ТОП 10:

Роль верховного суду україни у цивільному процесі



Цивільний процесуальний кодекс України у гл. 3 розд. 5 ЦПК у ре­дакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачив можливість перегляду судових рішень Верховним Судом України з під­став і в порядку, встановлених ЦПК України. Аналогічним чином пере­гляд судових рішень Верховним Судом України регламентується у КАС та ГПК України.

Відповідно до ст. 125 Конституції України, Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції щодо всіх інших судів загальної юрисдикції (у тому числі вищих) і повноважний переглядати рішення цих судів, змінювати чи скасову­вати їх у разі наявності для цього підстав. Позбавлення таких повно­важень може зробити неможливим здійснення Верховним Судом Укра­їни правосуддя як органом судової влади. Вдосконалення процесуально- правового становища Верховного Суду України здійснено у Рішенні Конституційного Суду України за конституційним поданням 46 на­родних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «най­вищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у ст. 125 Конституції, терміна «касаційне оскарження», що міститься у ст. 129 Конституції[1].

Інтенсивний пошук оптимальних форм перегляду судових рішень, які б гарантували ефективність правосуддя та захист прав людини, триває у процесуальному законодавстві та в юридичній літературі з кінця ХХ ст. Виходячи з цього існувала нестабільна система судів,до компетенції якої належала перевірка законності та обґрунтованості судових рішень, зокрема відносно перегляду актів органів судової влади, що набрали законної сили.

Цивільне процесуальне законодавство України вперше передбачи­ло повноваження Верховного Суду України при перегляді рішень судів цивільної юрисдикції, у тому числі касаційних, при провадженні у зв’язку з винятковими обставинами у ЦПК 1963 р. у редакції Закону України від 21.06.01 р. № 2540-14 «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України». Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами на час прийняття вказаного Закону ви­значалися: виявлене після касаційного розгляду справи неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції того самого положення за­кону або при його застосуванні всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв’язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Укра­їною міжнародних зобов’язань.

Стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що з метою забезпечення відновлення порушених прав особи застосовуються до­даткові заходи індивідуального характеру, якими є:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, в якому перебувала особа до порушення Конвенції (restitutio in integrum);

б) заходи, що передбачені рішенням Суду про дружнє врегулю­вання.

Верховний Суд України при розгляді цивільної справи має певне коло повноважень. Характер і обсяг цих повноважень відповідає функ­ціям, що виконує Верховний Суд України при здійсненні ним прова­дження по перегляду судових рішень.

В. Стефанюк визначає повноваження Верховного Суду України як сукупність його прав на вчинення установлених законом процесуальних дій щодо судових актів, які були предметом розгляду суду касаційної інстанції. Підставою для перегляду зазначених актів може бути заява, подана належним суб’єктом. У здійсненні таких повноважень Верховний Суд України обмежений доказами, що містяться у заяві, та вимогами, заявленими у суді першої інстанції. Він не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в рі­шенні чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими[14].

Законодавством (ст. 3603 ЦПК) детально регламентуються повно­важення Верховного Суду, який розглядає справу. Це дає йому можли­вість повністю здійснити покладені на нього функції. Окремі повно­важення тісно пов’язані з характером порушень, які були допущені судами при розгляді цивільної справи.

Перелік закріплених у ст. 3603 ЦПК повноважень Верховного Суду України при розгляді справи є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Проте, на думку В. В. Сердюка, повноваження Верховно­го Суду України при перегляді справи подеколи дублюються з повно­важеннями суду, що здійснює перегляд у касаційному порядку. Ця обставина, як він вважає, викривлює суть касації[15].

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 3603 ЦПК, суд має право прийняти постанову про повне або часткове задоволення заяви. Таке повноваження засто­совується в тих випадках, коли суди при розгляді справи неоднаково застосували норми права, що перешкоджає належному розглядові справи по суті. При застосуванні даного повноваження та скасуванні судових рішень суд зобов’ язаний викласти мотиви скасування, зазна­чити, які саме положення законодавства слід було б належним чином застосовувати. Цивільне процесуальне законодавство містить наслідки реалізації закріплених у вищевказаній нормі повноважень. Так, якщо Верховний Суд України установить, що судове рішення по справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частко­во і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Якщо судове рішення по справі переглядається з підстави, визначеної п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК, Верховний Суд України скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Вважаємо, що при повному або частковому задоволенні заяви про перегляд рішення Верховний Суд України має ухвалювати нове рішення або змінювати його. У разі направлення справи на новий розгляд заново ухвалене рішення судом касаційної інстанції знову може бути предметом перегляду Верховним Судом України, що нівелює інститут остаточності судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3603 ЦПК, Верховний Суд України має право ухвалити постанову про відмову в задоволенні заяви. Таке пов­новаження суд застосовує за умови, якщо суд при винесенні оскаржу­ваних рішень ухвалив законне рішення. При цьому Верховний Суд України зобов’язаний мотивувати та обґрунтовувати, з яких підстав він відмовив у задоволенні заяви.

У практиці господарського судочинства при перегляді рішень Ви­щого господарського суду України Верховним Судом України останній був обмежений статтею 11118 ГПК колом повноважень, однак Верхов­ний Суд України виходив за межі закріплених процесуальним законо­давством повноважень. При цьому Верховний Суд України зазначав, що, виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова па­лата з господарських справ Верховного Суду України не вважає за необхідне дотримуватись закріпленого господарським процесуальним законодавством кола повноважень, оскільки це суперечило б положен­ням статей 125, 129 Конституції України, статтям 2, 39 Закону України «Про судоустрій України» стосовно визначення статусу Верховного Суду України та забезпечення ним законності у здійсненні правосуддя. У зв’язку з цим наведений у ст. 11118 ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги (касаційного подання прокурора) на постанову Ви­щого господарського суду України не вважався правовою перепоною для виходу за межі визначених господарським процесуальним законо­давством України повноважень Верховного Суду України при пере­гляді рішень Вищого господарського суду України[16].

Одне з таких рішень стало предметом розгляду в Європейському суді з прав людини. Так, 20 липня 2006 р. Європейський суд з прав людини розглянув справу Сокуренко та Стригун проти України (за­ява № 29458/04 та 29465/04), у рішенні по якій зазначив, що відповід­но до ст. 11118 ГПК Верховний Суд, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України, міг або повернути справу на новий роз­гляд до нижчестоящого суду, або ж зупинити провадження по справі... Замість цього він залишив у силі постанову апеляційного суду, а такі дії не були передбачені ГПК. Це було також підтверджено урядом у його запереченнях.

Європейський суд з прав людини (далі — Суд) також наголосив, що не було жодної правової норми, яка б надавала право Верховному Судові України ухвалювати подібного роду рішення. Врешті-решт Суд вважав, що загальні положення Конституції України, на які посилався уряд... не могли служити достатньою правовою підставою для такої специфічної компетенції, котра не надавалась відповідним законодав­ством.

Суд наголошував, що в окремих випадках він визнавав можли­вість вищим судовим органом, уповноваженим на тлумачення за­кону, ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону мало виключний характер, а вказаний суд надав чіткі та достовірні підстави для такого виключного відступу від застосування власних певних повноважень (див. рішення по справі Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар й ля Мода проти Іспанії № 14929/02 від 13 травня 2003 р.). Однак у цій справі Верховний Суд України не надав жодного аргументу щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі власних повноважень шляхом умис­ного порушення ГПК та винесення подібного роду рішень, що, як зазначалось урядом, є звичайною практикою Верховного Суду України. На думку Суду, вийшовши за межі своїх повноважень, чітко викладених у ГПК, Верховний Суд України не може вважа­тися «судом, встановленим законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвен­ції відносно даного провадження. Відповідно, було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.

Незважаючи на викладене, Верховний Суд України не припиняв вищевказану практику по виходу за межі наданих господарським про­цесуальним законодавством повноважень при перегляді рішень з гос­подарських справ[17].

Особливість постанови Верховного Суду України при розгляді ним цивільної справи за правилами гл. 3 розд. 5 ЦПК виявляється в тому, що зазначені судові акти набирають законної сили з моменту їх про­голошення та не підлягають оскарженню. Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судово­го рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) каса­ційної інстанції тих самих норм матеріального права у подібних право­відносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що міс­тить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’ язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верхов­ного Суду України. Невиконання судових рішень тягне за собою від­повідальність, встановлену законом. Такими законодавчими приписа­ми обумовлено теоретичні положення про неабияку значущість судових актів найвищої судової інстанції







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.207.100 (0.011 с.)