Інститут зевлевпорядкування та інформаційних технологій при 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Інститут зевлевпорядкування та інформаційних технологій при



Інститут зевлевпорядкування та інформаційних технологій при

Національному авіаційному університеті

МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

з курсу

 

«Основи землевпорядкування та кадастру»

Для студентів спеціальностей

7.070908 „геоінформаційні системи і технології”

7.070901 „геодезія”

7.070902 „фотограметрія”

7.070903 „картографія”

7.070904 Землевпорядкування та кадастр”

 

Київ 2005

 

 

Розглянуто та затверджено

на засіданні кафедри „ГІС і технологій,

землевпорядкування і кадастру”

Протокол № ______________

від „_______” _________________ 2005р.

 

Проректор по науковій роботі, зав. кафедри

д.г.н. ________________ С.К.Дрич

 

 

Викладач: старший віикладач

Алла Іванівна Гиренко

 

 

ПЕРЕДМОВА

Україна розташована у центрі Європи. За площею (603,7 квадратних кілометрів) вона посідає друге місце в Європі після Росії. Україна проголосила свою незалежність 24 серпня 1991 року. Політична форма правління – республіка. Президент виконує роль глави держави, а Парламент – її законодавчого органу. Офіційна державна мова – українська. Національна валюта України – гривня (грн.).

Сучасного вигляду територія країни набула в 50-х рр. минулого століття. У складі адміністративно-територіального устрою України 24 області (регіони) та Автономна Республіка Крим. Міста Київ та Севастополь також мають статус адміністративних одиниць регіонального рівня. Загальна кількість постійного населення України станом на 5 грудня 2001 року складала 48 млн. 241 тис. осіб, з них 37,541 млн. – етнічні українці і 8,334 млн. – етнічні росіяни. Решту населення складають євреї, білоруси, поляки, молдавани, болгари і кримські татари. Київ – столиця України і її найбільше місто з населенням 2,61 млн., друге місце за кількістю населення посідає Харків (1,47 млн.), далі – Дніпропетровськ (1,065 млн.), Одеса (1,029 млн.) та Донецьк (1,016 млн.). Міське населення складає 62,7%, сільське – 32,8%. Більша частина населення України сповідує православну віру. У Західній Україні переважає греко-католицьке віросповідання.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться вмежах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Використання території України, що сприяє її соціально-економічному розвитку є:
- вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід-схід" та "північ-південь";
- достатньо сприятливі природно-кліматичні умови;
- наявність територій з природним станом ландшафтів;
- якісний стан та висока продуктивність земельних угідь;
- значні запаси мінеральних ресурсів;
- розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал;
- потужна багатогалузева виробнича база;
- розвинута мережа населених пунктів;
- наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку;
- розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність;
- унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал;
- початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За сукупністю особливостей навколишнього географічного середовища Україну можна поділити на три природно-кліматичні зони і два гірські масиви – Карпатський та Кримський. Цей поділ визначають різні типи клімату. На Поліссі, в зоні мішаних лісів, переважає прохолодне літо і помірна зима з сильними опадами. Клімат лісостепової зони помірно континентальний з холодною зимою і теплим літом. Широкий пояс лісостепу, що простягнувся через Центральну Україну, створює найкращі умови для життя та сільського господарства. Зона степу характеризується помітним континентальним кліматом з посушливим та жарким літом і холодною, часто сухою зимою.

Родючі землі в умовах відносно теплого клімату створюють гарні умови для високої культури сільського господарства. У структурі сільськогосподарських угідь 77,7% складають орні землі, 2,2% - багаторічні насадження, 13,3% - пасовища та 5,8% - сіножаті. Найбільш родючі ґрунти Центральної та Південної України здебільшого зайняті під зерновими культурами. Ґрунти Північної та Західної України придатні для вирощування картоплі. Україна посідає четверте місце в світі по виробництву картоплі. Виробництво цукрового буряку поширене у Центральній, Північній та Західній Україні. Тваринництво здебільшого сконцентроване в Північній Україні. Свинарство та вівчарство головним чином переважає у центральних та південних областях.

У Декларації про державний суверенітет України створення нової системи земельних відносин шляхом здійснення всебічної земельної реформи було проголошено одним з найважливіших завдань розвитку незалежної демократичної держави; для цього вжиті такі заходи:

-надання прав власності на землю приватним землевласникам в умовах розподілу земель на засадах соціальної справедливості;

- забезпечення територіальних умов для ефективного ведення сільського господарства та землекористування в умовах гарантії екологічної безпеки в сільській та міській місцевості;

- удосконалення методів державного управління земельними ресурсами та землекористування на основі ефективних економічних методів;

- включення землі в економічний (ринковий) товарообіг;

- створення системи приватних господарств у сільськогосподарському секторі;

- альтернативне додаткове функціонування великих, середніх та малих сільськогосподарських структур усіх форм власності на землю та майно.

Основні територіальні умови для економічної незалежності місцевих громад були створені шляхом розмежування сільських, селищних та міських рад; запровадження податку на землю зробило його одним з основних джерел доходів для місцевих бюджетів. Зроблені перші кроки щодо запровадження оренди землі та механізмів продажу ділянок несільськогосподарського призначення як другого джерела доходів до місцевих та державного бюджетів. Земельна реформа спричинила до кардинальних змін у формах землеволодіння, структурі прав власності на землю; значні зміни сталися в землекористуванні та аграрному секторі. Первинну приватизацію сільськогосподарських угідь у країні в цілому завершено. Безкоштовна передача сільськогосподарських угідь у власність селян впродовж останнього десятиріччя була одним з найважливіших результатів реформи.

На основі приватної власності на землю та майно реформовано близько 11,8 тис. сільськогосподарських підприємств. Створено 20,5 тис. нових сільськогосподарських структур ринкового типу (з них 35,6 % товариств з обмеженою відповідальністю, 10,4 % сільськогосподарських кооперативів, 21,2 % приватних (орендних) підприємств, 17,5 % приватних фермерських господарств, 4% акціонерних товариств, 11,4% - інших форм суб’єктів господарювання).

Згідно оперативних даних Державного Комітету України по земельних ресурсах (Держкомзем)[1]станом на 01 червня 2004 року в обмін на сертифікати на право власності на земельну частку (пай) видано 4,2 млн. державних актів. Власники сертифікатів уклали 4 млн. 923 тис. договорів оренди землі (72,6% від загальної кількості власників сертифікатів); ця цифра не охоплює громадян, які вийшли з колективних господарств, вилучивши свої частки.

Держкомзем є центральним органом виконавчої влади, координацію та керівництво діяльністю якого здійснює Кабінет Міністрів України. Держкомзем надає пропозиції щодо розробки державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, захисту та моніторингу земель. Він відповідає за державний земельний кадастр та забезпечує регулювання у цій галузі, а також міжгалузеву координацію та функціональне врегулювання питань, що належать до його компетенції.

Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України є державною самоокупною організацією, головне завдання якої полягає у виконанні робіт, пов’язаних із створенням автоматизованої системи державного земельного кадастру та веденням системи реєстрації прав власності на нерухомість. Центр державного земельного кадастру функціонує в межах своєї організаційної структури на загальнодержавному, обласному та нижчих рівнях у формі субординованих підприємств.

Метою даного посібника є - дати загальні поняття щодо землеустрою та спеціалізації, як спеціаліста-землевпорядника. Для того, щоб розкрити мету запропановано розділи в яких відображені основи землеустрою, види діяльності та робіт.

РОЗДІЛ І

РОЗДІЛ ІІ

НАУКОВІ ОСНОВИ ЗЕМЛЕУСТРОЮ

Табл. 2.

  НАУКОВІ ОСНОВИ ЗЕМЛЕУСТРОЮ      
             
  ЗЕМЛЯ        
           
ПРИРОДНЕ ТІЛО     ПРОСТОРОВИЙ БАЗИС    
         
Грунти + клімат + рослинність   Адміністративно-територіальні утворкння (АТУ)   Використання землі за цільовим призначенням    
       
Природно-сільськогосподарське районування (зонування) території   Одиниці АТУ: АРК, Київ, Севастопіль, область, район, місто, район в місті, селеще, село   Категорія иземель    
     
1.С/г призначення; 2.Землі житлової та громадської забудови; 3.Землі природно-заповід ного фонду та ін шого природоохоронного приз начення; 4.Землі, оздоровчого призначення; 5.Землі рекреаційного призначення; 6.Землі історико-культур ного призначення; 7.Землі лісового фонду; 8. Землі водного фонду; 9. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енерге тики, оборони та іншого призначення 10.Землі запасу всіх категорій    
           
Форми   КОАТУУ (код АТУ)      
       
Загально державна   Регіональна (Обласна)        
           
Пояс, підпояс, зона, підзона, провінція, округ   Оціночний район        
         
Оцінка якості землі          
      Вартість землі    
Бонітування грунтів Економічна оцінка грунтів            
Нормативна   Експертна  
                               

Земля, як природне тіло

Ґрунт — поверхневий шар Землі, що володіє родючістю. Ґрунт є поліфункціональною четирйохфазною системою, що утворилася в результаті вивітрювання гірських порід і життєдіяльності організмів. Вона залежить від клімату і рельєфу і міняється згодом.

Як самостійний природний об'єкт ґрунт має ряд унікальних властивостей, що різко відрізняють його від гірських порід, з яких він утворився.

Ґрунт характеризується високим змістом особливої групи мінералів, відомих як глинисті або вторинні. Вони мають високі сорбционі властивості, велику ємність катіонного й аніонного обміну, здатність до набрякання й утримання води, що дозволяють ґрунтові утримувати практично всі хімічні елементи і з'єднання, що надходять. Іншою особливістю ґрунтів є наявність у них специфічних органічних сполук — гумусових речовин — продуктів переробки рослинних і тваринних організмів. Унаслідок цього ґрунт здобуває родючість, що є найбільш сприятливим субстратом або середовищем обитания для гнітючої більшості живих істот — мікроорганізмів, тварин і рослин. Показово також, що по їхній біомасі ґрунт (суша Землі) майже в 700 разів перевершує океан, хоча на частку суші приходиться менш 1/3 земної поверхні.

Властивість різних ґрунтів по-різному акумулювати різноманітні хімічні елементи і з'єднання, одні із яких необхідні для живих істот (биофильні елементи і мікроелементи, різні фізіологічно-активні речовини), а інші є шкідливі або токсичними (важкі метали, галогени, токсини й ін.), виявляється на всіх живучим на них рослинах і тваринах, включаючи і людини. В агрономії, ветеринарії і медицині такий взаємозв'язок відомий у виді так званих ендемічних хвороб, причини яких були розкриті тільки після робіт ґрунтознавців.

Ґрунт впливає на склад і властивості поверхневих, підземних вод і всю гідросферу Землі. Фільтруючи через ґрунтові шари вода витягає з них особливий набір хімічних елементів, характерний для ґрунтів водозбірних територій. А оскільки основні господарські показники води (її технологічна і гігієнічна цінність) визначаються змістом і співвідношенням цих елементів, то порушення ґрунтового покриву виявляється також у зміні якості води.

Ґрунт є головним регулятором складу атмосфери Землі. Обумовлено це діяльністю ґрунтових мікроорганізмів, у величезних масштабах продуцирующих різноманітні гази — азот і його окисли, кисень, диоксид і оксид вуглецю, метан і інші вуглеводні, сірководень, ряд інших летучих з'єднань. Більшість з цих газів викликають «парниковий ефект» і руйнують озоновий шар, унаслідок чого зміна властивостей ґрунтів може привести до зміни клімату на Землі. Те що випадково відбувається в даний час зрушення в кліматичній рівновазі нашої планети фахівці зв'язують у першу чергу з порушеннями ґрунтового покриву.

Нарешті, ґрунт — головне багатство будь-якої держави у світі, оскільки на ній і в ній виробляється близько 90 % продуктів харчування людства. Руйнування ґрунтів супроводжується неврожаями і голодом, приводить до бідності держав, а загибель ґрунтів може викликати загибель усього людства.

Виходячи з цих властивостей ґрунту її розглядають як особливу природну мембрану (биогеомембрану), що регулює взаємодії між біосферою, гідросферою й атмосферою Землі, роль якої для планети також важлива, як роль шкіряного покриву для людини. Знання властивостей ґрунтів дозволяє ґрунтознавцям заздалегідь давати необхідні рекомендації урядам своїх країн і ООН для запобігання погрози локальних або широкомасштабних катастроф.

 

Класифікація грунтів

Існуючі у світі класифікації завжди побудовані на певних принципах їх створення, які відображають філософські світоглядні аспекти авторів, їх кредо, мету і водночас результат. Ці положення належать і до запропонованої класифікації. Вона — не результат абстрактних висновків, а продукт узагальнення досягнень ґрунтознавства і агрономії, спрямованих на розв'язання на­уково-практичних завдань.

Така класифікація базується на принципах зональності, генетичності, ієрархічності, субстантивності, спадкоємності та розумної доцільності.

Принцип зональності. Ґрунт як природно-історичне тіло і предмет людської діяльності, як основний засіб сільськогосподарського виробни­цтва не може бути відірваний від географічних умов його формування. Ця функціональна залежність генезису та властивостей ґрунтів від факторів ґрунтоутворення є головним законом ґрунтознавства, який відображає єдність ґрунту і середовища. Цей закон увійшов у ґрунтознавство як учення про ґрунтові зони, в зв'язку з цим ґрунтова зональність повною мірою використовувалась при розробці типології ґрунтів. Це положен­ня має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення для пра­вильного розміщення і раціонального ведення сільськогосподарського виробництва.

Генетичний принцип традиційно реалізується через оцінку генетич­ного профілю ґрунту. B існуючих класифікаціях вона здійснюється за морфолого-генетичною будовою профілю. Встановлено, що кожний генетичний тип ґрунту поряд з системою генетичних горизонтів характеризується визначеними особ­ливостями органопрофілю і вмісту гумусу в ньому Як приклад наводимо морфолого-генетичну будову і гумусовий профіль основних ґрунтів Лісостепу однакового гранулометричного складу і близьких за зволоженням умовах (рис. 2.1.1).

Кількість гумусу в профілі конкретного ґрунту практично постійна величина, яка піддається точному виміру. Але абсолютні її значення залежать від гранулометричного складу. Тому для типологічної порівняності ґрунтоутворення застосовується відносний показник — коефіцієнт профільного нагромадження гумусу (КПНГ). Він являє собою співвідношення між умістом гумусу та фізичної гли­ни в профілі. Його параметри для кожного генетичного типу ґрунту є константою. B зв'язку з цим у запропонованій класифікації генетичний принцип реалізується через критерій КПНГ поряд з будовою профілю за генетичними горизонтами. B польових умовах визначення генетичного статусу ґрунту проводять на підставі морфології профілю, що не забез­печує однозначності його ідентифікації. Це досягається за допомогою показникаКПНГ(табл. 1.1).

Класифікація типів ґрунтоутворення за істотними ознаками обов'яз­ково вимагає використання принципу ієрархічності (підпорядкування). Його реалізація виражається в диференціації ґрунту як природного тіла послідовно підпорядкованій системі таксономічних одиниць, кожна з яких має власний кількісний показник. Детально на них спинимось при розгляді таксономії ґрунтів.

Практично у всіх генетичних класифікаціях, починаючи з класифіка­цій B. Докучаєва і M. Сибірцева, тією чи іншою мірою декларується використання принципу субстантивності (за параметрами складу і властивостей). Ґрунт — це система, в якій властивості взаємозумовлені й підпорядковуються причинно-наслідковим зв'язкам. За природою Ґрунтоутворення — це трансформація органічної маси і формування гумусових речовин. Кількість останніх зумовлюється проявом усього комплексу факторів ґрунтоутворення.

Проте раніше нікому не вдавалося формалізувати узагальненими критеріями цю залежність. Дослідженнями ННЦ "ІГА" встановлено пріоритетність окремих факторних параметрів у формуванні типів ґрунтоутворення, інтенсивності його прояву через нагромадження гумусу. Виявлені причинно-наслідкові зв'язки між гід­ротермічними умовами за травень—вересень, нагромадженням гумусу і типом ґрунтоутворення при певному гранулометричному складі. Тому запропоновано розглядати гумус як показник типолого-ґрунтової й екологічної "пам'яті". її рефлекторність проявляється в особливостях органопрофілю і вмісту гумусу поряд із системою генетичних горизонтів.

Особливості гумусонагромадження через відповідні показники параме­трично реалізують принцип субстантивності на кожному таксономічному рівні.

Класифікація ґрунтів на підставі принципу спадкоємності не допускає немотивованої зміни номенклатури для забезпечення розуміння і ефек­тивного використання споживачами типологічних дефініцій.

Світовий досвід свідчить про неможливість жорсткого дотримання вибраних принципів відносно класифікаційної проблеми. Певні від­хилення неминучі, тому був використаний принцип розумної доцільності застосування критеріїв.

 

 

 

Рисунок2.1.1. Генетичні горизонти і гумусовий профіль ґрунтів Лісостепу в ре­гіоні з ГТК травень-вересень 1,20-1,36 при вмісті фізичної глини 30-35%

 

 

2.1.2 ТАКСОНОМІЧНІ ОДИНИЦІ КААСИФІКАЦІЇ

 

Система таксономічних одиниць класифікації побудована на ієрархічних принципах, тобто її елементи розташо­вуються у певному порядку — від вищого до нижчого. Кожен з них має певний кількісний показник, що дає можливість об'єк­тивно охарактеризувати найістотніші особливості грунтів.

Генетична еколого-субстантивна класифікація включає такі таксоно­мічні одиниці: тип—підтип—рід—вид—варіант—літологічна серія.

Тип Грунту — об'єднана група ґрунтів за однотипними системами гене­тичних горизонтів і гумусового профілю через певні параметри показника КПНГ, як наслідок схожості режимів і процесів ґрунтоутворення за раху­нок відносної однорідності біокліматичних умов. Типи ґрунтів у польових умовах діагностуються за будовою профілю та морфолого-генетичними властивостями генетичних горизонтів. Уточнюються визначеними пара­метрами інтенсивності профільного гумусонагромадження через показник КПНГ(табл.І.І).

РОДЮЧИСТЬ ГРУНТУ

 

Що таке родючисть? Це здатність землі задовольняти потреби рослин у необхідних для них поживних речовинах і волозі. Родючисть грунту поділяється на природну і штучну. Природна родючисть як результат тривалого грунто-утворювального процесу, що проходить у певних кліматичних умовах, визначається фізичними, хімичними і біологічними властивостями грунту. Створена родючисть грунту шляхом обробітку грунту, внесенням добрив, травосіянням, підбором сортів, які здатні краще використовувати природну родючість, називається штучною. Природна і штучна родючисть становлять економічну. Отже, при використанні землі необхідно враховувати не тільки її природні властивості, але й затрати коштів і праці. Це означає, що родючість виступає як абсолютна і відносна. Абсолютна родючість грунту характерезується урожайністю з одиниці земельної площі і для оцінки земель необхідно застосовувати вартісні показники: вартість валової продукції, розмір чистого і деференціального доходу, окупність затрат тощо.

Відносна родючість характерезується кількістю одержаної продукції на одиницю затрат.

Науково обґрунтоване розв'язання цих питань вимагає всебічного вивчення земель шляхом бонітування ґрунтів.

За вище зазначеними властивостями проведено районування (зонування) території України, враховуючи географічне місце знаходження. Такий поділ дає змогу оцінити (бонітування, економічна оцінка грунтів) грунт, як засіб виробницьтва у сільському господарстві, визначити ступень родючисті грунтів.

2.1.1. Природно-сільськогосподарське районування (зонування) земель

 

Основою проведення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель є ланшафтне зонування та грунтове зонування.

Ландшафт - це генетично однорідний природний територійльний комплекс, який має єдиний геологічний фундамент, один тип рельєфу, однаковий клімат і складений із властивого тільки даному ландшафту набору динамічно сполучених основних і другорядних урочищ, що закономірно повторюються у просторі. Ландшафтне зонування пов’я зано з фізичною географією України. Територія України знаходиться в одному фізико-географічному поясі. Пояс поділяється на: зони, підзони, провінції, області, райони.

Грунтово-екологічне районування (зонування) – поділ грунтового покриву на відносно однорідні й неповторні території за грунтами певного еколого-генетичного статусу різного таксономічного рівня.

При здійсненні землеустрою районування земель провадиться з метою обліку і відображення положення земель з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур в єдиній системі класифікації та є основою для проведення оцінки земель, розробки схем і проектів використання та охорони земель.

Природно-сільськогосподарське районування (зонування) території це – наукова система поділу території, яка враховує закономірний розподіл природних умов і ресурсів, а також особливості їх сільськогосподарського використання.

Розрізняються дві форми районування: загальнодержавна (агроекологічна), яка грунтується на принципах відображення об’єктивно існуючих природних комплексів (поясів, зон, провінцій, округів) і внутрірегіональна (внутріобласна) земельнокадастрова (земельнооціночна), яка грунтується на відмінностях природно-кліматичних і природно-економічних умовах території..

Природно-господарський пояс - н айвища одиниця прироно-сільськогосподарського районування, яка характерезується комплексом природних умов, що визначають поясний тип сільськогосподарського виробництва. Головною ознакою при виділенні поясів є теплозабезпеченість вище +10°С і відповідні з нею поясні типи грунтів і рослинності.

Природно-господарська зона – основна одиниця районування території, що характерезується відповідним балансом тепла і вологи разом з головними особливостями грунтоутворення і мінерального живлення рослин. Зона має пануючі типи і підтипи грунтів та відповідні системи агротехнічних і меліоративних заходів. Кожній зоні властивий свій тип сільськогосподарського виробництва, своє співвідношення земельних угідь.

Природно-економічна провінція – це частина зони. Вона має спецефічні особливості грунтового покриву, які відрізняються між собою показниками гідротермічного і поживного режиму грунтів, основними з яких є: континентальність клімату, суворість і сніжність зими, тепло- і вологозабезпечення періоду вегетації, кліматичні індекси біологічної продуктивності. За особливостями природних провінцій визначаються провінціальни види сільськогосподарського виробництва.

Прироно- економічні провінції поділяються на округи, а вони, у свою чергу – на природно-сільськогосподарськи райони.

Прироно-сільськогосподарський округ характерезується такими особливостями, як загальна побудова рельєфу, склад грунтотвірних порід, співвідношення грунтів різного гранулометричного складу, засоленість грунтів, заболоченість території тощо. Залежно від природних особливостей прироно-сільськогосподарських округів виділяється певний склад земельних угідь, сільськогосподарських культур і система ведення сільського господарства.

Окремо виділені природно- сільськогосподарські гірські області – це відокремлені крупні орографічні системи, що належать до відповідних широтних теплових поясів і характерезуються певними типами структур висотної зональності, а також типами сільсько- і лісогосподарського використання земельного фонду. Гірські провінції та гірські округи виділяються у тепловому поясі з урахуванням експозиції схилів.

Земельно-оціночний район це частина території області, для якої притаманна певна однородність агрокліматичних, геоморфологічних, грунтово-меліоративних і природно-технологічних умов, які впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності сільського господарства.

Земельно-оціночні райони характерезуються однорідним комплексом природних і економічних умов, поєднанням виробничих галузей, складом вирощуваних культур, структурою земельних угідь, землезабезпеченістю, енергоозброєністю, забезпеченістю основними виробничими фондами і трудовими ресурсами, затратами праці та загальними затратами на гектар земельної площі, кількістю добрив, що вносяться в грунт, урожайністю культур і вартістю валової продукції. У зонах зрошувального землеробства враховуються гідрологічні умови території, динамика та характер мінералізації грунтових вод, розподіл господарств за джерелами зрошення, водозабезпеченність земель, яка виражається у відсотках щодо зрошувальних норм. У зонах розвинутого плодівництва і виноградарства враховуються спецефічні особливості вирощування багаторічних насаджень.

При земельно-оціночному районуванні землеволодіння і землекористування сільськогосподарських підприємств, організацій і установ, незалежно від адміністративного підпорядкування, об’єднуються у земельно-оціночні райони, межі яких, якщо можливо, суміщаються з межами адміністративних районів, а при їх неоднорідності – з межами сільськогосподарських підприємств, організацій і установ. Господарств у земельно-оціночному районі повинно бути не меньше 30, що визначається вимогами статистичної обробки інформації. Дрібні земельно-оціночні райони суміжних областей, якщо природно-економічні умови однорідні, можуть об’єднуватися в один земельно-оціночний район.

Для земельнооціночного районування території залучаються різні вихідні дані та матеріали, які характерезують кожне землеволодіння чи землекористування, а саме: агрокліматичний довідник адміністративних областей, обласні карти масштабу 1:200000 з нанесиними межами провінцій, округів зі схеми природно-сільськогосподарського районування України, грунтові карти масштабу 1:25000 або 1:50000 (при наявності доцільно використовувати грунтові карти областей масштабу 1:200000), картограми агровиробничого групування грунтів районів і окремих господарств, відомості економічного характеру адміністративних районів і господарств про: середню багаторічну врожайність сільськогосподарських культур; фактичну і перспективну структуру посівних площ; спеціалізацію господарств; вартість валової продукції рослинництва з підрозділенням за галузями і прямі затрати на її виробництво у розрахунку на 1 га ріллі; кількість внесених органічних і мінеральних добрив в умовних туках у розрахунку на 1 га ріллі; забезпеченність технікою (вартість тракторів, сільськогосподарських машин і транспортних засобів), енергозабезпеченість рослинницьких галузей; наявність працездатних осіб, які беруть участь у сільськогосподарському виробництві (осіб на 100 га ріллі).

 

Табл.3

Оцінка якості земель

Відповідно до Закону України „Про оцінку земель”, оцінка якості земель поділяється на такі види: бонітування ґрунтів та економічна оцінка земель.

Підставою для проведення оцінки земель є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Бонітування грунтів проводиться з метою отримання показників для порівняння оцінки якості грунтів за їхніми основними природними властивостями на підставі отриманих при грунтових обстеженнях якісних показників грунтів та відповідно до державних стандартів, норм і правил, а також інших нормативно-правових актів на землях сільськогосподарського призначення та лісового фонду.
Дані бонітування грунтів використовуються при здійсненні землеустрою з метою розробки комплексу заходів із землеустрою щодо використання та охорони земель, збереження і підвищення родючості грунтів.

Бонітування ґрунтів - це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Залежно від того, наскільки правильно будуть оцінені грунти за природними властивостями, настільки правильним буде розроблений земельний кадастр взагалі. Отже, бонітування грунтів, яке дає вихідний матеріал для економічної оцінки земель, повинно дати правильну відповідь – наскільки одні грунти за своєю природною правоздатністю кращі або гірші від інших, тобто дати порівняльну оцінку якості грунтів.

На території України бонітування грунтів проводиться за такими трьома основними природними ознаками, як глубина гумусових горизонтів, вміст гумусу і вміст фізичної глини. При цьому в межах земельно-оціночного району для кожного з цих ознак визначаєтьсч дольовий вплив на урожайність коефіцієнт кореляції.

Бали бонітету за гумосом і потужністю гумусових горизонтів обчислюютьсч за формулою:

П і

Б = ¾ ‧ 100

П еіј

 

Де П і - і -тий показник властивості (ознаки) агровиробничої групи грунтів, за яким визначається бонітет;

П еіј аналогічний показник агровиробничої групи грунтів, прийнятий за еталон для j – тої культури

Еталонна агровиробнича група грунтів, яка вибрана для кожної культури приймається за 100 балів. Бали бонітету за вмістом фізичної глини визначаються за допомогою таблиць.

Якщо в межах природно-сільськогосподарського округу (групи районів) зустрінеться грунт, що має будь-який із показників вище еталонного, він також прирівнюється до 100 балів.

Якщо за бонітувальну ознаку приймається кислотність грунтів, то еталоном вважаються грунти з нейтральною кислотніст. (рН 7,0). Бал бонітету визначають за формулами:

Для слабокислих і кислих грунтів

рН і – 7,0

Б = 100+ ------------------ ‧ 100

7,0

для слаболужних і лужних грунтів

7,0 - рН і

Б = 100+ ------------------ ‧ 100

7,0

де рН і - показник рН сольової витяжки оцінюваної агрогрупи грунтів.

Бали бонітування грунтів за кожною природною властивістю порівнюють з балом за урожайністю с/г культур для даного грунту. При цьому вибирають такі властивості або їх поєднання, числові показники яких корелюють із показниками урожайності культур. Коефіцієнт кореляції (rху ) може коливатися в межах від +1 до -1. Знак „плюс” вказує на прямий, а знак „мінус” на зворотній звязок. Враховуючи, що окремі ознаки (властивості) грунтів по різному впливають на урожайність сільськогосподарських культур, його значення визначають виходячи з коефіцієнта детермінації (Кä³¼). Поправкою на кліматичні і місцеві умови є коефіцієнт Ке.

Пропонується два підходи до розробки шкал загального бонітування грунтів:

- розробка шкал загального бонітування грунтів на основі єдиних стандартів діагностичних показників,



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-21; просмотров: 297; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.146.13 (0.103 с.)