Позов як процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді: поняття позову, його елементи та види

Процесуальні заходи захисту відповідача проти позову

Закон встановлює рівні можливості для сторін процесу щодо захисту своїх прав, які дозволяють не тільки позивачу, а й відповідачу у справі активно і ефективно захищати свої інтереси проти пред'явленого до нього позову.

Основним засобом захисту відповідача проти позову є заперечення.

Заперечення проти позові/ (ст. 128 ЦПК) - це письмові пояснення відповідача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача. Ці пояснення можуть мати матеріально-правовий і процесуальний характер.

Матеріально-правові заперечення спрямовані на спростування позовних вимог позивача - відповідач оспорює як фактичну, так і правову обґрунтованість позову. Заперечення матеріально-правового характеру можуть доводити неправильність посилання позивача на норми права, якими обґрунтовується позов, або їх тлумачення.

Процесуальні заперечення обґрунтовують неправомірність виникнення і подальшого продовження процесу у справі у зв'язку з відсутністю у позивача права на звернення до суду, порушення процесу у цій справі (наприклад: у справі є рішення третейського суду; тотожна справа між тими самими сторонами перебуває на розгляді в іншому суді тощо).

Пропозиція відповідачу подати письмові заперечення проти позову міститься в ухвалі про відкриття провадження, і ці заперечення можуть стосуватися всіх вимог, заявлених позивачем, чи їх певної частини або обсягу. Заперечення проти позову мають містити зазначення доказів, які обґрунтовують заперечення відповідача.

Другим засобом захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову є зустрічний позов.

Зустрічний позов - це заявлена відповідачем матеріально-правова вимога до позивача, заявлена відповідачем для спільного її розгляду з первісним позовом.

Зустрічний позов пред'являється відповідачем для захисту проти звернутих до нього вимог з метою відхилення вимог позивача або зарахування вимог.

Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом, що сприяє економії процесуальних засобів, дозволяє суду правильніше і більш всебічно дослідити взаємовідносини сторін і усуває можливість ухвалення ним протилежних рішень у справі. Наприклад, розгляд позову матері дитини до батька про стягнення аліментів разом із зустрічним позовом батька до матері про відібрання дитини і передачу йому на виховання.

Згідно з ч. 2 ст. 123 ЦПК зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і їх спільний розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть взаємно зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Відповідач має можливість пред'явити зустрічний позов лише до початку розгляду справи по суті. Зустрічна позовна заява подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, визначених у статтях 119 і 120 ЦПК. Якщо подана зустрічна позовна заява не оформлена відповідно до вимог процесуального законодавства, суд своєю ухвалою залишає таку заяву без руху і надає строк для виправлення її недоліків. У разі невиправлення недоліків у встановлений строк суд постановляє ухвалу про повернення зустрічної позовної заяви. (Див. рис. 12)

Судове рішення

Судове рішення — це висновок суду як акт судового права, в якому застосовуються норми матеріального та процесуального права при вирішенні судом цивільних справ.

В сучасній науці цивільного процесу питання суті судового рішення не залишається поза увагою. Аналізуючи сучасні наукові погляди на поняття судового рішення та його суть, можна побачити нові тенденції в розумінні цієї категорії. Зокрема, вважається, що рішення суду першої інстанції є не тільки одним з видів судових постанов, що виносяться при розгляді цивільних справ. Натомість соціальна, юридична та політична значущість їх виходить далеко за межі простої ліквідації спору між окремими суб'єктами.

Так, на підтвердження цієї тези деякі дослідники (Є.В. Кудрявцева) зазначають, що процесуальний інститут судового рішення належить до числа головних опор доктрини поділу влад Монтеск'є, оскільки за допомогою рішень органів правосуддя, що уособлюють судову владу та діють незалежно, нівелюють крайності законодавчої та виконавчої влад, створюючи необхідну суспільству рівновагу.

Ці та подібні твердження (В.Д. Бринцева, В.В. Долежана, Ю.М. Грошевого, А.О. Селіванова та інших) дають підстави підходити до аналізу судового рішення ширше, ніж до одного із процесуальних документів суду. Дійсно, ним підтверджується (Д. Притика, С. Прилуцький, М. Штефан) наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо. Але зазначені риси наголошують лише на окремих властивостях рішення, які не дають повного уявлення про його суть. Суд, постановляючи рішення, тим самим реалізує судову владу, тому таке рішення і повинно розглядатися насамперед як акт реалізації судової влади.

Отже, підтримуючи ідею розвитку судового права як галузі національного права, С. Шевчук, М. Марченко, Г. Фазікош та інші обґрунтовано констатують, що "судове рішення", так само як і "судова влада" та "правосуддя", має розглядатися не як тут судового права. Безумовно, такий підхід дозволить розширити зміст теорії судового рішення.

Відповідно до положень ЦПК та з урахуванням критерію їх вагомості існують наступні види судових рішень: І) рішення суду; 2) судові накази; 3) ухвали суду (судді). Загальною рисою, яка об'єднує всі види судових рішень, є те, що в них дійсно дістає вияв реалізація судової влади.

Відомо, що рішенням суду розв'язується матеріально-правовий спір між сторонами, підтверджується наявність або відсутність певних фактів, тобто справа вирішується по суті. Від ухвали рішення суду відрізняється тим, що ним захищаються порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси, ухвала суті справи не стосується.

В свою чергу ухвалами суду вирішуються окремі процесуальні питання, а також завершується провадження у справі без ухвалення рішення. Перелік питань, що вирішуються судом шляхом постановлення ухвал, який встановлений ч. 2 ст. 208 ЦПК, не є вичерпним. Сюди належать також питання забезпечення доказів, забезпечення позову, передачі справи на розгляд іншому СУДУ" роз'яснення рішення, виправлення описок і арифметичних помилок в судовому рішенні тощо.

Крім того, судовий наказ відповідно до ч. і ст. 95 ЦПК є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Не виключається можливість, як це підтверджують інші фахівці (С.В. Васильєв), поділити судові рішення за наступними критеріями;

1) за видом провадження в суді першої інстанції: а) рішення, які прийняті в порядку позовного провадження; б) рішення, які прийняті в порядку окремого провадження; в) рішення, які прийняті в наказному провадженні (судовий наказ);

2) рішення, які приймаються в порядку позовного провадження, в свою чергу можуть поділятися на види за тією самою ознакою, за якою поділяються позови (за процесуальною метою). Відповідно, суд ухвалює рішення а) про присудження; б) про визнання; в) перетворювальні (конститутивні);

3) залежно від виду інстанції суду рішення поділяються на: а) рішення суду першої інстанції; б) рішення апеляційної інстанції (ч. 2 ст. 314 ЦПК); рішення касаційної інстанції (ч. 2 ст. 344 ЦПК);

4) за суб'єктним складом суду рішення поділяються на: а) рішення, які ухвалені суддею одноособово; б) рішення, які ухвалені в колегіальному складі;

5) за змістом рішення суду можуть бути основними та додатковими. Так, основним є рішення суду, що вирішує по суті вимоги, з приводу яких було відкрито провадження у справі. Додаткове рішення суду ухвалюється в разі нерозв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо яких розглядалася справа.

Законодавець також передбачає наявність заочного рішення, тобто такого, яке ухвалюється у разі, якщо немає відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причина його неявки визнається судом неповажною.

РОЗ'ЯСНЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Необхідність у роз'ясненні рішення суду виникає у випадках, коли рішення є не зовсім зрозумілим, нечітким або в ньому є протиріччя. Найчастіше роз'яснення потребує резолютивна частина рішення, оскільки положеннями, викладеними в цій частині рішення будуть керуватися при його виконанні. Однак ЦПК не містить обмежень, яка саме частина рішення може бути роз'яснена, тому роз'яснення можливе також і щодо мотивувальної частини рішення. Таке роз'яснення є необхідним, якщо особа має намір оскаржити рішення суду, а мотиви, якими керувався суд, не є досить зрозумілими чи розкритими, тому для збільшення можливостей скасування рішення суду внаслідок неправильної мотивації роз'яснення саме цієї частини рішення є доцільним. Наприклад, у разі, якщо судом здійснювалось тлумачення договору, мотиви, якими керувався суд при визначенні можливості чи неможливості тлумачення договору передбаченими способами, є одними з вирішальних, і у разі, якщо вони є недосить зрозумілими, роз'яснення мотивувальної частини рішення допоможе визначитись з мотивами суду і досягти необхідного результату.

Відповідно до ст. 221 ЦПК особами, яким надано право ініціювати розгляд питання про роз'яснення рішення суду, є особи, які брали участь у справі, а також державний виконавець. Суду права ініціювати роз'яснення рішення не надано.

Право державного виконавця звернутися за роз'ясненням рішення суду передбачене ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р. № 606-XIV (далі — Закон). Відповідно до ст. 28 Закону у разі, якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження і мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення! відповідного рішення чи змісту документа.

Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.

Суд, який видав виконавчий документ, зобов'язаний розглянути заяву у 10-денний строк з дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз'яснення рішення. Неявка осіб, які брали участь у справі чи державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення суду. При роз'ясненні рішення суд має здійснити його таким чином, щоб зміст рішення залишився незмінним.

При роз'ясненні свого рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.

Якщо фактично поставлено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, суд своєю ухвалою відмовляє у роз'ясненні рішення.

Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою.

Іноді трапляються випадки, коли одночасно необхідно усунути декілька недоліків рішення, наприклад, виправити помилки та здійснити роз'яснення рішення. Здійснення одночасно таких дій цілком можливе і не суперечить законодавству.

Позов як процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді: поняття позову, його елементи та види

Основним видом цивільного судочинства визнається позовне провадження. Процесуальним засобом захисту прав особи у позовному провадженні є позов.

Позов - це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку.

Процесуальна наука розрізняє дві сторони позову: матеріально-правову - вимога

позивача до відповідача та процесуально-правову - вимога позивача до суду щодо захисту порушеного чи невизнаного права.

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких належать: предмет, підстава, зміст. Значення елементів позову полягає у тому, що вони слугують засобом його індивідуалізації, допомагають встановити тотожність позовів. За елементами позову визначають зміст процесуальної діяльності щодо захисту цивільного права.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен винести рішення. Позивач може змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Така процесуальна дія може відбутися до початку розгляду справи по суті і лише у межах спірних правовідносин.

Підставу позову становлять юридичні факти, якими позивач обґрунтовує матеріально-правову вимогу до відповідача. Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК у позовній заяві мають зазначатися обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. До її складу входять також факти, які обґрунтовують належність доказів до справи, і те, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних правовідносин. Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Ці факти обґрунтовують необхідність подання позову та захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушено, оспорено чи не визнано, або є загроза у його порушенні чи необхідність у зміні існуючих між сторонами правовідносин. Підстава позову може бути змінена позивачем шляхом подання відповідної письмової заяви лише до початку розгляду судом справи по суті.

Зміст позову - це звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту. Позивач може просити суд присудити визначену річ, визнати наявність чи відсутність суб'єктивних прав, змінити (припинити, перетворити) існуючі між сторонами правовідносини тощо.

Залежно від обраного позивачем способу захисту свого права позови поділяються на позови: про присудження, про визнання, перетворювальні.

Позови про присудження - це позови, спрямовані на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення. Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його відновлення. Прикладами позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором позики, про стягнення аліментів тощо.

Позови про визнання - це позови, спрямовані на усунення непорозумінь між сторонами з приводу наявності чи відсутності визначених правовідносин між ними (визнання права власності, авторства тощо). Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо визнання, які містять вимогу підтвердити визначені правовідносини, і позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність визначених правовідносин.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин, які існують між сторонами (позови щодо припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо).

У літературі зазначаються й інші підстави класифікації позовів. Наприклад, за характером інтересів, які захищаються, позови поділяють на: особисті; позови на захист суспільних інтересів; позови на захист інших осіб; позови на захист невизначеного кола осіб (групові позови) тощо1. (Див. рис. 11)