Групи рослин по вибагливості до вологи.

- Рослини, які зростають у водному середовищі, називають гідрофітами (від грецького – "гідро" – вода, "фітон" – рослина). Це рослини, які частково або повністю ростуть зануреними у воду – ряска, рогіз, стрілолист, латаття, глечики (кубишка). Оскільки у воді створюються специфічний температурний режими, режими освітлення і насиченості газами, киснем, поживними речовинами, у гідрофітів виробились специфічні пристосування:

- - розвинута відносно велика поверхня листків;

- - всі органи вкриті слизькою речовиною для запобігання вимивання солей;

- - слабкий розвиток механічних тканин;

- - у всіх органах розвинуті повітряні об’єми;

- - слабо розвинуті покривні тканини, що дозволяє поглинати з води гази та поживні речовини;

- - листки, що знаходяться у воді, мають чітку тіньову будову, а на поверхні – світову;

- - слабкий розвиток кореневої системи, до повного її зникнення;

- - сильно розвинуте вегетативне розмноження.

- Інші групи рослин слідуючи:

- - гігрофіті (від грецького "гігро" – вологий, "фітон" – рослина);

- - мезофіти (від грецького "мезос" – середній, "фітон" – рослина);

- - ксерофіти (від грецького "ксерос" – сухий, "фітон" – рослина).

- Гігрофіти – суходольні рослини, які зростають в умовах високої вологості (ґрунту або повітря). Мають здебільше тонкі великі листові пластинки із слаборозвинутою кутикулою, слаборозвинуту кореневу систему, тонкі стебла. Ростуть на заболочених територіях, у вологих лісах, заплавах річок, по берегам річок і водойм. Серед знайомих вам рослин це – ольха чорна, журавлина болотна, бобівник (вахта) трилистий, калюжниця болотна, фіалка болотна, осоки, болотні верби. Оскільки вони дуже слабо регулюють транспірацію, то дуже важко витримують посуху. До їх загибелі приводить осушувальна меліорація.

- Мезофіти – екологічна група рослин, яка зростає в умовах середньої зволоженості. Відзначаються різноманітністю форм і не мають специфічних морфолого-анатомічних ознак, як ксерофіти та гігрофіти. До цієї групи можна віднести безліч рослин: ялина, бук, брусниця, грушанка, копитняк європейський, тимофіївка, костриця, конвалія, осика, береза, липа, клен, овес, картопля, яблуня і т.д.

- Ксерофіти – рослини посушливих місць. Вони пристосувалися до життя в умовах тривалої або сезонної ґрунтової та атмосферної посухи. Мають спеціальні пристосування, які перешкоджають випаровуванню води і запобігають перегріву рослин. У науці довгий час панувала теорія німецького вченого А.Шімпера про те, що ксерофіти економно витрачають воду, тобто їм властива низька інтенсивність транспірації. Але в 1952 році радянський вчений М.О.Максимов довів, що основна різниця між мезофітами і ксерофітами полягає не в інтенсивності транспірації, а в здатності посухостійких рослин витримувати збезводнення в період посухи. Зростають вони у степах, пустелях. Із знайомих видів до цієї групи рослин відносяться – дуб пухнастий, сосна кримська, ковила, полин, тонконіг. В нашій місцевості вони зустрічаються у верхній частині піщаних дюн. Ксерофіти також розділяються на дві групи – сукуленти (від грецького "сукуленту" – соковитий) і склерофіти (від грецького "склерос" – твердий). Ознаки ксерофітів ми вже обговорювали раніше.

- За пристосуванням до короткочасних коливань умов водопостачання та випаровування Г.Вальтер розділив наземні рослини на:

- 1. Пойкилогідрічні, з непостійним вмістом води у тканинах;

- 2. Гомойогідричні, які здатні підтримувати відносно постійний вміст води в тканинах.

- До першої групи відносяться бактерії,синьо-зелені водорості, лишайники, деякі види мохів і спорових судинних рослин, невелика кількість покритонасінних. Ці організми мають дрібні клітини без центральної вакуолі і при висиханні вони скорочуються без змін ультраструктур протоплазми і, таким чином, без втрати життєздатності. З втратою води різні життєві функції, наприклад фотосинтез і дихання, слабнуть. Дані рослини всмоктують воду з вологого субстрату або після зволоження їх дощем, росою і туманом капілярним способом і при цьому набухають. Коли рослина набухає, в ній відновлюються нормальні метаболічні процеси.

- До другої групи відносить більшість рослин. Їх клітини мають велику центральну вакуоль і, завдячуючи наявності внутрішнього водного середовища, протоплазма стає менш залежною від зовнішніх умов. Але така клітина, а тому й рослина, втратила здатність до висихання. Рослини, віднесені до цієї групи, повинні зростати у місцях з більш-менш постійним джерелом вологи.

64.. Вплив порушення літосфери на стан рослинних угрупувань. Останні десятиріччя інтенсивному антропогенному впливу піддається літосфера – верхня тверда оболонка Землі. Вона складається із земної кори та верхньої частини мантії планети. Її потужність сягає 50 – 200 км. До головних факторів, які призводять до порушення природного функціонування рослин у межах літосфери, відносяться практично ті ж, що й для атмосфери і гідросфери – сільськогосподарське виробництво, вирубання лісів з наступним використанням звільнених від дерев площ під вирощування сільськогосподарських культур і інші цілі, засолення грунтів внаслідок зрошення, гірничодобувне виробництво, складування твердих і рідких побутових і промислових відходів, надходження хімічного і біологічного забруднення з промислових підприємств (через атмосферу та гідросферу), вилучення земель з природними фітоценозами для будівництва, сільського господарства, промисловості. Найбільшого впливу людини зазнає верхня частина літосфери, де власне і проходить життєдіяльність різних форм рослин – макро- і мікроорганізмів. Перші заселяють грунт та підґрунтя (кореневі системи можуть сягати глибини 10 – 20 м), а другі – досягати значних глибин у тріщинах кристалічних порід (бактерії до 2000 м).д та екологічні умови їх зростання.

Антропогенний вплив на літосферу проявляється в вилученні родючих земель, створенні штучного рельєфу і підземних структур, порушенні геодинамічної і теплової рівноваги надр, хімічному і радіоактивному забрудненні ґрунтів. Антропогенним впливом охоплено біля 60% площі Землі на глибину більше 10 км. На протязі геологічного часу природна швидкість утворення ґрунтів перевищувала швидкість ерозії. На поверхні Землі утворився багатий гумусом шар ґрунту товщиною 15-25 см і більше. Техногенний рельєф стає причиною штучної ерозії, яка призводить до виснаження ґрунтового шару. Темпи антропогенної ерозії перевищують темпи природного грунтотворення (для відтворення 2 см шару необхідно 300-1000 років). Ґрунтову ерозію пришвидшує вирубка і спалювання лісів, розробка корисних копалин.

В межах природно-антропогенних систем при інтенсивному відкачуванні підземних вод з карбонатних горизонтів активуються процеси карстоутворення і суфозії. Вони супроводжуються утворенням в водоносних горизонтах порожнин. В результаті на поверхні утворюються депресивні воронки і провали, деформуються будинки і споруди.

Довгий час пустині виникали лише в результаті природної зміни клімату (пустиня Сахара в Африці, Каракуми в Туркменістані). Сучасне опустинювання – результат дії не тільки природних факторів, але і нераціональної дії людини (за підрахунками ООН 9 млн.км²). Деградація земель починається при скороченні природного рослинного покриву із-за вирубки тропічних лісів (6 млн. га в рік). Він прискорюється водною і вітровою ерозією (дно Аральського моря).

З вдосконаленням технічних можливостей людини вплив господарської діяльності на геологічне середовище зростає (і деколи негативно). В процесі урбанізації рельєф території землі піддається перетворенням у зв’язку з потребами певного етапу розвитку. Негативні форми рельєфу антропогенного походження представлені виробітками, які утворюються при прокладанні транспортних магістралей, будівельними котлованами і кар’єрами по розробці корисних копалин (будівельних матеріалів). Позитивні форми рельєфу антропогенного походження пов’язані з насипами при прокладанні транспортних магістралей, а також накопичення відходів у вигляді відвалів різної форми. (терикони) Ґрунти, які створені людиною в процесі рекультивації тих чи інших об’єктів, або господарського освоєння ділянок землі - техноземи – для них характерно: 1).відсутність чітко виражених горизонтів; 2).мозаїчний характер забарвлення; 3).підвищена щільність; 4).менша пористість

На популяційно-видовому рівні негативний вплив на біотичні угруповання виявляється у втраті біологічної різноманітності, у скороченні чисельності і зникненні окремих видів, змінами високопродуктивних первинних типів рослинності вторинними, випадають окремі стадії розвитку, зниженні насіннєвої продуктивності і врожаю насіння популяції.

Руйнування природних угруповань вже призвело до зникнення де­яких рослин. У недалекому майбутньому безліч видів рослин, чисель­ність яких сьогодні скорочується, також будуть під загрозою зникнення. Загалом у всьому світі охорони потребують 25—30 тис. видів рослин, або 10 % світової флори. Частка вимерлих видів у всіх країнах складає понад 0,5 % загальної кількості видів флори світу, а в таких регіонах, як Гавайські острови, понад 11 %. У Росії і Україні вже понад 1 тис. видів знахо­дяться на грані повного зникнення і потребують термінової охорони. Ско­рочення кількості видів рослин, а в ряді випадків і їх зникнення, веде до розриву харчових ланцюгів, що еволюційно склалися, і до дестабілізації усієї екологічної системи.