнішого походження, пов'язані з християнством: вмираючого кроплять святою водою, запалюють свічку, освячену в день стрітення, сповідують і причащають. Так як вірили, що душа покійного деякий час залишається в будинку і боялися, що вона заподіє якоїсь шкоди, виникли охоронні звичаї і.запрети. Деякі з них зберігаються і тепер у силу традиції.

Численну групу становлять трудові пісні, так звані ткацькі (chansons de toile), виспівували дівчатами з народу, а іноді і з вищих класів суспільства за прядкою або під час вишивання. Іноді їх називали «chansons так як в них зазвичай розповідається про яку-небудь зворушливою любовної історії.

Лірична поезія процвітала на півдні Франції, на півночі країни переважали епічні твори.

Епічне народна творчість відображено в письмових пам'ятках значно багатшими, ніж народна лірика. Французький героїчний епос дійшов до нас у вигляді пісенних поем загальним числом близько 90. Найдавніші поеми, що збереглися до нашого часу, виникли в кінці XI або початку XII в., А найбільш пізні відносяться до XIV в. У створенні їх брали участь як професійні співаки-оповідачі, так і широкі народні мас Найкращою дійшла до нашого часу поемою французького епосу вважається «Пісня про Роланда». В основі сюжету лежить історична подія - поразка загону військ Карла Великого (778 р.) в Іспанії у битві з басками. Переосмислюючи це подія, поема оповідає про битву не з басками, а з маврами-мусульманами, про загибель лицаря Роланда, зраду графа Ганелона і спіткала його справедливої ​​каре. В образі Роланда французький народ втілив свій ідеал патріотизму, прямоти і безстрашності.На півдні Франції в X-XI ст. зародилося і в XII-XIII ст. досягло розквіту творчість трубадурів (trobaire, trobador) - поетів, що складають пісні на провансальської мовою. Лірична поезія трубадурів була широко відома далеко за межами Франції. Характеризуючи провансальську культуру того часу, Ф. Енгельс писав, що провансальська поезія служила тоді зразком для всіх романських народів, а також для німців і для англійців 1.Класичним зразком фольклору є французька казка. В кінці XVII в. Шарль Перро обробив французькі народні казки і видав їх збірку; це була взагалі перша в Європі спроба публікації казкового фольклору, вона пізніше послужила зразком для інших країн. Хоча в обробці Перро відчувається придворний смак, видані ним казки зберігають народний характер («Попелюшка», «Кіт у чоботях», «Спляча красуня», «Червона шапочка» та ін.)

Систематичне збирання народних казок у Франції почалося пізніше, ніж в інших європейських країнах, і перші наукові зібрання французьких казок з'явилися лише в останній чверті XIX ст. В європейських країнах (зокрема, в Росії) французьку казку довго знали лише по збірки Перро, а також по обробкам казок, зробленим французькими письменниками Емілем Сувестром, Жорж Санд і ін