Застосування принципу правової визначеності при перегляді судових рішень

Правова визначеність — іманентна складова самого права та право­вого регулювання у різних його сферах. Правову визначеність можна розглядати в двох аспектах — суб’єктивному та об’єктивному. У суб’єктивному правова визначеність відбиває інтерсуб’єктну природу права, його усвідомлення суб’єктом права, виходячи із природності права і в перше чергу основних прав та свобод людини. В об’єктивному правова визначеність відбиває наявні умови функціонування механіз­му правового регулювання, виходячи з обов’язків держави забезпечи­ти реалізацію правових норм відповідно до їх призначення та в інте­ресах суб’єктів права.

Інтерсуб’єктну основу правової визначеності вдало виразив Й. О. Покровський. Він зазначав, що індивід, залишений віч-на-віч із суспільством, державою, має право вимагати, щоб йому було державою точно вказано, чого від нього хочуть і які межі йому ставляться. Логіч­но право на визначеність правових норм є одним із найбільш невід’ємних прав людської особистості, яке тільки можна собі уявити, без нього, по суті, взагалі ні про яке «право» не може йти мови^[1].

Об’єктивну основу правової визначеності становить система чинни­ків як публічних заходів держави, які стосуються сфери нормотворення та правореалізації. Виходячи з цього, до них відносять доступність нор­мативних актів, їх несуперечливість, відсутність прогалин, визначення меж дискреційних повноважень державних органів, обов’ язкове опри­люднення нормативних актів, їх стабільність, єдність у застосуванні закону, остаточність судових рішень та їх здійсненність^[2].

Принцип правової визначеності як загальновизнаний принцип між­народного права сформульовано практикою ЄСПЛ. Сама ЄКПЛ не містить жодних приписів із цього приводу. При цьому важливо для ро­зуміння принципу правової визначеності зауважити, що ЄСПЛ розглядає його як складову верховенства права з точки зору стану правового унор­мування, умов реалізації права та результатів правореалізації.

Принцип правової визначеності застосовує у своїй практиці Кон­ституційний Суд України. Показовим щодо цього може бути його рі­шення щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земель­ного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005.

У конституційному поданні про порушення справи стверджувалось, що зазначеними положеннями Кодексу громадян позбавлено права постійного користування земельними ділянками для ведення селян­ського (фермерського) господарства, особистого підсобного господар­ства, яке було надано статтею 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., статтею 5 Закону України «Про селянське (фер­мерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. Тому суб’єкт права на конституційне подання вважає, що положення статті 92, пункту 6 роз­ділу Х Перехідних положень Кодексу не відповідають статті 22 Кон­ституції України.

Конституційний Суд України зазначив, що із конституційних прин­ципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Так, поняття «набувають права» за змістом частини другої статті 92 та час­тини першої статті 116 Кодексу в аспекті вимоги переоформлення права користування земельною ділянкою не відповідає вимозі ясності і визначеності правової норми: зазначені положення припускають по­ширення цього поняття лише на випадки первинного отримання зе­мельної ділянки із земель державної та комунальної власності підпри­ємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, а також громадянами та юридичними особами, які набувають права власності та користування земельними ділянками. Натомість у пункті 6 Перехідних положень Кодексу йдеться про пере­оформлення права власності або оренди громадянами та юридичними особами, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві. Переоформлення також має два значення: повторити оформлення і оформити заново, за новими правилами.

Таким же невизначеним є словосполучення «переоформити у вста­новленому порядку» без посилання на відповідні норми Кодексу або інших законів. При цьому в Кодексі та інших законах немає спеціаль­них норм щодо такого порядку переоформлення права постійного користування. Оскільки переоформлення може означати оформлення за тих самих умов, що й раніше, а також за новими, іншими умовами, то ці умови мають бути зазначені в Перехідних положеннях Кодексу. Відсутність розмежування надання земельної ділянки і зміни титулу прав на земельні ділянки ускладнює переоформлення і на практиці вирішується довільно.

Виходячи з викладеного, Конституційний Суд України визнав та­кими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов’ язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право орен­ди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Одним із фундаментальних процесуальних аспектів принципу правової визначеності є остаточність рішень суду, тобто неможливість піддавання їх сумніву. Остаточність судового рішення у механізмі ін- станційності судової влади та наявності перевірочних проваджень цивільного судочинства передбачає як умову диференціацію повно­важень кожної судової інстанції та неможливість дублювання їх функ­цій. Чіткий стандарт правової визначеності міститься у попередній резолюції Комітету міністрів Ради Європи Res DH (2006) 1 «Про по­рушення принципу правової визначеності процедурою перегляду справ в порядку нагляду в цивільному судочинстві в Російській Федерації — прийняті загальні засади питання, що залишаються у світлі Постанов Європейського суду з прав людини у справі Рябих (24 липня 2003 р.) та у справі Волкова (5 квітня 2005 р.)», прийнятій 8 лютого 2006 р. на зустрічі Заступників Міністрів. У ній висловлюється стурбованість щодо стану гарантування принципу правової визначеності у зв’язку з тим, що на регіональному рівні часто той самий суд діє послідовно як дві інстанції в одній справі.

Виходячи з принципу правової визначеності, підстави для пере­гляду судових рішень на кожній стадії судового провадження не можуть бути ідентичними. У справі Брумареску проти Румунії ЄСПЛ конста­тував: виходячи із загальновизнаного принципу правової визначенос­ті (певності) слід мати на увазі стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Тому при встановленні підстав для оскарження і перегляду судових рішень, що набрали чинності, строку, в межах якого допускається таке оскарження, треба виходити з того, що учасники цивільних правовідносин повинні мати можливість у ро­зумних межах передбачати наслідки своєї поведінки і бути впевнени­ми у незмінності свого офіційно визнаного статусу, набутих прав і обов’ язків.

Важливою та сутнісною ознакою процедур перегляду судових рішень як належних з точки зору принципу правової визначеності є неможли­вість створення судів з явно вираженими дискреційними повноважен­нями одних судів стосовно інших^[3]. У справі «Совтрансавто — Хол­динг» проти України, яка стала першою справою в ЄСПЛ проти Укра­їни, зазначалось, що Арбітражно-процесуальний кодекс України в його редакції, що діяла на момент розгляду справи, надавав Голові Вищого арбітражного суду України та Генеральній прокуратурі України право ініціювати перегляд остаточних судових рішень шляхом подання про­тесту. Таке повноваження було дискреційним за своєю природою, тобто судові рішення могли переглядатися на розсуд відповідної посадової особи всупереч принципу правової визначеності. Суд також наголосив, що з огляду на характер та форму втручань у справу, які мали місце з боку найвищих органів державної влади, відповідні арбітражні суди, що роз­глядали справу, не можуть вважатися незалежними та безсторонніми.

У контексті принципу правової визначеності судове рішення, що набуло чинності, має бути остаточним і може бути переглянуто лише у виняткових випадках з підстав об’єктивного, а не суб’єктивного характеру і у порядку, визначеному процесуальним законом. Особливо слід підкреслити, що жодна зі сторін не може вимагати перегляду остаточного судового акта тільки з метою проведення повторного слу­хання та отримання нового рішення. Так, у справі Науменко проти України ЄСПЛ прямо посилається на принцип правової визначеності щодо остаточності судового рішення, недопустимості повторного роз­гляду вже раз вирішеної справи у контексті того, що жодна сторона не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Відхилення від цього принципу можливе тільки тоді, коли воно спричинено незалежними і непереборними обставинами.

Важливим елементом принципу правової визначеності в аспекті застосування процесуального законодавства є також здійсненність остаточних судових рішень. Виконавче провадження, як зазначалось, є частиною судового розгляду і сприяє реалізації судових рішень, що набрали законної сили.

У практиці ЄСПЛ такі справи є не лише типовими, а й достатньо поширеними. Так, 20 жовтня 1999 р. заявниця ініціювала цивільне провадження проти дитячої дошкільної установи, вимагаючи компен­сації за затримку у поверненні її трудової книжки (перше проваджен­ня). У 2003 р. заявниця ініціювала також інші судові провадження.

Справа розглядалась Радянським районним судом м. Києва (пізні­ше Святошинський районний суд м. Києва, далі — суд першої інстан­ції), Київським міським судом (після 2001 р. — Апеляційний суд м. Києва) та Верховним Судом України, який виніс остаточне рішення у справі 2 жовтня 2002 р. Станом на дату винесення рішення Європей­ським судом з прав людини інформація про виконання рішення, вине­сеного на користь заявниці, була відсутня. Скарги заявниці щодо не­належного виконання остаточного рішення розглядались, зокрема, Шевченківським районним судом м. Києва.

До Європейського суду заявниця скаржилась за п. 1 ст. 6 та за ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на несумісність тривалості провадження у її справі з вимогою «розумно­го строку» і на відсутність ефективного національного засобу юридич­ного захисту стосовно її скарги щодо тривалості.

Враховуючи практику в аналогічних справах, відповідно до якої для цілей застосування п. 1 ст. 6 Конвенції цивільне провадження включає як стадію судового розгляду, так і стадію виконання рішення суду, а також те, що його тривалість складається з періодів, коли справа перебувала на розгляді у національних державних органах, Європейський суд встановив, що тривалість провадження у справі заявниці, яка підлягає оцінці за вка­заною статтею Конвенції, становила дев’ять років і три місяці.

З цих мотивів Європейський суд установив порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції з огляду на вказану тривалість та у зв’язку з незабез­печенням національними державними органами розгляду справи та виконання остаточного рішення протягом розумного строку, а також відсутністю засобу захисту від вказаного порушення (справа Липіс- віцька проти України).