Епос про Гільгамеша – перша героїчна епопея світової літератури.

«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, що все бачив» (ša nagba imuru), — скарбниця поезії, один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері.

В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп.

Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук приблизно в 3000-2500 роках до РХ, десь за 400 років до написання поеми. Докази реального існування Гільгамеша знаходять при дослідженні фактів про царів міста Кіш — Агга і Енмебарагеші.

Поема про Гільгамеша складається з 11 глиняних таблиць. Іноді до неї заразовують ще одну, дванадцяту.

Багато в чому епос про Гільгамеша подібний до пізнішої аккадської поеми про Атрахасіса.

Історія

Існує багато різних клинописних записів поеми, дати створення яких лежать у широких межах впродовж двох тисячоліть. Найбільшу цінність мають найдревніші з них - стара шумерська і пізніша аккадська версії, яку тепер називають стандартним виданням. Саме стандартне видання служить джерелом для сучасних перекладів, а до старшого шумерського варіанту звертаються тільки, щоб заповнити прогалини. В своїй найповнішій формі епос невідомий - він поповнюється інформацією з нових знахідок.

Найдревніша шумерська версія епосу датується Третьою династією Ура (2150-2000 ДРХ). Найдревніша аккадська версті датується початком другого тисячоліття до Христа. «Стандартна» аккадська версія з 12 таблиць, знайдена в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії, відредагована ченцем Сін-ліке-уннінні приблизно в 1300-1000 роках до Христа.

Стандартна версія була знайдена в 1849 в бібліотеці Ашшурбаніпала Остіном Генрі Леярдом. Вона написана вавилонським діалектом аккадської мови, який використовувався лише для літературних творів. Ця версія є компіляцією старовинних легенд, здійсненою ченцем Сін-ліке-уннінні десь в проміжку між тринадцятим і десятим століттям до Христа.

Стандартна версія відрізняється від древнішої вавилонської вступними словами. Стара версія розпочинається «Той, що понад усіма царями», а стандартна «Той, що бачив усе» (ša nagbu amāru). Аккадське слово nagbu означає глибина, і, мабуть, його потрібно інтерпретувати як невідомі таємниці. Англійський дослідник Андрю Джордж вважає, що ця фраза стосується тих знань, які Гільгамеш отримав, зустрівшись із Утнапіштімом — знань про космічне царство Еа, яке бачиться як фонтан мудрості. Загальна інтерпертація в тому, що Гільгамеш отримав знання про те, як вшановувати богів, про те, чому людині судилося померти, про те, як бути добрим правителем і як прожити хороше життя. Утнапіштім розповів Гільгамешу про Всесвітній потоп.

12-та табличка не пов'язана з іншими 11 за змістом. Ймовірно, це більш пізній додаток. Традиційно цю табличку не включають в епос. У ній Енкіду знову живий. 11 таблиць утворюють віночок - останні слова 11-ої таблиці повторюють слова початку, що надає епосу колової структури, завершуючи його. 12-та таблиця майже копіює більш ранній шумерський текст. В ній розповідається про те, як Гільгамеш послав Енкіду в підземний світ, але Енкіду помер і повернувся привидом, щоб розповісти Гільгамешу про потойбіччя. Враховуючи те, що в сьомій таблиці вже розповідається про те, як Енкіду наснився підземний світ, цей додаток випадає із цілосної розповіді.

Зміст 11-ти таблиць:

Гільгамеш і Енкіду на циліндрі з Урука

Гільгамеш,- цар Урука, є найвеличнішим царем світу, на дві-третини богом і на третину людиною, найдужчою істотою, що будь-коли існувала. Мешканці Урука поскаржилися богам на його суворість — на те, що він користається правом першої ночі щодо дівчат і виснажує юнаків роботами, випробовуваннями сили й іграми. Почувши благання людей, небесний бог Ану створює дику людину Енкіду - істоту, що була б рівнею Гільгамешу. Енкіду увесь зарослий шерстю й живе у пущі зі звірями. Храмова жриця Шамхат зуміла спокусити його, що стало першим кроком до залучення Енкіду до цивілізації. Гільгамеш довідується про прибуття майбутнього друга зі сну.

Шамхат привела Енкіду до табору пастухів, де дикун навчився їсти як люди й став нічним сторожем. Довідавшись від мандрівника про те, як Гільгамеш поводиться із нареченими, Енкіду обурюється і вирушає в Урук, щоб провчити зухвальця. На весіллі він блокує шлях Гільгамешу до покою молодих. Зав'язується бійка. Енкіду доводиться визнати перевагу Гільгамеша в силі, а Гільгамеш облишає бійку, й вороги стають друзями. Гільгамеш пропонує Енкіду піти до Кедрового лісу і вбити біса Хумбаба, щоб здобути славу й визнання. Незважаючи на перестороги старійшин, друзі не відмовляються від задуму.

Гільгамеш і Енкіду готуються до пригоди у Кедровому лісі. Мати Гільгамеша, богиня Нінсун, звертається за підтримкою до бого-сонця Шамаша. Гільгамеш залишає інструкції щодо правління Уруком, і мандрівка розпочинається.

Гільгамеша та Енкіду подорожують до Кедрового лісу. Кожного вечора вони зупиняються десь на високому місці й здійнюють ритуал сну. Гільгамеш побачив п'ять жахливих сновидінь, у яких валяться гори, гримить грім, нападають дикі бики, з'являється жарптиця, що дихає вогнем. Незважаючи на те, що ці сновидіння нагадують руйнації, спричинені Хумбабою, Енкіду інтерпретує їх, як добрі знаки. При наближенні до Кедрового лісу, друзі чують рев Хумбаби й повинні підтримати мужність один одного.

Гільгамеш і Енкіду, за допомогою Шамаша вбивають Хумбабу, — біса-охоронця дерев; потім зрубують дерево, яким вони, як човном допливають назад в Урук.

Гільгамеш відмовляється сексуально скористатися донькою Ану, богинею Іштар. Іштар вмовляє свого батька послати «Буйвола неба» покарати за відмову від сексуальної винагороди. Гільгамеш і Енкіду вбивають бика.

Боги вирішують що хтось має бути покараний за вбивство «буйвола неба», і вони засуджують Енкіду. Енкіду стає хворим і, помираючи, описує пекло.

Гільгамеш оплакує Енкіду.

Гільгамеш вирішує уникнути долі, що спіткала Енкіду і здійснює ризиковану мандрівку, щоб відвідати Утнапіштіма і його дружину, єдиних людей, які пережили Великий потоп, людей, яким боги дарували безсмертя. Гільгамеш сподівається, що він також зможе досягти безсмертя. Дорогою Гільгамеш зіштовхується з шинкаркою Сидурі, яка намагається відговорити його від його завдання.

Гільгамеш пливе через Води Смерті разом з поромником Уршанабі, довершуючи мандрівку.

Гільгамеш зустрічає Утнапіштіма, який розповідає йому про Великий потоп і неохоче ділиться з ним знаннями про безсмертя. Утнапіштім розповідає Гільгамешу, що якщо він зможе не спати 6 днів і 7 ночей, то стане безсмертним. Однак, Гільгамеш засинає, і Утнапіштім каже своїй дружині спекти буханку хліба за кожен день, коли він спить, щоб Гільгамеш не зміг би заперечувати свою невдачу. Коли Гільгамеш прокидається, Утнапіштім вирішує розповісти йому про рослину, що буде омолоджувати його. За словами Утнапіштіма, якщо Гільгамеш зможе дістати рослину з дна моря і з'їсти її, це поверне йому юначу наснагу, і він буде знову молодим. Гільгамеш дістає рослину, але не з'їдає її відразу, бо хоче розділити її з іншими старійшинами Урука. Він залишає рослину на березі озера і, поки купається, рослина зникає, вкрадена змією. Втративши обидві можливості, Гільгамеш повертається до Урука, де вигляд масивних стін провокує його на хваління цієї праці смертних людей. Гільгамеш робить висновок, що смертні можуть досягти безсмертя завдяки своій праці, збереженій у витворах цивілізації і культури.

Епос Гільгамеша в культурі

Епос про Гільгамеша надихнув багатьох митців на свою інтерпретацію міфа. Для прикладу тут можна згадати ораторію Богуслава Мартіну «Гільгамеш», або сонет «Гільгамеш» українського неокласика Миколи Зерова.

Епос про першого героя

Схоже, у цій книзі є все – від сотворення людини із глини до протистояння природи й цивілізації. Всесвітній потоп і подорож до царства смерті, корумповані боги і ревниві богині, а також класичний набір дружба-кохання-підступність… Ні, це не іронічно-філософський роман постмодерніста. І навіть не збірка античних міфів, хоча таке припущення вже ближче до правди. Це епос про першу людину-героя, „того, хто бачив усе” – месопотамського царя Гільгамеша, пригоди якого цікавлять людство вже понад три тисячоліття.

Старість і радість

”Епос про Гільгамеша” вважають однією з найдавніших літературних пам’яток людства. Однозначної думки щодо дати написання текстів немає, проте навіть приблизний період – між XXII і XVIII ст. до нашої ери – викликає повагу. Але цінність епосу полягає не тільки і не стільки в його віці: протягом уже згаданих трьох тисячоліть історію Гільгамеша читають як для загальнокультурного розвитку, так і для власного задоволення. А головне – йдеться не про художні перекази, як це часто буває зі стародавньою літературою, яка потребує суттєвої адаптації для розпещеного сучасного читача, а про справжнісінький собі перекладений оригінал. Властива фольклору ритмічність і не властивий епічним творам лаконізм плюс по-справжньому глибокий зміст і глобальність піднятих проблем – ось шумерський рецепт безсмертного тексту. Власне, а чого ще можна чекати від народу, який задовго до початку „нашої” ери жив за конституційним зводом законів, розвивав математику, астрономію і медицину, а ще мав два яскравих свідчення цивілізованості – каналізацію і пивоваріння?

Читається епос легко і без відчуття „серйозності” стародавньої літератури (важко втриматися від порівняння з Гомеровими “Іліадою” та “Одіссеєю”, перечитувати котрі на дозвіллі можуть тільки обрані просвітлені люди). Можливо, на якість тексту вплинуло те, що до написання „Епосу про Гільгамеша” легенди про царя міста Урук існували в усній формі – як збірка оповідань, які потім перетворили на повість, залишивши їй розмовний стиль короткої форми.

Жив собі цар…

Цар Гільгамеш (цілком реальна історична постать, до речі) жив – не тужив, розбудовував своє любе місто Урук і, цитую, „вдень і вночі буйствував плоттю”. Така поведінка обурила богів, оскільки була, мабуть, божественним привілеєм, і вони вирішили якось спинити свого недобожественного брата (Гільгамеш, як і годиться, був на дві третини богом і на третину людиною). Отже, створили вони йому друга (правильно: скажи мені, хто твій друг…) – людину природи Енкіда, який спочатку розпочав двобій із Гільгамешем, а потім забрав його із цивілізації до себе на природу (насправді в оригіналі – довга історія із повіями та рестораціями). І жили хлопці там як брати, допоки здичавілому вже Гільгамешу не закортіло врубати чужого кедрового лісу (науковці пояснюють, що цінну кедрову деревину шумерці широко використовували в будівництві). Але кедровий ліс охороняє злий Хумбаба (я б теж була зла, якби мої ліси отак просто вирубували всі, кому заманеться), впоратися з яким не так легко – треба підкупити одного з богів. Таким чином за допомогою бартерних відносин (ти нам допомогу – ми тобі храм) та грубої фізичної сили друзі порушили екологічний баланс Месопотамії (знайома ситуація, чи ж ні?). Потім до вашої уваги пропонуються любовно-мстиві стосунки між Гільгамешем та хтивою й розпусною богинею Іштар, які закінчуються смертю нестриманого на язик Енкіда.

У розпачі Гільгамеш тікає в пустелю шукати безсмертя. Перепливши океан, який тоді називали водами смерті, цар зустрічає мудрого Утнапішті, якому вдалося пережити всесвітній потоп (ще один відомий сюжет, який, до речі, до епосу включили пізніше). Той, хто пережив потоп, має непогані навички виживання – й справді, Утнапішті дає Гільгамешу квітку безсмертя. Проте цар Урука залишив віднайдену квітку без нагляду. Повз неї повзла змія – і, не будь дурна, взяла і з’їла її (кажуть, із того часу змії мають здатність скидати шкіру й молодшати). Отак і лишився Гільгамеш без друга, без богині й без квітки безсмертя.

Чистий залишок

Що ж вийшло з цієї історії? Окрім тисяч історичних, літературних та культурологічних досліджень „Епос про Гільгамеша” подарував світові чимало загадок. Сюжети й епізоди епосу ми зустрічаємо в давньогрецькій міфології та середньовічній літературі: навіть у Данте трапляються відповідні ремінісценції. Двадцяте століття активно експлуатувало Гільгамеша у драматичних постановках, щоправда, зі суттєвими змінами сюжету – на користь хепі-енду. А двадцять перше століття раптом помітило, що історія месопотамського царя – надзвичайно актуальне і проблематичне чтиво. І сама думка про те, що проблеми людства за три тисячі років не змінилися анітрошки, змушує нас із більшим інтересом ставитися до історії та стародавньої літератури. Що, я сподіваюся, буде нам тільки на користь.

Справжня література ніколи не залишить читача байдужим. Можливо, когось спонукає задуматись, а когось – навіть зробити відкриття. Бодай для себе. Мені, наприклад, вдалося зробити їх аж десять. Отож, 10 дивовижних відкриттів „Епосу про Гільгамеша”:

1. За три тисячі років суть речей анітрохи не змінилася. Оновилася тільки їх форма.

2. Екологічні проблеми хвилювали людство не тільки останні 50 років – шумери також переймалися наступом цивілізації на природу.

3. Усе нове – це добре забуте старе. Складається враження, що всі подальші твори людства створені під впливом Гільгамешевої історії.

4. Шумерські боги – то викапаний український парламент. Скандали, інтриги, зради – і ніякої користі людям.

5. Сумнівів щодо найдавнішої професії майже не залишилося – це точно був той, хто спить за гроші. От тільки незрозуміло – сторож чи повія?

6. Навіть древні знали, що немає гіршого ворога за ображену жінку.

7. Управитель міста – найневдячніша професія: скільки справедливих податків не збирай, скільки стін не будуй, а мешканці все одно богам жалітимуться.

8. Древні, на відміну від авторів Середньовіччя, розуміли користь напівтонів: ідеальність завжди примітивна, а головний герой не може бути чорним або білим.

9. На питання „Бути чи не бути?” немає відповіді. Якщо ж шумерам і вдалося її знайти, доля мудро приховала її від нас, знищивши прикінцеві таблички епосу.

10. І найголовніше: епос доводить, що стародавня література може бути по-справжньому захопливою. А це відкриття варте всіх попередніх.