ТОП 10:

Розроблення ідей психології управління в надрах філософії



Великий китайський філософ Конфуцій (551-479 р до н. е.) розв’язання проблеми управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правителя, який має служити своєму народові й правити за допомогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі – виявити покірність і повагу до свого правителя.

Співвітчизник Конфуція, філософ Мен-Цзи (371-289 р. до н. е.) у своєму вченні про управління підкреслював, що найважливішим чинником будь-якої держави є народ, а не вчитель. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка за його переконанням, переважно позитивна, добра.

Осмислити систему управління намагалися деякі античні мислителі Платон (428-347 р. до н.е.) і Арістотель (384-322 р. до н. е.). У працях Платона «Держава», «Закони» представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління вважався найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші і найдостойніші люди в державі.

За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією частини душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній (пристрасній) – розряд воїні, жаданій частині душі – розряд ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів.

Грецький історик і політичний діяч Полібій ( прибл. 200 - прибл. 120 р.

до н. е.) вважав, що спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаєминах. За Полібієм, державні форми змінюються внаслідок падіння звичаїв і зміни представників влади. Позитивні форми влади спрямовані на розвиток суспільства, негативні – сприяють пануванню сили неорганізованого натовпу, спричиняють руйнацію встановлених відносин.

Відомий римський державний дія, оратор і мислитель Цицерон ( 106 р.

до н. е. – 43 р. до н. е.), був переконаний, що держава є здобутком народу. Надзвичайно цінна для психології управління його думка про народ як об’єднання пов’язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів осіб, тому держава – не лише вияв загальних інтересів людей, а одночасно їх правова спільність.

В епоху відродження людина з її потребами, інтересами і запитами була проголошена вищою цінністю на землі. Гуманізм XV-XVI ст. сприяв формування нового погляду на людину, особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотворення і управління.

Італійський суспільний діяч, мислитель Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527 р.) став одним із перших теоретиків буржуазних, капіталістичних суспільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є пригний егоїзм. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід будувати на знанні і вивченні людської природи, на заснованих на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданих. Авторитарного типу керівництва, основа якого становить концепція Макіавеллізму, у багатьох державах дотримується й нині.

Відомий британський філософ Френціс Бекон (1561 -1629 р.)був переконаний, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом. Він обстоював сильне централізоване управління, здатне забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу.

Основа філософських поглядів Вольтера ( 1694-1778 р.) на соціально-управлінські процеси в державі становить концепція «просвіченого правління», тобто союзу філософів і управителя, за якого перші повинні дбати про справедливі закони, а другі – впроваджувати їх у практику співжиття.

Жан Жак Руссо (1712-1778 р.) захищав свободу і рівність, проголошував ідеальною формою управління демократичної державою.

Соціально-політичні погляди основоположника німецької класичної філософії Еммануїла Канта (1724-1804 р.) тяжів до принципів республіканського типів управління.

У поглядах Георга-Вільгельма –Фрідріха Гегеля (1770-1831 р.) на державу та управлінські процеси в ній важливою є думка про наявність зворотного зв’язку в управлінні, тобто про те, що управління має здійснюватися не лише зверху із центру, а також із низу.

Карл Маркс (1818-1883 р.) вважав, що особа в суспільстві відіграє прогресивну роль за умови реалізації життєвих потреб народу. Пріоритетними за Марксом, є не вузько класові, а загальнолюдські інтереси.

В. Ленін (1870-1924 р.) наголошував на ролі суб’єктивного чинника в оновленні суспільства, який повинен компенсувати недостатність для цього матеріальних умов. У реалізації державного будівництва, у зміцненні суспільства потрібно спиратися на думку і творчість мас.

М. Ломоносов ( 1711-1764 р.) прославляв у своїй творчості державний устрій Петра 1, вказував на порядні стосунки з підданими чиї вади потрібно виправляти навчанням, терплячістю і працею.

Російський державний і громадський діяч, поет Денис Фонвізін (1744-1792 р.) був переконаний у тому, що тільки освічене правління дасть реальну можливість здійснити необхідні реформи.

Проблеми державотворення, управління державою, ролі людини в її розбудові завжди привертали увагу українських мислителів.

Сформована Д. Галицьким (1200-1264 р.) модель державного управління в Галицько-Волинському князівстві за своїми параметрами не поступалася кращим європейським взірцям.

На думку Г. Сковороди (1722-1794 р.) шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю, він палко відстоював рівність між людьми незалежно від соціального становища.

Українські філософи в епоху просвітництва вирішальними чинником державно-управлінських відносин вважали закони, метою яких є загальне благо, а суспільний ідеал вбачали у здійснені ідеї свободи, рівності й права на власність.

Т. Шевченко (1814-1861 р) розумів державу та її устрій не як абстрактне поняття, а як такий суспільний лад, за якого добро переможе зло, люди стануть вільними, і між ними запанують гуманні відносини.

Відомий учений, історик, політичний діяч М. Грушевський (1866-1934 р) вважав, що суспільно-політичний прогрес однаково зумовлюють біологічні, економічні та психічні чинники. Його погляди на державу та форми правління в ній органічно поєднанні з проблемою народу і героя в історії. М. Грушевський обґрунтував ідею демократичної держави як форми правління, що забезпечує свободу особи як складової частини маси. При цьому на перший план ставив народ, а не особу.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.131.208 (0.004 с.)